І.
У світі.
Лібералістично-атеістична боротьба проти христ. реліґії та Церкви підчас світової війни загалом притихла. З вибухом грізної війни світ став инший: инші порахунки, инші проблєми, инші стремління і навіть инша тактика сталися актуальними — так актуальними, що поглощали цілу душу, ціле життя.
Треба розріжнити дві струї атеістичої пропаґанди: одна має своє жерело в школі, а друга в таборах даних політичних партій. Перша пропаґанда ведеться в імя "науки", "поступу", "освічення", а друга в імя партійного гербу, партійних цілий. Перша пропаґанда є більше теоретична, друга більше практична. Отже й тактики тут бодай здебільша відмінні.
Атеістична пропаґанда, яка ведеться в імя "науки", підчас воєнного лихоліття стратила ґрунт під ногами. Психольоґи реліґійного життя се вже здавна зауважили, що терпіння не є придатним ґрунтом для атеізму. Оскільки ся теза відноситься до людського загалу, то вона певна. Зовсім инакше глядить чоловік на світ в терпінню чи в небезпеці, чим тоді, коли в упоєнню щастя та спокою прислухується пісні Бакхів, Панів та Німф... Атже се треба памятати, що рішаюча половина в кождім світогляді має своє жерело в серці — тобто: в духовій поставі — даного чоловіка. Вмовити в себе, що цілий світ та ціла будучність якраз стосується до тої нашої духової постави, се легка річ. Підчас воєнного филювання ми не раз мали нагоду аж надто яскраво бачити, як то навіть найвисше поставлені круги, навіть цілі збори учених і навіть цілі народи гляділи на "всьо і вся" під кутом свого моментального положення... Засліплення даним моментом — се великий володар між людьми. Ось власне через се, що війна так яскраво виказала грубі засліплення цілих зборів учених, підкопала вона авторитет учених — бодай в тих річах, де легко приходиться вмовляти в себе те, що приємнійше для даного чоловіка. А тут передовсім належить сфера реліґійних питань.
Не можна з того вносити, що війна підкопала також авторитет христіянських учених — отже також христіянську реліґію. Прецінь христіянської реліґії не видумали учені сього світа, а атеізм основується виключно на авторитеті деяких вчених. З другої сторони: христіянство через дві тисячі літ своєї історії дало наглядні життєві докази, що воно є здібне всі фази життя перетревати, всюди придатися як творчий, незнищимий чинник; а атеізм вічно позістає тільки у сфері теорії. Колиж приходить на нього черга, щоби він в практиці виявив, чого він варт, він зраджує — не видержує сили життя. Отже за атеізмом дійсно стоїть лиш авторитет деяких учених, а більш ніщо.
Під означеним поглядом також терпіння та небезпека засліплює, алеж в порівнанню зі щастєм та спокоєм можна сказати, що терпіння "отвирає очи", а щастя "замикає очи". Maeterlinck десь висказується, що сум та біль мають по сто язиків, а радість без язика. Можнаби се й так сказати, що сум та біль мають по сто очий, по сто розумів, а радість (щастя) без очий, без розуму. Щастя та спокій — тобто: буденне вигідне життя — ограничує наш погляд на світ та на його тайни. Воно вдоволене з себе, і можби сказати "сидить у своїй хаті", не рухається, не достосовується до світа — воно хоче жити тільки своєю інерцією: само собою і для себе. Усі свої старання воно зводить лиш на се, щоби заховати само себе. Мало жадає від світа, мало й дістає від нього. Ось се придатна почва для атеізму. Така духова постава хоче почути лиш се: "ти є найвисше добро і найвисша правда в життю-буттю!" — якраз се голосить їй атеізм. Атже "вигідне буденнє життя" — се одинока обіцяна земля, однокий рай, одинока ціль, яку проповідує атеізм. Отже тут сліпець сліпця веде...
Та зовсім инакше ставляється до світа терпіння. Воно невдоволене з себе, і шукає усякого можливого виходу зі свого положення, безнастанно рухається, кидається по цілому світі, усему прислухується, на все звертає увагу, щоби тільки знайти для себе ратунок. Ось власне в тім висшість терпіння від буденнього вигідного життя: терпіння здобуває світ. На тій своїй дорозі воно не одну таку річ знаходить, яка передше й через думку чоловікови не переходила, на тій дорозі терпіння й саме переображується: зміняє свої первісні бажання та надії — з низших сходів поступає на висші... Терпіння вчиться пізнавати, що таке "глибина та висота, ширина та довжина" життя-буття, що ап. Павло, сей психольоґ найсубтельнійших поривів душі, приписує христ. реліґії. І без сумніву з психольоґічного становища христ. реліґію годі красше означити, як "школа, котра вчить нас пізнавати, що глибина а висота, ширина а довжина життя-буття". Отже, як бачимо, терпіння а христ. реліґія самі знаходяться взаїмно. Ось тому терпіння є найпридатнійше тло для христ. реліґії — атже христ. реліґія се "реліґія терпіння" з усіми його таємничими, грізними та світлими проявами.
