Недостачі виховання.

Чому не сказати щиро і ясно в чім хиба? Чому все, як той яструб, кружляти довкола жертви і не рішитися раз допасти ворога й вхопити сильно кигтями, щоби більше не вирвався?

У праці над визволенням народу киринять нам недостачі у моральнім вихованню. Не ті одначе гріхи, про які научається на проповідях. Звісні з проповідей чесноти у багато людий принайменше на устах, у реліґії держиться їх високо, високо понад головами смертних людей наче нароком, щоби ми сильно й непохитно вірили в їх — недостижимість. Бо якже инакше пояснити собі те часто так абстрактне обговорювання зрештою дуже звичайних і потрібних чеснот у проповідях і екзортах. Аж за добре звісне се явище, що сотки людей виходить з проповіди, ледви чи не на те, щоби зараз таки ділами доказувати, що їм зовсім байдуже те, про що вони саме чули у високопарних науках попертих торжественними цитатами. До сього люде звикли і не само воно псує нам кожду роботу.

Є у світськім вихованню недостачі, гірші від гріхів у реліґії тим, що хто не розуміє їх наслідків у реальнім життю, у малій буденній і великій роковій політиці, сей не догадується навіть їх істнування, а про якісь ідеали з тої области не вичитає в ніякім Єванґелію.

Недавно тому один Придніпрянець оповідав мені про школи, відчинені на Україні в часі революції. Як відомо, учителями в тих школах стали м. и. деякі галицькі педаґоґи, що їх туди загнала воєнна хуртовина. Все було би гарно, тим більше, що до їх знання відносилися придніпрянці з повним довірєм, але...

— Але — сказав мені сей Придніпрянець — у вас Галичан, инше виховання, инші методи. Ось бачите, за одним галичанином я сам промовляв нараді і гарячо поручав його на директора ґімназії в нашому місті. Я й тішився коли його настановлено директором. А всетаки небавом приходило на раді до сутичок з ним. Він, бачите, брався поступати з нашими дітьми не як батько, а як який — капраль...

Се послідне слово я піддав йому сам, коли відповідного він зразу не міг найти. І се моє слово йому дуже добре надалося до описання незвичайного для нього явища. А кінчив так:

— Скажу попросту, у вас якась дисципліна, до якої ми не звикли. У нас дім, сімя, школа — то одно, учитель — то батько. Ви вчите добре, багато знаєте, але ми не можемо допустити до сього, щоби ви наші діти призвичаювали до капральських метод...

З трудом прийшлося мені поясняти мойому співбесідникови, що капральська метода одиниці, се ще не "ми", не Галичане і що се не якісь окремі педаґоґічні способи, плекані загалом галицького учительства. Але остала в мене злість, на того педаґоґа, на сю одиницю, яка припадково чи завдяки власному старанню найшлася на становищі, на якім довелось їй бути представником, сказатиб реклямовою прібкою, довголітньої праці цілого галицького українського учительства.

Ся одиниця, колишній може учитель, може директор державної чи приватної ґімназії, людина з академічним образуванням, не розуміла й не відчувала сього, що вона серед людської суспільности не є чимсь самим для себе, лишень уявляє собою якусь часть народньої культури.

Отсе недостача у вихованню сеї людини, а разом з тим незвичайно важка перепона у розвою сили й значіння нації. Її нелегко усунути, хоч як вона шкідлива, се головно тому, що багато, багато людей не добачує грізного зла у сій ріжновидній хибі. Пізнати се найкраще по сім, що ті, у яких ця хиба напевно істнує у тім чи иншім виді, не в силі зіставити й порівняти своїх поступків хочби з кількома прикладами, яких більше ізза браку місця не можна тут подати. Кождий такий чоловік чомусь переконаний, що то все, що пишеться, відноситься не до нього, йно до инших, через те й не пробує навіть перевести ревізії свого власного поведення. Ось на пр. офіцер, який виконує чи виконував поручену йому власть супроти підвладних або цивільної людности не якслід енерґічно й тактовно, лишень по свому брутально, який через те наражає повагу нагродньої культури і стягає на неї важкі закиди — не возьме сього про що пишу, до себе, бо подумає, що се відноситься до якогось там професора чи директора. Впорядчик, якому поручено держати лад при всенароднім обході, а який виконує сей обовязок нечемно, чим псує вражіння патріотичного свята подумає — се на професорів пишуть, добре їм так, чого переслідують молодіж. Службовик, який користає з того, що дехто потребує його "протекції" і каже собі за те окремо доплачувати грошем або в натурі, а вкінці загалом без "кубана" не робить навіть сього, за що побирає платню з публичних грошей, подумає — які то ті професори, що аж в ґазетах про них виписують. А сей хто потрудившися в пригодній справі, переїв і перепив у десятеро більше ніж се зумів би найвибагливійший буржуй, тому лишень, що дано йому право користуватися прилюдними фондами, подумає — добре, що я не професор, бо я стидався би за такого педаґоґа, що ось про нього пишуть. Таких прикладів тисячі.

