Політика природи.

Без впливу на хід подій, але може не без інтересу для тих, що люблять теоретично застановляться над суспільними явищами, буде отсе, про що хочу писати.

Не роблю собі зовсім надії, немов би то я міг як слід вичерпати цілий предмет, але принайменше в головнім начерку попробую представити сучасні нам суспільні події — так, як на них дивиться природник зі становища своєї науки.

Чи маю право до сього? Чи не беруся за не своє діло? Бо нинішними подіями занимаються вже ріжні преріжні люде, вчені і не вчені, знавці і ділєтанти в ріжних царинах людських справ.

Чи треба отже в те товариство ще й природника, якого заняттям, — по пересічній думці — є вбивати на шпильки хрущі і сушити хопту в бібулі? Може треба, може не треба, але так воно вже є, що мабуть з усіх саме природник найбільше зарозуміла штука. Він переконаний, і сього ніхто не вибє йому з голови, що для чоловіка, будь він неграмотною людиною, чи навіть президентом Франції, чи хочби й самим Вільсоном — нема що робити в науці, в строгім розумованню якихсь виїмків і примінювати славну політичну методу: "то цо іннеґо". Коли чоловік у кождій своїй частинці є природним твором, то се річ негідна вже не якогось вищого розуму, але просто примітивної інтеліґенції сумніватися — глянути й на цілість як на твір, то підлягає природним законам, і боятися над тим твором природним обєктивно застановитися.

Не встид мені признатися, що почуваю в собі сю примітивну інтеліґенцію, то й не лячно мені позбутися того людського аристократизму і приглянутися людським єствам і діям так, як приглядаюся пчолі, чи мурашці. І не робитиму ніяких виїмків і не подумаю, що від досліджених законів виїмком є напр. якийсь пан ікс тому, що місяць тому був ласкав бути президентом Франції — або якийсь там пан Іпсильон тому що він, огляданий мною як природний твір під мікроскопом, міг би погніватися на мене за непошановання власти, яка є в його руках. Не зроблю виїмком навіть — себе самого. Як природник знаю, що у законах природи рішучо нема ніяких протекцій і навіть моя найщирійша охота вилучити з круга природних творів безумовно нічого не помогла би йому, а для мене і для нього була би нічим більше, як самообманом.

По сім предовгім але, думаю, оправданім вступі приступаю до річи.

Коли вчитуюся в те множество ріжнородних творів на тему суспільного життя людства, вдаряє мене природника, одна дивно неприродна річ. А саме: в усіх тих творах проблєми суспільного життя представляються як щось так безконечно зложене, що нема попросту надії сяк-так розпутати сей гордійський вузол. Треба собі отверто сказати, що хоч як воно все вчено виглядає, мусить там бути якась основна похибка. Воно так, як з неодною математичною задачею: коли в роботі виходять якісь дуже, сказатиб, нефоремні числа, з якими ні в кут ні в двері, то можна сильно підозрівати, що в рахунку є якась похибка, хочби тільки помилений знак.

Значить у наших політичних теоріях ми не йдемо по дорозі природних законів. Бо природні закони є дуже прості і при всій ріжновидности природних форм і явищ сі прості закони удержують зовсім добрий лад. З цілої природи, се треба сміло сказати, безлад є тільки в людських думках.

Помилявся би той, хто думав би, що сей безлад може також поставити горі ногами природні закони. Ні, він собі, а закони природи собі, він напсує людям трохи крови, трохи її навіть упустить, а природа своє собі робить. Не будьмо зарозумілі й не думаймо, що ми в силі зміняти у природі лад. Не думаймо, що ми в силі хочби серед людства заводити що хвиля инший лад, збивати його розвій з дороги, визначеної йому природою. Одно, що можемо зробити, то улекшити й уприємнити собі самим розвій, коли скорше увійдемо на сю визначену дорогу.

