Чоловік.

Вже тілько про нього написано, так часто уживається сього слова, що заки його люде зрозуміли, вже перестали застановлятися над ним. Се зрештою дуже звичайне в людській мові, що сих слів, яких найчастійше уживається, найменше розуміється. Тай ще загальніше: найгірше знаємо все те, що найблище нас, а з усього найменше — себе самих.

Чоловік. Що воно таке, се дивне якесь єство? Гляне на "всіх і вся" кругом себе — все низьке, марне, немудре; гляне на себе — чудо, боже подобіє першої води, словом — щось неземне. Якже тут науково думати, щоби і правду сказати і — себе не понизити. Сказано так: На вас, себто на тім усім, що видно кругом, кінчиться науковість, кінчиться змога обєктивного розважання, досліду, досвіду і ин. Від Нас починається щось — щось вищого, щось понад ваші закони, понад природу, понад світ, щось — щось взагалі непонятного. Тамто все, то ви, а се — Ми, люде.

Аристократизм чистої мірки, первісний, брутальний, оправдуючий грубе, немилосерне, самолюбне панування над всім, що не є чоловіком. Але зрештою байдуже навіть о назву. Може собі якесь там єство звати себе чоловіком, навіть виглядати як чоловік — ні, се було би за багато людей, за мале Наше панування. Треба попросту сказати, що чоловіком є тільки сей, що походять і признається до Нашої раси. Так, очевидно, — прецінь же мурин, се тільки сотворіння до служби, до роботи. Або такий червоношкірий... Але ні. Раса, то щось завелике. Отже чоловіком є тільки сей, що походить і признається до Нашого народу. Осьтак добре! Геть з менше вартними народами! Ми, Богом вибраний Нарід — Нашим Богом, бо Він наш король, Матір Божа — Наша королева. А ви — така собі етнічна маса, по правді навіть не люде, таке щось на пів скот, добрий до роботи і до — слухання.

Ні. Ще недобре. Недобре, що в народі все однакові люде. Більшість, то властиво маса, з якої щойно довгими віками, зі старих, старих родів витворюються люде. Отже люде — то не ви, не ся проста чернь. Люде — се Ми, нащадки старих шляхотних родів. Не пхайтеся в наше товариство, навіть і ви, яким щойно надано титули. Ми, правдиві люде, вибранці народу, маємо Богом дане право панувати над вами, ми, бачите, маємо королівські роди, що з них цей чи другий можемо панувати і нам до лиця з тим. А ви...

І так далі і далі у ріжних формах і відмінах. По правді, вже не так дуже далі, бо сі з людства, раси, народу, касти чи партії вибрані "Богом" помазаними, одинокі представники чистої породи людей на довгі віки історії держав починають між собою крамолу — хто саме з них сотворений до панування, хто з них чоловік, а хто — скотина, злочинець, що обиджає образ і подобіє Бога, а котрому слід поставити ногу на карку, затопити меч в бунтівничій груди і в хвилі побіди піднести очі до Всевишнього з подякую за "деяку" поміч при сповненню дієвої місії.

Ось дорога і ціль "науки" дозволеної і ширеної тими, які потребують "наукових" доказів, що людьми, тими єствами сотвореними зовсім окремо, сказати би, протекційно для ущасливлення цілої вселенної є — Вони. А ви — ви товпа, чернь, бунтівники проти "божих" законів, яких карати і вести на дорогу правдивого чоловіцтва Бог поручив — Їм.

Наука — ах ся наука, яка від віків ще не навчилася пізнавати що політичне, а що не дипльоматичне, що на часі, а що не на часі, що вільно й випадає, а чого не випадає говорити явно, отверто, щиро, се, сказати би відвічне "enfant terrible" дивиться, приглядається їм, тим, що так завзято звуть себе людьми і їх крутим теоріям і з немилосерно стоїчним спокоєм каже: Вони — се порода звірят, їх теорії — се рід охоронно-відстращаючого середника проти тих, що бояться думати.

Чисто людські прикмети, себто прикмети, які відріжняють людську породу від ріжних звірячих пород, саме в них, у тих самозванників дуже зачаткові так, що навіть учений нераз дивлячись на них як на тих, що "надають тон" думає, забувається і вкінці твердить: Чоловік, се взагалі якесь уроєння, бо де глянути — самі звірята.

