Колишній головний редактор газети «Rzeczpospolita» й ексдиректор польського Інституту книжки Ґжеґож Ґауден виклав у мережу документи, що стосуються польського погрому у Львові 22 та 23 листопада 1918 року. Про це він написав на своїй facebook-сторінці.
Нині фрагменти записів, звітів, статей, щоденників, у яких є свідчення про ці події, доступні у 104-му числі історичного квартальника KARTA. А вже з вересня скани всіх документів, які автор книги «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» привіз зі львівських архівів, будуть доступні ТУТ.
У п'ятницю 22 листопада 1918 року, в світанкових сутінках, о 5:30, Маврицій Іґнатій Бачес [Maurycy Ignacy Baczes], який мешкав у осерді єврейської дільниці Львова по вул. Божничій [Сянській], 20, на розі Смочої [Підмурної], почув зі своєї трикімнатної квартири на третьому поверсі, як на вулиці хтось грає на акордеоні мелодію «Ще Польща не загинула». Потім долинуло калатання у брами навколишніх кам’яниць.
За десять хвилин перед тим поручник Роман Абрагам та хорунжий Юзеф Мазановський піднялися на вежу ратуші та вивісили там польський прапор.
Після 146 років [австрійської окупації] Львів цілковито опанували поляки.
з книжки "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»
Книга Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року». («Lwów – kres iluzji»), прем’єра якої відбулася 23 травня 2019 року на Варшавському книжковому ярмарку, вже цієї осені вийде українською мовою у видавництві «Човен». Переклав її львівський журналіст, історик, публіцист і перекладач Андрій Павлишин – приятель Ґаудена, який, власне, і призвів до досліджень ним цієї теми.
«…побачив я колись стару знимку: якийсь спалений німцями під час Другої війни бароковий костел у Львові. Мій приятель Андрій Павлишин, журналіст та історик, виправив мені цю помилку: це синагога, яку поляки спалили в 1918 році. Я не міг повірити. Почав це досліджувати. А потім раптом з’явилося багато часу, бо "добра зміна" викинула мене з Інституту книги», – розповідав автор у інтерв'ю першому заступникові головного редактора «Ґазети Виборчої» Ярославу Курському.
Розбивши замок ручною гранатою, вони увійшли до будинку, розбили крамницю, де було 8 мішків пшениці і 3 корці картоплі. До нашої квартири увірвалися близько 30 легіонерів, які мали сталеві шоломи на головах, усі мали біло-червоні ознаки (...)".
Нападники кричали: «Дайте нам золота, срібла, діамантів, мільйонів», – засвідчила панна Зоннтаґ, якій вдалося босоніж і в самій лиш нічній сорочці втекти на третій поверх.
Салі Зоннтаґ спробувала повернутися додому, щоб одягнутися. Панна врятувалася, стверджуючи, наче вона полька, служниця. "Від тієї миті я як католичка-служниця мала вільний доступ і тричі заходила й виходила з помешкання. У квартирі панувало велике сум’яття. Заходилися зривати штори, перські килими у вітальні, гобелени, покривала на канапах, кожен присутній грабував і плюндрував.
з книжки "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»
У «…кінці ілюзій» Ґжеґож Ґауден описав роками замовчувану правду про погроми єврейського населення на основі архівних документів. Саме він уперше, спираючись на ці матеріали, розповів, що погромами займалися польські військові. Вони разом із солдатами відсічі, які прибули на підмогу з Кракова та Перемишля, на світанку 22 листопада 1918 року розпочали грабежі, вбивства та насильства у тій частині Львова, де мешкало 70 тисяч євреїв. У погромі також брали участь цивільні поляки, зокрема й представники вищих суспільних прошарків.
Ґжеґож Ґауден досліджував документи у львівських архівах. Як розповідав автор іще до видання книги, отримавши стос папок і відкривши їх, він побачив, що більшості з цих паперів перед ним ніхто не вивчав. Ґауден відшукав у архівах свідчення жертв і свідків, які записав Єврейський рятунковий комітет. Часто це були рукописи, окремі з яких пізніше передрукували на друкарській машинці. Також дослідник віднайшов документи, складені польськими чиновниками – але датовані пізнішим часом. Часто це були малі картки, написані поспіхом, траплялися й довші свідчення. Деякі з них автор цитував, деякі подавав описово, деякі просто цитував.
Легіонер у цератовій куртці, з револьвером, виглядав як львівський інтелігент. На рукаві в нього була біло-червона опаска. Високий, сильний, з квітучим обличчям зі шрамом, він був інтелігентною людиною і належав до вищих сфер, «оскільки я, сама уміючи грати на фортепіано, оцінила його гру як цікаву». Так Аделя Нойєр [Adela Neuer] описала убивцю брата.
Три польські легіонери на чолі з чоловіком у цератовій куртці атакували будинок на вулиці Шпитальній, 21, о 9-ій ранку в суботу, 23 листопада 1918 року, на другий день погрому. Нападники вибили шиби в дверях і вікнах квартири Нойєра. Відтак вони увійшли в будинок. Там піаніст відібрав у пані Нойєр біжутерію, яку вона ховала на грудях, і розбив жінці обличчя руків’ям револьвера. Він вибив їй зуби.
У відповідь на прохання Нойєра припинити бити його дружину він узявся за її свекруху, стареньку жінку. Аделя Нойєр засвідчила, що вона та інші присутні в квартирі цілували руки та ноги піаністові, щоб той їх не вбивав.
Нойєр також благав дарувати життя йому та його родині. Піаніст сказав, що шкода залишити в живих такого міцного чоловіка і що слід його вбити. Перш ніж убити Нойєра, він прокричав, що за трьох убитих легіонерів забере життя трьом євреям.
Піаніст вийшов на ганок і крізь розбите вікно застрелив Нойєра, солдата австрійської армії, який шість тижнів тому повернувся з російського полону. Щоб полегшити попадання, один із зловмисників тримав Нойєра.
Вбивця назвав застреленого сучим сином, і коли він помер, піаніст стягнув йому з руки шлюбну обручку і вкрав годинника на ланцюжку. Потім він потоптався по тілі.
Далі піаніст заходився розбивати шафи і бити дітей, позаяк вони кричали.
Благаючи про змилування, 14-річна дочка Нойєра згадала про Матір Божу. Тоді з'ясувалося, що чоловіка у цератовій куртці звуть Ян, бо його супутник, якому вже, либонь, набридла ця жорстокість, крикнув: «Ходімо, Ясю, звідси».
Бандити перейшли у помешкання, де було фортепіано. Після сольного концерту та чоловічих танців нападники вирушили на третій поверх. Там ховалися інші жінки з кам’яниці. Піаніст і його друзі пограбували їх, забравши ювелірні вироби та гроші.
Насамкінець піаніст повернувся до покою, де лежало тіло Нойєра, і знову познущався з мешканців.
Залишаючи квартиру з двома наплічниками, наповненими пограбованим майном, він кинув жінкам і дітям: "А тепер пильнуйте свого трупа".
з книжки "Львів non fiction. Оповідь про листопадовий погром 1918 року»