Всяке ходження навмання — ніби для шукання нових, ориґінальних цілей, — се забавка непрактичної дитини, яка бігає боками, бігає, а до старших, що йдуть вигідною дорогою, таки мусить вернути. Молоді сили, що правда, витримають утому, але час всетаки втрачений.

Отже о що ходить? О людство, себто зорґанізоване співжиття одної породи орґанічних єств на спільнім, правду сказати, дуже великім поземеллю. Нічого незвичайного й нічого небувалого в природі. Є рої пчіл з десятками тисячів осібняків, є муравлиска з тисячами муравлів, є громади якихсь там свистунів, антильоп, табуни коней, отари вовків, є кольонії поліпів і первісників, чому не має бути велика громада людей, що якось разом живуть і терплять себе і годяться. Се нічого так дуже зложеного, ніякий небосяжний проблєм, як його представляють ріжнї соціольоґи.

Гуртовання осібняків у зложені меґанізми вищого типу, се елєментарний простий закон.

Се закон, якому мусять підлягати орґанізми, що дійшли до найвищого ступня розвою своєї внутрішньої, осібнякової будови. Коли розвій взагалі має відбуватися, а розвій се знамя життя, то він не може в орґанічнім світі, такім як ми його тут на землі знаємо, відбуватися инакше, як тільки дорогою трьох основних законів: 1) осібнякового усовершування; 2) гуртовання і 3) поділу праці.

Сі закони довели одноклітинні єства, що первісно жили відокремлено і своє осібнякове життя устроїли по змозі бездоганно, до того, що із згуртовання їх повстали многоклітинні злуки, у яких осібняки ділили між себе працю і сей поділ усовершували так довго, аж створили многоклітинний орґанізм як бездоганну цілість. Сі закони веліли дальше знову тому многоклітинному орґанізмови усовершувати свої індивідуальні (тепер у новім значінню) здібности, а рівночасно думати над згуртованням і полученням осібняків в одну сполуку. Ся нова сполука появилася під видом орґанізму зложеного з відтинків, здібних знову до поділу праці. А коли сеґментований орґанізм осягнув через поділ праці вершок свого індивідуального розвою у комах і хребовців, треба було по закону почати знову думати над способом переведення злуки, щоби отворити нові дороги розвою. Появляються отже ріжного ступня згуртовання осібняків, суспільні твори, які у болончаків (пчоли, оси, чмелі, муравлі) осягнули покищо свій вершок і дали майже одноцільний "суспільний" орґанізм. У хребовців ся роля осягнути природний ідеал суспільного орґанізму — припала мабуть лиш породі чоловіка і він до сього мусить дорости.

Відки сі, на погляд непоборимі трудности при винаходженню форми, в якій се має довершитися?

Знову нічого незвичайного, ані небувалого. Дерево, що йому судилося рости не самому в полі, а разом з иншими в лісі, має дещо инший вигляд. Очивидно, инші його побратими, що ростуть побіч нього, забирають йому потрохи світла, води, поживи. Воно не радо зрікається сих вигід і своєї форми, але мусить, бо сього вимагає воля природи, щоби дерева творили ліси. Чому? Тому, що ліс, се свого рода вищий орґанізм, вищий — як цілість своєю силою, тревалістю, відпорністю на внішні небезпеки. У ньому кожде дерево, хоч і обмежене в своїм індивідуальнім життю, але за те, краще забезпечене перед наступами елєментарних сил неорґанічної природи. І се загальна ціль гуртовання орґанічних творів, а разом і тайна повідного єствовання життя й рівноваги між орґанічною і неорґанічною природою на землі.

Через те є два роди боротьби у природі, боротьби, яка є вирівнуванням рівноваги, вічно непокоєної самим розвоєм орґанічного світа. Одна — се боротьба живої природи за своє буття, себто боротьба із внішним ворогом, з неорґанічною природою. Друга — се боротьба кожного осібняка, який боронить свою індивідуальність при насильнім влучуванню його в гурт, для створення орґанізму вищого типу, орґанізму сильніщого, що може ліпше устоятися супротив внішного ворога.