Не диво отже, коли підчас воєнного лихоліття атеізм замовк. Перед людьми, в кождім місті, в кождій хаті станули такі грізні подавлюючі, руйнуючі прояви, від котрих атеізм як "реліґія вигідного буденнього життя", радо відвертав свою увагу, а коли і приглядався їм, то намагався змалювати їх инакше (після своїх цілий), чим вони в дійсности є. Смерть, сум, нужда, небезпека, всілякі труди та жертви напосілися на вигідне буденне життя... Якжеж в таких обставинах проповідати атеізм — "реліґію вигідного буденнього життя"? Се булоби не тільки непоплатне, але просто смішне. І ось показалося, що атеізм не є обчислений на цілість життя, лиш на даний момент, що він є плодом вузонького, обмеженого погляду на світ. А ще до того воєнні події підкопали всі пророцтва — віру і надію — атеізму, який виступав в найблагороднійшій, отже в найбільше приманчивій, формі. Сей атеізм голосив в часах спокою "людський рай", "людське право", "світську освіту" і т. д. в протиставленню до "божого раю, права" і т. д. — пророкував, що сей "людський рай" та "людське право" вже ось-ось совершенно воплотяться у світі... А тут нараз усе завалилося, як та вавилонська вежа! Культурний атеізм мусів так пророкувати, атже він є тільки ехом вигідного буденного життя. Алеж побідила "глибина та висота, ширина та довжина" життя-буття! Показалося, що христіянство не на вітер називає землю "долиною слез", а Христос Спаситель не на вітер називав людий "родом грішним", і не на дармо укладав притчі про богача, якому зародило поле, про винницю і наємників — бунтівників, про блудного сина і т. д. Прибиті воєнним лихоліттям люди стали инакше глядіти на світ: тут і там, то більше, то менше виразно спостерігали якусь не-людську руку, яка тяжить на ході подій... Містичне і надприродне стало людий вдаряти і інтересувати. Звідти родилися всі ті ріжні "пророцтва", котрі навіть по ґазетах так часто друкувалися, звідти поворот до всілякого скультизму, звідси скріплення реліґійного почуття. Розуміється, що совершенне відродження реліґійного почуття не в кождій одиниці відразу удається. Повстали отже ріжні посередні, карикатурні типи, як н. пр. атеіст, що вірить в сни та в пророчі події (omen).
До того ще треба долучити переживання поодиноких людий, які перед війною більше або менше почувалися атеістами. Підчас воєнного лихоліття многі з таких одиниць самі на собі переконалися, що атеізм не був для них ніякою підоймою життя, що він є тільки пустою неґацією, а христ. реліґія, помимо всіх наклепів ученик недовірків, все і всюди їм придалася то як учителька, то як потішителька. І зверталися такі одиниці назад до Христової реліґії.
Зі зміцненням та поширенням реліґійного почуття змінилося також відношення ширших сфер до Христової Церкви. Ось так в державах, які були найбільше ворожі катол. Церкві, у Франції та Італії, в послідних часах підносяться поважні голоси за навязаннєм правильних зносин з катол. Церквою.
***
Алеж партійний-політичний атеізм перебув в послідних роках своєрідний процес. Підчас війни тримався він законсервований, щоби опісля знова розвинути свої кігті. Воєнні переживання та державно-суспільні обставини також для партійно-політичного атеізму були непригожі. Сей атеізм конець-кінцем основується на "науковім" атеізмі. А колиж "науковий" атеізм стратив ґрунт під своїми ногами, то також політичний атеізм се мусів відчути, що тепер не пора по світі гуляти. До того "Burgfrieden" вязав політичні партії. Та властиву причину замовчання партійно-політичного атеізму треба шукати в тім, що він стався непридатний для цілий, які видвигнула війна.
Змінилася ціль, отже треба було зміняти її средства. В часах спокою державною ціллю було: усовершити життєву вигідність горожан. А тут бодай позірно можна було числити на пригожість атеіму. "Ми красше й ліпше усовершимо життєву вигідність!" — ось в сути річи завсіди те саме повторяли політики-атеісти. Алеж підчас війни головною державною ціллю сталося: щасливо закінчити війну, зліквідувати надмірні терпіння війни, оминути небезпеку. А для сеї ціли атеістична пропаґанда не була ні найменше придатним средством.
