Примарний експрес

– На сьогодні, один квиток. Так, повний. До Франківська. Експрес «Львів – Чернівці», – за звичкою він додав «вечірній», хоча денний, який курсував між Львовом та Івано-Франківськом, давно скасували.

– Немає, – касирка відволіклася від монітора, на секунду їхні погляди зустрілися, а тоді вона квапливо і перелякано додала. – Такого експреса ніколи не було. Відходьте, не затримуйте черги.

Страх в її очах означав, що вона памʼятала. Касирка була молодшою за нього, проте рівно настільки, що цілком могла застати знаменитий експрес. Можливо, вона була тією дівчинкою, яка довго дивилася на нього, а тоді запитала: «Ти вмієш грати в хрестики-нулики?», і вони до самого Франківська грали в хрестики-нулики, і була вкрай розчарованою, коли він налаштувався до виходу: «Ти вже виходиш?» «Так». «А не можеш поїхати далі?» «Мабуть, ні». «Як шкода!» – дівчинка вигукнула це так, як вигукували в серіалах, що демонструвалися на телебаченні.

Він відступив від касового віконечка, хоча за ним не було жодної людини. Навпаки, позаду розчахалася чорна безодня і затягувала його. Спробував опертися, знаючи, що це марно. Так само, як знав, що, коли падатиме, почує регіт.

– Все обнулилося, – голос, якому належали слова, нагадав йому голос Кучми, другого президента.

Розплющив очі.

– Двадцять четверте серпня дві тисячі сорок третього року. Сьома година тридцять дві хвилини. Доброго ранку!

Робот був єдиною істотою, з якою він спілкувався рідною мовою.

– Я не Робот. Не називайте мене так, будь ласка. Я Костянтин Роботенко.

Цю ідентичність Костянтин Роботенко вигадав собі сам, неабияк ошелешивши його. Сконструювавши його, він дав йому імʼя Роббі. Тож Роббі, чи то пак Костянтин Роботенко, знову не вберіг його сну, проте він вирішив не робити з цього приводу жодного зауваження. Можливо, Костянтин Роботенко, який також потребував колись перепочити, закуняв. Він уявив, як Роботенко дрімає, і кумедне відчуття на секунду навідало його.

Поснідав, розпоровши відкривачкою останню бляшанку. Костянтин Роботенко стояв і дивився, як він виймає шматочки риби.

– Хочеш? – запропонував.

– Костянтин Роботенко не їсть рибних консерв.

– А що їсть Костянтин Роботенко?

– Нічого.

– Як то?

– Дуже просто. Костянтинові Роботенку забули сконструювати шлунок.

То було друге ошелешення – робот жартував. Він досі не міг звикнути до цього.

Порожня бляшанка, яку вимастив шматочком хліба, помандрувала в смітник. Консерви знову виготовлялися без відкривача, і відкривачка, якої свого часу не викинув, стала в пригоді. Звісно, цю справу міг полагоджувати для нього робот, та він конструював його зовсім не для того. Хоча Костянтин Роботенко навчився прибирати і готувати, він жадав від нього одного – товариства. Потребував когось, з ким міг би спілкуватися рідною мовою. Мовою, якою з ним розмовляла його мати. Якою він розмовляв зі своєю дівчиною. З друзями.

Рівно о десятій увімкнувся телевізор. На це не мали впливу ні він, ні робот. О десятій починався парад гідності. В кімнатну ідилію на двох увірвався перебільшено самовідданий голос диктора і гул тисяч голосів, що з фальшивим натхненням скандували «Ура!» і «Хай живе революція!», яке нітрохи не пасувало до їхнього вигляду. Вони навіть не скандували, а вичавлювали його із себе. То були люди в посмугованих робах, худі, виснажені і сірі. Всі вони були на один лад, жінки і чоловіки. По краях колону супроводжували охоронці з автоматами.

– Повз трибуну крокує зведена табірна колона номер один імені Василя Стуса.

За особливо самовіддану працю окремим баракам присвоювали імена замордованих діячів культури.

– Чому вони роблять це?

– Їх змушують.

– Як можна змусити вільну людину?

– Нонсенс, – відказав він.

– Так, це нісенітниця, – виправив його Костянтин Роботенко. – Такого не може бути.

– Але ж ти сам бачиш.

– Таке не вкладається в голові.

Навіть у голові з дротиків і мікросхем.

Він спробував прокрутити, як усе почалося. Як так могло статися. Як Революція Гідності перетворилася на парад упокорених вʼязнів.

Спершу зникло революційне ґрафіті. Одного ранку його не стало, наче ніколи й не було. Протестувальників, які вимагали відновлення знищених написів, жорстоко побили. Один за одним було скасовано проґресивні закони. З будівлі парламенту зник тризуб, а на його місці зʼявився герб УССР...

Та насправді все почалося з експреса. Він переконаний, що все почалося саме звідти. «Вас вітає перший український дизель-поїзд!» – за годину і сорок пʼять хвилин він уже був в Івано-Франківську. «Це щойно початок», – тішив себе. Завше був налаштований оптимістичо.

І то справді був початок, щоправда, у зворотньому напрямку, бо вже невдовзі час у дорозі збільшився до двох, згодом до двох з половиною годин. Врешті крюківський потяг замінили на стодолу з двох старих вагонів. Наостанок експрес взагалі скасували, і потяги між Франківськом і Львовом знову їздили по три, чотири і більше годин.

Залишилася тільки ціна.

Надзвичайно висока ціна, заплачена за те, щоб перший дизель-поїзд українського виробництва, примарний експрес, закурсував.