Чому дивитись на себе в Zoom так незвично

Сара Данфі-Лелі

Коли ви день за днем дивитесь на себе в Zoom, у вас, мабуть, з’являються надокучливі думки: це незграбне позіхання, це неслухняне пасмо волосся, яке ніяк не можна поправити, це підборіддя... Споглядання власного відображення, з одного боку, притягує, а з іншого – викликає певний дискомфорт. Ще стародавні мислителі намагались зрозуміти чому.

Якщо говорити загально, то дзеркало створює зображення іншого тіла, яке ідеально синхронізоване з нашим власним, але ми його не відчуваємо. Завдяки поширенню дзеркальних поверхонь у нашому житті наші мізки навчились їх з користю використовувати: задкувати автомобілем, досліджувати кутні зуби, голитись тощо. Але вигляд свого ідеального двійника в дзеркалі, а надто в русі, багатьох із нас відволікає та бентежить. Мій улюблений ресторан, наприклад, розмістив дзеркала у залі під таким кутом, щоб його відвідувачі могли насолоджуватись інтер’єром, але не бачити при цьому себе.

Діти починають розуміти, що дзеркальне відображення – це вони самі, приблизно на середині другого року життя. Зокрема, якщо вони помічають у дзеркалі небажану наклейку на голові, то знімають її вже із себе, а не намагаються це зробити зі свого відображення. У 1880-х німецький фізіолог Вільям Преєр документував кожен день перших років життя свого сина і звернув окрему увагу на його реакцію на люстерка. У чотирнадцять місяців хлопчик заглядав за дзеркало, буцімто шукаючи там іншу людину, а ще через чотири тижні – обмацував його поверхню. У сімнадцять місяців він корчив сам собі гримаси. Преєр зробив висновок, що розпізнавання себе у дзеркалі – це вирішальний момент, коли дитина починає думати про себе як про щось окреме, незалежне від зовнішнього світу.

Ключовий елемент цього – здатність розпізнавати, що дві речі перебувають у тимчасовому зв’язку. Ще чотиримісячні немовлята воліють переглядати відеокліпи, в яких звуковий та візуальний ряд синхронізовані між собою, аніж навпаки. Приблизно у цьому ж віці діти надають перевагу дещо недосконалій синхронності у взаємодії з іншими людьми (окремі науковці навіть вважають, що тривале обирання ідеальної синхронності свідчить про аутизм).

Усвідомлення синхронізації своїх рухів з рухами інших використовує ту ж частину мозку, що й самосвідомість: якщо хтось простягає руку, нейрони, які контролюють мою здатність простягнути руку, також активуються. Італійський нейрофізіолог Джакомо Ріццолатті уперше помітив цю систему «дзеркальних нейронів» у мавп: мозок відображає рухи партнера, навіть якщо ми самі при цьому не робимо жодних рухів. Звісно, іноді ми несвідомо повторюємо ці рухи. Спробуйте, наприклад, подивитись відео, на якому хтось нюхає щось огидне, і не поморщитись. Приблизно 260 років тому шотландський філософ Адам Сміт писав це про очі: якщо чиїсь очі зволожуються, то це відбувається і з нашими; якщо вони здригаються від болю, наші роблять це в унісон.

Давньоримський імператор Марк Аврелій радив людям, які хочуть жити наповну, «увійти в думки інших людей і дозволити їм увійти у ваші». Коли ми морщите носа, я теж це трішки роблю. Наші мізки помічають це – і усвідомлюють, що між нами є певна спільність. Ще не вміючи ходити, немовлята надають перевагу людям, які не просто з ними граються, а трішки їх імітують. «Дзеркальні нейрони» найактивніші тоді, коли ми імітуємо інших «дзеркальним» способом, тобто якщо хтось підіймає праву руку, ви підіймаєте ліву, і навпаки. Цікаво, що при цьому також активується ділянка в мозку, яка відповідає за комунікацію. Можливо, це відбувається тому, що імітація віч-на-віч за своєю природою – комунікативна й дозволяє нам розуміти одне одного. Приємно бачити, як колега захоплено киває вам в Zoom. Символ «палець вверх» означає те саме, але не такий приємний.

Тепер ми використовуємо мову, але колись наші предки намагались порозумітись за допомогою жестів. У цій координації потрібно уміти відрізняти власні думки від думок інших людей. Для цієї функції потрібні ті ж ділянки мозку, але вона розвивається дещо пізніше. Дошкільняті, наприклад, важко зрозуміти, чому в головах інших людей немає чогось такого, що є у її власній – наприклад, чому не можна відповідати кивками під час розмови по телефону або чому її батько потратив 20 хвилин на пошуки мештів, про які вона знала (але не сказала), що вони в машині.

Тож чому бачити себе в Zoom незручно?

По-перше, винен недзеркальний спосіб відображення. Наприклад, якщо у вас веснянка під лівим оком, у дзеркалі ви бачитимете її зліва, тобто під правим оком людини, що у дзеркалі. Саме так ви звикли бачити себе. Але коли ви стоїте напроти мене, я бачу її справа. Добре, що Zoom зарадив цьому ґанджу: я бачу себе дзеркально, але для інших людей я обернений. Багато телефонів теж мають цю функцію. Усе це потрібно для того, щоб на своє селфі ви могли сказати: «так, це я!», а не «тюху!».

По-друге, наші відчуття здебільшого самототожні: ви відчуваєте, що ваша рука рухається, коли ви бачите, що вона рухається. Але в Zoom зображення з’являється з невеликою затримкою: ви відчуваєте, що ваша рука рухається, але бачите це трішки пізніше. Не дивно, отже, що ви не можете відвести від себе погляд.

По-третє, цю невелику асинхронність неприємно підсилює повільний інтернет. З досліджень відомо, що затримка сигналу лишень на 1,2 секунди розладнює відчуття зв’язку з іншою людиною. Ви не можете читати її думки, а вона не може читати ваші. І сміється вона разом з вами чи з вас?

По-четверте, відомо, що люди приписують надто багато емоцій своїм нейтральним обличчям. Ми досить точно розпізнаємо нейтральний вираз на обличчі співрозмовника, але схильні «помічати» відсутні емоції на власному. Ми хибно ідентифікуємо свій вираз як негативний у більшості випадків.

Зберіть усе це докупи – ці нахмурені брови, трішки розсинхронізоване зображення, яке, до того ж, не супроводжує «недосконала імітація», якої так прагнуть наші «дзеркальні нейрони», – і зрозумієте, чому споглядати себе день за днем на екрані – виснажлива робота.