Повір’я – так, розуміння – ні

Кармен Посадас

Кілька тижнів тому Хав’єр Маріас в одному інтерв'ю сказав, що, з його точки зору, легковір’я людей стало справжньою напастю. Він посилався на те, що один з персонажів його недавно опублікованого роману вважав цю рису своєї особистості прикрою вадою, але виправдовувався таким аргументом: “Чому б мене мали обдурювати, підманювати?” В принципі, здається розумним не йти по життю з недовірою, і, без сумніву, довіра до ближнього є одним з наріжних каменів у час закладення і побудови суспільства. Жодні співпраця, об'єднання чи людський зв'язок неможливі без цього акту віри, який полягає в тому, щоб довіряти іншим. Це щось, що ми робимо кожного дня і що дозволяє нам закохуватись, об’єднувати зусилля, йти вперед у всіх сенсах. Далі, поза довірою, є закони, які турбуються про те, аби виконувалося обумовлене. Утім, варто відзначити, що, як не дивно, у найбільш підозрілих і зловмисних людських групах – наприклад, в мафії – простий потиск руки важить більше, ніж тисячі угод (а той, хто його не шанує, нехай плачеться сам на себе). Щось схоже діялось у не такому вже й далекому минулому; дане слово було законом і, звісно, обман і шахрайство траплялися тоді значно рідше. Та попри це, у міру того, як суспільства робилися більші, стало очевидно, що довіра починає поступатися нормам і регулюванням, що є логічним, оскільки довіра до когось вимагає певного ступеня знайомства, близькості. При цьому існує ще й інший аспект легковір’я, який з часом також зазнав метаморфоз. А саме той, котрий пов'язаний з іншим базовим елементом створення і цементування громади. Я говорю про повір'я, оту строкату мішанину, в якій присутнє все: від релігійних переконань і/чи спільних етичних цінностей до упереджень апріорних мотивувань, якими керуються споконвіків. Усі вони також потроху зійшли нанівець. Деякі – на щастя, як-от упередження, пов’язані зі зверхністю чоловіка над жінкою, чи, наприклад, осуд гомосексуалізму. Щодо релігійних цінностей та вірувань, то, мабуть, знайдеться хтось, хто думає, що вони також потребують ревізії, і цілком можливо, що так воно і є. Проте у мене виникає враження, що разом з брудною водою багато хто вилив і дитину. У випадку цінностей розвинуті суспільства відмовилися від таких постулатів, як честь, гідність, добросовісність чи дане слово (зауважте, як по-старомодному вони звучать), але не завдали собі труду замінити їх іншими. Щодо релігії, то тут справа ще кумедніша. Оскільки за нинішніми канонами вірити в Бога можуть лише фашисти і неуки, люди тепер вірять у що завгодно. У гороскопи, космічні союзи, таємні сили, мешканців Олімпу… Тому коли хтось вмирає, його родичі прощаються з ним у Твіттері чи Інстаграмі фразами на кшталт “Щасливої дороги до зірок” або “Такий-то вже з богами”, бо бути монотеїстом – це відсталість, а бути політеїстом – суперкруто. Ніщо з цього не мало би великого значення, якби це дивне новітнє легковір’я, що заправляє у найрозвинутіших і найбагатших суспільствах, не поширювалося на всі сфери. Включно з наукою – аби піддавати сумніву такі неспростовні очевидності, як те, що Земля є круглою чи існування пандемії. У своєму інтерв'ю Хав’єр Маріас дивувався, що, за тим самим правилом пропорційності, люди врешті починають вірити різного роду продавцям диму, лиходіям, популістським і тоталітарним лідерам. Я зі свого боку дивуюся, що нині, з найбільшим відсотком освічених і культурних людей в історії нашого виду, люди мають повір’я, але не розуміння. В минулому за брак цього можна було скидати вину на порочне суспільство, яке пошивало нас в дурні тим, що саме раніше визначало і встановлювало. Натомість нині, коли кожен вільний шукати знання де, коли і з ким хоче, виявляється, що багато хто добровільно дозволяє невігластву пошити себе в дурні. Ось тобі й маєш!