Підождіть, не зневірюйтеся! Тільки одна річ, одна умова, без якої чоловік ніколи нічого не в силі мудро поняти: Забудьмо, що говоримо про себе самих. Скажім собі, що наше розважання ширяє десь в просторах понад нами і що йому зовсім байдуже навіть коли йому прийшлося би назвати нас — чередою стуманілих телят. Иншими словами: даймо волю думкам, нехай вони говорять про нас, а ми не перериваймо їм, хочби навіть обиджали нас. Що з сього вийде?

Ось починаємо. Є на землі багато, багато пород живих єств, є ріжні породи ростин і звірят. Ріжниці між звірятами йдуть так далеко, що ледви чи не кождий осібняк творить сим для себе щось хоч трохи відмінного від иншого. Треба мати тільки вироблений змисл помічання, щоби сі ріжниці доглянути: вівчар так добре відріжняє одну вівцю своєї череди від другої, як пересічна людина своїх знакомих. Се пояснить, чому природники фавністи чи фльористи відрізняють в кождій громаді звірят величезне множество пород, відмін, рас і т. д. яких навіть природник-несистематик не в силі розпізнати. А вкінці ще й серед тих пород, відмін, підвідмін, рас можна творити окремі криві лінії з чисел, які означають напр. їх величину цілого тіла, чи його частей, скількість якихсь там виростків, волосків і т. п. Розуміється: коли до сього треба аж природника-спеціяліста, то не дивниця, що для неприродним зовсім вистарчає, а навіть з подивом глядимо на нього, як він відріжнить лилика від птиці, себто звірята, які в науці мають досить мaло спільних прикмет. А все таки приглядатися точно тим породам і осібнякам звірят, се для нашого питання дуже важна річ, бо нашим завданням не що инше, а саме подати прикмети, якими чоловік ріжниться від инших єств. Хто отже брався би говорити про сі прикмети, не знаючи основ систематики, сей недалеко від порога заблудить. Се треба сказати, бо лучається, що про ріжниці прикмет чоловіка і инших єств говорять нераз люде, у яких змисл помічання є взагалі зовсім зниділий. Коли в систематичних досвідах доходить наука до сього, що властиво осібняк осібнякови нерівний, то, спитаємо, пощож говорити про семейства, ряди, громади, типи і пощо зачисляти ріжні ростини й звірят у якісь спільні ґрупи?

(Далі буде.)

[Громадська думка, 06.08.1920]

II.

Відповідь проста, але важна: Для вигоди, щоби при описах поодиноких ростин і звірят, яких є міліярди, не подавати тих самих прикмет, що їх мають осібняки вже давнійше описані. Для прикладу: Коли скажу "пес вовк" то знаю відразу, що описуючи се звіря — мав би я повторити дуже багато з того, що я вже був сказав при описі пса "домашнього", а остає тільки навести ріжниці між домашнім псом і вовком. Пощож нам се знати? А ось тому, що коли наука зачислить якесь єство до якоїсь систематичної ґрупи, то так як би вичисляла множество прикмет спільних з иншими єствами тої самої ґрупи. Коли напр. наука назве якесь звіря породою, то воно, значить, є подібна багатьома прикметами до тих усіх звірят, що належать до того самого семейства, ряду, громади, типу, царства і всього орґанічного світа. Описуючи точно породу, треба би отже списати велику книгу; щоби повторити все те, що міститься в кількох систематичних назвах. Про се в відношенню до чоловіка ті, що до розважань приступають, найчастійше не знають, або забувають. Се спричинює дальше, що вони добачують і перецінюють тільки вже найтонші ріжниці, яких очевидно у кождого єства, як сказано, є ще дуже багато, а які для бистрого змислу помічання є всюди і то навіть дуже яркі. До сього треба узгляднити, що чоловік, навіть дуже пересічний, має що до людей вироблений змисл пізнавання вже ізза частої стрічі з ними, коли що до всіх инших єств сей змисл у нього дуже марний.

І ось коли є загально відомим, що чоловіка зачисляємо до типу Vertebrata (хребовці), до громади Mammalia (ссавці), до ряду Primates (Начальні), — то в сих систематичних назвах міститься величезне множество подібностей у прикметах анатомічних, ґістольоґічних, цитольоґічних, систематичних, ембріольоґічних і біольоґічних. Супроти них ріжниці між чоловіком і найблизчою систематичною ґрупою являються в такій меншости, що навіть мало розвинений змисл помічання пересічного ляїка з острахом достереже сю перевагу.

