Про те, як серед нас загніздилася дурість

Кармен Посадас

Я з цікавістю читаю “Прикусити язика” – есей про парадиґматичні явища нашого часу: політичну коректність і постправду. У ньому професор Даріо Вільянуева аналізує, як у розвинутих суспільствах воцарилися з одного боку – самоцензура, а з іншого – обман. Я завжди запитувала себе про їх незбагненну інтронізацію у вільних і освічених громадах, особливо політкоректності, яка, за вдалим означенням Доріс Лессінґ, є попросту “найпотужнішою з існуючих у вільному світі ментальною тиранією, такою ж смертоносною і невидимою, як отруйний газ”. Як пояснюється у цій книжці, це явище своїми витоками сягає 80-х років. У той час у кампусах американських університетів став поширюватися такий собі різновид пуританського сектанства, що походило з факультетів гуманітарних наук і поступово затруїло особисті і професійні стосунки. В загальних рисах йшлося про те, аби поставити під сумнів гегемонію канонів і шкалу цінностей західного раціоналізму – “задля того, щоб включити представників меншин, яких на той час не помічалося, зокрема жінок і не білих. А також переформулювати засновки, виходячи з яких викладається історія – аби сприяти расовій і гендерній рівності, в тому числі шляхом позитивної дискримінації і поставивши стиль мовлення на службу цій меті”. То була варта похвали ціль, от тільки, уявивши себе оборонцями цих буцімто морально виправданих чеснот, вони присвоїли собі також право ставити тавро мачистів, сексистів, расистів, імперіалістів і, звісно, фашистів на кожного, хто не ловився на їхні постулати.

Коли я побачила, звідки походить той “отруйний газ”, про який згадує Доріс Лессінґ, мені також дуже захотілося дізнатися, як він зробився всюдисущим в нашому житті. Причин є декілька, і вони дуже добре пояснені в цьому есеї, але я виділю одну, яка здається мені такою ж релевантною, як і цікавою – так звану “спіраль мовчання”. Або, іншими словами, той факт, що людина через острах суспільної ізоляції врешті-решт цензурує власні судження, якщо вони не збігаються – чи вона думає, що не збігаються, – із загальноприйнятою думкою. У випадку політкоректності, наприклад, багато студентів, імовірно, погодились би з іронічною думкою, яку свого часу висловив нобелівський лауреат Сол Беллоу, у тому сенсі, що їм би хотілося знати, хто Толстой зулусів чи Пруст тубільців Папуа, але вони б ніколи не наважилися її висловити. І не лише тому, що нині треба перебувати дуже понад добром і злом, аби висловлюватися з такою щирістю, але й щоб не дисгармоніювати зі собі подібними. Тож кожен думає, що перебуває в меншості, і так в цій церемонії конфузу і замовчування зароджуються і вкорінюються абсурдні погляди, яких насправді (майже) ніхто не має.

Це лише одна із багатьох причин цього величезного глупства, які зібрані в “Прикусити язика”. Інші також є дуже показовими, тож я волію не форсувати читання. Тому наразі не можу розповісти вам, про що говорить професор Вільянуева у другій частині своєї книжки, присвяченої ще одній сучасній пандемії, якою є постправда. Та навіть такі заголовки, як “Індустрії обману”, “Історичні і культурні вимисли” чи “Мистецтво приємно брехати” обіцяють мені ще декілька годин повчального читання. До того ж дуже приємних, бо, на відміну від інших таких трактатів, спосіб, в який “Прикусити язика” пояснює, як абсолютне глупство вросло і загніздилося серед нас, є напрочуд захопливим – якість, яка у поєднанні зі скрупульозністю і почуттям гумору є для мене досконалою комбінацією. Не тільки для того, щоб зрозуміти, як ми до цього дійшли, але й щоб дізнатись, що існує єдина протиотрута проти двох сучасних напастей, про які йдеться у цій книжці. І називається вона – тямущість, вирозумілість.