Минулі субота і неділя пройшли під знаками поезії (української вибраної), товариськості, спільної мандрівки й «Абабагаламаги». В суботу ми читали вірші в Києві, а в неділю в Харкові. Ми були вчотирьох і презентували Малковичеву «Українську поетичну антологію» (УПА) з найновішою «Антологією української поезії». Про останню ще писатиметься й не раз, бо вона того надзвичайно варта. Достатньо лиш уявити собі цей компактний перфектний томик на 1280 (!) сторінок, увесь виповнений найкращими поетичними рядками ХХ сторіччя. Іван Малкович створив диво, значення якого, розкриваючись плавно і поступово, ростиме на наших очах і перевершить усі дотеперішні очікування.
Він, Іван, і був одним із нас чотирьох. Двоє інших – Сашко Ірванець та Сергій Жадан. А також, як ви вже зрозуміли, автор цих нотаток. Ми тільки й робили, що читали вголос вірші, свої й несвої. За посередництвом наших голосів на обох сценах звучали Сосюра й Антонич, Рильський і Плужник, Стефанович, Рубчак і Тарнавський, Вінграновський і Ліна Костенко, Леонід Кисельов, Неборак, Позаяк, Назар Гончар і Аттила Могильний. Щойно тепер я помітив, що, здається, ніхто не зважився читати Тичину. Але це так собі, принагідно.
Тепер одне цілком несподіване риторичне запитання: як не любити цю країну? І в Києві, і в Харкові зали (харківський дещо менший) було заповнено до останнього місця. Там не було нічого, крім поезії, тобто елементарного читання віршів уголос. На це продавалися квитки – і їх розкупили. Так само розкупили всі примірники всіх книжок, до останньої. Публіка поводилася надзвичайно чутливо. Вибухала де треба оплесками й де треба сміхом. А як вона слухала! Разом із тим вона була шалено різною. Дуже помилково вважати, начебто в тих залах позбиралися винятково студентки, німфетки чи сентиментальні вчительки. Звичайно, всі ці обов’язкові категорії були так само присутні, але далеко не тільки вони.
Обговорюючи згодом перебіг наших читань, ми погоджувались із враженням, що серед публіки було доволі багато людей, які, здавалося, вперше чули не тільки Сосюрине «Любіть Україну», але й Ірванцеву «Санітарочку Раю». Наступного дня певна знайома (до речі, з тих, які ту саму «Санітарочку» слухали ледь не всоте) написала: «Цікаво, що багато нових облич і різного віку. Коли поруч зі мною чоловік засміявся на слові "Бармаки", я зрозуміла, що такі заходи можна проводити частіше».
Отже, моє друге риторичне запитання: як не любити цю публіку? Ту, що виявляла аж стільки любові до українських віршів, аж таке захопленням ними. Виявляється, вже можна говорити про зрілу культурну ситуацію. Ніяких стогонів, жодних нарікань чи плачів – нещасна нація, занапащена культура, знищена мова. На вихідних люди (не фріки й не т. зв. «півтора каліки», а цілком собі притомні гарні люди) йдуть слухати поезію, купують на неї квитки, заповнюють зали, віддають решту грошей за видані в Малковича елеґантні томики, а потім ще довго стоять у черзі по автографи. При цьому більшість із них – ну принаймні в Харкові – а пріорі російськомовні. Недаремно ж так зворушено і бурхливо реаґують обидва зали на єдиний за весь вечір вірш російською мовою в Івановому, до речі, виконанні. Звичайно, Леоніда Кисельова. Звичайно, той, з якого випливає, що «все на свете только песня // На украинском языке».
По завершенні харківських читань екс-львів’янин Місько Барбара веде мене до «Арабесок», де того ж таки вечора актори кількох місцевих театрів читатимуть зі сцени «Ромео і Джульєтту». Вони, знову ж таки, здебільшого російськомовні, вибрали саме мій переклад. Я ділюся з Міськом нашою спільною трохи дивною радістю: «Слухай, невже ми таки стали нормальною країною?». «Довелося пару десятків років на це покласти», – нагадує Місько.
Але добре, що недаремно. Чорт забирай, невже в усьому тому пробиванні таки був сенс?
Щоб життя не здавалося мені суцільним тріумфом, з понеділка починаються будні. Молодий харківський поет розповідає, що на святкування Днів Європи влада й адміністрація зобов’язувала студентів їхнього вишу маршувати колоною під прапорами Євросоюзу. За «неявку» студентам обіцяно купу неприємностей з незарахуваннями й відрахуваннями включно.
Ну так, ті самі методи. Тільки прапори були радянські, я пам’ятаю. А потім і якоїсь там чергової партії регіонів. І на що лиш пішли два з половиною десятиліття?
Моє запаморочення від успіхів поступово влягається. Нічого ще не досягнуто. Живемо і працюємо далі.
27.05.2016