Завжди разом

Ф. Скотт Фіцджеральд. Я віддав би життя за тебе. Переклад з англійської Олега Короля. – Харків: КСД, 2018. – 448 с.

«Нині люди хочуть сміятися», – каже Бенні, герой оповідання «Подорож разом». Удвох із Крісом, ще одним героєм, вони обговорюють сценарій майбутньої кінокартини, шукаючи роль для своєї супутниці – славетної голлівудської актриси Вілії. Двоє чоловіків шукають роль для жінки. Ця майже архетипна ситуація вповні віддзеркалює добу, її естетику, розподіл ролей. Це доба, якій тон задав двадцятитрьохрічний Отто Вайнінґер своїм есеєм-дослідженням «Стать і характер», доба Оскара Кокошки з його ідеєю непримиренної боротьби між чоловіком та жінкою, викладеною, зокрема, у пʼєсі «Вбивця, надія жінок», яку дещо згодом композитор Пауль Гіндеміт використав для однойменної опери. У німецько-австрійській експресіоністичній (що майже тавтологія) традиції воюють і конфліктують усі з усіма: чоловік із жінкою, жінка з чоловіком, діти з батьками, а батьки – з дітьми.

Водночас, це саме та доба, в якій жінка вперше накладає концептуальне вето на таку інтерпретацію себе, виходить з накиненої їй рольової гри, випадає з найавторитетніших міфів, що упродовж тисячоріч тримали і далі тримають людство, летить назустріч собі, падає у безодню, опиняється врешті за мить до того, як розбитися, у рятівних чоловічих обіймах, деколи ж вони розбиваються разом – чоловік і жінка.

«Ми багато мандруватимемо, правда?» – запитує протагоністка. «Так, і завжди разом», – підтверджує протагоніст. «Ні, іноді подорожуватимеш самотою, а я завжди буду на місці, коли повертатимешся», – це жінка. «Будь», – це, звісно, чоловік. Місце дії – деінде, в Новому, не у Старому світі.

...Не дуже-то схоже на те, що я напишу ще більше оповідань про молодече кохання. На мені поставили це тавро ще мої перші твори – до 1925 року. Відтоді я й далі писав оповідання про таке кохання – щораз складніші й дедалі нещиріші. Щоб упродовж трьох десятиліть випускати однаковий продукт, я мав би стати або чудотворцем, або літературним поденником.

 

Знаю, що саме цього від мене й сподіваються, але ключ такого напрямку, вважай, пересох, і я гадаю, що мені було б набагато доцільніше не силкуватися над ним, а відкрити якийсь новий колодязь, нове джерело.

Це – з листа Фітцджеральда Кеннетові Літтауеру, редакторові часопису «Кольєрз». Лист датований тисяча девʼятсот тридцять девʼятим роком, за рік до смерті письменника. Цим листом відкривається нове видання Фітцджеральда. Та певною мірою таке позиціонування саме цього фраґмента листа вводить читача в оману, навіюючи враження, що в книжці зібрано пізні тексти, в яких письменник остаточно відійшов від сюжетів про молодече кохання, тоді як оповідання – з різних періодів творчості, від початку двадцятих років до останніх днів, та й далеко не всі тексти – оповідання, чимало сценаріїв, які краще були би оповіданнями, вони – мов стислі сильветки ненаписаних оповідань.

Тому ця книжка – зовсім не про творчий успіх автора, який нібито земансипувався від образу, що склався про нього під впливом його ранньої творчості. Це книжка про інший бік Місяця, адже Місяць має ще й той інший бік, який ми не бачили, й ось нарешті отримали змогу поглянути на нього. З тим, чого не бачимо, що недоступне, заховане, завше повʼязані великі сподівання, кортячка, цікавість. Та нічого надто особливого, резонансного, вибухового ми не виявимо. Той бік Місяця – приблизно такий самий, як цей. Це – відкинені твори, і сумнівно, що «відкинений камінь стане наріжним». Як узяти творчість Фітцджеральда в цілості – не став.

