Дивовижні історії

Дивовижні історії Френсиса Скотта Фітцджеральда

(Ф. Скотт Фіцджеральд. Дивовижна історія Бенджаміна Баттона та інші оповідання. Переклад з англійської Ганни Лелів. – Київ: Знання, 2016. – 254 с.)

Обкладинки нових видань творів Ф. С. Фітцджеральда  українською.

Щойно сплив копірайт, як, мов із рогу достатку, на українського читача посипалися твори Фітцджеральда. Проте український читач загартований – він майже не читає книжок, а український книжковий ринок – стилістична фігура, як майже все українське життя, лише війна, розвʼязана проти України не без участи самих українців – щоденна дійсність, давно вже буденність, подібно до токшоу на телебаченні.

Френсис Скотт Фітцджеральд утвердився в літературі після світової війни – першої масштабної різанини двадцятого сторіччя з не першими в історії людства геноцидами, які, однак, розчинилися в гарматному гуркоті і гучно задекларованому бажанні творити новий світ. Творчість цього американського митця якраз умістилася між двома війнами, мов у прокрустове ложе, тематично сягаючи трохи далі в обидва боки – радше в минуле, ніж у майбутнє (дія низки оповідань розгортається в другій половині й наприкінці девʼятнадцятого сторіччя).

Війна вривається в твори Фітцджеральда – ні, не вихором і не буревієм, який трощить на своєму шляху канони мисленнєвої і мовленнєвої узвичаєностей, безжально, трагічно і демонічно прориває загати шкільної граматики. Війна поготів не «вривається», вона бринить лагідним вітерцем, леготом, що злегка, надто не ворохоблячи, приводить у рух застояне повітря лубкового життя, мов відлуння чогось, що десь далеко й давно відгомоніло, а якщо й не відгомоніло, то згадувати про нього варто не більше, ніж потрібно, аби сюжет тримався і надто не випадав зі своєї доби. «Я пропустив війну», – зізнається оповідач, alter ego автора. Як спостережливий художник, Фітцджеральд не міг не побачити її наслідків, водночас, вони не зовсім його тема.

Американський письменник Френсис Скотт Фітцджеральд.

Поверненці з війни – куліса, картина, статисти (статистика), зрідка – фігури другого плану, до яких не зовсім пасує слово «герої», особливо коли вони трощать газетні редакції, як в одному з оповідань, щоправда, не цієї добірки. Вони подібні до привидів, вони –колективне сумління (якби таке існувало), яке мовчки проходить повз з милицями і порожніми рукавами, з порожніми місцями на згадку про загиблих. Коли ж вони головні дійові особи, тоді війна – епізод біографії, пункт у резюме, зазвичай не такому вже й розлогому, та й далеко не найважливіший. В одному з оповідань так і зазначено прямим текстом (будуючи інтригу, Фітцджеральд залишається відвертим із читачем): «Кенбі мені не подобався, але його жахлива, безглузда смерть була для мене реальнішою, ніж тисячі загиблих у Франції». Горас Кенбі розбився на літаку через нерозділене кохання. На сторінках оповідань Френсиса Скотта Фітцджеральда кохання, як бачимо, за руйнівною силою подібне до зброї, і вже напевне воно реальніше за війну по той бік Атлантичного океану.

У «Дивовижній історії Бенджаміна Баттона та інших оповіданнях» війна також десь трішки якось дається взнаки, як дається взнаки найменший порух у безвітряній тиші, водночас, це книжка інакших історій – дивовижних. Таких, що трапляються не так часто, як, скажімо, війни. Втім, можливо, саме війна дала поштовх до неймовірності. Наразі це єдине видання, яке – бодай почасти – пропонує нам інакшого Фітцджеральда, вигадливішого по-іншому, ніж звикле, – такою мірою, якою він випробовує сюжети, а ті виявляють несподівані якості – нові, забуті, приховані.

«Дивовижна історія Бенджаміна Баттона», якою відкривається добірка, містить дещицю парадоксальності, дещицю містики, дещицю фантастики – рівно стільки, щоб нагадати нам, що автор – з тієї самої країни, де колись (не так уже й давно) жив і творив поет і новеліст, романтик Едґар Аллан По. Оповідання починається як класичні бюрґерські романи – в молодих містера і місіс Роджер Баттон народжується спадкоємець, лихо лише – для жанру і для подружжя Баттонів, що їхній малюк – геть не такий, як решта: він зʼявляється на світ дідком. Добропорядні Баттони, як можуть, приховують свою ганьбу, вдають, що нічого не сталося, пробують далі жити, як належить. Та й старцеві теж не з медом: його годують кашкою, тоді як організм жадає поряднішого харчу – з шинкою і винцем. Життя новонародженого Баттона розгорається навпаки – всі старшають, а він молодшає. Фітцджеральд знайшов оригінальний спосіб потеревенити на тему побутових труднощів і конфліктів, запропонувавши поглянути на них з дещо інакшого ракурсу. Та найдивовижніше не це – він утримує сюжет до самого кінця, наче то оповідь про найзвичніше, що може бути, жодного разу не схибивши.

