На завершення листа польська знайома саркастично шле мені «щирі вітання з Kaczogrodu», і я здогадуюся, що в цьому звороті слід відчитати ширший культурно-історичний контекст, а відтак і сьогоденний сенс. Тим більше, що моя знайома — професійна філологиня і пристрасна читачка східноєвропейських літератур. Тобто нових для мене слів вона просто так не вживала б.  

  В афроамериканців, як, мабуть, і в їхніх африканських пращурів, є одна спільна й тому визначальна риса. Вони всі досить упевнені в собі й від того загалом шалено амбітні. Я думаю, що це передусім завдяки вродженому відчуттю ритму. А це означає – відчуттю розміреності, злагодженості, гармонії в температурі тіла з температурою природного середовища.  

  У спогадах польського автора Тадеуша Ольшанського, нещодавно виданих в українському перекладі Наталі Ткачик («Колись у Станиславові…», вид-во «Дискурсус», 2016) про братів Йоганна та Вільгельма Мауерів згадується як про таких, чиє прізвище «повсюдно викликало жах». Страшнішим був хіба що «хазяїн життя і смерті» Ганс Крюґер, очільник місцевої філії ґестапо. Але Крюґер, як зазначає Ольшанський, пересувався містом лише в автомобілі.  

 

  Мама померла в лютому – скоро вже й рік виповниться. Надійшов час для капітального прибирання й порядкування в її помешканні, винесення з нього зайвих речей. Мушу уточнити – зайвими вони є на мій погляд, мамі такими не здавалися. Тому з кожною річчю я повинен знайти свій особистий компроміс. Наскільки правильно її позбуватися. Наскільки важлива вона для пам'яті.  

  Вільного часу було вдосталь, і я, скинувши речі в готельному номері, вирішив прогулятися поки що не відомою мені околицею. Досі в Ессені я виступав двічі, але ніколи не залишався в ньому навіть на одну ніч. Цього ж разу я зупинився на цілих п’ять ночей, тобто як за моїми мандрівними мірками досить надовго. Як би прожити з користю цей невеличкий шматок життя? Для початку варто було зорієнтуватися на місцевості.  

  Шандор Мараї, видатний угорський романіст минулого сторіччя, у захопливій книзі  спогадів про перші повоєнні роки наводить чиєсь дотепне міркування, що зміну соціального устрою можна порівняти до вельми складної медичної операції зі зміни статі. Наслідком такої операції чоловік має перетворитися на жінку, а жінка на чоловіка. Проте найчастіше з усього цього виходить гермафродит.  

  Якось, приставши на пропозицію заїжджого журналіста-німця, я вирішив скласти йому товариство у відвідинах місцевого Музею визвольних змагань. Щиро кажучи, без його ініціативи я цього б не зробив, бо свої знання у згаданій тематиці вважав достатніми і, що важливіше, такими, які напевно перевершують загальнопросвітницький (чи коли завгодно — чайницький) музейний рівень. Проте під час екскурсії трапився епізод, який змусив мене переглянути свою упередженість.  

 

  Цісар цісарем (навіть якщо найясніший) – але 21 листопада в нас не тільки його роковини.   Зараз про двоє інших роковин. Принаймні у моєму пам’ятному списку їх, таких, що випадають на 21 листопада, ще двоє.