(Далі буде).

[Громадська думка, 12.03.1920]

Ось зовсім простий погляд на всі суспільні явища, а разом і пояснення усіх трудностей. З тої точки погляду людська суспільність, се повстаючий орґанізм нового типу, якого остаточного вигляду ми ще не знаємо, але якого загальний прообраз, сказати би мініятуру, маємо в суспільних творах болончаків.

Очивидно при порівнанню ходить тільки о провідну гадку напр. о совершенне вжиття осібняка в суспільний орґанізм, як се бачимо в безоглядній посвяті пчоли-робітниці для цілого рою. Коли кажу про людську суспільність, то тут байдуже, чи бесіда про родину, товариство, нарід чи про ціле людство. Слід ствердити, що форми суспільного життя, які серед людства повстали є на загал саме природними творами, а через те вони мусять істнувати і мусять дальше розвиватися.

Ходить тут тільки о загальну форму, отже напр. коли се, що звемо народом є зовсім очевидно виразною і природною сполукою людей, то сеї форми сполуки вже годі нам буде позбутися. Те саме відноситься також до сімї. Значить, хто уперся видумати щось инше на місце співжиття людей в сімї або в народі, сей по дітвацьки береться ходити манівцями. Зате прислугу зробить людству сей, що своїми помислами причиниться до укріплення саме тих вже істнуючих форм. Так само дурницю робить сей, кому впало до голови редукувати число істнуючих народів, переконуючи якийсь один нарід, що він не є собою, тільки якимсь там иншим народом. Таким манякам можна з цілою науковою певністю сказати, що вони пориваються з мотикою на сонце і то в буквальнім значінню. Не о патріотичну екстазу тут ходить, але о те, щоб зріло числитися з дійсністю.

Що злука людських осібняків в суспільний орґанізм представляє цілість краще примінену до боротьби за буття ніж хочби й найґеніяльнійший осібняк, про це годі сумніватися, коли знаємо які великі здобутки цивілізації є вислідом співжиття й поділу праці і як далеко за короткий час поширило людство своє панування, а тим самим і панування життя на землі. Треба отже добре усвідомити собі, що злука людських осібняків в суспільність і їх спільна праця лежить рішучо на дорозі плянів природи, є напевно її волею, яка всім понад голови, по живих чи по трупах мусить бути і буде переведена. Все, що сій злуці є необхідно потрібне, мусить бути і буде в зовсім правильній і чистій формі виконане. Всякі нісенітниці, обманства, фарисейства, як спроби панування людської глупоти над невмолимо послідовною природою мусять уступити місця зовсім тверезопониманим і практично важним чеснотам. Те все що ми звемо з патосом культурою, себто вимоги, які інстинкт велить нам ставити до поведення людини супроти инших осібняків, се не що инше, як тільки збір тих всіх правил, які є немов спійлом, що споює людей в суцільний орґанізм.

Тому то саме ся культура являється чимось, що само собою істнує і мимо жорстоких воєн накидається розумови людей, як щось невигідного, але доконечного, необхідного.

Світова війна захитала в декім його віру в значіння і правдивість культури.

Непотрібно, бо тільки слід справити хибне поняття, немов би культура була те саме, що культурні люде. Нинішні люде ще не можуть бути культурні, бо вони ще не вжилися по правилу в суспільний орґанізм. Зате культура, себто вимін природи які вона ставить до людських осібняків, коли вони входять в склад суспільного орґанізму, вона є і в хвилі, коли сей орґанізм заістнує, напевно будуть виконані. Їх виконання не буде чудом, бо се вже давно зуміли зробити між комахами болончаки.

Трудности в співжиттю людей, яких ми свідками, се не що инше як тільки боротьба осібняка за свою індивідуальність в хвилі влучування його в орґанізм вищого типу. Індивідуалізм, се також природний прояв, він має свою добру сторону там, де він є на свойому місці. Се попросту прояв сили того нищого типу, що його він саме обороняє. Свій індивідуалізм має клітина, заки увійде в склад многоклітинного орґанізму. Що більше, вона заховує часть його навіть по влученню її в многоклітинний орґанізм, бо се елємент його сили.