Френсис Скотт Фітцджеральд замолоду.

Довше, ніж абзац-два, Френсис Скотт Фітцджеральд не може без дівчини. Бо де парубок, там невдозі має зʼявитися дівчина. Бо що то інакше за парубок? Бо як інакше може виникнути оповідання? Оповідання, над яким стоїть імʼя одного з найулюбленіших американських авторів малої прози і кількох романів? Фітцджеральд – то наче Мопассан Нового Світу й джазової доби, лише без старосвітського баґажу – цинізму, зате з іронією і неповторним гумором, та й замість карет здебільшого автомобілі. У Фітцджеральда все чисто й прекрасно, навіть тоді коли герої, а разом із ними читач долають чимало перипетій.

Оповідання Фітцджеральда з цієї збірки схожі на американські гірки з такими самими крутими віражами, щоправда, – на відміну від них – вони далеко не завжди діснейленд. І не лише для дівчаток, яким кортить вдало вискочити заміж. І тим більше не тільки для хлопчиків, які прагнуть підчепити дівчину, мов зірвати найкращу (а бажано ще й найзаможнішу) квітку. У Фітцджеральда статі, буває, міняються місцями за умови збереження тієї самої диспозиції.

До збірки ввійшло вісімнадцять оповідань, відхилених часописами, в яких їх намагався прилаштувати Гарольд Обер, літературний аґент письменника. Варто зазначити, що в часи Фітцджеральда літературний аґент опікувався не лише комерційним аспектом, тобто прилаштуванням художнього твору, як це може здатися сьогодні і як це сьогодні переважно і є, а й – у співпраці з редакторами – концептуальними та змістовими речами. Звісно, в основі порад щось змінити, переробити, переписати лежав той самий комерційний момент: тексти причісувалися під аудиторію – аж ніяк не умовно-абстрактного читача, а безпосереднього купувальника продукції / товару. Далеко не завжди такий підхід шкодив творові, зате неодмінно впливав на свободу творчості, ризикував обмежити її, ушаблонити творчий пошук.

Чимало оповідань Фітцджеральда створені під читача, у письменникові змагалися імператив художнього творення з потребами читацької авдиторії.

Митець у Фітцджеральдові якщо не переміг, то втримав баланс, оборонив свою територію, просунув, йдучи на прийнятні компроміси, інтерес мистецтва якнайближче до загалу, не завжди і не конче вибагливого, однак ладного вшанувати читанням талант, уміння конструювати оповідь й переконливо виписувати героїв, навіть якщо вони живуть не довше за пів години, потрібні для прочитання, а, можливо, й довше – доки про них міркує і памʼятає читач. Коли компроміси здавалися Фітцджеральдові неприйнятними, тексти опинялися в шухляді – надовго, на багато десятиріч, на триваліший час, ніж жив їхній автор.

Як художник, Фітцджеральд гостро реаґував на спроби втручання у святая святих. Водночас, читаючи оповідання збірки, ми бачимо, що деколи літературні аґенти мали рацію, хоча у більшості випадків правда на боці автора. «Я віддав би життя за тебе» – важливий штрих до творчого портрета американського літератора, прекрасного, дотепного, вигадливого оповідача Френсиса Скотта Фітцджеральда. Цей штрих, не змінюючи самого портрета, ні прикрашаючи його, ні спотворюючи, доповнює та увиразнює. Читач, який знає Фітцджеральда з опублікованих за життя письменника творів, не розчарується, щось для себе підтвердить, а щось відкриє.

«Я віддав би життя за тебе» зависло між жанрами, більшість текстів – ще не повністю сценарії, але й уже не оповідання. Теза, згідно з якою на межі народжується нове, тут не спрацювала.