Одначе по притихненню воєнного оружжя партійно-політичний атеізм знова відозвався — відовзався там, де він — по думці партії — ще був придатний як оружжя до клясової боротьби. Се вже лежить в психольоґії сього атеізму. Він не є думкою, котра потребує льоґічних рацій і життєвих досвідів, — він є гербом, котрий має дати якусь прерогативу тому, хто з тим гербом виступає, він є боєвим гаслом, котрого ціль є бути сильним, опянюючим, а не: правдивим. Політична партія, котра в своїм гербі має виписане "атеізм", воює тим атеізмом лиш о стільки, о скільки він придатний для обезславлення та повалення противної політичної партії, котра або отверто признається до реліґії, або принайменше не тикає реліґії. А чи сей партійно-політичний атеізм є дійсно атеізмом — хто се з партії розсліджувавби? хто ломавби собі над тим голову? Атже о се прецінь не ходить! Ходить лиш о марку. Так се просто смішне припускати, що приклонники якоїсь політичної партії, котра кричить "атеізм!" (як н. пр. приклонники нашого "Впереду"), дійсно є всі атеістами... От такий сей атеізм — ad momentum, ad circumstantias! Най тільки зміниться положення такої партії, то свою атеістичну вивіску вона кине до коша.
Коли в Німеччині через революцію прийшла до власти соціялдемократична партія, поставлене питання про розділ держави від Церкви порішила вона неґативно і загалом занехала атеіфікацію суспільного життя, хоча передше ся партія, як всюди на світі, носилася з маркою атеіфікації суспільности. Звідки такий зворот? Атеістична марка в новім положенню сеї партії вже сталася непридатна. До нової влади пристав там загал населення, кого отже малиби німецькі соціялдемократи обезславлювати та побивати атеістичною маркою? Чиж зі своїх приклонників було їм робити своїх неприятелів? З иншої знов сторони Німці, котрі здавна славні з того, що мають подвійний розум "reine Vernunft" та "praktische Vernunft" (дві "Критики" Kant-a!), здали собі справу з того, що реліґія є незнищимим, творчим суспільним чинником, отже хотіти знести, або хочаб лиш ослабити сей чинник, булоби нерозумом. А ще колиб се мало статися в часі, коли держава знаходиться в тяжкім положенню, де всі суспільно-державні сили заворушені, то таке діло булоби просто божевіллєм.
Чехи, котрі прецінь у світі є звісні як малореліґійні, помимо того, що з гори а так шумно заповідали розділ держави від Церкви, ще до нині не перевели сього розділу, і загалом ще не є певна річ, чи переведуть сей розділ, та як він буде виглядати: чи він дійсно буде мати на ціли атеіфікацію суспільности? чи тільки відповідне достосування до нинішних потреб у відношенню держави до Церкви?
Большевики в Росії, як лиш обняли власть, зараз відділили державу від Церкви. Вони вперлися беззглядно виконати свій суспільно-державний плян, вироблений ще в часах мира. Але бо для них атеістична марка ще не сталася зовсім зайвою, бо між рядами їх противників відзначалися церковні власти. З другої сторони: большевики через свою беззглядність напитали собі всю силу ворогів так, що до нині не змогли завести у своїй державі правдивого супокою та порядку. Одначе таки з Росії не чути, будьтоби там народ відпадав від реліґії, будьтоби атеізм, як такий, побіджав.
Маючи перед очима передвоєнну грізну, офензивну поставу атеізму а теперішню його поставу, без ніякої пересади можемо ствердити, що атеізм завів. А завів він тому, бо не є творчий, бо не має в собі ніякої життєвої сили. Тим одначе не хочемо сказати, що атеізм вже раз на все і зовсім стратив ґрунт під ногами. Ні! Борба між вірою а атеізмом є вічна. Однак чим довша історія сеї борби, тим краще показується, що атеізм є тільки параситом в життю, котрий о своїх силах не може жити.
***
У нас.
