Минулої п’ятниці до могили Наталки Космолінської на Личаківському цвинтарі у Львові лягли живі квіти, а у вечері того ж дня на роковини смерті в костелі св.Михаїла на Сихові відслужено Службу Божу за упокій її душі.
Рік без Наталі промайнув у змиг ока, але не було жодного дня без згадки про неї, бо таки в багатьох справах відчувалася потреба її присутності, а значить це підтверджувало тезу про її «незамінимість», над якою вона сама частенько ствердно іронізувала, безсумнівно добре знаючи собі ціну.
Рік без Наталі містив чимало подій, які могли б неабияк її втішити. Наприклад, торішня виставка «Ангели» й цьогорічна – про Львівську експериментальну кераміко-скульптурну фабрику від активного галериста Павла Гудімова.
Чи скажімо, презентація Фонду культури Львова від Інституту стратегії культури, в команді якого вона була з початку його діяльності і працювала там проектною менеджеркою. А ще – від цієї ж інституції – грандіозний Конгрес культури «Перехід 1989: Міри. Мури. Наміри» із його потужною експозицією сучасного мистецтва ув одній із історичних кам’яниць на пл.Ринок.
А різноманітні виставкові та документальні проекти Центру міської історії, що стосувалися мистецького життя Львова! І, звісно ж, виникнення нових музеїв: чи то муніципальної художньої галереї, чи то музею Львівського Радіо, праці на якому віддала чималий шмат життя, чи то музею модернізму в Львівській національній галереї мистецтв, у співпраці з якою вона видала свою спільну із Іриною Магдиш книжку «Гра в музей».
Була би Наталка жива, жоден карантин не зміг би спинити її праці культуролога: вона невпинно відрефлексовувала б різні мистецькі процеси, аналізувала, узагальнювала, консультувала, писала , публікувала, виходила би в ефір із лекціями…
Зацікавили б її і «посткарантинні» масштабні експозиції у Львові Володимира Буднікова, Влади Ралко, Олександра Ройтбурта. А також перепідпорядкування Жовквівського архітектурного заповідника ЛНГМ, що відкриває нові горизонти якісного експонування багатющих фондів. Вона уболівала б (не без брому!) і за діяльність Львівського Палацу мистецтв, де свого часу креативно працювала заступницею директора, і за закриття галереї Гері Боумена, і за участь Остапа Лозинського в конкурсі на посаду директора Національного музею у Львові ім. А.Шептицького…
День її роковин видався таким же світлим, як пам’ять про неї. Нехай своєрідним букетом пам’яті на її могилу, де незабаром має постати надгробок (проста елегантна стела із гербом), ляжуть квіти відгуків тих, хто день-у-день згадував її цього року за різних оказій.
Дарина Скринник-Миська: Світла пам'ять... Дуже її бракує...
Леонід Гольберг: Була вона світлою, відкритою людиною. Віддана справі, якою займалася, закоханою в мистецтво по-справжньому. Чудова й цікава співрозмовниця, яка завше так захоплено розповідала й про улюблених мистців і про свій коханий Львів…
Тішуся, що мав щасливу нагоду знати Наталку, спілкуватися з нею, нерідко разом спацерувати вуличк4ами та заулками міста Лева. Й дуже прикро, що останніми роками не так часто вдавалося бувати у Львові та бачитися з благословенної пам’яти приятелькою та колегою…
Юля Хомчин: Ми згадуємо пані Наталію як свою наставницю, колегу, подругу, ідейно близьку людину або як ту, котра робила мистецтво ближчим, а життя відтак — цікавішим, наповненішим. На фото: Наталя Космолинська в Інститут стратегії культури, лютий 2019-го.
Юлія Глушко: Дуже люблю одне фото - там страшенно багато непересічних людей. Яким не байдуже. Яким потрібна культура. Які в свій вихідний зберуться разом і шукатимуть можливості, як зробити ще щось для справи, якою горять. Natalja Kosmolinska разом з Юля Хомчин підтримали мою ідею поговорити з цими світлими людьми про менеджмент. Пані Наталя була поруч, і я дуже хвилювалась, чи вважатиме вона все це корисним. Вона вважала. І я від цього щаслива.
Андрій Колотай: Людина великого серця, вона була мегапрофесіоналом, вірним другом, який не залишить у біді і підтримає порадою, чесною, принциповою, душевною і справжньою. Дорога Наталю, шкода, що так мало відміряно тобі долею. Але ми будемо любити, пам'ятати і молитися за тебе. Дякуємо, що ти була...
Юрій Гнатковський: Люди яким можна довіряти , люди креативні працьовиті, чисті і близькі зустрічаються в житті дуже-дуже рідко.Такою була Наталя Космолінська, прекрасний критик, редактор, надзвичайна людина. На фото: пленер у Друскінінкаї (Литва), який організувала Наталі Космоінська за участю львівських митців.