Спочуваю з тими, в яких у сій хвилі будується охота здержати думки в їх дикім розгоні і замкнути їх знов у кормигу. Одначе почуття творять часом перепону, яку думкам треба лише відважно перескочити а виявиться, що воно тільки так страшно виглядало. Щоби ті почуття все таки пошанувати, нароком не уживаю назви сеї зненавидженої ґрупи звірят, що сусідує в систематиці навіть з дуже шляхотськими родами людей. Бо й ціллю нашого розумовання не є доказувати абсурдне твердження приписуване Дарвінови ріжними півінтеліґентами, буцім то чоловік походить від малпи. Такого твердження не міг би поставити навіть найбільше початкуючий природник, а щож доперва ум такої слави як Дарвін. Доказувати, а хоч би й збивати зoвсім нельоґічні абсурди не є річчю науки.

Порівнуючи, а хочби й описуючи що-небудь, точно слід зазначити виразно ріжниці порівнуваного, чи описуваного предмету від инших предметів. Коли отже порівнуємо чоловіка зі звірятами, то тільки на те щоби винайти і ясно освітити ті всі прикмети, якими чоловік ріжниться від звірят, а радше від усіх инших єств. Тому не лякаймося поставити його хоч-би побіч риби, коли нам треба провірити його приналежність до хребовців, побіч корови, коли нам треба провірити його приналежність до ссавців, побіч безроги, (даруйте за обиду!) коли нам треба найти серед живих єств якусь анальоґію до його психічних проявів. Без тих і багато инших порівнань і зіставлень не можна справи розумно прослідити.

Сею дорогою йдучи, ствердимо незбиті факти, що одні прикмети, а саме більшість, є спільні з більшими чи меншими систематичними ґрупами инших єств, що деякі прикмети є питомі тільки людям, як окремій породі живих єств, що ще деякі прикмети будуть питомі тільки поодиноким расам, народам, племенам, осібнякам. Коли були би самі подібности з иншими єствами, чоловік не був би окремою породою єств, коли були би самі ріжниці, чоловік був би чимсь иншим, а не живим єством. Як відомо є він і одним і другим.

За довго пояснювати би всі прикмети, якими ріжниться чоловік від тих ссавців, що мають внішний вигляд тіла й поставу подібну до нього, себто від малп. Тільки вичислю важнійші з них: постійно простий хід на двох ногах, перевага лобини над лицем: високе чоло, малі бровні луки, видатний ніс, слабші й коротші щоки і зуби, видатні губи й борода, виразнійша шия, слабші барки, коротші горішні кінчини, довші долішні кінчини, пальці горішніх кінчин вільно рухомі, долішних кінчин нидіючі, слабший загальний зріст...

Мабуть удасться мені переловити в сій хвилі багато моїх читачів на самолюбнім пригляданню в думках собі самим так, немов би поза нами Европейцями не було на світі міліонів людей, у яких ті всі прикмети в ріжний спосіб комбінуються і надають їм нераз дуже несимпатичний вигляд. А проте є ще якась міра для кождої пpикмети, по якій пізнати, що се чоловік, а не малпа. А розуміється, бо те саме повторюється між всіми породами живих єств. А наше самолюбство полягає на тім, що нам пропорції нашого европейського чоловіка найліпше подобаються і ми переконані, що саме так повинен чоловік виглядати. Се очевидно почуття а не наукове переконання. Наука може поставити зразковий модель чоловіка, але мусить його оперти на наукових основах. Сей модель мусить відповідати всім законам викритим наукою для породи чоловіка. Отже для прикладу: Як має виглядати стопа типового чоловіка? Наука мусить порівняти між собою ріжні форми людських стіп у ріжних рас і народів, мусить узгляднити все, що штучно змінить форму стопи, вибрати зтого форму найвідповіднійшу до нормального гіґієнічного способу життя чоловіка, порівняти її з малпячими стопами, вислідити причину ріжниці, зясувати природний закон розвою людської стопи, провірити його через нове порівнання і обчисливши пересічність витворити модель. Сю довгу наукову працю скорочує нераз геніяльно інтуіційний змисл помічання великих артистів-різьбарів, які дають майже совершенний модель будови цілого людського тіла. Сього совершенного чоловіка звемо тоді красою. Краса, яка виходить з під рук ґеніяльних творців, попросту совершенно дібрана комбінація всіх тілесних прикмет, питомих для людської породи. Так можна зрештою розуміти також красу звірят і ростин. Виходить, що краса, це не якась собі людська видумка, тільки се якась форма, якийсь вислів закону природи, що до нього доходиться також строго науковим способом.

