Декілька тижнів тому я зі здивуванням побачила, як написана мною багато років тому стаття стає вірусною. Раптом мені почали надходити сповіщення з таких несхожих місць, як Куба, Німеччина чи Нова Зеландія. Звісно, я була дуже рада і вдячна всім, хто її ретвітнув і коментував. Усі породжені нею коментарі були позитивними — що є вкрай неймовірним у часи, коли навіть міркування, позначені найелементарнішим здоровим глуздом, викликають гнів гейтерів і ненависників. Мова йде про статтю під назвою “Це світ посередностей”, і в ній я дивувалася, що люди, які не є ані розумними, ані освіченими, ані талановитими, ні навіть працьовитими чи наполегливими, досягають вищих цілей, ніж інші, які такими є. Ясна річ, гегемонія посередностей не є новим феноменом. У попередній статті говорилося про Сталіна, якого його однодумець Троцький зневажливо обізвав “посереднім і сірим” лише для того, аби в крайньому здумінні підтвердити, що Сталін не тільки зможе покінчити з ним, але навіть змусив померкнути саме головне світило революції, товариша Леніна. Як? Дуже просто — за допомогою ефективного поєднання атрибутів і тактик, якими посередності володіють як ніхто. Посередність перед тим, як добувається нагору, літає нижче радара, щоб не збудити підозр, вона є майстром у мистецтві підлабузнювання й особливо вміло застосовує правило “розділяй і владарюй”. Коли їй нарешті це вдається, логічно було би думати, що вона змінить свою поведінку, зробившись менш посередньою. Ба ні. Оскільки вона знає, що не може змусити себе любити, то вирішує змусити себе боятися — і для того, щоби зберегти свою позицію, оточує себе новою когортою інших сіряків, які служать їй преторіанською гвардією і не пропускають талановитих людей. Саме так зазвичай відбувається нестримний підйом “гомо медіокріс”. Оскільки, як каже Марк Твен, історія не повторюється, а римується (і навіть самопародіюється, додала би я), тепер ми маємо версію 2.0 Йосифа Сталіна в особі Ніколаса Мадуро, наприклад. Якщо Сталін кров'ю і голодом зміг підкорити мільйони і мільйони росіян, Мадуро, ще примітивніший і посередніший, ніж він, добивається того самого за допомогою ідентичної системи і з тим самим успіхом.
Якщо існування посередностей на важливих постах є прикрим явищем, то ще сумнішим є те, що вони ростуть як гриби у нашому щоденному житті. Можливо, це різновид, що зростає? Його кількість помножилася за останні роки? Може, ми навіть робимо помилку, прививаючи нашим дітям позитивні цінності та старанність, коли їм, мабуть, було би корисніше здобути інші знаряддя, ганебніші й підліші? Одним із фактів, який найбільше дивує в такому розвинутому суспільстві, як наше, є пересвідчуватися, як наріжні камені, на яких досі засновувалося співжиття, починають відкидатися і замінятися іншими, а ми цього не усвідомлюємо. Коли вже ніхто не використовує слова “правда”, а тільки “повідомлення”; коли “зобов'язання”, “довіра”, “співпраця” чи “солідарність” є мантрами, які люди повторюють, але рідко виконують; коли все є косметичним замість того, щоб бути реальним, ти запитуєш себе, чи це царство посередностей, бува, не прийшло для того, аби залишитися. Бо коли думка інфлюенсера має ширший резонанс, ніж думка Нобелівського лауреата; коли кухар має більший престиж, ніж ядерний фізик; і коли добре і погане, прийнятне і негоже оцінюється тільки за кількістю лайків і піднятих догори великих пальців, — трудно, аби хтось ставив на доброчесність. Якщо так, то для чого (може зробити висновок юнак) я надсаджуватимусь, здобуваючи освіту і набуваючи знань і досвіду, якщо багато працедавців у моїй кадровій анкеті шукають кількість моїх фоловерів у соціальних мережах? Звучить гнітюче, я знаю; та хочу думати, той факт, що стількох людей зненацька зацікавила стаття на цю тему, опублікована багато років тому, певним чином вказує на те, що нас — тих, хто розкрив виверти “гомо медіокріс”, — є багато. А це перший і необхідний крок для того, аби спинити їхній нестримний підйом.
Carmen Posadas
La irresistible ascensión del ‘Homo mediocris’
XL Semanal, 3.08.2020
Зреферувала Галина Грабовська
20.08.2020