Виходить з того навіть свого рода боротьба частей в орґанізмі, стверджена науково механікою розвою. З правила ся боротьба не являється, сказатиб, кровавою війною, бо предовгий час, що його природа має до розпорядимости, ослаблює найскрайнійші противенства. Значить клітина в орґанізмі не зрікається добровільно ні своєї форми, ні своїх чинностей, ні своїх привичок. Її захоплює до того орґанізм як одиниця висшого типу, уділяючи рівночасно нових користий зі співжиття в гурті.

Помилявся би хто думав би, що ставлячи людям клітини в орґанізмі, як взір згідливости, направду дає їм приклад як радо треба визбуватися для вигоди инших своєї індівідуальности. Клітина в орґанізмі, се сильна індивідуальність, якій природа мусить протиставити авторітет мудрої орґанізації твору вищого типу і мусить достарчити також користей зі співжиття в злуці з иншими клітинами, щоби клітині оплатилося зректися в части свого індивідуалізму. Те саме повтаряється при кождім новім гуртованню і при будові орґанізації вищого типу. Коли отже одиниця якого небудь роду має бути вложена як будівельна цеголка в орґанізм вищого типу, тоді зовсім оправдано і по законам природи інстинктовно будиться в ній індивідуалізм. Річю і, сказати би, виключною штукою природи є протиставити одиниці такий плян нового орґанізму, вищого типом, щоби одиниця знову інстинктово улягла притягаючій, орґанізаційній силі сього пляну. Як довго сей плян не скристалізований, так довго одиниця така очивидно, яка почуває в собі силу до самостійного життя, опирається і то тим сильнійше, чим безогляднійше і чим скорше хтось намагається обмежити її індивідуалізм, бо у всякім поневоленню бачить кривду для себе, а по законам природи і для цілого орґанічного життя. Саме через те орґанізму вищого типу людською штукою ані силою створити не годен, так, як не годен сього виконати скорше, ніж дорогою природного розвою. Се йно хвилево може одна індивідуальність взяти верх над другою і витворити позірну одноцільність. Але се не буде трівала злука в орґанізм вищого типу в значінню природного закону.

(Далі буде).

[Громадська думка, 13.03.1920]

В приводнім творі панує над складовою одиницею не друга така сама одиниця тільки цілість, як така. Для прикладу: Коли людський орґанізм представляється як совершенна цілість, то не тому, немов би уклад травлення панував над мязним укладом, або кістний уклад над нервним укладом. Всі уклади, всі прилади, всі ткани й клітини є зовсім рівновартні, а лиш супроти суспільного інтересу визбуваються вони деяких своїх прав і принимають деякі окремі обовязки й чинности. Малий переріст одної части і насильне загарбання прав иншої зараз грозить орґанізмови смертю. Сей закон примінений всюди, де лиш гуртовання веде до повстання вищого орґанізму. Воно напевно мусить найти своє примінення в будові людської суспільности. Рівновага так довго не наступить і так довго не вирине виразно плян нового суспільного людського орґанізму, як довго осібняки не почнуть лучитися як рівновартні елєменти виключно з огляду на спільний інтерес, що є рівночасно інтересом саме цеї нової будучої цілости. А воно тепер є дещо вже виконане, дещо почато виконувати, а дещо є ще у зовсім дикому стані. Слід одначе загально ствердити, що в людських згуртованнях проявляється якийсь поспіх, сказати би нетерпячка при вкладанню осібняків в суспільний орґанізм. Иншими словами людська суспільність, у якій вона формі виступає, не дає осібнякови часу природно розвинутися й добровільно зректися частини своєї індивідуальности в користь цілости. Людська суспільність послугується терором, який в природнім розвою є злишним.