І ось навіть сама неприсутність багато зрілих умів для усвідомлення, що їх поведення є прецінь якимсь числом у сумі, яку звемо культурою народу і чинником сили або безсилля народу, се сказатиб, ядро недостач нашого виховання. Неусвідомлення відповідальности, яка тяжить на одиниці, коли вона дістане в руки якунебудь власть, а хочби йно починає жити дещо самостійним життям, представляється в життю народу наче розгорнене кубло гадюк, які розлазяться кругом і кусають живий орґанізм народу підступно, крадькома й найчастійше несподівано, саме у хвилі, коли сей орґанізм хоче поступити вперед. Таких хвиль мав наш нарід в останніх часах так багато і вони так болючо заставили кожду чутливу людину призадуматися над ними, що було би мабуть злишнє тут їх пригадувати. Але ледви чи кождий додумав до кінця се, що опісля поволи, поволи набирало як ятріючий боляк і виявилося у вістках, оповіданнях, наріканнях і докорах: Неусвідомлення відповідальности у одиниць. А воно дасться додумати до кінця. Бо показалося, що навіть сі одиниці, в руках яких спочивав увесь страшний тягар: доля народу, життя цілих відділів і армій з найкращих синів народу, се не були якісь фахові дипльомати ані полководці по званню, окремо образовані для воєнного ремесла чи для кермовання життям держави. Се буди звичайні собі люде з менше або більше покінченими студіями, які з їх воєнним покликанням до трудної, відповідальної служби не мали часто нічого спільного. Сих одиниць не виховувано у якихсь окремих заведеннях як вибранців народу, їх не вчили якісь незвичайні наукові поваги, як колись божих помазанників. Вони, звичайні собі члени тої сірої товпи, що сотками й тисячами рік в рік виходить з наших шкіл, бурс і станцій. Їx виховували сі школи, бурси, станції, виховували їх наші священники, учителі, родичі, загалом уся старша суспільність. Виховували мабуть недостаточно, коли їм не дали досить свідомости, почуття відповідальности за діла, вчинки, поведення. Замітить хто: Сього про всіх сказати не можна. Се правда, але тим гірше, бо лиха діяльність тих, про котрих можна сказати, нівечила нераз труд тих, які свій обовязок розуміли як слід. Сей змарнований труд, сі втрачені найкращі одиниці обтяжують нашу совість більше ніж усі політичні невдачі. Мати силу і змогу, а не довершити діла, являється більшою провиною, ніж пориватися без сили й впасти жертвою пориву. Там гріх і сором, тут ідейна легкодушність...

(Далі буде).

[Громадська думка, 23.04.1920]

(Дальше.)

Не можна сказати, щоби ми досі не бралися й не бажали вихованням впоювати в молодіж чесноти. Ми се робили й робимо, а одначе...

Одначе ми у вихованню вдоволяємося — формою, шабльоном. А шабльон, се ворог життя й ворог виховання. Слова, екзорти, проповіди, поучення — абстракції, відірвані від буденного життя, чесноти у проміннях неземного ідеального, недостижимого світа, — отсе духова пожива зовсім нестравна для ума живої, привязаної до туземного життя молоді, невправної у фільософічному роздумуванню. Навпаки — найвищі правди, подавані на силу, невпору, втовкані в ум без огляду на се, чи він їх принимає, чи ні, буденніють, робляться млавими так, що люде переходять попри них немов біля якоїсь антикварні, у якій припадають порохом і хробачіють найґеніяльнійші твори людської думки. Вкінці люде починають дивитися на сі правди, як на злишній баляст, що обтяжує память, пожирає час і енерґію, підкопує здоровля. Усе те завдяки шабльонови. Шабльон велить відділяти на уку від виховання, думку від діла, мораль від життя. Шабльон веде до хибного змагання зробити з молодої людини вченого, велить надіятися, що ся вченість позволить молодій людині напевно вифільософувати собі, — як треба жити між людьми і для людей. Шабльон велить обурюватися й карати, коли діється инакше. Шабльонови байдуже, що молодіж, за малими виїмками і так не поконує вповні щораз більше зростаючого наукового матеріялу, отже з нього ніяких висновків для життя робити не в силі, а також ділом не навчена вязати науки моралі з життям, іде в світ — без виховання.