«Діамант завбільшки з готель «Рітц»» – доведена до ґротеску американська мрія. Та й хіба вона тільки американська? Не кожний батько має діамант, більший за готель «Рітц-Карлтон». Коли Джон Т. Анґер вирушає погостювати в свого приятеля Персі, йому й близько не уявляється, що на нього чекає. А на нього чекає чимало всього – таке уві сні рідко намариться. Воно розгортається вже незабаром і дуже швидко – згідно з вимогами такої літературної форми, як оповідання, яка воліє словесної стислості та образної влучності. В цьому оповіданні Фітцджеральд застосував крутезні майбутні голлівудівські спецефекти, випередивши свій час на кілька десятиріч: ефектне скидання бомб і не менш ефектне висаджування в повітря. Але – стриваймо – хіба на війні не скидають бомб і не висаджують у повітря? Єдине, що вціліло, – кохання: те, що найвартісніше. Вартісніше за будь-який діамант – навіть такий, який більший за готель «Рітц».

На тлі ефектного кінця діамантової гори вже не такими вражаючими постають підсумкові формулювання. Попри це, вони важливі, адже заради них і влаштовано бутафорію: «То й був сон, – тихо сказав Джон. – Юність – це завжди сон, таке собі хімічне божевілля». «Як приємно бути божевільним!» І, звісно ж, дефініція кохання перед тим, як солодко заснути по всьому, що сталося: «Кохання – це форма божественного спʼяніння, яку може спробувати кожен із нас».

Хімічне божевілля вивітрюється разом із діамантовою горою, і вже в третьому оповіданні юність набуває приземленіших рис. «Берніс стрижеться коротко» – про двох кузинок, ревнощі й ефектну (куди подітися від неї) помсту на прощання. Разом із ценьканням останньої друзки в «Кришталевій чаші» згасає життя протагоністки. Крижаний палац з однойменного оповідання перетворюється на моторошний лабіринт Мінотавра. В цих творах – все трохи не так. Не так солодко. В цьому, мабуть, і полягає дивовижа.

Автор «Дивовижної історії Бенджаміна Баттона та інших оповідань» Ф. С. Фітцджеральд.

Найпізніше на «Останній красуні», шостому оповіданні, стає остаточно зрозуміло, що інакшість перших текстів у цій книжці – заманювання в пастку. Відбувши кілька віражів у темній рурі, діснейлендівському різновиді лабіринту Мінотавра, ми опиняємося на яскравому світлі, наше приземлення мʼяке, а все навколо таке знайоме. Авжеж, без любові не обійшлося і в попередніх текстах – світ без любові не зміг би довго проіснувати, світ майстра любовного сюжету Фітцджеральда – тим паче.

Поряд з війною-кулісою, війною-відлунням, війною-тлом, як неможливо говорити про осінь без дещиці жовтизни, золота і багрянцю, зринає й інша не провідна, однак неодмінна тема: Північ і Південь. Для американських прозаїків того часу вона така сама неуникна, як для поета Редьярда Кіплінґа Схід і Захід. Заходові і Сходові Кіплінґа, як відомо, ніколи не зійтися, певною мірою це стосується й американських Півночі та Півдня. Фітцджеральд – дослідник колізій і флуктуацій, він по-різному обігрує цю тематику, Північ і Південь допомагають сукати нитку сюжету, плести словесне мереживо оповіді. Фітцджеральдові Північ і Південь – лише відгомін світоглядного зіткнення, подібно до того, як осінь – то всього-на-всього відгомоніле літо, спогад про попередні місяці – гарячі, а деколи – нестерпно спекотні, відверті і голі, як правда, без жодної обгортки і без епітетів, котрі, мов обгортка, гарна і зайва.

Для протагоністки оповідання «Крижаний палац» Північ постає у вигляді крижаного палацу – холодного, темного, непривітного, де вона, зблукала й покинена напризволяще, замалим не гине. Нудно-нестерпна рутина, від якої дівчина тікала на Північ, раптом виявляється затишною і жаданою ріднизною. І, здавалося б, – недосяжною.

До тями Саллі Керрол приходить на рідному Півдні зі знайомим пронизливим свистом, за емотивним конотуванням до снаги соловʼїному співу, з не менш знайомою головою, яка вигулькує з автомобіля і якій належить свист, що викликає усмішку героїні, сонце, яке змушує її мружитися, персик, який вона їсть зеленим – так спраглася за ним, і теплою, «як у чайнику», водою, в якій неможливо не скупатися. Тут, на Півдні, по-іншому протікає життя. Що там рабство і ку-клукс-клан! Ледь уловно бринить іронія: через неї інтелектуал Фітцджеральд кокетує зі своїми читачами – переважно читачками, здається, – трішечки кпить із них.

«В усьому винні ці затяжні зими» – хоча годі спростувати вплив клімату на людину й уклад її життя, в контексті, в який Фітцджеральд занурює цю фразу, вона чимось скидається на коней Коцюбинського – тих, які «ні в чому не винні». «Крижаний палац» – Фітцджеральдова вільна (американська) варіація на тему «Снігової королеви». «Пихата й холодна Північ», – каже автор, долаштовуючись до ґусту протагоністки. Саллі розплющує очі – схоже, вся ця жахлива Північ їй лише намарилася, нагамуз зі «сніговою бабою», по-нашому – сніговиком. Як бонус для читача – «Гості нареченої» і «Повернення до Вавилона».