(Далі буде.)

[Громадська думка, 07.08.1920]

ІІІ.

Скаже одначе хто: Се, що подобається Европейцеви, се що він зве красою, не є красою напр. для Китайця. Воно правда, що кожда систематична ґрупа живих єств має своє поняття краси, отже мусить його мати для себе раса, чи нарід, чи племя, але се зовсім не перечить сьому, що одна краса, оден закон ідеальної тілесної будови спільний племенам і расам, краса породи. Ідеал сеї краси, сього закону мусить ся найти у котрійсь paсі, народі, племени, родині, вкінці котрийсь осібняк мусить до сього ідеалу видаватися найбільше зближеним. Що Китайцям подобаються скісні очі, а нам прості, се очевидно може бути річ смаку і призвичаєння, але коли з наукових дослідів вийшло би, що скісне уставлення очей є в звязи з яким низчим розвоєм частей лиця — так як коротший плоскійший ніс є наслідком сильнійшого розвою щок зн. у заяви з родово низчою прикметою, то вже тут смак не мав би нічого до говорення, правда була би по стороні Европейців.

Виходить отже, що наука може дуже точно подати прикмети живого твору, яким є чоловік у певного роду зразку чи моделю, який опісля послужить мірою, о скілько якийсь осібняк виглядом свого тіла наближається до ідеалу тілесної краси чоловіка, згл. о скілько віддаляється від нього в сторону своїх сусідів у зоольоґічній систематиці (деґенерація чи недорозвій) чи в сторону тілесної анормальности. При такім науковім сортуванню годі оглядатися на становиско, яке сей чи другий осібняк занимає в суспільній гієрархії.

Доволі легко йде воно ще з тілесними прикметами. Але хоч би й як гарна статуя бельведерського Аполля — се ще не те саме, що живий чоловік.

У творенню ідеалу, типової краси людської породи ніяк не можна поминути проявів його життя. От хоч би взяти рухи чоловіка. Чоловік може вважатися ідеальним типом людської породи, доки не рухається. Його неповоротний рух може попсувати все наше довіря до нього так, що підемо шукати нового совершеннійшого ідеалу. Буває нераз в життю, що особа, на погляд краси, відстрашує нас своїми примхами, неповоротністю, безоглядністю i всім иншим, що робить сю особу для нас "несимпатичною". Навпаки, бувають люде на погляд негарні, які усім своїм єством притягають нас до себе, є для нас любі, симпатичні. Значить є щось, окреме в єстві чоловіка, що переважує нераз тілесні прикмети, хоч як вже ідеально зістроєні. І замітна річ: Саме сі, як їх звемо, духові прикмети творять для нас важнійшу і виразнійшу ціху для відріжнення чоловіка від звіряти. Мусимо, значить, до нашого виміреного вже тілесного типу чоловіка додати знову розсліджені, вимірені і дібрані прикмети чинностей тіла й духового єства чоловіка. Що йно тоді одержимо вже повний зміст поняття породи чоловіка і се буде разом ся славна грецька "кальокагатія".

Спитаймо перше: Чи у звірят нема взагалі тих прикмет, про які саме говоримо, чи, значить, вони, сі духові прикмети є зовсім окремими ціхами, що істнують тільки у людської породи? — Ніхто не в силі заперечити істнування психічних проявів спільних чоловікови і звірятам. В порівнуванню тих проявів поповнюємо все одну похибку, а саме, що до порівнання беремо з одної сторони психічні прояви умово найвизначніших людей, згл. навіть вислід праці цілих поколінь великих думців, з другої сторони прояви зовсім тупоумних звірят. Таке хибне порівнування велить нам зовсім забувати з одної сторони про низький ступінь умового розвою у величезної більшости людства, з другої сторони про зовсім певні прояви інтеліґенції у звірят. При строго науковім зіставленню всіх "pro і contra" виявляється, що мимо високого вершка умових сил осягненого ґеніяльними людьми і мимо дуже первісних проявів якогось чуття у деяких громад звірят ріжниці не є якостеві, тільки скількостеві. Навпаки, як сказано на початку сеї розвідки, треба неабиякого совісного розсліду вдачі людей, щоби доглянути у осібняків (не у всесвітній віковій культурі) ріжниці між чоловіком і звірятем під оглядом душевних проявів.