Розкладовий процес атеізму в послідних роках відбувся також в нашій суспільности з тих самих причин, задля котрих наступив такий розклад у світі загалом. Хто не памятає тої атмосфери переповненої атеістичною елєктрикою, яка окружала нашу суспільність перед війною? Годі наводити всього. Згадаю лиш звісний зїзд нашого "поступового студентства висших шкіл Австрії і Росії", що відбувся в липні 1909 р. Що там не заповідалося! Високо там піднято "прапор вільного життя": Проч з Богом, з реліґією, з наукою реліґії — з "пережитим, непотрібним світом"! "Вперед треба зруйнувати сей примітивний світогляд, здерти заслони з поневолених працюючих мас, а тоді народ візьме сам в свої руки означення своєї судьби — а враз з тим і долі цілого людства" (! Молода Україна Ч. 1. з р. 1910). Чиж не смішні нині сі діточі наївні слова? Хто зваживсяби нині — по так многих досвідах підчас послідних шістьох літ — щось такого на явних зборах підносити? по ґазетах друкувати? А прецінь перед війною навіть в "Ділі" від часу до часу — для частинного виладування нагромадженої атеістичної елєктрики — пускалося в світ подібні "фаєрверки"! В знищенню христіянської реліґії засліпленні люди добачували ратунок нашого народу! Алеж історія досадно закпила собі з них.
Оден з таких наших діячів — nomina sunt odiosa — вже за першої еміґрації у Відни (1915 р.) прилюдно в ґазеті осудив свої власні "передвоєнні" думки та поступки, і накликував загал, щоби собі не легковажити реліґії нашого народу, бо власне в тій реліґії є найбільша життєва сила, яка ратує його перед пропастю. Стало се ясне як сонце. Прийшли Москалі, і не вдоволялися тим, що їм хтось з нашого народу сказав "я ваш". Се для них ще не було рішаючим ділом. Треба було ще приняти "православіє", аж тоді була causa finita. Прийшли опісля Поляки, повторилося і повторюється те саме. Отже не сповнилися атеістами ожидані часи, реліґія христіянська не пропадала, алеж під політичним напором цілі тисячі збаламученого нашого народу переходили на лоно иншого реліґійного корабля, а тим самим ставалися страчені для нас... А наші муки при тім всім неописані! Чиж не потребаби нам якогось пророка, котрий зясувавби нам властиву причину тих наших надмірних терпінь і упокорень? Бо дійсно не лише терпіння наші більші від терпінь инших народів, але навіть упокорення наші незвичайні. Нещастя долі формально переслідує нас в послідних роках. Чи се не є якась спеціяльна кара — кара за се, що у верствах нашої інтеліґенції перед війною атеізм так богато жертв знаходив, хоч наші інтеліґенти повинні були цінити віру нашого народу принаймні задля її національного значіння, хоч не було у нас ніяких суспільно-клясових причин до пропаганди атеізму, хоч наш нарід є примірно реліґійний.
Каже Христос про себе і Жидів "Колиб я не прийшов, вони не малиби гріха". Колиб у нашій суспільности атеізм не був так безпідставний, то бувби він меншим гріхом для нашої суспільности. А тут в дійсносте атеізм розпаношувався у нас тільки завдяки безмисному "малпованню" західних екстремів... Через се думали наші люди собі самим і світови нібито дати доказ, що ми вже високо піднеслися в культурі та цивілізації, коли прецінь атеізм — сей варшок західного життя — також у нас знаходить попит... Колиб наше духовенство було вороже національним стремлінням нашого народу, або колиб наше духовенство заграбило у свої руки всю власть або усе богатство, тоді більше зрозумілий бувби попит за атеізмом — і мавби тоді сей атеізм в дійсности инакшу ціль (повалення переможця). Алеж так, як є, атеізм у нас був атеізмом найгіршого роду — атеізмом блудного сина, що осмішає свою рідну неньку, що стремить тільки до руїни. І коли се так було, чиж не булаби вповні оправдана така постанова Провидіння: "Топчете талант, який я вам даю! Пождіть, побачите, що тим талантом вчинять ваші вороги! Не те, що вам здається, але таке, що вам обіуш дзвенітиме"...
Передвоєнне духове успособлення деяких наших то більше то менше інтеліґентних кругів яскраво виступило на світло підчас української влади в Галичині. "Вільне життя", яке в передвоєнних часах широко запускало своє коріння, тепер намагалося процвисти. Тільки що воно загалом ніколи не цвите, але труйливий свій плід передвчасно приносить. Так сталося і у нас. Розпочалася погубна демаґоґія, а що вона у нас не мала проти кого звернутися (ми прецінь не маємо шляхти, ані властивих буржуїв), то вона звернулася проти нашого духовенства. Не кажу, що се так було в кождім повіті та в кождій громаді, одначе була се демаґоґія досить загальна та яскрава.
Розуміється, коли демаґоґія ведеться проти духовенства загалом, то вона мусить станути або на більше, або на менше атеістичнім тлі. Так воно було і у нас.