Ірина Алексеєва: Львів ще не знав мистецтвознавця Наталю Космолінську – на початку 90-х вона тільки розпочинала свій мистецтвознавчий шлях в Хмельницькому музеї. Працюючи, одночасно навідувалась в Київ, здавала іспити, встигала їздити у творчі відрядження та експедиції по рідному Поділлю. Навчання у Києві подарувало «половинку»- Сашка, що став чоловіком і батьком дітей… Вона привела і його в музей, а з часом обидва рушили в улюблений всіма Львів... З нами лишилися спогади про недовгий, але яскравий період командної роботи, дружніх стосунків - спогади на все життя… таке недовге життя… Як сумно....
Христина Чабан: Мені буде її бракувати, та не лише мені... Вона була однією з тих професійних, порядних, щирих людей, які завжди готові допомогти.
Олеся Домарадзька: Людина, що своєю працею заслужила повагу мистецьких кіл. Великий професіонал і велика людина дії і праці. Людина, на щоденній присутності котрої все тримається. Скромна п.Наталя була для нас дуже важливою.
Анастасія Холявка: Все ненаписане залишиться непрочитаним. Поділилася ідеєю дослідження для одного тексту з Natalja Kosmolinska. Її думка про ту роботу, як і про все інше, дуже багато значила. І ось коли вона сказала, що їй було б цікаво таке прочитати, мене це дуже підбадьорило і втішило. Наталка взагалі мотивувала своїм (не)схваленням, своєю критикою, своєю увагою до будь-якого дрібного питання, на яке, може й не мала часу, але завжди реагувала. Вона і досі надихає. Той текст ще не написаний, а коли з'явиться, то його прочитає хто завгодно, крім неї. В неї теж є ненаписані тексти. І їх вже не прочитає ніхто.
Тимофій Гаврилів: Одна з найсвітліших особистостей, з якими мені випало щастя мати ділові і просто дружні стосунки, легка в спілкуванні, терпляча, мудра і вимоглива людина.
Віта Сусак: «Немає гіршого в нашій професії – писати некрологи на друзів-знайомих» – відписала мені Наталка Космолінська у фейсбуці в травні. Вона ще встигла сказати точні слова про Марека Іващишина, що пішов миттєво, неочікувано для всіх. Про свій (очікуваний) відхід вона знала, хоч до останнього чинила опір.
Наталя дуже любила життя, мистецтво і людей, які його творили. Передачі на львівському радіо, статті в журналах, виступи на відкриттях виставок, екскурсії Львовом – вона завжди багато працювала. Сама поставила на ноги двох дітей. Ніхто ніколи, навіть в «лихі 90-і», не чув від неї нарікань на долю, невдоволення країною, претензій до влади. Вона все чудово розуміла, але, залишалась мистецьким критиком, а не критиком людей та їхніх слабостей. Доброта була її єством.
Її маленька фігурка з диктофоном була звичною на більшості львівських вернісажів.
Вже не зустрітися з уважним поглядом крізь окуляри Наталки, не побачити біля Дзиги «людину-гору» Марека, ні підкручених догори вусів Влодка Розбицького. Цей рік забрав їх. Занадто рано пішли вони…
Мистецьке середовище Львова зміниться, а вони залишаться в тому часі, обличчя якого творили.
Євгенія Нестерович: Цей рік забрав з собою аж трьох із тих і так небагатьох, з якими я почувалася на своєму місці; тих золотих, від слів чи просто присутності яких хотілося ставати кращою, рости над собою, створювати і співтворити...
Не буває тижня, щоб я подумки не звернулася до Natalja Kosmolinska - за порадою, подискутувати чи просто поділитися. Вона ніколи не позиціонувала себе менторкою, але насправді для багатьох саме нею і була.
Ось ми зі студентами Культурологія УКУ підсумовуємо практичний курс культурної аналітики. Але якби не ця експериментальна школа критики 5 років тому, то навряд чи би щось таке взагалі сталося.
А якби ще давніше перед тим Божена Городницька не познайомила мене з Наталкою, я би, мабуть, не прийшла ні в критику, ні в менеджмент взагалі.
Як добре, що вона вміла і любила дарувати дрібні красиві подарунки. Кинеш оком по кімнаті чи книжковій полиці - і так наче коннектишся з Наталкою хоча б на секунду.
Якщо я і вірю у вічне життя по той бік, то перш за все - у пам'яті живих, у розказуванні і пригадуванні, в усвідомленій вдячності, що триває. Дякую, і продовжую пам'ятати 🍀
Наталка була справжня: у неї всього для всіх було багато, але її забагато не було - ми ніколи не встигали наговоритися.
