Якщо вже Америка, то Нью-Йорк. Якщо вже Нью-Йорк, то Мангеттен.
Ці два речення, ніби якийсь рефрен з надокучливої пісеньки, крутилися в моїй голові, коли минулого тижня я вибрався на прогулянку знаним уже маршрутом.
Готель, як і восени 2009 року, називався «Мілберн». Ну бо з чого б йому називатись інакше? Він усе своє життя так називається. Доволі старий на вигляд (і особливо на запах) готель у стилі чи то арт-нуво, чи арт-деко, чи то в якомусь перехідному між цими двома. Не виключено, що бували такі часи, коли він міг вважатись одним з найдорожчих. Тепер він швидше – як про такі кажуть, щоб не образити? – бюджетний.
Однак місце його розташування й сьогодні залишається фантастично приємним. Західний Мангеттен, 76-та вулиця, до Бродвею всього декілька кроків. Перетинаєш Бродвей, а тоді ще три авеню – і маєш Сентрал Парк, прекрасний чудовий Сентрал Парк з усіма його природними і людськими ландшафтами.
Мій маршрут, отже, природним та людським чином проліг від готелю до Сентрал Парку. Гріх було б не пройтися таким маршрутом першого американського ранку після шести з великим гаком років перерви. Особливо враховуючи й ту обставину, що температура повітря саме перестрибнула позначку у плюс двадцять за Цельсієм, а сонце відзначалося неймовірною щедрістю. 9 березня? Я нічого не наплутав? Це справді 9 березня? Не квітня? Не травня?
В Америці добре, думалося мені. Тим більше в Нью-Йорку. Тим більше на Мангеттені. Якщо вже Америка, то Нью-Йорк. Якщо вже Нью-Йорк, то Мангеттен.
Це був один з тих ранків, коли прощаєшся з упередженнями. Не знаю в кого з вас як, а в мене стосунки з Нью-Йорком складалися вельми непросто. І в 1998 році, коли я побував у ньому вперше, і згодом у 2000 та 2001-му, коли бував наїздами, я часто відчував передусім увесь дискомфорт, усю нервозність і в’язкість цього мегаполіса. І значно рідше – його кайфовість і драйвовість. Я думаю, причина в тому, що тодішні друзі не давали мені зануритись у нього самостійно. Вони так завзято опікувалися мною, так неухильно супроводжували й підтримували, принагідно вантажачи власними тривогами, клопотами і фобіями, що я кожного разу покидав Нью-Йорк із відчутною полегкістю. Слава Богу, хотілося мені казати, слава Богу, що я знову відбув цей номер – і здається, навіть без жодної втрати.
О як я розумів у ті часи того не відомого мені компатріота, про якого розповідав мені його нью-йоркський дядечко, леґендарний пластун, дивізійник і богема Ґоґо Слупчинський! «Наш племінник, – розповідав Ґоґо, – як прилетів з України в гості, то так і просидів усі тижні в нашому помешканні на Ріверсайд Плаза. Нікуди не виходив і нічим не цікавився. Жодним музеєм, театром, парком чи жодною кнайпою врешті-решт. Сидів удома – і все. Але як повернувся до Франківська, то тільки про Нью-Йорк і говорив. Безупинно, багато днів поспіль описував Нью-Йорк усім, хто лиш попав під руку». Додам від себе, що Ґоґо в ті часи мешкав не просто на Ріверсайді, а на двадцять котромусь поверсі. Тобто з його вікон відкривалися такі запаморочливі перспективи, такі світанки, такі електричні феєрії, що Ґоґа племінник, можливо, й не потребував уже жодних додаткових вражень. Вистачало сидіти в помешканні й роззявлятися на всі боки у вікна.
Попереднього разу, тобто восени 2009-го, я зазнав мирної оксамитової нью-йоркської революції (моєї особистої) – головним чином тому, що нарешті опинився з цим містом сам на сам і готель називався «Мілберн», і стояла також теплінь, і було надвечір’я, і повно сонця, і я не міг не прогулятися до Сентрал Парку. І там, над водами озера, вдихаючи на повні груди пахощі розкішної осені з безсумнівно виразною нотою димку від розкурюваної десь неподалік травички, я окинув поглядом усю панораму з усіма її можливостями. І тоді зрозумів, що ось лише відтепер я також маю право стверджувати, шо люблю це місто.
Тож і тепер, шість із великим гаком років по тому, я вирішив удруге пережити той самий ефект і закріпити перемогу над колишніми упередженнями. Осіннє надвечір’я 2009-го вмить стало весняним ранком 2016-го. Ранок, як я вже тут писав, був абсолютно геніальний. І коли я, перетнувши фрагмент парку, знову повернувся на Бродвей в місці його химерного перетину з Коламбус Авеню, звідки впевненою й підкреслено розслабленою ходою старого нью-йоркера почимчикував у бік Колумба (бо до кого ще йти на привітання першого американського ранку?), то з’явилося знову вже пережите відчуття «все тут рідне, все мені знайоме». А також цілком щаслива думка, що життя потрохи сповнюється і звершується, і вкотре вартує моєї глибокої вдячності.
18.03.2016