Був се час, де всю увагу треба було звернути на фронт, всі суспільні сили зібрати в тісну єдність, щоби остоятися проти ворога, якого весь світ попирав, а ми могли остоятися тільки о власних силах, а в такім часі вести атеіфікаційну пропаґанду означало підставляти собі ніж під горло... Якжеж відмінно поступили Німці в подібних обставинах! Алеж у нас ще було замало практичної зрілости.
Навіть деякі військові формації, що стояли на фронті, котрі прецінь мали лиш пильнувати фронту, сеї своєї одинокої охорони перед ріжними Домбями та Берестями, більше займалися атеіфікаційною демаґоґічною пропаґандою, чим фронтом. От кажуть: "Кого Бог хоче покарати, тому розум відбере". Чув я від деяких підльвівських священиків, поважних наших людий, що такі а такі військові наші формації — nomina sunt odiosa — по кілька місяців сиділи в їх парохії, гуляли собі добре, виспівували на "попів", зневажали тих "попів", але до церкви через цілий час ані разу не заглянули...
Чиж дивне, що таких безмисних синів нашого, так звязаного з реліґією та церквою, народу небавом — з руки Провидіння — ждали так тяжкі упокорення, така терниста дорога?!
Дійсно, є поважні причини припускати, що наше державне життя, наколиб воно продовжалося в таких формах, які творилися підчас нашої влади в Галичині, небавом — на наш стид та наше горе — само з себе запалосяби. Нам ще треба було твердої школи, і коли Провідіння якраз так поступило, то не маємо на що нарікати — хиба лиш самі на себе. Я тут говорю про реліґію тільки з політичної сторони. А з тої сторони аж надто ясна ріжниця між нами а Поляками: не уміли покориститися реліґією ті, що взялися проводити в нашій державній будові, алеж Поляки, хоча вони виступають навіть як соціял-демократи, добре розуміють: в чім суть річи. Не треба числитися в політиці з уявленими вартостями, лиш з дійсними. А одна з найважнійших дійсних вартостий є реліґія широких мас. Хто на се не зважає, хай собі вперед витворить якогось нового чоловіка, котрий з природи бувби безреліґійний, і хай собі провадить свою політику між такою суспільностю, але хай дасть спокій тій суспільности, котра з природи є реліґійна, бо се не його світ, не його рід!
На мою думку всі найгірші пороки, які являються в нашій суспільности, є наслідками довгої нашої неволі та матеріяльного зубожіння. Не лиш сама неволя, але навіть її наслідки обезоружують нас, вяжуть нам руки. Не маємо достаточного числа людий всесторонно освічених, всесторонно досвідних, заможних, які відносилисяби до всіх життєвих прояв та процесів без тої еґоїстичної, мізерної ціли "щоби я притім виплив на верх". Нужда є страшною фізичною силою, одначе не є вона моральною силою — а тільки моральна сила може збудувати хату життя на "скалі поставлену", а не на піску. Скажім собі правду в очи! Коли прийшлося заповнити всі урядничі посади нашими власними силами, то не було у нас досить таких людий, котрим на тих посадах не запоморочиласяби голова... Многі відповідні одиниці позістали у Львові, многі служили при війську, а Поляки відтягнулися цілком. А такі, що передше були "низші", з висшого становища виладовували всю свою "низшість" на тих, котрі передше були "висші" від них... Дісталося тут передовсім нашим священикам...
Думаю, що під тим кутом треба глядіти на звісні ухвали зїзду наших учителів в Станиславові, де було рішене викинути науку реліґії навіть з нормальних шкіл! Який карколомний поступ наших учителів! Яка еманципація! — Так, се мало бути тільки еманципацією учителів з під впливів духовенства.
Алеж для осягнення сеї ціли так легкодушно підкопувати основи реліґії в нашім народі та виповідати війну Церкві і духовенству власне в тих часах, коли зовнішний спільний неприятель стояв не лиш "ante portas", але вже і в середині, чиж се не був вершок загумінкової політики, клясового опяніння?
Як під тим зглядом списувалися соціялдемократи в Станиславові, о тім не хочу навіть говорити. Їм менше можна дивуватися. Згадаю хиба лиш се (що я чув від одного поважного свідка), що Вітик Преосв. Григорія на якімсь засіданню таки в очи мав так безлично а по штубацьки нападати, що наші селяни депутати почервоніли зі стиду, і опісля жалувалися на таке поступовання соціялдемократів.*)
Ось такі були подвиги атеіфікаційної пропаґанди в нашій суспільности в послідних роках. А плоди? Ах, вони так обильні, що їх не годен ані зібрати, ані списати.