Перед нами мовби «Папка з творами, що невдало починаються», – як Фітцджеральд зазначив олівцем на першій сторінці незакінченого машинопису однієї з версій «Жінок у домі». Значна частина творів ще й невдало завершується, до того ж не лише в сенсі браку такого властивого для Фітцджеральда гепіенду. «Ґрейсі ні в сих, ні в тих» ковзає поверхнею, як плоскодонка на воді, – не дивно, що Голлівуд відмовився від цього сценарію, посереднього й невибагливого, хоча й не без дотепу та гумору.

Френсис Скотт Фітцджеральд.

Запізнілою маркетинґовою натяжкою видається також спроба подати Фітцджеральда жорстким митцем; брутальний стиль, що його вряди-годи випробовує письменник – геть не його: Фітцджеральд – чуйний, проникливий, делікатний, тендітний, крихкий, вразливий, при цьому аж ніяк не далекий від життя, він не у вежі зі слонової кістки і не творить мистецтво для мистецтва, він – у вирі своєї доби. Все його мистецтво, навіть ці відкинені тексти – для читача. То Фолкнерові вдалося заховати свою тендітність художника за словесно-сюжетну жорсткість і образну густоту мовлення.

Незважаючи на розлогі коментарі до кожного окремого оповідання і на фахову вступну статтю упорядниці та редакторки Енн Марґарет Данієл, яка проробила кропітку багаторічну архівну й текстологічну працю, «Я віддав би життя за тебе» – не книжка для літературознавців, як то незрідка траплялося і трапляється з художніми творами, часто-густо значущими, а для історії письменства ще й знаковими. Про це свідчить уже бодай назва, сюжет на обкладинці і видавництво, в якому вона зʼявилася українською – в перекладі місцями переконливому, місцями спраглому доопрацювання, як потребують доопрацювання оригінали, бо окремі тексти Фітцджеральда в цій книжці сируваті, недопрацьовані.

Мабуть, це повпливало і на перекладача, бо «вихор пилу» мав би зватись простіше: курявою, «навчений хірург» звучить недолуго (краще вже «дипломований» чи щось у такому дусі), «одужати» й «оговтатися» – різні речі («князь настільки одужав»), «городян» в сучасному вживанні витісняють «містяни», бо «город» («Всякому городу нрав і права») давно вже поступився місцем «містові» (Валерʼян Підмогильний). Водночас, є й знахідки, український текст звучить і назагал сприймається плавно, наскільки це відповідає оригінальному письму і концепції автора. Подібні недопрацювання наявні сьогодні практично в кожній перекладній книжці, так наче видавництва заповзялися виставляти напоказ ахілесову пʼяту своїх авторів, чи не кожний художній переклад – то перекладачеве «Я віддав би життя за тебе».

За робочим столом сидить і працює Френсис Скотт Фітцджеральд.

Це – вразливіші оповідання, вони оголюють ахіллесову пʼяту їхнього творця, воліючи від нас чуйності та зрілості – передусім у сенсі обходження з ними. Ми наче робимо щось непристойне, стаємо учасниками чогось не цілком коректного й інтеліґентного, та від цього нікуди не подітися в добу світсько-святої трійці з Big Brother, Big Data та зфорсованого і пократненого Великим Вибухом цифрових технологій вуаєризму.

Хто читає цю книжку, той підглядає у замкову шпаринку кабінету, в якому за робочим столом сидить і працює Френсис Скотт Фітцджеральд. Та підглядальник бачить хіба те, про що й так легко здогадатися: як Фітцджеральд розпечатує конверт, читає лист, а тоді, сховавши забракований рукопис до шухляди, береться складати відповідь. Від делікатного й добре вихованого Фітцджеральда ми не почуємо при цьому аж такої соковитої лайки, як від деяких його колег-романістів. «Я віддав би життя за тебе» – недошліфований продукт, у якому ми і впізнаємо первісну натуральність алмазу, і вгадуємо красу майбутнього діаманта. В цьому і полягає найбільша вартість цієї книжки – у цій двоєдиній цноті.