У творчості австрійського письменника Клауса Гоффера, який на свої 78 років написав не так багато, як би мені цього хотілося, є двочастинний роман "У бірешів" (1979/1983), що на сьогоднішній день вважається одним із найхрестоматійніших прикладів постмодернізму в літературі. Загалом ця літературознавча наличка, безперечно, цілком правдива: роман – щонайщиріший постмодернізм. Ніде правди діти – в цьому тексті наявна й складна система інтертекстуальних зв'язків, де присутні Кафка з Вітґенштайном і Борхес із Кальвіно та Канетті, і вільне поводження з "високим" і "низьким", і поєднання антагоністичних стилів оповіді (насамперед "філософського" і нарочито простонародного), і елемент випадковости і принагідности в усьому. Проте естетична складова з неодмінним супутнім структурним аналізом, який би розібрав усю цю скомпліковану конструкцію на компоненти і голоси, аж ніяк не вичерпує цінности твору. Читаючи текст, я – попри філологічний вишкіл і апломб якого-не-якого знавця літератури – на щастя, не позбувся вміння вимикати фаховий регістр читання й отримував від нього насолоду так званого "наївного читача".
"У бірешів" – роман про родову травму, точніше, про травму роду, вигаданої громади диваків, поселених авторською уявою на кордоні між Австрією й Угорщиною. Їхня австроугорськість – буквальна: вони розмовляють нібито німецькою, але весь їхній мікрокосм пронизаний мадярщиною, якимось недовтраченим конструктивним елементом буття, в який вони повсякчас повертаються і який силкуються збагнути, а отже, зрозуміти нарешті самих себе. Але все дарма. Протагоніст, він же – оповідач, персонаж із зовнішнього світу, який потрапляє в казково-міфологічний простір цього племені й породжує наратив, водночас до цієї породи людей і не належить. Відповідно до неписаних, але від того не менш сильних звичаїв цієї громади, він мусить відбути цілий рік у ролі свого дядька-небіжчика, у процесі оповіді розкриваючи таємниці дивного світу центральноєвропейського племені бірешек.
Переказувати постмодерністський текст можна з різного місця. Ця процедура неодмінно нагадає кожному охочому притчу про слона. Відгуки кожного читача зумовлені рівно тим, у якому місці він цього слона обіймає. Певна річ, у кожного свій горизонт читацьких сподівань. Можна уявити, як його прочитає уявний австрієць, француз чи росіянин. Я ж не міг позбутися невідчепного враження, що під час читання геть не здатен абстрагуватися від власного, українського досвіду – того, що належить не так культурній надбудові й історичному досвіду, а живе в нас, незалежно від нашого бажання чи свідомих налаштувань. Це, безперечно, той небезпечний і незбагненний простір, де правлять бал усний переказ, міф і забобон. Гоффер моделює діяльність родового несвідомого, тієї сфери людського духу, яка існує поза лінійним часом і безпосереднім плином життя.
В усному переказі змішуються минуле з сучасним, і незрозуміло, де поділися всі європейські нашарування культури, що, здавалося, складають її сьогоднішню плоть – християнство, Новий час, великі стилі, етичні координати, великі потрясіння... Ось вона – Центральна Європа, оголена у своїй первісності й вічному поверненні, у мисленні "назад", у майбутньому, що визначає минуле, у діях, що постійно повторюють незбагненні родові ритуали, де можна виграти в кості чужу жінку, яка тебе ніколи не покохає, але й не покине, в абсурдних прислів'ях і приказках навколо родового міфу отців-засновників, у постійному інтерпретаторському свербінні з бажанням пояснити, "що ж ми за народ такий" (В. Яворівський).
Цей центральноєвропейський уявний світик, де європейськість, як ми її знаємо і розуміємо, особисто для мене чи не вперше оголилась аж до глибоких поганських підмурків, видавався мені до болю українським. Тож якщо хтось із вас має сумнів у тому, що українці належать до європейського культурного континенту, варто лише прочитати цей роман – і всі сумніви розвіються. Ми – європейці з "кінцями". Оці психоаналітичні "кінці", що їх Гоффер намагається витягнути на Божий світ, надійно заховані в сучасних європейцях за товщею культурних нашарувань і етичним систем. Але якщо спробувати його витягти назовні й помістити європейську свідомість у режим первісного страху, то з'ясується, що вона... питомо українська.
Читаючи роман Гоффера, я згадував численні українські забобони, воскрешав у пам'яті українські похорони та тризни за вмерлими, пригадав, як бабуся, голосячи, називала померлого дідуся "дочку мій" (чому так? звідки раптом ця "дочка"? де коріння цієї раптової інверсії?). І річ навіть не в тому, що я знаходив буквальні збіги чи паралелізми. Просто сенс кожного по-справжньому впливового твору – породити в читачеві щось, що цьому текстові не належить, що саме читає тебе, як текст.
Що породили в мені Гофферові біреші? Передусім вони повернули мене у стан принципової слабкості перед тим, чого я не розумію ні в собі, ні у своїх земляках. Ми ближчі до царини природного та магічного, ніж нам би того самим хотілося, і далі від цивілізації, ніж сподіваємося. Ми як діти, які охоче скочуються в ірраціональність, коли треба виявити протилежні якості. Ми припиняємо оптимістичну ходу за крок до перемоги. Ми довго відчуваємо біль, але не пам'ятаємо, звідки він походить. Ми намагаємося грати чужі ролі, ніби десь, у якихось ідеальних сферах, існує наша реальна й істинна роль. Ми намагаємося побачити у власній сивій давнині щось важливе для себе, але ця історична безодня нашого колективного "ми" – так само, як і в бірешів, – сардонічно усміхається й абсурдно шкіриться: не вона нам належить, а ми їй.
"Ми не живемо, ми пояснюємо життя", – кажуть Гофферові біреші, явно несвідомо цитуючи якогось сучасного собі філософа, бо існувати інакше, не інтерпретуючи кожен свій крок, вони не вміють. Наслідок цього літературного прийому, де міф пояснює сам себе, не міг не наразитися на крах. Він починається з нічого і так само нічим не завершується. Бо неможливо прожити чуже життя, неможливо продовжити чуже життя за власний рахунок без втрати власного "я". Наше життя триває. Триває у спогадах більше, ніж у пошуках. Бо пошуки і є добре замаскованими спогадами. Спогадами про втрачене "я", якого ніколи не було таким, як ми собі уявляємо.
24.08.2020