Тільки що вони не так солодкі, як собі обіцювали пропаґадатори... Запалося те діло, бо не було ділом "божим", котре само в собі малоби силу життя. Алеж реліґія в нашім народі, як загалом на світі, не запалася. Як була сильна, такою осталася. Ба, навіть скріпилася, бо мала нагоду виявити повну, невмирущу свою життєву силу. З приємністю можу тут зазначити (що не тільки я спостеріг, але й від многих инших людей чув), що особливо в послідних двох роках в наших інтеліґентних верствах привязання до реліґії та Церкви запускає чим раз глибше та ширше коріння... Post tantos et tales eventus! Свідчить про се хочби лиш се, з якою готовістю та в якій численности наше львівське громадянство горнеться на виклади Їx Ексцелєнції нашого Митрополита з обсягу фільософії реліґії.
***
Переважно лиш соціялдемократичні публікації від часу до часу ще пускають у світ якісь — з давнійших часів законсервовані — атеіфікаційні "фаєрверки". Замітне, що се вже не є їх засадниче оружжа, не вимахують ним на кождих своїх зборах (як колись бувало!), не ставляють його на чільне місце — однаковож вони ще його не можуть забути. Се може тому, щоб не підпасти під підозріння, що вони зривають зі загальним характером соціялдемократії (хоч Німці на се не зважають!), а може тому, щоб різко зазначити свій окремий "фронт", та що на тім фронті в нашім народі ще богато роботи... Отже для них ще потрібні опянюючі гасла.
Оминаючи усе инше, хочу кілька уваг посвятити ч. 1-ому "Соціялдемократичної Бібліотеки "Вперед", яке вийшло (1919 р.) під заголовком "Завдання громади" — "короткий нарис завдань комунальної політики", написав Евген Гуцайло. Думаю, що автор сеї книжочки в переднім слові виявляється сильно наївним, коли просить "всіх шановних читачів, по прочитанню отсеї брошурки, прислати для мене, на руки редакції "Впереду", свої вислови гострої (!) критики на се, що і як повинно було бути обговорене. Наколи шановний читач(ка) згодиться на се, щоби його (її) голос піднести в брошурі за названням його повного імени, зроблю се дуже радо. Лише прошу о думки підписані повним іменем (— ади! ади! як колиб тут ходило о кримінал!). Я заздалегідь дякую за надіслані думки без огляду на се, чи вони будуть гіркі чи солодкі" (яке правдолюбство!).
Думаю, що автор, коли се писав, мав перед очима "низшу братію" — якогось неписьменного хлібороба або напів письменного робітника. Ну, а такі певно не напишуть до автора — бо деж їм з "товаришами-панами" ставати на прю, а ще до того на письмі! Алеж чоловікови, котрий не жахавсяби станути на прю з автором, стоїть до вибору така альтернатива: або писати до пана-товариша Гуцайла кількатомові — не листи, але — книжки, або загалом не впускатися в ніяку критику, — стільки там перевернених, короткозорих, наївно а надуто неґуючих та наївно а беззглядно стверджуючих думок! Автор нічого не аналізує як обєктивний розсліджувач, тільки кождій річи, кождій людині та людській ідеї вичитує своє партійне "Вірую".
Я піднесу лиш декотрі місця з глави "Школа". Ось так пише п.т. Гуцайло: "Пляни дотеперішних буржуазних(!) шкіл і приспособлені до них шкільні підручники були видумані справді на се, щоби людський дух держати в блуднім колесі". — "А було се зроблене на се, щоби великі пани могли панувати"...
Дійсно, аж дивно, що до тепер світ не пропав! Та вже не дивне буде, коли п.т. Гуцайло далі таке пише: "До найнизших шкіл повинні йти найбільше вчені учителі, бо в найвищій школі ученики дадуть собі раду і з кождим ученим". Видко, що авторови наприкрилися "найбільше вчені учителі", і думає собі раду давати без них! Алеж се певне, що він поняття не має про психіку найбільших вчених та дітий, коли їх так разом лучить. А такий знавець людської душі вже може собі плести, що лиш хоче. Ось так він і робить: "Наука реліґії зівсім не повинна мати місця в школі" — "щоби знати, що обжирство і піянство шкідливе, се красше пояснить і переконає мене професор гіґієни, як під страхом гріха. Віками вчили попи всі народи, що "не вбивай" є найголовнішою заповідею Бога, а рівночасно сі самі попи посвячували кріси і кулі та страшні вбивства світової війни". От вільно псови гавкати на прохожого, вільно п.т. Гуцайлови блазенства торочити!... П.т. Гуцайло не має навіть стільки розуміння, як ті неграмотні, для котрих він писав свою книжечку. Він не знає, що "не вбивай" не є безуслівною заповідею, лиш услівною: не вільно вбивати без морального оправдання, а що таке оправдання є можливе, се легко виказати (в обороні власного життя). Віками учили се "попи", але деж там п.т. Гуцайлови до того! Він має своє партійне "Вірую", і се для нього вже вистарчаюче — щоби плести блазенства.