Вона точно знала про сестринський empowerment: надихнути, підсилити, підказати, познайомити, порадити книжку чи автора... Я маю від неї купу чудових, стильних і водночас ужиткових подарунків - вона знала теж про естетику в побуті. Завдяки їй я опинилася включеною у десятки коштовних людських мереж - і я далі страшенно їх ціную; я переконана, що наші улюблені люди після переходу у засвіти, продовжують жити у наших діях, рішеннях, манерах; я долаю свою тугу за ними, коли продовжую їхні 'практики'; і щоразу, зустрічаючи випадково чи навмисне цих (переважно) жінок, я наче підморгую їм, а вони мені - це такий напівтаємний дівчачий орден, відцентрований навколо кухні Космолінської . Нам всім пощастило з нею, дуже важливо це пам’ятати).
Божена Городницька: Мені все ще бракує слів і вже мабуть завжди бракуватиме... прощаюся із своєю "журналістською" мамою. Наталя справді була для мене, як друга мама - з університетських часів і до останнього підтримувала, вчила, вірила, підштовхувала, пояснювала, редагувала, іноді критикувала, іноді хвалила, за що я страшенно вдячна. Всюди, де тільки могла тягала мене за собою, куди б не їхала, де б не працювала, завжди знаходила для мене місце поруч. Завжди сповнена руху і ідей, текстів, задумів, проектів, завжди таке радісне "Привіт, Боженка" в слухавці, яке більше не почую(((( Скільки ж ви в мене вкладали і як мало я встигла навчитися(((
Дякую за все. Люблю і пам'ятатиму завжди.
Ще занадто болить, щоб знайти слова
І стільки слів виникає щодня - порадитися, поділитися, спитати...
Я дуже люблю квітень. У цей день мені виловити вас в місті було в рази важче ніж зазвичай. А як вже зловив, то мав хвилинку між телефонними дзвінками і відкриттями виставок, щоб обійняти і привітати. Мені вдавалося. Я була наполеглива і терпляча (цього ви теж мене вчили), а тоді була кава у якійсь стильній, новій чи не дуже, камерній крапці - Ви завжди відкривали мені щось нове. І це не лише про локації. В короткій телефонній розмові вміли відкрити півсвіту. Сьогодні теж відкриваєте мені і Мате - читаємо "Гру в музей"... Не уявляю, як би ви всиділи вдома в карантин, але точно знаю, за цей час напродукували б ідей на доооовге майбутнє. До речі, мені оце Петрик нитки (вагон ниток) для в'язання спакував, ДЯКУЮ! І тут у мене ВЕЛИКЕ питання, коли ви встигали стільки плести???
Купа питань, купа слів, які я так і не знайду, доки болить...
Подумки обіймаю. Пам'ятаю.
От вночі знайшла годинний запис, де Наталка мені розповідала про створення профспілок. І так тепло від голосу стало. Теж подумала, що така випадкова знахідка - це зв'язок. Я постійно про неї думаю, раджуся. Нестерпна втрата, яку не можу визнати і з якою неможливо змиритися. Болить щодня.
Євгенія Нестерович: Я іноді ловлю себе на думці, що в моїй голові Наталка просто зайнята, або десь поїхала в Польщу, чи в Венецію, чи в Київ, і тому ми все ніяк не можемо зустрітися...
Божена Городницька : Та я якраз вранці теж про це подумала, що Наталка у відрядженні. Ще в мене часто виникають питання, на які тільки Наталка мала відповідь, яка мене задовольнить. А зараз нема в кого спитати. Відчуття ніби вимкнули інтернет і обірвався зв’язок зі світом.
Наталя Дзюбенко: Тустань - місце сили. Приємно бути причетною до цієї роботи. А ще, саме при розробці цього інтерпретаційного маршруту, мені пощастило працювати разом із Natalja Kosmolinska. Тепер вона для мене назавжди буде там, де гори, небо, хмари і скелі.
Олександра Провозін: Захищали сквер, проводили Дні спадщини... дуже приємно було завжди працювати і дружити з Наталею. Скільки вона ще могла зробити, тендітна і стримана, світла людина. Нехай твоє небо буде спокійним.
Іра Гурська: Роками пробувала пояснити собі Наталин феномен - звідки брались у неї сили,час,а головне - легкість ставати в поміч в дуже потрібну мить? Якось само прийшло - то чистий вияв Любові, без канонів і меж. І свого боргу їй ніяк інакше не повернути, ніж нести це Світло далі...
Марія Романенко-Космолінська: Любимо і дуже сумуємо...На згадку ми познаходили та посканували деякі фото з її дитинства та юності, які мало хто колись бачив. Я думаю що вона була б не проти . Вона часто розповідала як в юності носила сукні, пошиті на замовлення, та підбори, мала довге, нижче плечей волосся каштанового кольору і робила яскравий (супер-стильний за мірками того часу) макіяж. Також плануємо зробити відео на згадку з відкриттів, але то трошки згодом. Якщо у вас є класні фотографії з Наталкою, надсилайте мені в приват, або публікуйте. Багато спогадів не буває.
Фото: Ігор Колісник
15.08.2020