Тільки для прикладу: Придивімся без упередження проявови лінивства у чоловіка. Знаю, що хтось готов мені зараз веліти взяти під розвагу якусь добру прикмету характеру людини, на пр. саме пильність. Одначе пригадаю, що якраз в людській суспільности йде завзята боротьба між якимись вищими потребами і проявом лінивства, як чогось первісного у цілої маси людей. Чим же иншим є лінивство, як не зовсім органічною прикметою, спільною всім організованим творам: не піддаватися примусу праці і зуживання енерґії, коли ще є спосіб якось жити без того. Деякі звірята дають клясичні приклади лінивства в найсовершеннійшій формі. Воробець, птиця, яка пepвісно заспокоювала голод комахами, залишила сей для чоловіка так хосенний спосіб добування поживи, коли має при людських господарствах повно ріжного зерна. Усі галапасні звірята, з яких деякі позбулися багато ріжних приладів питомих громаді, до якої належать так, що зовсім змінили вигляд свого тіла і звели його до найпростійшої форми лиш тому, що найшли инше звіря, яке своєю кровю чи своїм мясом живить їx. Знидіння приладів через неуживання їх очевидний документ лінивства.

Перейдім відразу до чоловіка і тим гадаймо собі всю історію невільництва і визискування одних людей другими, сю фізичну і умову людей дегенерації людей, яких біда не змушує до напруженої праці, до уживання своїх мязів і мозку, сей нахил людей, які щасливо доробилися майна або хоч би хвилево мають високі доходи видумувати собі пересадні вади, немов купатися в безділлю. Сe "вроджене" лінивство народів, що їм пpирода їх краю дає всього піддостатньо — мабуть треба би про сю списувати окремі розвідки, але cама догадка вистане для зрозуміння, що поява лінивства якостево та сама у чоловіка, що й у звірят, тільки у ріжних народів ріжні його наслідки. І се очевидно що лінивство, се не якесь прокляття людського роду, тільки попросту звіряча прикмета. Місця не стало би тут переводити цілу анальоґію психічних проявів і їх наслідків у чоловіка і у звірят. Але коли певне є, що навіть красна штука, хоч як аристократичний прояв людської психе, має свою первісну форму у звіриннім світі, (бо якже би відмовити змислу для краси тим чепурним птицям, які будують гнізда виду альтан, що їх прикрашують ріжного роду гарними скорупками і виспівують дивні мельодії) то було би хиба доказом неохоти до льоґічного розумування уперто твердити, що ріжниці між умовими проявами чоловіка і звіряти лежать в їх якости а не у скількости. Лиш саме скількістю ріжниться: лакімcтво, скупарство, гнів, ненависть, упертість, фарисейство, фанатизм, бездумність, лизунство, жорстокість, трусливість і як вони там звуться ті всі пороки, що ними карається людство, від пажерливости пса, скупарства хомляка, гніву павіяна, ненависти дрібних птиць до сов, упертости осла, проворности лиса, засліплення пса в погоні за котом, байдужности коня при праці, забави і площення пса, коли хоче оминути кари, кровожадности кота або куниці, страху пса перед уроєною небезпекою і т. и. Не без значіння прецінь є факт, що простий нарід, обсервуючи природу, найшов серед звірят символи мало не всіх людських духових прикмет. Вдаряє у тих побіжно дібраних прикладах неузгляднення низчих типів звірят, а серед поданих зразків перевага домашніх звірят. Се не повинно дивувати, бо ціллю тих зразків є дати сяк так виразні анальоґії з натурою чоловіка, а не представляти весь розвій духових прикмет у царстві звірят, хоч се вияснило би справу ще точнійше. Досить одначе й сього, що я пригадав, щоби повести наше розважання дальше.