Виконана є на загал злука людських осібняків в родинах. В сій формі суспільного орґанізму, від якого і у звірят починають повставати суспільні орґанізми, люде досить зживаються зі собою, по нашому кажучи привикають до себе. Тут вони і уступають ссбі взаємно (не все!) і помагають собі взаїмно, ділять між себе працю, виручуються і на вні боронять цілости родини. Сей родинний індивідуалізм зазначусться на вні, в суспільнім життю так добре звісним "протеґованнєм свояків".

Сей індивідуалізм, се явище, як сказано, природне. Він був колись зовсім на місци, коли родина була найвищею формою людського суспільного орґанізму.

При дальшім розвою є він очивидно сильною перепоною, з якою йде свідома або й несвідома боротьба.

Вищою формою є товариство, починаючи від звичайного товариського пожиття родин між собою аж до політичних товариств через ріжного рола товариства й кружки наукові, забавові, станові і т. д. Се, що робить можливим злуку осібняків, є товариські форми, статути, реґуляміни і т. и. які не є чим иншим, як саме конечним обмеженням індивідуалізму осібняків для уможливлення спільного пожиття.

Тут навіть панує подекуди суспільний терор, якому одначе люде піддаються досить добровільно. Пригадаю, як у ще культурних суспільностях перестерігається правил чемности й "культурного" поведення, як вони входять і людям в кість і кров і стаються з часом необхідною формою життя а як разить і як розбиває спожиття їх брак.

Пригадаю й се, що мабуть кождий міг мати нагоду сам досвідчити які тертя в спожиттю повстають, коли в якімсь гурті людей осібняк "репрезентуючий" цілість, як тзв. власть намагаєся обмежувати індивідуалізм инших не для добра спільної справи, тільки для поширення впливу власної індивідуальности. Те саме відноситься до посвяти, з якою працюють одиниці по ріжним товариствам, хоч ся праця матеріяльно не лише не оплачуєся, навпаки пожирає їх здоровля, сили і матеріяльні засоби. Але які поза родинами, так і поза товариським життям і суспільними орґанізаціями все таки нині багато ще лучається одиниць, які вдоволяються відокремленим життям, не вяжуться товариськими формами, не вписуються до ніяких товариств, добровільно не виконують ніяких суспільних обовязків, себто не здають собі зовсім справи з потреби й користи виречися особистих вигід для добра вищого типу орґанізму. Такі люде боронять завзято своєї індивідуальности перед товариським терором і іґнорують всі зазиви і поклики. Саме тими людьми є людська суспільність як орґанізм вищого типу ще несовершенна, ще слаба. І у природі є породи пчіл, які живуть не в роях, а окремо. Загально життєва вартість тих пород є значно низча, ніж сила совершенно зорґанізованого рою пчіл. Сього стану не дасться направити, коли хто тих самітників хотів би силою змушувати піддатися законам суспільности. Знасилувані зроблять вони одну чи другу роботу, але не стануться дійсними клітинами сього орґанізму вищого типу. Вони все будуть його недугою. Річ у тім, що вони ще не добачують більшої користи в суспільному життю, ніж у свому індивідуальному! Вони раді би тому в повні заховати індивідуальність свою особисту зглядно родинну кастову, родову і т. п. Такі люде можуть бути напр. дуже добрими батьками родин, перворядними силами у веселім товариськім життю, значить, всюди там, де їх інтерес є на першім пляні, але в поважній суспільній роботі їх не найдеш. Тим, що кажу, не хочу їм докоряти, але хотів би я, щоби вони як зрілі люде самі себе тут найшли і зрозуміли свою ролю в природнім розвою народу й людства. Не роблю собі ніякої надії, немов би вони мали силу, прочитавши се, змінити себе. Чоловік, се твір так немилосердно природний, що навіть накинене розумне переконання не є в силі змінити його вдачі коли вона в нім вже дозріла й усталилася. Велике зате значіння для скорої масової продукції культурних одиниць, себто таких, що були би заздалегідь більше склонні увійти в суспільний орґанізм має виховання молодого покоління. Се також одинока природна дорога, якою розвій можна направду приспішити. Людина приносить зі собою на світ нахил жити разом з иншими, тож починаючи поки час, можна створити обставини, якими вона була би відразу вложена в суспільпість, а тоді її індивідуалізм розвинеться лиш стільки, на скільки се буде в інтересі суспільного життя. Тому то удається, не сходячи з дороги природного закону, виховати людину пр. на доброго члена родини, розуміється лише в добрій родині. Можна в людині виробити також ріжні склонности відповідно до ріжних проявів і потрібні для суспільного життя. Тут, очевидно слід памяти про дідичні склонности витворювані віками. У кождому разі виховання відповідне одноцільному плянови природи, що до вигляду вищого типу людського суспільного орґанізму могло би вначно улекшити природний розвій.

