У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» на початку листопада вийшла книжка польського публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року». Видавець презентує книгу як перше й унікальне за достовірністю та масштабом охопленого матеріалу дослідження погрому єврейського населення Львова, який влаштували польські вояки. Польська історіографія описувала цю трагічну подію як серію звичайних кримінальних злочинів, які у воєнному хаосі скоїли українські й навіть єврейські бандити та дезертири з австрійської армії. Ґжеґож Ґауден заперечує таке трактування. Український переклад дослідження Ґаудена для читачів Z рекомендує сьогодні український публіцист Віталій Портников.
У березні 2018 року прем'єр-міністр Болгарії Бойко Борисов прибув до столиці Північної Македонії Скоп'є для участі в церемонії, присвяченій 75-й річниці депортації єврейського населення цієї країни до гітлерівських таборів смерті. Бойко Борисов став першим болгарським керівником, який узяв участь у такій церемонії, і його візит став справжнім торжеством справедливості.
Болгари законно пишаються тим, що у роки Голокосту їм вдалося врятувати від смерті 50 000 євреїв своєї країни, що потребувало у той час національної солідарності та політичної сміливості. Порятунок болгарських євреїв став частиною національного міфу, визначив самооцінку болгарського народу і ставлення до нього у світі. Однак у роки Другої світової війни Болгарія контролювала не тільки свою територію, а й територію всієї історичної Македонії – сучасну Республіку Північна Македонія і грецьку провінцію Македонія. 11 тисяч євреїв цих земель були передані нацистам і вбиті у Треблінці. Єврейська громада Північної Македонії, по суті, перестала існувати.
У Болгарії про це воліли просто не згадувати. Навіть якщо це «випадіння пам'яті» порушувало причинно-наслідковий зв'язок: саме загибель македонських євреїв спонукала болгарське керівництво і народ діяти, щоби врятувати євреїв Болгарії. Але, погодьтеся, одна річ – бути народом-рятівником і зовсім інша – народом, чий уряд відповідає за Голокост.
Лише в останні роки у Болгарії почали згадувати про знищення євреїв Македонії. І тепер, коли голова уряду говорить про порятунок 50 000 болгарських євреїв, він одночасно може сказати і про пам'ять 11 000 жертв Голокосту, депортованих з історичної Македонії. І це визнання відповідальності тільки посилило мою повагу до народу, який врятував своїх євреїв. Тому що тільки відповідальність за правду перетворює народ на цивілізовану націю і визначає ціну подвигу. Тільки відповідальність за правду дозволяє сказати, хто герой, а хто – кат, хто злочинець, а хто – жертва.
Саме тому всім, хто хоче зрозуміти, що таке відповідальність і правда, я раджу уважно прочитати книгу свого колеги і друга Ґжеґожа Ґаудена. Ґжеґож завжди був для мене прикладом чесності й відповідальності у журналістиці, справжнім нагадуванням про те, що ми зобов'язані говорити правду співвітчизникам, хоч би якою гіркою і неприємною вона була.
Народ, який не хоче знати правди про самого себе, ніколи не стане цивілізованим народом – ось послання, яке книга Ґжеґожа Ґаудена несе його співвітчизникам. І це те, що я хочу повторити читачам книги Ґжеґожа тут, в Україні: народ, який не хоче знати правди про самого себе, ніколи не стане цивілізованим народом.
Багатьом із нас здається, що історію можна просто забути. Що треба жити сьогоднішнім днем, а ще краще – завтрашнім, тобто власною уявою про завтрашній день. Звичайно ж, у цьому завтрашньому дні має бути тільки хороше. Тільки те, чим можна пишатися. Й з історії варто пам’ятати тільки те, чим варто пишатися. Те, що можна з гордістю розповідати на шкільних уроках: ось, подивіться, яка у нас країна! Який у нас народ! Який у вас чудовий родовід!
Але історія – вона інша. В ній трапляються як перемоги, так і поразки. Як злочини, так і свідоцтва дивовижної самопожертви. І не лише в історії країни, і не лише в історії нації. У вашій власній хаті, серед ваших власних родичів будуть і кати, і жертви. І ті, хто перемагав, і ті, хто програвав. І ті, хто перемагав, бо катував і вбивав, і ті, хто програвав, бо не зраджував людським цінностям. Звичайним людським цінностям, про які так часто забувають у буремні часи. І про які так часто забувають, коли виживають. І коли живуть на «кривавих» землях європейського Сходу.
Ґжеґож Ґауден розповідає нам про один із епізодів такого забуття. Однак сила людини – насамперед людини відповідальної – у тому, щоб самому не забути про трагедію й не дати забути іншим. Не дати їм повірити, що їхнє минуле – це винятково подвиги й паради. Бо будь-який подвиг знецінюється, якщо ти не усвідомлюєш, на якому похмурому тлі він може здійснюватися. Герой, подвижник, моральний авторитет мають сенс тільки тоді, коли протистоять злу, що насувається на людей і перетворює їх на злочинців, на вбивць, на брехунів, на зрадників.
Книжка Ґаудена розповідає нам про таке зло. Однак добро, тяжіння до справедливості, людська й національна честь не стають від цього «заплямованими». Правда не може скривдити, вона може тільки збільшити вагу добра, справедливості та честі.
Нам ще належить навчитися розуміння цього.
17.11.2020