Царство дурнів

Кармен Посадас

У середині 1990-х у місті Піттсбург добре вбраний чоловік посеред дня і не ховаючи обличчя пограбував банк. Коли його піймали (а для цього знадобився лише один день), він не зміг приховати свого здивування. «Як мене ідентифікували? – запитував. – Адже я щедро намастив обличчя цитриною!» Хоча схоже на жарт, однак це правда: двоє друзів того містера, якого звали Вілер, запевнили його, що цитрина допоможе приховати його риси обличчя, зробивши невидимим. Аби довести, що так і є, вони намастили його лимонним соком, потім зробили йому фотографію, стерли з неї його риси – і той Вілер спокійнісінько пішов на справу, гадаючи, що ніхто його не розпізнає. Ця новина тоді набула широкого розголосу і прислужилася до того, що професори соціальної психології Корнелльського університету Девід Даннінґ і Джастін Крюґер зацікавилися випадком і поставили собі наступне запитання: чи є можливим те, що некомпетентність людини не дозволяє їй побачити, що вона некомпетентна? Професори Даннінґ і Крюґер провели експеримент, під час якого попросили низку добровольців оцінити свій рівень компетентності в наступних царинах: граматиці, аргументації, логіці та гуморі. Відтак вони виявили: що дурнішою була людина, то менше вона усвідомлювала свої прогалини. І навпаки: компетентні люди були схильні дуже сильно себе недооцінювати. Даннінґ і Крюґер також помітили, що існує зв’язок між некомпетентністю і чванькуватістю, і довели: дурні оцінюють себе так високо, що завжди вважають себе напрочуд розумними. Щось схоже відбувається і зі знаннями.

Що неосвіченіша людина, то більше їй здається, що вона все знає, і значно сильніше вона противиться вивченню чогось нового. Це те, що дехто називає «зарозумілістю невігластва». Або, як каже народна мудрість, дурню море по коліна. Тож коли мудрість – це обачливість, стриманість і сумнів, то невігластво – це всуціль антоніми: воно необачне, нерозважне, нетерпиме. Замолоду мене часто збивало з пантелику те, що дурні є абсолютно певні самих себе. Для хронічно невпевненої людини, якою є ваша покірна слуга, той, кому було все ясно, був синонімом лідера. І великою проблемою є те, що насправді так воно і є. Багато дурнів є природженими лідерами, досить лише кинути погляд на світ політики: індивіди з вражаючою самовпевненістю і таким самим нахабством виголошують несусвітні дурниці. А позаяк апломб дуже часто плутають з інтелектом, от і виходить, що за ними йде багато людей. Найцікавішим у цьому феномені є те, що значна частина цих людей аж ніяк не є дурнями. Вони лише думають, що якщо стільки людей йде за цим гамельнським щуроловом, то на це є якась причина. Крім того, коли щуроловові вдається переконати певну кількість людей, має місце кумулятивний ефект – ніхто вже не розмірковує, всі йдуть у байдуже яку прірву. І ми майже не помітили, що таким чином, схоже, встановилося царство дурнів. Багато з нас запитують себе, як це можливо, що люди піддаються таким неймовірним дурницям, які ми бачимо щодня: сповідують маячні конспірологічні теорії, роблять різні бздури, навіяні інтернетом: починаючи від селфі в жерлі вулкана і закінчуючи вірою в те, що земля є плоскою; а також видають і підтримують божевільні закони, які суперечать елементарному здоровому глузду… Пояснення є не одне, існує багато явищ, які сприяють тому, аби поміж нас загніздилося глупство (до того ж посилене тим множинним і спотворюючим дзеркалом, що ним є соціальні мережі). Не знаю, що скажуть нині Даннінґ і Крюґер про наслідки ефекту, названого їхніми іменами майже тридцять років тому. Якщо тоді їх здивувало те, що чоловік, поклавшись на власне глупство, пограбував банк, намастивши обличчя лимонним соком, то зараз вони, либонь, були б ошелешені, пересвідчившись, що цей ефект, відповідно до якого «некомпетентність людини не дозволяє їй побачити, що вона некомпетентна», вже не є сміховинним винятком того Вілера, а стоїть на шляху перетворення на норму.