Помилявся би, хто думав би, що хочу комунебудь робити докори. Знаю, що штука виховання, як кожда жива річ на світі, має свою історію і що вона розвивається підчас того, як переходить з покоління на покоління. Через те знаю, що нинішним недостачам виховання ніхто лично не винен — винна попросту трудність штуки двигання людини з первісного стану на вершини чоловіцтва, штуки, яка не дасться улекшити уняттям в шабльон. Але саме ступінь культурної свідомости вимагає ясного поставлення справи: досвід показує, що нарід потребує виховання вповні свідомого ціли і приміненого до потреб життя. Було би великим гріхом супроти людства й культури не витягнути із кровавого досвіду війни принайменше строго обєктивних і наукових висновків.

А тим гріхом вважаємо дальше передавання з покоління на покоління шабльонового виховання.

Для кого се пишу? Щира і проста відповідь: для всіх, хто має в руках керму виховання хоч би одної дитини, але передовсім для — молодіжи. Не хочу поучати, йно поділитися з ким слід поміченнями з життя. Не хочу грозити, тільки ствердити факти й вказати, куди ведуть наслідки. А молодіжи хочу порадити, щоби, в кого змога, для добра загалу доповнив сам в себе те, чого йому виховання не вспіло дати.

З чого воно йде, сей брак почуття відповідальности за діла, за поведення? З дрібничок. Се легко запримітити. Ділами звіряти кермує інстинкт: молоденький пес гризе й кусає, що йому попаде в зуби, бо на будуче потребує міцних щок і зубів. Котя хватає все кигтями, бо йому на будуче треба сильних ніг і острих пазурів. Людська дитина майже зовсім лишена інстинкту, коли ходить о підготовання до суспільного життя, бо у нім головну ролю мають грати не зуби й кигті, тільки розум і почування. Інстинкт тут ні причім.

Помічайте тепер. Як зовсім первісним, неприміненим до будучих потреб життя в гурті, сказати би невідповідаючим сучасній культурі є кождий крок, кожде діло малої дитини. Слід дальше уважно приглянутись і добре зрозуміти значіння того, що кожде, хоч би й як спершу трудне діло по многократнім виконанню входить у привичку, немов ціпеніє, як остигаюча лява і раз на все задержує сю форму, яку їй в хвилі ціпеніння надано. Опісля відбувається воно вже зовсім без думки, механічно. Xибне виховання, се виховання лишене бистроти помічання, се виховання яке, сказатиб, не має під рукою готових і певних форм, що їх воно зуміло би вправно вкладати на ціпеніючу ляву привичок. При лихім вихованню примінюється грубу операцію "обтесування" вже сціпенілого характеру людини. Вже само образове представлення помагає зрозуміти брак практичного змислу у багатьох людей. До обтесування безвидних ціпких брил треба аж артиста-різьбара. Зате навіть дитина зуміє при помочі готової форми надати бажаний вид ще плястичній масі глини чи воску. Отже не диво, що до "обтесування", скажім, до поправи характерів людських дітей, коли багато неповоротних, некультурних діл увійшло в них вже у привичку, треба перворядних педаґоґів. Пересічні люде хоч би й доброї волі ледви чи в силі надати таким брилам якусь трохи людську форму. Зате, як мало зусилля вимагало би, колиб те перше, те тзв. домашнє й початкове виховання було — вихованням, колиб воно не занедбувало слідити початки привичок. До сього треба лишень трохи розуму, трохи образовання, трохи думання і у родичів трохи любови до власних дітей. Бо чи не назвати попросту глупотою, що кличе о пімсту до неба, так дуже розповсюднене переконання, що се кривда й обмежування свободи й розвою дитини, коли її при кождій нагоді справляється на властиву дорогу. Очивидно, кожну й наймудрійшу річ можна звести до абсурду, алеж на те є якийсь розум і досвід і образовання у тих, що в їх руках доля дитини. Певна річ, абсурдом було би не позволити дитині рушитися, щоби чого не наброїла або не позваляти їй досвідом переконуватися про правду мудрих поучень. Самими заборонами будиться в дитині недовіря і дух бунту. Але таким самим абсурдом є не хотіти предвидіти наслідків або як слід не остерегти дитини перед злим кроком або хоч би у відповідній формі не поучити дитини, коли щось злого зробила, тому лишень, щоби дитина припадково не відчула обмеження свободи. Годі не назвати мавпячою любовю таку любов, яка не в силі предвидіти, що дитині із хибами характеру буде діятись більша кривда і болючійше прийдеться відчути обмеження свободи, коли в суспільнім життю почнуть инші обтовкати вистаючі грани нефоремної людської брили.

