Молодий Ернест Гемінґвей, тяжко поранений снарядом під час Першої світової війни, написав у своєму листі додому, що «померти – це дуже просто. Я дивився на смерть і справді знаю. Якби я помер, то мені було б дуже легко. Це було б найлегше зі всього, що я коли-небудь робив».
Через кілька років Гемінґвей використав свій власний досвід – душу, що покидає тіло і знову у нього повертається, – у своєму знаменитому оповіданні «Сніги Кіліманджаро» про африканське сафарі, яке закінчилось трагедією. Головний герой, який захворів на гангрену, знає, що помирає. Раптом його біль вщухає, і Компі, пілот невеликого літака, прибуває, щоб його врятувати. Разом вони злітають у небо і летять крізь шторм із таким сильним дощем, що «здавалось, ніби вони пролітають крізь водоспад». Раптом літак виходить із хмари на світло, і перед ними постає «неймовірно біла квадратна вершина Кіліманджаро. А згодом він [поранений герой] зрозумів, що саме туди й прямує». У цьому описі присутні усі класичні елементи передсмертного переживання (ПСП): темрява, припинення болю, поява світла, а згодом відчуття умиротворення.
Передсмертні переживання виникають під час життєво небезпечних ситуацій, таких як травма, серцевий напад, шок, асфіксія тощо. Приблизно кожен десятий пацієнт із зупинкою серця, перебуваючи в лікарні, переживає такі епізоди. Тисячі людей, які пережили життєво небезпечні ситуації, розповідають про досвід полишення свого тіла і споглядання світу за межами повсякденного існування, не обмеженого межами простору і часу. Ці напрочуд сильні містичні переживання назавжди змінили їхнє життя.
ПСП – це не фантастичні польоти уяви. Ті, хто їх пережив, часто описують один і той самий досвід: затухання болю, яскраве світло в кінці тунелю, відчуття, ніби розум відокремлюється від тіла й ширяє над ним або навіть відлітає у простір (позатілесні переживання). У цей момент люди можуть «зустрічатися» з близькими – живими або померлими – чи духовними істотами, такими як ангели; вони можуть згадувати епізоди зі свого життя, причому як добрі, так і погані («моє життя промайнуло переді мною»), й мати спотворене відчуття часу і простору. Деякі з цих переживань, наприклад тунельний зір, мають суто фізіологічне пояснення. Зменшення надходження крові до периферії сітківки призводить до того, що зір втрачається саме там.
ПСП можуть бути як позитивними, так і негативними. Більше уваги отримують перші, пов’язані з переживанням чогось надприродного, божественного. Між стражданнями тіла й відчуттям умиротворення і заспокоєння духу справді, здається, існує гостра невідповідність. Однак не всі такі переживання приносять блаженство. Деякі люди повідомляли про протилежні відчуття: сильний жах, тугу, відчай та самотність.
Ймовірно, що утворився своєрідний наратив навколо того, що саме люди повинні відчувати під час таких епізодів. Здається, що неприємні переживання просто не отримують достатньо уваги через соціальний тиск наративу «блаженних» ПСП.
Будь-який доторк до смерті нагадує нам про крихкість життя й може позбавити нас психологічних захисних механізмів, які бережуть нас від неприємних думок про фінал нашого життя. Життя більшості людей, що пережили ПСП, врешті-решт нормалізується (хоча іноді вони залишають після себе посттравматичний стресовий розлад), проте вони зазвичай пам’ятають цей досвід із надзвичайною ясністю та інтенсивністю протягом десятиліть.
У 2017 р. двоє дослідників з Університету Вірджинії опитали 122 людей, які пережили ПСП. Науковці, зокрема, попросили їх порівняти ці переживання зі спогадами про реальні або уявні події, які відбувалися з ними приблизно у цей же час. Виявилось, що вони могли пригадати цей досвід набагато яскравіше і детальніше, ніж будь-яку реальну або уявну подію. Інакше кажучи, ПСП запам’яталися як досвід, який був «реальнішим за реальність».
ПСП привернули уваги дослідників і ширшої спільноти в останній чверті 20 століття завдяки дослідженням лікарів та психологів, зокрема Раймонда Муді, який запровадив термін «передсмертні переживання» у своєму бестселері 1975 року «Життя після життя», та Брюса М. Ґрейсона, одного з авторів згаданого вище дослідження, який у 2009 р. опублікував «Довідник із передсмертних переживань». Ці науковці помітили, що в розповідях, які раніше відкидали як вигадки або гарячкові галюцинації, є дуже багато спільних ознак, які можна досліджувати емпірично.
