За наш шчот

То сталося влітку 2000 року, точніше в липні, практично на останньому етапі трансевропейської літературної пригоди, що про неї не так давно мені вже доводилося писати для "Збруча". Тоді йшлося про німецько-російську симфонію дружби, в якій нам, українським учасникам Літературного експресу "Европа 2000" – Миколі Рябчуку, Юрію Андруховичу і мені, – довелося взяти пасивну участь у якості невдячних спостерігачів. Це трапилося наприкінці червня.

А от уже на початку липня, коли наш паневропейський літературний поїзд із понад сотнею европейських літераторів заглибився у пострадянський простір, ми – після Калінінґрада, Вільнюса, Риги й Таллінна – опинились у Санкт-Петербурзі й Москві. Російських міст мало бути, на щастя, лише два – не рахуючи, звісно, вже промайнулий Калінінґрад із його вірною російському прапору українською громадою та могилою філософа Канта. Балтійські столиці трохи знечулили нас своїм нарочитим спокоєм і останніми урбаністичними красотами перед входженням у царство політичної мерзлоти й архітектурної еклектики. Ні, тоді, в липні 2000 року, питання "Who is mister Putin?" ще не стало, як нині кажуть, мемом, а сам Путін ще не мав солідного кривавого доробку на своєму сумлінні, якого – ми ще тоді не розуміли – в нього за визначенням бути не могло. Але вже повною парою тривала так звана Друга чеченська війна.

Перехід між двома цивілізаційними світами "Нарва–Іванґород" і повільне трюхикання потяга до самого Петербурґа запам'ятались усім нам грандіозним алкогольним парі класика пострадянського бульварного детективу Чінґіза Абдуллаєва, що представляв рідний Азербайджан, зі славним грузинським письменником Ґеорґієм Ахвледіяні. Пили мексиканську текілу. Стежив увесь поїзд. Якщо мені не зраджує пам'ять, йшлося про три літрові пляшки і надпиту четверту на двох за нецілі чотири години. Наслідком цього принципового протистояння стало те, що Ґеорґію триденне перебування в північній столиці Росії не запам'яталося взагалі нічим, окрім жахного явища білої ночі, яку він міг тоді сплутати з білою гарячкою, і моторошно-суїцидальними портьєрами гостиницы "Октябрская", що мали нагадали йому про смерть Єсєніна і слабкість "малої людини" російських класиків перед безжальною машинерією російської реальності, якби останні теми його бодай трохи цікавили. Натомість пан Абдуллаєв відбувся значно меншими втратами, і досі є підозри думати, що у процесі він допомагав собі активованим вугіллям або якимсь таємним баранячим лоєм, які, як відомо, послаблюють сп'яніння і пом'якшують наслідки пиятики.

Петербурґ і справді запам'ятався всім нам практично лише цими двома білими ночами й відсутністю Миколи Рябчука, який вирішив коротко злітати до Києва, аби знову приєднатися до нас у Москві. І саме Микола, повертаючись літаком "Аерофлоту" з Києва до Москви, з властивою йому допитливістю придбав свіжі російські газети і з властивою йому ж уважністю помітив велике інтерв'ю одного з російських учасників "Експресу", Алєксєя Варламова (не плутати з Іллєю), петербурзькому додатку до московської "Литературной газеты". І не було би згодом жодних пригод, якби не ці Миколині риси – допитливість і уважність.

Якщо я добре пам'ятаю, "літературних" одкровень там було десь на півтори величезні газетні шпальти з неодмінною фотографічною парсуною великого російського письменника-початківця з неодмінною бороденкою автора деревенской прози і болотяно-блакитними очима, де мали би вгадуватися як не непротивлення злу насильством, то принаймні всепрощення. Натомість текст інтерв'ю недвозначно вказував, що, коли йдеться про Росію на Кавказі, жодні стереотипні уявлення про гуманізм російських класиків просто не працюють. Уявіть собі: їде паневропейський поїзд, напханий по вінця носіями непроминущих европейських цінностей, а в ньому – Алєксєй Варламов, який закликає російську армію не жаліти ні жінок, ні дітей, всіляко мститися за образи Першої чеченської і вказати злому чечену його місце в імперському табелі про ранґи.

