«Дар Гумбольдта» – декларація творчої співпраці, повернення боргів і гімн мистецтву. Гумор, іронія, пошук відповідей на одвічні питання, центральне з яких – життя і смерти, любов до життя, відчування драматичної комічности ситуацій і диспозицій, з яких воно зіткане, – така візитка американця Сола Беллоу.

Свіжа табличка на дверях: «Кабинет русского языка». Пустеля поглинула оазу.

Якби не Тисмениця, не було би ні Лишегиного Сходу, ні Заходу. Ні самого Лишеги. Ні його поезії. Найкращий спогад про поета – вірш, написаний ним, озвучений нами. 

«Кохання – це форма божественного спʼяніння, яку може спробувати кожен із нас». Як і читання...

Фітцджеральд – чуйний, проникливий, делікатний, тендітний, крихкий, вразливий, при цьому аж ніяк не далекий від життя, він не у вежі зі слонової кістки і не творить мистецтво для мистецтва, він – у вирі своєї доби. Все його мистецтво – для читача. 

Він спробував прокрутити, як усе почалося. Спершу зникло революційне ґрафіті. З будівлі парламенту зник тризуб... Та насправді все почалося з експреса

Найважливіша причина – в тому, що в нас, за великим рахунком, немає еліт. Причина ж цієї причини – планомірне винищення, розтягнений у часі геноцид.

Повернення в ПАРЄ держави, яка, стерши в себе сотні культур, надскубує сусідів, яка не виконала жодної вимоги, викликає сум’яття.

Книжка оповідань «Пірат несходжених морів» – про час, коли провалля Першої світової війни вже позаду, а Другої – ще попереду. Час, в який багато мрій і всі вони здійснюються. Але чи був той час?

Ми чимало довідаємося про настрої тієї доби, яку називають джазовою, а Фітцджеральда – її центральним представником у красному письменстві, про політичні настрої, течії, осередки і середовища, про тих, кого читали у Принстоні і кого читав Фітцджеральд й створений ним герой Ейморі Блейн – представник золотої молоді, не так заможний, як інтеліґентний. Такий собі Байрон, що не відбувся.