19 серпня українці відзначають одне з найбільших релігійних свят у році – Преображення Господнє, більш відоме в народі як Спаса. Дослідники ще наприкінці ХІХ століття неодноразово стверджували, що за обрядовою та світоглядною наповненістю це свято посідає третє місце після Різдва та Паски. Свято Спаса було одним із найбільш шанованих, про що свідчить клятва: «Як я брешу, то щоб не дочекав (не дочекала) свяченого яблука покушати». Цього дня українці дотримувалися оригінальних звичаїв, пов’язаниx зі збором урожаю, завершенням літа та поминанням померлих.
Анастасія Кривенко,
кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України
Загальнопоширеним звичаєм, що зберігся дотепер, є церковне освячення фруктів – яблук, груш, слив, винограду. Подекуди святять городину – буряк, моркву, цибулю, часник, а ще горіхи та мед. У минулому на Спаса освячували житній або пшеничний обжинковий сніп чи вінок. Спасівський звичай освячувати рослини зумовлений погодними змінами в природі й хронологічно співпадав із періодом дозрівання плодів та злаків. У господарському житті до Спаса завершували жнива, а також збір городніх та садових культур.
Освячені продукти одразу ж споживали, а деякі з них зберігали та використовували з ритуально-магічною або лікарською метою. Наприклад, обжинковий сніп був головним атрибутом різдвяної обрядовості, відомий під назвою «дід», «дідух», «сніп», «коляда». На Бойківщині та Поділлі снопа повністю освячували на Спаса чи Першу Пречисту (28 серпня), а подекуди освячували жмут колосся, попередньо вийнятий зі снопа. Кропилом з обжинкового снопа чи вінка окроплювали хату й хлів на Різдво та Водохреще. Ним батьки окроплювали наречених, благословляючи на шлюб; ним же скроплювали труну, коли прощалися з покійним перед захороненням. Зерно зі снопа додавали до посівного для засіву озимини. Ним обсипали наречених, коли ті вирушали до церкви. Крім календарних свят, колосся та зерно з обжинкового снопа використовували принагідно, окроплювали сім’ю та худобу під час недуги або зуроченні.
Особливо багато повір’їв на Спаса пов’язано з пасічниками. Кожен бджоляр напередодні свята оглядав вулики і визначав, скільки меду взяти собі і скільки лишити бджолам на зимування. На Спаса пасічники пригощали кожного медом. Інакше, мовляв, більше ніколи їм його не мати. Напередодні свята бджолярі виготовляли свічки, з якими освячували продукти на Спаса чи в інші календарні свята. Свічки зберігали на покутті впродовж року і вважали сильним оберегом від негоди та всього лихого.
На Спаса або переважно на Маковія (який часто називали Першим Спасом або Малим Спасом) святили різноманітні трави та квіти. Освячене зілля засушували та зберігали на горищі, над дверима чи за сволоком (бальком). Вважали, що освячене зілля здатне вберегти домівку від граду та блискавки. Його застосовували для лікування не лише людей, а й худоби. На початку ХХ століття його носили на шиї як амулет проти лихоманки або ж коли уві сні часто являвся хтось із померлих родичів. Спасівське зілля використовували як захист, коли «мрець ходить». В похоронних обрядах ним встеляли труну або ж робили з нього подушку для мерця, щоб він не «ходив».
Серед рослин найбільш дієвим проти відьом, покійників та іншої нечиcті вважався освячений городній, а особливо дикий мак – «видюк», «самосій». Ним обсипали корову після отелення, під час першого вигону на пасовисько або в часі найбільших календарних свят – щоб відьма не підійшла. З цією ж метою маком-видюком обсипали могили неупокоєних мерців, щоб вони припинити свої посмертні навідування. При цьому треба було промовляти: «Тоді доступиш, як цей мак збереш».
На Сокальщині після церковного освячення маку вдома його сипали від фіртки до порога хати та по її кутах – щоб ніяка «нечисть» не проникла на обійстя. Крім того мак-видюк був універсальним обереговим засобом, і його часто використовували в усіх календарних, сімейних та оказіональних обрядах, щоб відвернути загрозу від людини чи господарства.
Навіть стрічка чи нитка, якою перев’язували зілля, перебирала оберегову силу. Її зав’язували на руку собі чи немовляті, щоб ніяке зло не підходило; зав’язували корові на роги чи хвоста при першому вигоні на пашу для захисту від посягань відьом.
Також свято Спаса – один із основних поминальних днів у році. Традиційно у цей день влаштовували поминальні трапези, де і споживали освячені продукти, зокрема вареники з яблуками, печені яблука, іншу випічку і страви з яблук, узвар і компот. Цього дня подекуди прийнято поминати лише померлих дітей. Для них залишали на могилах освячені яблука та груші. З цим звичаєм пов’язана заборона їсти яблука матерям, котрі поховали дітей. Інакше, мовляв, їх не зможуть скуштувати на тому світі. Старожили розповідали, що матерям, котрі знехтували забороною, їхні діти являються уві сні. Вони тяжко плачуть і нарікають на живих родичів: «Наші батьки – свині».
Поширене повір’я, про яке й досі згадують: на Спаса Божа Мати роздає всім дітям по золотому яблучку, а тим дітям, батьки яких їли до Спаса фрукти, нічого не дає. Тому вони стоять збоку та гірко плачуть.
Строгу заборону споживати яблука до Спаса вмотивовують ще й Успенським постом чи Спасівкою, на який припадає свято. У народних переконаннях, за недотримання постів Бог карає батьків смертністю дітей.
Зі вшануванням померлих пов'язаний звичай після завершення жнив залишати на полі так звану «бороду» – незжаті колоски, перев’язані стрічками чи нитками, поруч з якими клали хліб, сіль, а в деяких селах – огірок. До запровадження колгоспної системи господарювання цей звичай був відомим усім слов’янам. У записах Павла Чубинського та Івана Біньковського його називали «спасівська борода». Тлумачення цього звичаю й досі має кілька варіантів, та найімовірніше, згідно з твердженням Корнелія Кутельмаха, він пов’язаний із вшануванням померлих предків. Так, «борода» – символічна частка з першого врожаю для душ померлих, які мали сприяти родючості поля в подальшому.
У народній свідомості зі Спасом пов’язували початок осені та прихід холоду. Подекуди вірили, що в цей день зустрічається літо з осінню, а ночами після Спаса вже траплялися приморозки. Народні прикмети підтверджують погодні зміни, які відбувалися в цей період. Недарма говорили: «Прийшов Спас – готуй рукавиці про запас», «Минув Спас – держи кожух про запас», «Прийшов Спас – пішло літо від нас».
Спасівські традиції ще досі відіграють важливу роль у церковно-народному святковому календарі українців. Попри загальновідомість та поширеність звичаю церковного освячення фруктів і рослин, традиції їхнього подальшого ритуально-магічного застосування відходить у минуле. Забувається давня світоглядна основа свята, а також вірування та повір’я, пов’язані з ним.
Сьогодні спасівські звичаї втрачають свою популярність, порівняно з Різдвяними та Великодніми святами. Значною мірою це відбувається під впливом кліматичних змін, трансформації форм господарської діяльності, заборон на вирощення окремих рослин (зокрема маку), підвищенням рівня медицини та зменшенням дитячої смертності.
19.08.2020