Виходить іменно з сього, що не лакімства, ані скупарства, ані прояви гніву, ненависти, фарисейства, фанатизму і инші того роду прикмети є прикметами питомими людській породі так, як її мусить розуміти наука. Ті всі прикмети є в области духа тим, чим є в области тіла прикмети, по яких пізнати приналежність чоловіка до ряду Начальних, до громади Ссавців, до типу Хребовців, себто, що сі прикмети вяжуть чоловіка як породу духово з найблизчими сусідами в зоольоґічній систематиці. Нам одначе ходить о ріжниці. Тому так само, як се було з прикметами тіла, мусимо слідити, вимірювати статистично, порівнувати і з богато ріжними проявами вибирати се, що для чоловіка як породи питоме, на основі того вислідити напрям розвою прикмет, поставити закон і, сказати би, збудувати духовий модель породи. Відтак все, що до нього буде наближатися, мусимо вважати правдиво людським, усе що буде віддалятися від сеї головної лінії, признаємо деґенерацією згл. недорозвоєм в напрямі звірячости. Закон чоловіцтва, який найдемо, модель духового типу, який збудуємо, буде вислідом науки. Так само, як се було з законом тілесним, не здивуємося, коли виявиться, що до сього самого висліду можна дійти скорше ґеніяльною інтуіцією: Се, що в области тілесних прикмет назвали ми "красою", тут назвемо "ідеалом добра".

(Конець буде).

[Громадська думка, 08.08.1920]

(Конець.)

Нехай одначе в нашім розважанню аж до самого кінця не вяже нас ніяка предвиджена й бажана ціль. Скажім собі, що вільно нам дійти навіть до повного заперечення всього, що ми звемо добром. Отсеж коли всі згадані прикмети і їм подібні вяжуть людську породу зі звірячими сусідами, то слід узгляднити ще осталі прикмети як: задержливість, щедрість, лагідність, прихильність і пошанування чужої індивідуальности, поступовість, щирість, розважність, застанова, почуття гідности, милосердя, відважність і ин. Припускаю, коли вичисляється ті прикмети, що кождий має те саме вражіння що й я: Перед нашими очима з товпи міліярдів живих єств виринає — чоловік. Як льва по гриві, тигра по пругастій шерсти, коня по копитах, так чоловіка пізнати по таких прикметах, які я саме назвав. Се щось, що не дасться заперечити: тих духових прикмет у сім ступені не мають инші породи єств. Коли мали би їх, стали би людьми, коли в чоловіка їх нема або коли вони не беруть переваги, він стає звірятем. У чім суть тих прикмет? Коротка й звісна відповідь: у пануванню розуму над усею звірячою натурою.

Так, розум є питомою людською прикметою. Легко се сказати, але чим є розум, відки він узявся?

А ще, додасть хто зараз, ще й воля? Ось коротко: душа, сей "камінь преткновенія" між ученими а... підождіть, із висоти нашого розважання не сходім ще між людські партії, не годімся на нічиї пояснення. Згодімся тільки на одно: Не будьмо зарозумілі, не робім питання про се, відки взявся розум, важнійшим і труднійшим від инших питань, що їх ставить наука про множество проявів і прикмет як звірят, так і ростин, мінералів, небесних тіл і ин. Бо чимже легшим є напр. питання: Чому саме верблюд так знаменито примінений до життя в пустині, а кертиця до життя в землі? Відки взялися прикмети питомі одній породі, а відки сі инші так питомі для другої породи? Наука дає відповідь на питання "нащо кождій породі своїх питомих прикмет?" Але як ті звірята уміли видумати саме такі прикмети для себе найліпші, годі відразу сказати. А коли лиш обережно відповідаємо на сі питання, чому маємо зараз і рішучо відповісти відки взялася прикмета питома й потрібна чоловікови, що її звемо "розумом"?

І ще на одно згодимося: Коли яканебудь теорія зуміє вдоволяючо відповісти на ті питання відносно звірят, то вона тим самим відповість і на се питання відносно чоловіка. Бо се, очевидно, одна і та сама тайна, той сам проблєм. Нема сумніву, ми бажали би собі, щоби відповідь на се питання була наукова, себто збудована з простих і самозрозумілих понять.

Одначе брак такого пояснення не зміняє науково ствердженого факту, що розум є питомою прикметою, яка відріжняє людську породу від инших єств. Не заперечить того навіть факт, що задатки тої прикмети є також у деяких звірячих пород під видом якоїсь застанови, обдумування, обчислювання, памяти і т. п. так як рогові луски, питома прикмета гадів, лучається й у ссавців і птиць. Се не є якесь уроєння, коли кажеться, що з псом, або з конем можна розмовляти. Все таки в чоловіка сей розум, се сила, яка витискає своє питоме пятно чоловітства на цілій орґанізації. Сю прикмету слід нам науково зясувати. Се мабуть в области духових прикмет те саме, що в области тілесних прикмет примінність. Се змога й умілість примінити умові прикмети до вимог життя, але життя не осібнякового, як се потрібно більшости звірят, тільки до життя суспільного, як се потрібне чоловікови.

