У ці години знову цитують вірш Олександра Олеся про Європу, яка мовчала. Парадокс у тому, що на той час, коли Олесь писав ці слова, Європи не існувало, окрім як континенту на географічній мапі. Тієї Європи, до якої звертався український лірик. Вона була його фантазією, як і багатьох інших мрійників – француза Гюґо чи мого краянина Йозефа Рота. Європа була тоді місцем ворожнечі, взаємопоборних інтересів, байдужа, чужа до України. Європі було не до України, хоча Україна була в Європі і нікуди звідти не зникла. Україна була в Європі навіть тоді, коли зникала з політичних мап – на довше і на коротко, на десятки і на сотні років. Перша і Друга світові війни спалахнули не деінде, як у Європі, накоївши непоправного лиха передусім для Європи, але також в інших частинах світу. Війни й режими товклися по Україні, але щоразу то були не українські війни і не українські режими, хоча предостатньо українців з тими режимами співпрацювали і брали участь у чужих війнах – у сподіванні на щось чи без жодного сподівання, за власним бажанням чи з примусу й страху.
Водночас, у цій самій Європі народилися ідеї свободи, рівності і братерства. В Європі поетів, мрійників, візіонерів. Такі ідеї народжувалися в різних культурах і цивілізаціях, вони неминуче народжуватимуться у майбутньому. За ці ідеї йшли на барикади, боролися й помирали. І жили. У вигляді ЄС ця Європа вперше набула обрисів. Наблизилася до себе. Тепер вірш Олеся нарешті має конкретного адресата.
Європа досягла значного рівня добробуту і соціальних стандартів, у країнах Європи скасовано смертну кару, у країнах Європи багато говорять про права людини, в більшості країн Європи чимало роблять для того, аби права людини були не абстракцією, а дійсністю – буднем, звичним станом речей, само собою зрозумілістю.
Водночас, під приводом боротьби з різноякими загрозами, реальними, як-от тероризм, і надуманими, як-от біженці, Європа у вигляді європейських держав дедалі більше скорочує територію свободи, через зміну законодавства здобуває собі право втручатися у приватне і ділове життя людини, діючи за принципом: відлупцюю себе так, аби інші боялися. Завойовані території свободи втрачаються, і ніхто їх по-справжньому не йде відвойовувати. Хіба українці чи грузини, які ще знають, що таке несвобода. Які відчувають це щодня і щогодини. Що таке спрут і пута, що душать твою культуру, твою гідність, твій світогляд, твоє право на спільнотність і самобутність. Бо решта Європи, бо інша Європа забула про це. Має за краще не зауважувати. Ідеологічні партії, зокрема й ті, які рухали поступ – матеріальний і ціннісний, похрясли у міфах і наративах власних партійних історій. Центристи бояться втратити владу, яку все одно втрачають, тож просто заперечують дійсність, яка від цього нікуди не зникає, радикали зліва і справа розгойдують човен, в якому сидять, сподіваючись, що на дно підуть всі інші, крім них.
Водночас, Європа – це також Європа концернів, фірм, брендів. Європа матеріальних і меркантильних інтересів. Така Європа не цурається використовувати дармову незахищену працю бангладешських швей і спустошувати амазонські ліси. В імʼя газу і «взаємовигідної співпраці» вона заплющить очі на злочини проти людяності, на зазіхання на свободу і незалежність спільнот, на нищення суверенітету держав. Далеко не лише Європа. Коли говорять про лібералізм чи – особливо – неолібералізм, майже завжди й автоматично мають на увазі безперешкодність і транснаціональність концернів, забуваючи при цьому, що лібералізм – то мрія про вільну людину, про спільноту індивідуальностей. Вільно пересувається капітал, та людина, ба абсолютна більшість людей у світі обмежені у своїх основних свободах – від права на вільне пересування, освіту, вільне висловлення думок до такого фундаментального і невідворотного права, як право на життя.
Сьогодні шалька політичних та економічних розрахунків укотре переважила шальку людської гідності і поваги до суверенітету. Повернення в ПАРЄ держави, яка, перебуваючи на межі розпаду, стерши десятки, ба сотні мов, культур, ідентичностей на своїй велетенській території, надскубує своїх сусідів – чи то Грузію, чи Україну, чи віддаленішу Молдову, і яка не виконала жодної вимоги, викликає великий сумнів, сум’яття і несприйняття. Такий крок скидається на поразку.
З огляду на все це й елементарний глузд та повагу до людини, давно пора говорити про універсальні вартості, які стосуються всіх людей на всіх континентах, незалежно від їхньої державної, культурної, мовної, релігійної належності, від кольору шкіри, статі, орієнтації та уподобань. Пора вимагати їхнього здійснення для всього світу, відмовившись від подвійних стандартів. Кожна поступка в правах людини й спільнот – поразка для всього людства. Для мене Strasbourg 2019 – те саме, що München 1938 чи інші подібні змови, хай якими благими намірами їх обґрунтовують.
27.06.2019