Ми сиділи в нині вже демонтованому готелі "Россия" з вікнами на Кремль і виношували плани. Властиво, не плани, а план. Нас було, здається, не більше десяти: українці, поляки, литовці, грузини – одне слово, ті, що ще можуть, на відміну від більшості прихильників дружби з Росією з числа учасників "Експресу", без перекладача прочитати петербурзький додаток до всеросійської "Литературки" і виявити просто у себе під носом нові ідеологічні віхи оновленої Росії.

Як останні істинні росієфоби цієї планети ми – хоч іще нічого не знали ні про наступні двадцять років Путіна при владі, ні про війну з Грузією, ні про окупацію Криму з Донбасом, ні про Іловайськ – розуміли, що починає коїтися щось трагічне й незворотне. Щось, на що треба реагувати тут і тепер. Щось, що треба якось зупиняти. Бодай словесно і символічно. Так, як ми здатні, і в той спосіб, що нам найбільше пасує. Ми складали листа до всієї нашої поїздової команди. У ньому, крім цитат з інтерв'ю Варламова і протесту проти путінської політики в Чечні, недвозначно натякалося, що носії непроминущих европейських цінностей ділять свої вагони із ідеально накрохмаленою, таврованою синіми печатками-тату білизною і ввічливими провідницями з відвертим людожером під виглядом Богу духа винного "інженера людських душ".

Попереду були Мінськ, Варшава і Берлін. У білоруській столиці – за збігом обставин – саме мені судилося взяти участь у літературній зустрічі. У ній – теж за збігом обставин – мав узяти участь і сам Алєксєй Варламов. Проведення заходу було заплановане на досить ранню, дванадцяту, годину дня в літературному музеї імені поета Максима Богдановича. Білоруські організатори запланували зустріч літераторів трьох східнослов'янських народів, які мали відбути ритуальний танець із бубном на тлі Білорусі, вже зачищеної від політичної опозиції шестирічною владою Лукашенка.

Отже, пізній липневий ранок. Літературний музей із зачиненими гардинами, крізь які проникає сонячне проміння, зраджуючи мерехтіння десятилітнього книжкового пилу, як і годиться у справжньому літмузеї. Офіційний білоруський чоловічок у картатій маринарці бадьоро розпочинає літературну зустріч братів-слов'ян, навіть не очікуючи якихось скандалів, підступів чи ескапад. Мені ж, тоді геть недосвідченому в таких авантюрах 26-річному молодику, вистачає духу та сміливості першим узяти слово і прочитати вголос нашого листа…

Подальший перебіг подій я пам'ятаю кепсько, немов у тумані. Я не пам'ятаю ні контраргументів – а вони точно були. Я не пам'ятаю, що відповіли Варламов і його друг Міхаіл Кураєв. Я не пам'ятаю, що говорили Микола Рябчук і Яцек Подсядло. Я не пам'ятаю, чи брали слово грузини з литовцями. Я не пам'ятаю, як довго це тривало. Але я назавжди запам'ятав їхній російсько-білоруський шок від цього несподіваного і непрогнозованого нахабства та сповнені образи слова офіційного білоруського чоловічка в картатій маринарці вже наприкінці самої зустрічі: "Украинцы с россиянами ссорятся на нашей тэрритории и за наш шчот!"

А згадав я цю історію тому, що нині реальним білоруським "шчотом" може стати участь у демонтажі – ні, вже не готелю "Россия" – самої Росії. Чи вистачило їм двадцяти років для усвідомлення своєї історичної місії, покаже майбутнє. Жыве Беларусь!