Треба іменно звернути бачну увагу на одну також питому породі людській духово-тілесну прикмету (хоч знову не виїмкову), а саме на потребу суспільного життя. Ось воно росте, розвивається і до нього примінює одиниця, в якій панує розум, всі свої духові прикмети. Отсе вже закон, бо все промавляє за тим, що питомо людською прикметою в духовій области є змагання створити високого типу суспільне життя і до нього примінити всі осібнякові духові прикмети. Се змагання — се розум. А остаточну ціль сього змагання і все, що до нього веде, назвала ґеніяльна інтуіція добром.

Зберім, що сказане разом. Що є чоловік? Чоловік, се порода живих єств, яка на вершині свого розвою ріжниться від инших пород вичисленими передше питомими прикметами тіла, а ще важнійше приміненням усіх тзв. духових проявів до суспільного життя.

Ся дефініція, а радше діяґноза правдиво людської породи є строго наукова. У нашім розважанню ми не ставляли собі заздалегідь ніякої ціли. Не наша отже вина, ані заслуга, що дійшли до того, на що теоретично і практично годяться всі думаючі люди. Се один з найліпших доказів на правду якогось твердження, коли до нього доходиться всіми правильно обдуманими і послідовно переведеними способами, а хоч би й нормальним інстинктом чи чуттям.

Вертаю там, відки я вийшов. Чому бажав я представити науковий погляд на єство, що його звемо чоловіком? У науковім переконанню і ствердженню якогось факту є сила, є певність, якої не може дати ніяка инша чинність людського ума. Обявлення, се річ віри — невіруючого воно не переконає; наука моралі добра для тих, для яких мораль і етика представляють якусь вартість — неморальний вважає заслугою свою неморальність. Тільки строга наука може "sine іrа et studio" дати людині образ дійсности, що його може доповнити розумний чоловік, але не в силі знищити глупий. Тільки наука може переконуюче сказати єству, що зве себе чоловіком: Слухай, твій чоловіко-подібний вигляд ще ніяк не дає права звати себе чоловіком, коли твої духові прикмети держаться на звірячій ровені. Не думай, що чоловіком є єство, яке спить на ліжку, їсть при столі, ходить по вулицях і має цвікер на носі. Про твoє чоловіцтво рішає виключно твій розум. Не твоя вченість, тільки твоя духова сила може опанувати всю свою звірячість і звернути в сторону орґанізації і потреб людства. У кождім прояві, де твоє звіряче "я" вихоплюється наперед, ти мимо цілого арсеналу доказів на твоє неземне походження — зовсім правильне звіря. Покинь ошукувати себе і других. Зрозу мій, що заки з тебе повстане чоловік, ти є лярвою, єством не людським так, як гусільниця не є мотилем, тільки хробаком. А на тім ступні розвою ти мoжeш лишитися весь твій вік, як лишаються деякі земноводники, не осягаючи ступіня властивої породи. Не обиджайся тоді, що природник бачить в тобі виразно звіряче походження. Не жахайся, він знає, як виглядає правдивий чоловік, він певно для вигоди науки бажав би, щоби на світі родилися строго означені безсумнівні породи, щоби м. и. люде приходили на світ — людьми. Але чи його вина, що є такі форми, які не знати, де зачислити, до звірят, чи до ростин, до хлиняків, чи до хробаків, вважати породою, чи родом, расою, чи її породою, чоловіком, чи звірятем. Зрозумій його безрадність, коли він бачить напр. чоловіко подібне єство, що опановане ціле жадобою загарбання сього, що бачить у другого для себе, для своєї вигоди і з дикою жорстокістю гризе, кусає, мордує, дусить, або таке, що на нас заколоту завішує свою тзв. культуру "на кілок" і краде, дере, визискує або таке, що для своїх, своїх тільки власних вигід і для свого, тільки свого значіння, кланяється в пояс иншим тзв. "людям" (бо правдивий розумний чоловік не думає о пониженню инших правдивих людей) — деж йому зачислити сі єства, щоби не спроневіритися науковій діяґнозі чоловічої породи? Зрозумій добру волю того "безбожного" природника і не бери йому за зле його самовідречення, коли ходить о — правду.

[Громадська думка, 09.08.1920]