Поліфонічна нація

 

Ми таки живемо на дві країни, як на дві сім’ї – одна тусує на дешевому корпоративчику, інша марширує Ходою Гідності. І ці дві країни неможливо зшити. Вони не змішуються, як олія і вода, скільки не колошмать. Бо не можна іти на північ і одночасно на південь, не можна інтегрувати ракову пухлину в здоровий організм, не можна належати до російського культурного поля і будувати незалежну Україну.

 

Ми якась парадоксальна нація.

 

Нащадки князів і гетьманів, які не можуть дати собі ради у власній хаті, творці двох імперій, що поневіряються на задвірках Європи. Живуть на найродючіших чорноземах планети, а жебрають гроші по всьому світу. Володіють колосальною культурною спадщиною, а знати про неї нічого не хочуть.

 

Тому ми досі прописані у російському культурному полі – цитуємо Бродського і Достоєвського, а не Стуса чи Самчука, пізнаємо картини Шагала, а не Мурашка чи Кричевського, захоплюємось Прокоф'євим і Шостаковичем, а навіть не чули Барвінського чи Сильвестрова. І наші культурні здобутки не стали надбанням світової цивілізації не тому, що вони другорядні чи меншовартісні. Ми не цікаві світові тільки тому, що ми не цікаві самі собі. Бо досі зачаровані імперською культурою (о, так, імперії мають свій чар – вони магнетичні, як запах колоніальних спецій, їхня королівська розкіш вражає уяву, адже метрополія завжди висмоктувала все найцінніше із власних колоній).

 

Ми досі зависаємо на простому питанні “хто ми?" А це дуже небезпечно. Бо якщо ти не знаєш, хто ти, – тоді не розумієш, хто твій друг, а хто ворог, і не можеш вибудувати власну систему координат.

 

Тож ідентичність – основоположна. Можна програвати війни і втрачати території. Нас можуть знищувати мільйонами – але ми неодмінно відродимось, якщо збережемо свою культурну ідентичність. Бо з неї, як зі стовбурових клітин, можна відновити всі втрачені і пошкоджені файли.

 

Нам треба заново себе сконструювати. І процес самотворення, як будь-який містеріальний акт, має пройти через деконструкцію старого уявлення про себе як про провінційних, як про територію без розпізнавальних знаків.

 

Наші воріженьки завжди знищували саме наші “розпізнавальні знаки” – мову і культуру, тому століттями впарювали нам русифікацію, називаючи її інтернаціоналізмом. А тепер впарюють ту ж русифікацію, тільки під грифом “мультикультуралізму”, і з кожної праски “вєщают” нам про те, що ми – поліетнічна нація. Але ми ж прекрасно знаємо, чим закінчується їхня поліетнічність (not tested on animals, only on humans) – там, де не буде українського, буде російське по замовчуванню.

 

Ми не поліетнічна, а поліфонічна нація. Ми неймовірно строкаті в межах самого українства: гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці – кожен зі своїми говірками, рецептами, традиціями, менталітетом. І це все українці.

 

У єдності – наша сила. Але об’єднуватись ми маємо тільки з тими, хто любить і поважає Україну й українське. Об’єднати українців може лише відчуття приналежності до власної великої культури та історії (і це не історія УРСР) – ось найкращий антидот від сепаратизму і комплексу меншовартості. Нам лише треба поміняти оптику, крізь яку ми дивимось на власну культуру. Бо далі сприймати її через постколоніальні фільтри – це сплющувати весь гігантський масив разом із героїчним епосом, королівськими династіями, шляхетськими родами, гетьманськими балами до одного “хутора поблизу Диканьки”.

 

Стінг якось на концерті, присвяченому його рідному місту Ліверпулю, сказав – “I am fiercely proud of who I am”. І я мрію, аби кожен пересічний українець, не морщачи гидливо носика при слові "патріотизм", міг отак просто сказати: — я fiercely (люто, несамовито, яро) гордий з того, хто я є.

 

Хай буде так!

І все буде Україна! 

 



Текст у рамках проєкту “Ковчег Україна” за підтримки Українського культурного фонду .
Ілюстрація Андрія Єрмоленка.

24.08.2020