Без еліт

День заповідався не найгіршим. Ми домовилися на девʼяту ранку, доки ще не запанувала спека.

Я дещо хвилювався, щось приспане, забуте, юнацьке зворухнулося в мені – чверть сторіччя, як я не грав у футбол.

Мабуть, саме тому я прокинувся перед сьомою. Стадіон недалеко, тож я вирішив зайти в інтернет. Я часто переглядаю пошту на світанку і часто шкодую про це.

Лист мого віденського приятеля знівелював втіху від товариського матчу і змусив сісти, щойно я вернувся додому, за ці розхристані нотатки.

Ми познайомилися навесні девʼятдесят девʼятого. Відтоді він не раз копіював для мене по книгозбірнях статті, коли я не міг зробити цього сам, і виконував інші подібні прохання, дрібніші та більші, жодного разу не зрезиґнувавши. Від мене він нічого не бажав, а коли я питав його: «Що тобі привезти?», він, до Відня киянин, незмінно відповідав: «Подих Львова».

«Я сиджу в трамваї, – починався лист, – а переді мною на моніторі Медведчук і Путін "розвʼязують українське питання". У Відні! В трамваї! На моніторі!»

Батько мого друга – єврей, мати – українка, на українську він перейшов у зрілому віці, розмовляє нею бездоганно, з легким помʼякшенням тих, хто в дитинстві спілкувався російською. В його вустах «розвʼязують питання» набуває особливої нотки.

Спересердя мій друг обізвав Медведчука ґауляйтером України. Висловитися так, мабуть, доречно і без пересердя.

Я ще памʼятаю час, коли в салонах не було моніторів і можна було їхати спокійно, спостерігаючи, як міські пенсіонерки, займаючи спеціальні місця, демонструють одна одній пенсійні посвідчення. Памʼятаю не пластикові, а металеві трамваї з деревʼяною ґарнітурою, якій на той час виповнилося сорок з гаком років, а вигляд вона мала, як нова.

«А потім погода, – провадив мій приятель. – Погода в Європі. – Мадрид. Париж. Берлін. Санкт-Петербурґ. За всі роки жодного разу не було Києва! Хіба Київ не в Європі?!»

Авжеж, Європа розмаїта і в ній запевне більше столиць, ніж Мадрид, Париж, Берлін і Санкт-Петербурґ. В Європі є також Лондон, Прага і Братислава, Рим, Варшава, Осло й Стокгольм, Вільнюс і Таллінн, Дублін і Копенгаґен, Гельсінкі і ще чимало прекрасних міст, хай не конче столиць.

«Як тобі?» – запитував мій приятель. Я порадив написати лист нашому послові у Відні, а також звернутися безпосередньо до Wiener Linien. Запропонувати Wiener Linien час до часу згадувати в прогнозах європейської погоди Київ, доклавши про всяк випадок мапу і кілька файних світлин. «Адже цілком ймовірно, – тлумачив я приятелеві, – їм просто не спало таке на гадку. Сумніваюся, що за цим ховається якийсь намір. Радше, їм здається, що Київ – десь ген далеко, на Місяці, в Східному Тиморі чи біля Гонолюлю».

Без сумніву, мій приятель має рацію. Щось є в тому. Щось ґротескне, неправомірне, макабричне.

В тому, що Україну – принаймні на новинних картинках у віденському комунальному транспорті – представляє людина, яка почала карʼєру із судового фарсу, доадвокатувавши Василя Стуса, можливо, найпотужнішого українського поета двадцятого сторіччя, до смерті в буцегарні.

В тому, що громадяни далі покидають країну, а смертність удвічі перевищила народжуваність.

В тому, що чинний президент, донедавна актор, який незлецьки озвучив українською, наприклад, Паддінґтона, не дає собі ради з мовою держави, яку репрезентує, не дають з нею ради його радники, так, наче саме українська мова стоїть на заваді добробуту і процвітанню, а не корупція, невігластво, амальґама бізнесу і політики та неефективне управління. І – last but not least – брак елементарного патріотизму, якого не треба боятися – не того, звісно, оперетково-декларативного.

В тому, що донедавна, а почасти досі бонтоном залишається стібатися з українців та української мови. Я не проти дошкульного, вʼїдливого гумору. Ним пронизані чимало моїх текстів. Ним просякнена «Моя Україна». Іронією, сатирою, сарказмом. Добре, коли висміюють себе і свої вади. Коли ж це роблять на службі русского міра чи під його – можливо, й не усвідомленим – впливом, воно набуває цілком інакшого відтінку – щонайменше несмаку.

В тому, що в нас, за великим рахунком, немає еліт (щойно тепер вони болісно й неоднозначно, з великим запізненням і надто повільно формуються). Це – найважливіша причина сказаного вище. Причина ж цієї причини – планомірне їхнє винищення, особливо протягом останнього сторіччя: культурних, політичних, господарських. Такий собі розтягнений у часі геноцид, піком якого стали тридцяті роки.

Тому не дивно, що у стрічці новин віденського комунального транспорту Україну репрезентує Віктор Медведчук, а не Василь Стус.

Не Володимир Івасюк.

Не Ігор Білозір.

Про Василя Стуса Вікіпедія, зокрема, зазначає: «За власні переконання щодо необхідності збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської влади, його творчість була заборонена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув». Є це й німецькою: «Er war einer der engagiertesten Vertreter einer ukrainischen kulturellen Autonomie in den 1960er Jahren und wurde dafür zu insgesamt 23 Jahren in Straflagern und Verbannung verurteilt».

Та, схоже, віденські новинярі не читають Вікіпедії – ні німецькою, ні, тим паче, українською.