Я вважаю, що ці переживання реальні. Вони такі ж автентичні, як і будь-які інші суб’єктивні відчуття чи сприйняття. Як науковець я, однак, дотримуюся гіпотези, що усі наші думки, спогади, сприйняття та переживання є неминучим наслідком природних процесів у нашому мозку, а не результатом чогось надприродного. Ця гіпотеза добре слугувала науці протягом останніх кількох століть. Якщо немає переконливих та об’єктивних доказів протилежного, я не бачу причин відмовлятися від цього припущення.
Отже, завдання полягає у тому, щоби пояснити навколосмертні переживання як природний процес. Як давній дослідник проблеми дихотомії розуму і тіла, я вважаю, що ці переживання є рідкісним різновидом людської свідомості. Подія, що в об’єктивному часі триває іноді менше години, може спричинити кардинальну трансформацію людини, що нагадує навернення Павла на шляху в Дамаск. Хтось зрікається матеріального світу й орієнтується на вище благо. Хтось же, як у випадку з Гемінґвеєм, стає одержимим ризиком і смертю.
Схожі містичні переживання зазвичай виникають і під час прийому психоактивних речовин із класу галюциногенів, пов’язаних із нейромедіатором серотоніном, які включають псилоцибін (активний компонент «чарівних грибів»), ЛСД, ДМТ (він же «молекула духу») і 5-MeO-ДМТ («молекула Бога»), під час релігійних, духовних чи розважальних практик.
Слід пам’ятати, що передсмертні переживання описані у всіх культурах й можуть виявлятись у будь-яких людей – молодих і старих, побожних і скептичних (згадайте «Тибетську книгу мертвих», яка описує розум напередодні і після смерті). Найочевидніше пояснення цих переживань для людей, вихованих у релігійних традиціях, полягає у тому, що їм було дароване бачення раю чи пекла, які чекають на них у потойбічному житті. Але ПСП трапляються у віруючих людей не частіше, аніж в осіб, далеких від релігії.
Особисті розповіді людей, які пережили такий досвід, можуть бути настільки ж повчальними, як і будь-який сухий опис клінічного випадку. У 1791 р. британський адмірал сер Френсіс Бофорт, на честь якого названо шкалу сили вітру, мало не потонув. Пізніше свій досвід перебування між життям і смертю він згадував так:
«Після бурхливих відчуттів до мене прийшло усвідомлення спокійного умиротворення. Я більше не відчував болю. Навпаки, мої відчуття стали радше приємними. Хоча відчуття зробились ніби притупленими, але розум став таким активним, що це неможливо собі навіть уявити. Думка зринала за думкою зі швидкістю, яка немислима для кожного, хто не переживав чогось подібного. Хід своїх думок я навіть зараз можу точно простежити. Починаючи від події, яка зі мною трапилась, я крок за кроком мандрував назад, згадуючи епізоди зі свого життя у ретроградній процесії. Усе життя промайнуло переді мною ніби в якійсь панорамі».
Локальні ділянки мозку відключаються одна за одною. Розум, субстратом якого є нейрони, що залишаються активними, робить те саме, що й завжди: він розповідає історію, сформовану досвідом, пам’яттю та культурними очікуваннями людини.
Інший описаний досвід ПСП трапився у 1900 р., коли шотландський хірург сер Олександр Огстон (першовідкривач стафілокока) захворів на черевний тиф. Ось як він описував свої переживання:
«Я лежав, здавалось, у постійному ступорі, який виключав будь-яку надію чи страх. Розум і тіло здавалися двоїстими чи навіть окремими сутностями. Я відчував своє тіло як інертну масу, яка лежала біля дверей. Воно належало мені, але не було мною. Я усвідомлював, що моє ментальне “Я” періодично покидало тіло. Раз за разом воно з огидою знову поверталося у нього, і це тіло, яке годували, з яким розмовляли і про яке піклувалися, знову ставало "мною". Хоча я знав, що смерть витає навколо, я не думав про релігію чи страх перед кінцем. Я тинявся під чорним небом, апатичний і задоволений, поки щось не тривожило тіло й воно знову не притягало мене до себе».
Нещодавно британська письменника Сюзан Блекмор отримала повідомлення від жінки з Кіпру, якій у 1991 році зробили екстрену резекцію шлунка:
«На четвертий день після операції я впала у шок і втратила свідомість на кілька годин. Мене вважали непритомною, але я детально пам'ятаю розмову між хірургом і анестезіологом, хоча пройшло вже багато років. Я лежала над власним тілом, цілком вільна від болю, і дивилася на себе, співчуваючи агонії, яку бачила на своєму обличчі. Я плила мирно до якоїсь темної, але не страшної, схожої на завісу зони. Тоді я відчула повний спокій. Раптом усе змінилося: мене враз ніби повернули у тіло, і я знову відчула біль і агонію».