(Конець буде).

[Громадська думка, 14.03.1920]

(Конець).

Та годі не застерегтися, що нинішне навчання в школі із вихованням, яке тут маю на думці, не має нічого спільного. Таке виховання мусіли би вести самі лише перворядні педаґоґи, які самі були би вже зовсім свідомими клітинами будучого суспільного орґанізму, осібняками, в яких кров і кість увійшло би переконання про потребу примінюватися безоглядно до потреб будучої суспільности. Також мусіло би се виховання відбуватися в заведеннях від тзв. буденного, а по правді безладного життя зовсім ізольованих.

Найбільшою слідучою формою суспільного орґанізму являється нарід. І тут є терор, який змушує одиниці до праці для цілости. Сим терором послугуються народи зорґанізовані в держави. Як з цілого виходить, сей терор був би оправданий, о скілько він мав би на оці добро цілости. В совершенному орґанізмі є він рішучо злишний. У нинішній практиці є тут одначе звичайно дві хиби. Перша ця, що звичайно править тзв. більшість. Се, як було доказано, з природничої точки погляду абсурд, бо перевага одної части не може в розвою довести до совершенного орґанізму вищого типу.

Друга хиба, то поминення засади, що як одиниці мусять числитися в совершеннім орґанізмі з добром цілости, так знову цілість мусить числитися з добром одиниць, себто за зречення індивідуальних вигід мусить одиниця одержати заплату в відповідно більших користях. Се не може бути тільки в словах, чи на папері, чи в патріотичних промовах, воно мусить бути в рахунку, в свідомім переконанню кождої одиниці. Се треба так розуміти, що як одиниця іде напр. класти своє життя в обороні цілости, то річю суспільного орґанізму, з якого вона виходить, є дати їй змогу так привязатися до нього, щоби вона робила се в тім самім переконанню, з яким пчола посвячує своє життя в обороні рою. Коли сього переконання нема, то терор його не заступить, а хто вдоволяється вислідом терору, сей з простої дороги зійшов на манівці. Є випадки, що й тепер люде ідуть у бій і гинуть за вітчину з переконання, але їх смерть о стільки віддаляє инші одиниці від ідеалу, о скілько вони бачать і оправдано можуть сказати, що суспільний орґанізм не дає таких користей, щоби варто за приміром тамтих лиш в нім жити, а без нього вмирати.

Хто у проявах природи не конче добре орієнтується, готов мені на се сказати, що одиниця взагалі не радо позбувається життя, і через те пр. в державі не обійдеся без примусу, коли ходить о оборону вітчини.

Се правда, о скілько ходить о індивідуальну оборону одиниці, але коли бесіда про совершенний суспільний орґанізм, то оборона і неохота позбуватися життя мусить перенестися з одиниць на цілість так як у многоклітиннім орґанізмі з клітин на цілість перенісся індивідуальний страх перед смертію.

Нам се поки що тяжко зрозуміти, але воно у природі факт, а розуміють се й ті люде, що направду з переконання ідуть на смерть і саме в тім видять вистарчаючу ціль свого осібнякового життя.