Далі таке пише п.т. Гуцайло: "Світські науки не мають приступу до їх (реліґійних) шкіл, тому й їх наука не сміє мати приступу до світських шкіл".
На авторі лежить обовязок виказати, котрі науки — але дійсно науки, а не фантазії! — відкидають католицькі школи. Чекаю на відповідь бодай на се одно питання, а підписуюся повним іменем після бажання автора.
Далі автор пише: "Сі родичі, що хочуть учити своїх дітей реліґії, можуть те робити без перешкоди в осібній на те школі, от хочби в церкві, але не сміють на тім терпіти діти сих родичів, які сього не хотять". Як сильно тут воняє "диктатурою" атеістів! Скількиж є тих, що не хотять обучати своїх дітий в реліґії, а скільки тих, що хотять, п. т. Гуцайло? В нашім народі може буде перших 1 на 20.000 других. Отже щоби сей оден не "терпів", то 20.000 мусять робити сецесію... Впрочім на авторі тяжить обовязок точно обчислити, які тут проценти заходять в нашім народі. Чекаємо!
Далі автор розводиться над тим, що "найбільшим піклуванням у новочасних школах мусить тішитися наука про природу". Алеж ся наука не має бути описова, як була дотепер, тільки.... всепроникаюча! "Коли ученик буде знати попри зверхний і внутрішний устрій звіра і ростини також те, звідки взявся такий звір чи ростина на землі, чому не вийшла инша, а якраз ся порода сотворіння зі зложення його предків, коли буде знати розвиток творіння від клітини яйця аж до повного розросту та розвиток творіння від його найдавнійших предків аж до останної форми, коли ученик простудіює вплив обставин на життя-буття, тоді аж знатиме медалю життя з обох боків". От вилізло шило з мішка! Одну реліґію п.т. Гуцайло викидає зі "світських" шкіл, а другу заводить... Прецінь знати "звідки взялося" все те, про що тут автор говорить, се — на жаль — ограничене на "віру", а не на (досвідну) "науку". Я принайменше не чув ні про кого на світі, щоби він всі ті річи "знав". Противно: я не від одного чув "Ignoramus et ignorabimus!", я чув про ріжне "вірую", але про "знання" всього того я не чув... А може все те сам п.т. Гуцайло "знає", але не хоче сказати?! Пане автор, відповіди! Весь світ жде на те Ваше обявлення, бо через тисячі літ для людства се ще осталося закрите, хоч много жертв упало — так много! А ви се так легко обявите світови, котрий жде споконвіку!...
Та властиве ми знаємо, о що ходить п.т. авторови. Він має на думці загальну еволюцію, і науку сеї еволюції думає впакувати на місце христіянської реліґії. Чудовий помисл! Міняти готову, збудовану хату за якийсь чудернацький плян — нарисований на папері... Що таке христ. реліґія, се людство вже добре знає — було доволі часу про се переконатися. А загальна еволюція так, як нині річ мається, се лише далекосяглі припущення, наклепи, уривки — з котрих за яких 30–50 літ не знати, що станеться, котрі конець-кінців такі нічого не пояснюють на темат поставленого питання "звідки все взялося?", бо не можуть пояснити ані переміни неорґанічної матерії в орґанічну, ані доцільности у світі, ані навіть безпосередних звен в розвою форм не можуть пояснити — усталити (як н. пр. від котрої породи малпи мавби чоловік походити?). Инакше може ся річ представлятися хиба тільки вірному членови такої політичної партії, котра на воєнній стопі з христ. реліґією. Та такий член, видко, не понюхав близше тих річий, і навіть не орієнтується в трудностях та непевностях... Досить з нього, що він своє "вичитав" тим, з котрими він на воєнній стопі!
Як на закінчення до сих моїх уваг позволю собі вказати нашому ширшому загалови на одно місце в книжці, написаній дійсно обєктивно, на котру наші соціялдемократи часом люблять покликуватися. Ся книжка переложена і на нашу мову через Льонгина Цегельського, а має вона титул: "Вернер Сомбарт: Соціялізм і соціялістичний рух у ХІХ-ому столітті". Читаємо там таке:
"Мусимо признати, що з пролєтаріятським рухом безперечно сполучена сильна тенденція до ворожнечі супроти реліґії. Звідкиж воно так?