Те саме що до домашнього виховання відноситься й до впливу початкових, низчих і середніх шкіл на виховання дитини чи молодця. І тут ще можна в багато, багато випадках накладати форми — замість лишати характери свому дикому розвоєви до пізнійшого, ледве чи не безвиглядного обтесування. І тут лихе виховання буде шабльоиово викладати високопарні науки — на ділі не виховуючи зовсім. Такі науки, а се факт, замість виховувати, псують справу, ще гірше викривляють характери, додаючи їм хиб, яких без такого научання вони не мали би.

Напр. такою хибою з дуже далекойдучими наслідками є шабльонове виконування молодіжію реліґійних практик без свідомого внутрішнього переконання. Годі мені вмішуватися до метод научання реліґії, але — на мою думку — се мабуть річ незвичайної ваги не допускати до сього, щоби нерозуміння молодіжю викладу основ і значіння реліґії викликувало у багато одиниць загальну байдужність і легковаження ідеалів людства й народу. Не може бути напр. метою виховання осягнути лишень верхню формальність там, де ходить о внутрішній прояв благородних і щирих почувань душі. Хто пильно приглядається повставанню і кристалізуванню ріжних поглядів у молодежи і у звязи з тим її поведенню, мусів мабуть зауважати у величезної більшости змехавізування і бездумність при виконуванню реліґійних практик.

(Дальше буде).

[Громадська думка, 24.04.1920]

(Конець.)

Є справи, у яких при вихованню не повинно допускатися до змеханізування. А саме такими уважаю справи погляду на найвищі ідеали. І добачую незвичайно велику хибу в прояві, що людина може без ніякої гадки, без сліду почування з переразливою скорістю вимовляти слова молитви, в якій нераз зібрані ідеї глибокої фільософії, або з разячою рівнодушністю приступати до сповіди й причастія, які по наукам віри мають прецінь бути для неї найвищою святістю. Було би великою короткозорістю не предвиджувати, що така бездумність мусить ділати деструктивно при самих починах образування характеру людини, а скільки вона вже сама не є — зціпенілою хибою. Іменно легко догадатися, що в початках є вона простим вислідом браку достаточного зрозуміння ідеї, а що за тим іде — браку відчуття потреби посвятити добровільно для ідеї щонебудь з власного "я". Сього браку не усуне навіть в початках ніякий примус, бо примус не заступить ніколи розуміння чогось. Виходить, що попросту абстрактне представлення справи є для молодого ума неприступне, а формальність без розуміння ідеї неінтересна.

На розумінню молодіжю реліґії я задержався окремо, бо воно вказує наглядно, як можна вихованню надати властивий напрям і чому слід присвятити пильну увагу, щоби усунути недостачі. Треба попросту хочби й кожду дрібницю в руках і поведенню дитини чи молодця перестудіювати, се зн. довідатися й застановитися точно, як вона повинна би виглядати й чому. Одначе пояснення причини не сміє бути ані доґматичне, ані абстрактне, тільки зовсім певне, зовсім реальне і оправдане потребами життя і виказане досвідом. Таке пояснення треба всіми відповідними педаґоґічними способами дати дитині чи молодцеви тоді саме, коли якась подробиця грозить вже увійти в нього в привичку. Не скорше й не пізнійше і то лишень тоді, коли видно, що він не думає сам твердо про свою невмілість і наслідки свого поведення. В основі ходить не о що инше, лишень о те, щоби кожде діло було в початках передумане, оперте на розумі й що йно тоді змеханізоване, о скілько, як сказано, не є справою ідеї. Праобразом такого способу є наука ходження у дитини: спершу кожде уставлення ноги є для дитини проблємом держання рівноваги і займає всі умові сили. Щойно згодом, коли все як слід вимірене, напруження кождого мяза прецизійно обчислене, розум полишає виконування діла иншим підрядним нервним осередкам тіла, а сам береться заниматися иншим ділом. Сею природною дорогою повинно йти ціле виховання, яке є не чим иншим, як саме продовженням сеї методи поза межі чисто звіринного способу виконування чинностей тіла. Такого розумного викінчення вимагають усі ті звіринні чинности, коли вони мають статися людськими. Для прикладу: викінчення, відповідного вимогам культури вимагає нпр. ходження. Дитині, над якою ходженням не попрацювало виховання, (хочби власне із наслідування добрих взірців) остає на ціле життя і тяжкий неповоротний хід на пятах, ставлення стопи самим внішнім берегом, загортання пальцями стопи до середини і пр. і пр. всьо сліди первісних пів малпячих рухів. Те саме відноситься до їдження. Людина вміє від уродження їсти настільки, щоби не вмерти з голоду; але перший спосіб їдження має ціхи чисто дикої, самолюбної чинности: хапчивість, хватання великих куснів, вищирювання зубів при гризенню і мляцкання, хлептання і сербання напоїв мимо окремих посудин і приладів, які позваляють напій вливати до уст, отсе чисто звірячі способи, які на домашних звірятах легко ствердити а які в час справити є саме завданням доброго виховання.