Тут входить одначе в гру ще одна подробиця, яка при строгім розумованню являються знову замахом на пляни природи. Як з попереднього виходить, людство повинуючись законам природи, досить далеко поступило в будованню суспільного орґанізму, типом висшого від осібняка.

Значить природа є в стадії примітовання до чоловіка своєї засади гуртовання. Людські одиниці є отже вже в більшости заражені тою засадою. Тим часом людські заборчі пляни вимагають від одиниці нераз боротьби не із внішними ворогами людства, а часто навіть не в обороні індивідуальности родинної, товариської чи народньої, тілько боротьби за зовсім еґоістичні, природою неоправдані ціли. Тоді очевидно, нема бесіди про патріотичний загал, а коли проявляється взяття, то йно у людей некультурних, себто осібняків найвищого типу, по просту здеґенерованих.

Збираючи все разом, слід сказати, що з природничої точки погляду всі війни і суспільні перевороти є боротьбою ріжного ступня одиниць за свою індивідуальність проти насильного гуртовання. Сеї боротьби не було би, колиб розум, як сила призначена заступити в чоловіці всі інстинкти, зумів би опанувати в чоловіці звіря, хвилево здавити в нім цілий його індивідуалізм, створити совершенний плян суспільного орґанізму, в якім панування не було би приділене ніякій части, тільки рівночасно всім разом і що-йно тоді дозволити індивідуалізмови лиш о стілько розвиватися о скілько сього вимагає інтерес цілости.

Се розуміється, можливе поки що у одиниць, але не у загалу. Загал складається поки що з одиниць, в яких життю розум відгриває досить малу ролю, а більшу силу мають інстинкти, здеформовані культурою і цивілізацією.

Через те в хвилях, коли держава випустить з рук керму, суспільність розпадається на множество природних осібняків ріжного степеня: родин, товариств, народів, яких злука не відповідала вимогам природного закону, а з яких кожде йде тоді за своїм природнім індивідуалізмом і всіми силами борониться проти инших, намагаючися загарбати для себе чи там для своєї родини, товариства, партії чи народу, як найбільше.

Воно страшне і з точки погляду теоретичної культури дуже погане й неестетичне. Але для обєктивного дослідника виринає тут нагода ствердити, в якій саме стадії природного, правильного творення нових суспільних орґанізмів найшлося тепер людство. І ось показується, що орґанізація не пішла вище одиниць-народів, які ще, видно, не усовершені, але вже боряться за свою цілість. Народи се вже напевно природні осібняки вищого типу. Бони в дальшім розвою перш усього по природному законом обмежать в собі індивідуалізм одиниць нищого типу, себто осібняків, родин, партій і товариств і створять суспільний твір, імовірно чисто національну державу. Тут ні причім якісь історичні докази про давні бувші чи не бувші державности. Тут злишне признавання або непризнавання ріжними правительствами, тими чи иншими президентами, начальниками держави, соймами чи парляментами, що сей чи инший нарід істнує, чи ні.

Нарід, котрий бореться, котрий проявив свій індивідуалізм, є признаний природою і коли тільки має природну силу, мусить істнувати, а инші мусять його між собою помістити. А про орґанізацію ще вищої злуки ніж народ, про орґанізацію поки що фікційного людства поговорять народи щойно тоді, коли переконаються, що кождий орґанізм вищого типу вимагає перш усього рівноваги підпорядкованих собі частей і усвідомлення собі їх орґанічної рівновартности.

Сі зміни вимагатимуть мабудь ще одної серії воєн, в яких провалиться манія імперіялізму, поняття вищости рас, охота опікуватися иншими народами, провалиться попросту шкідливий для орґанізації людства необмежений національний індивідуалізм і кождий нарід прийме при поділі праці якусь ґрупу загально потрібних чинностей, в яких буде спеціялізуватися. Се може предсказати природника такою самою певністю, як астроном предсказує затміння сонця. І тут і там великі події, але прості закони і простий рахунок. А все воно, не чиїсь побожні бажання, тільки політика природи.

[Громадська думка, 15.03.1920]