На мою гадку, се ворогування до реліґії випливає з двох жерел: воно має — сказатиб так двома словами — теоретичну і практичну причину. Теоретично, пролєтаріят і його проводирі переймають — мабуть не случайно — спадщину по ліберальнім "освіченню". Із сфери природознавчого напівосвічення походять усі ті ворожі реліґії письма головно з 60–70-тих років, що в радіснім упоєнню першого пізнання проголосили urbi et orbi свою атеістичну доґму. Вони не вихопилися в сущности понад "вандрівних проповідників матеріялізму" і не досягнули ніколи уровени марксівського погляду на життя. Нині можна вважати вже сей доґматичний атеізм за поборений. Ні оден серіозний представник науки — стоїть він по сім, чи по тім боці — не посміє вже нині твердити, що наука вимагає "атеізму", а противиться реліґії. Так проте становище пролєтаріяту супроти науки булоби цілком вільне і независиме, колиб причина його нереліґійности лежала тільки в теоретичнім запутанню у природознавчий доґматизм. Але так не є! Ворожнеча супроти реліґії має ще инші о много глибші причини. Се певне, що годі обяснити одушевлення для природознавчого матеріялізму у пролєтаріяту тільки самим розположенням і напрямом його духа. Що зродило сей справдішний ентузіязм до невірства, се було інстинктове чуття або ясна свідомість того, що в сім матеріялістичнім світогляді крився без сумніву могучий революційний елємент, спосібний якраз дуже добре до сього, щоб витиснути істнуючі авторитети з усіх піль, де вони панують. Не дивота проте, коли пролєтаріят хопився того світогляду, як пригідного средства борби, а то тим лекше, що — як звісно — зірвання старих оков віри є одною з условин його істнування. Тимто й пояснюються атеістичні і матеріялістичні розмахи.
Прошу розважати при тім, що приняття сеї доґми було з другого боку противенством супроти христіянського світогляду с. є. сього світогляду, що його заступали і уживали у своїм інтересі пануючі кляси і що став тим самим ненависний усякому пролєтареви. Бо нема ніякого сумніву, що в переважній більшости усіх случаїв пануючі кляси супротиставляли офіціяльне христіянство самостійному еманціпаційному движенню пролєтаріяту. Найліпшим на се доказом се доля христіян, що думали инакше. Доки проте намагається з підмогою христіянства боронити монархію та капіталізм, як конечні Богом установлені інституції, доси усякий соціяльний рух мусів бути протицерковний і протиреліґійний.
Якраз ся недовірчивість супроти щонайменше неясного становища офіціяльних представників церкви у соціяльній борбі відчужує пролєтаріят від церкви, а за тим і від реліґії. З хвилею, як се недовіря устане, — а звісно, що молоді христіянські соціялісти, особливо в Німеччині, взяли собі се якраз за ціль — з хвилею, коли христіянство стане соціяльно індиферентним, як се проповідує Ghöre, або просто соціял-демократичним, як се хоче Навман — з тою хвилею не буде — на мою гадку — ніякої вже причини, що приневолювалаби пролєтаріятських рух задержувати протиреліґійний характер — тим більше, що висше спімнена теоретична причина перестала вже давно ділати.
Не потреба мені ту додавати, що реліґія мусить приноровитися до життєвих обставин пролєтаріяту. Се розуміється само собою. Чиж христіянство має ту здібність приноровлюватися — не смію рішати. Нехай говорять за тим сі факти, що христіянству удалося стати реліґією декадентного Риму зарівно, як і молодечих Ґерманів, февдалізму і вкінці буржуазії. Чомужби не бути йому і реліґією пролєтаріяту? — а то вже безперечно в найвеселійшім і найживійшім виді, який тільки може христіянство прибрати. Бож аскетична черта христіянства не дуже то припадає до вподоби сій клясі, що преться до світла й воздуха, що не зраджує ні найменшого наклону дати собі ту на землі попсувати уживання розкоші при життєвій трапезі". — От щирі та узасаднені слова так, що не треба до них нічого додавати.
*) Сцена, оскільки мене інформовано, мала бути така: Вітик крикнув на Преосв. Григорія: "Преосвящений, коли зачинаєте парцелювати своє майно?" Преосвящений відповів: "Я на жаль не маю ніякого майна". На се Вітик: "То ми Тобі дамо три морґи на петрушку!"
[Нива, ч. 1 і 2, за липень і серпень 1920]