Такої пильної обсервації, хоч дещо трудніщої, вимагають прояви духового життя. І тут знання психічних проявів у звірят позваляє дуже добре вислідити в поведенню молодежи в початках зовсім первісні елєменти дикої природи. Лінивство й отяжілість в рухах, в мові, в думанню, злісність, заздрість, мстивість, упертість і прочі хиби, які опрокидуємо як гріхи, як людську злобу, се зовсім певно первісні, еґоістичні, звірячі складники природи чоловіка, які вимагають лиш, щоби їх уняти у культурну форму, сказатиб учоловічити їх, а небавом переміняються у високо цінені чесноти пильности поворотности й бистроти, енерґічности, ревновання, хоробрости, сили характеру і пр. Се зовсім очевидне, що між попередними злими а отсими добрими прикметами є ріжниця не в якости йно у скількости. Сі послідні є попросту попередними прикметами, вложеними у людські форми добрим вихованням. Лихе виховання оставить їх у їх первісній дикости, позволить їм сціпеніти й вони в найліпшому разі стануть основами якогось менше або більше некультурного й шкідного тзв. темпераменту, або, коли так складуться обставини — заведуть людину у кримінал чи на шафот. Всьо, як сказано залежить від бистрого помічення перших початків збочування природної первісної прикмети на некультурну дорогу. Отже кожда з тих прикмет вимагає у вихованню окремого, сказати би, поставлення її на ноги.

Одним з промахів, які утруднюють початкове виховання є дозвіл дитині виконувати рівночасно дві чинности, з яких ні одна ні друга не є як слід усталена. Для приміру: Читання при їдженню. Такі дві ще неуформовані чинности дають крайно неестетичний дивогляд, який є карикатурою культурної людини. Воно можливе йно у людини у якої вже змеханізоване як культурне їдження так і правильне читання. (Негіґієнічність виконування рівночасно саме тих двох чинностий тут поминаю).

Анальоґічний примір можна навести й з области духових чинностий. Духовими дивоглядами треба назвати людий, які з одної сторони уходять за людий учених, з другої сторони всіми ділами доказують, що дивляться на всьо кругом себе зовсім субєктивно, не мають значить найважнійшого услівя до наукової творчости с. є. обєктивізму. Се походить із недостач виховання. Хто в початках образовання не пізнав як слід сути строго наукової праці а здобув деяке признання завдяки діяльности своєї уяви, свого чувства, сей опісля пробувати ме твори уяви вважати науковими працями і навпаки. Сему шкідному перемішанню понять може протиділати виховання мудрим проводом і поясненнями.

Чоловік, якому виховання позволило всі фізичні чинности тіла змеханізувати і утревалити в культурній формі а виконування духових чинностий опирати все на зрілім думанню, чоловік, який в школі осягнув яке таке образовання і мав нагоду також свої чувства справити на благородний шлях, напевно зуміє по своїм найліпшим силам відповісти покладеному у нього довірю суспільности. Його не потребувати ме народня культура ніколи соромитись. Очевидно і він може ошибнутися, але закиду легкодушности ніхто розумний і свідомий трудности завдань йому не зробить.

Нарід, який бореться о своє істнування повинен собі твердо усвідомити, що властивою його силою є — душа молодого покоління. Нехай би недостачі у вихованню сього молодого покоління знову колись не пімстилися на народі талановитім і добрім але короткозорім.

Львів, дня 19. марта 1920.

[Громадська думка, 25.04.1920]