Страшно навіть подумати

Це потрібно бачити. Двір, урочиста лінійка, промови начальства, батьків, дитячі пісні і вірші. «Перший раз в перший клас». Три покоління дорослих. Ніхто не забув, що він робить і куди він прийшов у цей день. У всіх камери, телефони, всі клацають, знімають на відео. Всі хочуть затримати час, зберегти ці святкові емоції, зафіксувати останні хвилини дитинства нащадків перед відходом у інше життя. Не доросле, за іншими правилами. У школі немає вихователів, няньок і мам, у школі є вчителі.

Перший день осені, перший день школи, навчання. День знань. Вони – діти, батьки, вчителі – всі чекають цей день. Перший день осені, але літо ще тут.  Буде тепло, небо не може підвести всіх нас. Так, всіх нас, ми всі родом з дитинства. Ми всі вийшли у світ через шкільні коридори. Ми – це коли половину дистанції пройдено й у школу підуть вже радше не діти, а внуки.

Звичайна людська подія, яка вражає своєї нормальністю за ненормальних часів. Свято дітей, свято батьків. Шкільний двір, дорослі, море квітів і діти. Найменші – першокласники.

Тільки нічого цього не буде. У нас епідемія коронавірусу, в нас карантин – і якщо взагалі щось буде, а не відмінять чи перенесуть, то це щось з розряду «весілля в масках» або, як сказав один педагог із 25-річним стажем, «а вони дітей живих бачили?»

Так, весь цей карантинний «креатив» – зібратись не зібратись, уроки математики в парку, на природі, у сквері, сидіти в однім кабінеті, тримати дистанцію в коридорах і класах – не від добра. Так, всі обговорюють, буде чи не буде школа, а точніше яка – онлайн чи офлайн. Як краще – наживо, чи ні, і чи зможуть освоїти zоом, навчити на відстані, програму подати, чи дадуть собі раду батьки, вчителі, а потім вже діти. Всі так зосереджені на технічних моментах, що так і хочеться крикнути: стоп!  

А як же прощання з садочком, вітання зі школою, Перший дзвоник, Останній дзвінок – і так, так, Випускний? Для когось це, можливо, єдина світла пляма у «довгій» шкільній біографії.

Життя цих школяриків, точніше процес здобуття чи засвоєння знань, стає нудним, як робота на фабричнім конвеєрі. Де соціум, де емоції, де перше кохання, розчарування, захоплення, сварки, конфлікти, перші заздрощі, ревнощі, бійки (а як же без цього), перша шкільна дружба – справжня, вірна, назавжди. Ці друзі дитинства, зі школи – вони найвірніші, ніхто ще тоді не різнився багатством чи славою, цього, що було між вами, багатьом стане на ціле життя. 

Це покоління школяриків і так атомізовано, у них кращий товариш не він чи вона, а воно, чудо техніки – телефон. Вони не читають, не пишуть і майже вже не спілкуються! Старші, підлітки, не можуть, не вміють, не розуміють, як можна про щось говорити без пива, енергетиків, насіння, сухариків, чіпсів. Їм важко дається розуміти окремі слова, складати слова хоч в якесь речення, щоб там був мінімальний сенс, щоб не постійне повторення «тіпа – карочє», або емоції так, щоб без мату. Вони вмикають телефон і слухають вульгарний рускій реп, бо це найпростіше, і це вони ще в стані сприймати, простіше бути не може. Крім сірих буднів, дурних і примітивних селфі їхнє життя зводиться тільки до обміну речовин.

Ви можете собі уявити зустріч таких однокласників, онлайнових однокласників, років так через десять чи сто? Але в них класу не було, всі по норах, по власних домівках – як це класом назвати? Вони не знайомі, вони зовсім чужі, у них проблеми з ровесниками, навколишнім світом і власним життям. Про який патріотизм тут можна говорити? Для них навіть мала батьківщина, їхнє місто, вулиця, школа, район – це абстрактне поняття.   

Так, школи ніби не закривають, ніби все буде добре, і діти митимуть руки по сто разів на день, будуть тримати дистанцію в класі й на перерві, в коридорах собі просто стоятимуть… …і вірус їх не чіпатиме. Але, як показує досвід дисциплінованих німців – наприклад, Берліна, де навчальний рік почався в серпні, – з 825 шкіл через два тижні медики виявили зараження як мінімум у 41 школі, причому у всіх вікових категоріях.

Так, не всі школярики недалекі неуки – є такі, що читають, думають, вчаться, працюють, перемагають на всесвітніх освітніх олімпіадах. Їх мало, але вони є. Тільки, як показує життя, тобто результати останніх виборів (і не тільки в Україні), більшість любителів шансону і простих рішень складних проблем, яка власне і вибрала нам теперішню владу, нікуди не дінеться. Більше того, якщо вірус з нами надовго, а щодо цього ніхто нічого певного сказати не може, попереду в нас багато несподіванок. Світ без маски – про це можна тільки мріяти. Теперішні люмпени, що на День Незалежності роблять ремонт і бульбу копають, у порівнянні з майбутніми будуть видаватися нам академіками, – а про владу, яку вони виберуть (бо їх більшість і вона тільки зростає), страшно навіть подумати.