Неврологічну послідовність подій, які лежать в основі клінічної смерті, важко визначити через запаморочливу кількість способів ушкодження мозку. Крім того, ПСП неможливо дослідити, коли людина перебуває всередині магнітного сканера або її голова покрита сіткою електродів ЕЕГ.
Проте деяке уявлення про те, що відбувається, можна отримати, досліджуючи зупинку серця. Пацієнт не помирає, оскільки серце знову можна запустити за допомогою серцево-легеневої реанімації.
Сучасне розуміння смерті визначає її як незворотну втрату функцій мозку. Коли мозок переживає нестачу крові (ішемія) і кисню (аноксія), пацієнт втрачає свідомість за лічені хвилини, а його ЕЕГ стає ізоелектричною, тобто «плоскою». Це означає, що великомасштабна, просторово розподілена електрична активність у корі головного мозку – його зовнішньому шарі – порушена. Неначе місто, яке відключають від електроенергії квартал за кварталом, локальні ділянки мозку відключаються одна за одною. Розум при цьому виконує свою звичну функцію: він збирає активність тих нейронів, які залишилися, і пов’язує їх в історію, сформовану досвідом, пам’яттю та культурою людини.
Для того, хто переживає цей досвід, він настільки ж реальний, як і все, що розум робить у стані неспання. Коли відключається увесь мозок через повну втрату кисню, розум гасне разом зі свідомістю. Але якщо постачання кисню відновлюється, мозок перезапускається і потік життєвого досвіду відновлюється.
Вчені проаналізували втрату та наступне відновлення свідомості унаслідок кисневого голодування у льотчиків-випробувачів та астронавтів. Коли сила тяжіння перевищує 5G, серцево-судинна система перестає доставляти кров у мозок, і пілот втрачає свідомість. Приблизно через 10-20 секунд свідомість повертається, а її супроводжує короткий період спантеличення та дезорієнтації (люди, які брали участь у цих експериментах, щоправда, мають добру фізичну підготовку і психологічну витримку).
Діапазон вражень, про які розповідають пілоти, нагадує полегшені ПСП: тунельний зір, яскраве світло, відчуття пробудження від сну, яке включає частковий або повний параліч, відчуття мирного плавання, позатілесний досвід, переживання задоволення або навіть ейфорії. Іноді за цих кілька секунд пілоти бачать інтенсивні сни, в яких часто розмовляють з близькими людьми і які яскраво пам’ятають навіть через багато років. Ці сильні переживання зазвичай не мають релігійного характеру (можливо, через те, що учасники випробувань заздалегідь знали, що їх чекає).
ПСП поки не піддаються лабораторним випробуванням, але, можливо, у майбутньому це зміниться. Наприклад, деякі аспекти цього досвіду можна буде досліджувати на лабораторних мишах, які, як і люди, перед смертю теж можуть переживати ейфорію.
Неврологи помітили схожість між ПСП та різновидом епілептичних приступів, званих парціальними нападами. Ці напади частково порушують свідомість і часто локалізуються у певних ділянках однієї півкулі мозку. Їм може передувати так звана аура – особливий досвід, унікальний для кожного окремого пацієнта, який віщує настання нападу. Це може бути зміна сприйняття розмірів предметів, незвичні смаки, запахи чи тілесні відчуття, ефект «дежавю», переживання знеособлення чи екстатичні почуття. Останні епізоди аури клінічно відомі як «приступи Достоєвського». Федір Достоєвський страждав на скроневу епілепсію. Ось як описує ауру князь Мишкін, головний герой його роману «Ідіот»:
«Під час епілептичних приступів або радше безпосередньо перед ними він відчував момент, коли усе його серце і розум, здавалось, прокидалися до бадьорості та світла, коли його наповнювала радість і надія, а усі його тривоги зникали назавжди. Ці переживання були досвідом останньої секунди (вони ніколи не тривали довше однієї секунди) перед приступом. Цю мить неможливо передати словами. Коли приступ закінчувався і князь міркував про свої симптоми, він зазвичай казав собі: “Це лише хвороба, ненормальне напруження мозку. Але коли я згадую цей момент, він здається мені красою і гармонією найвищого рівня, миттю, наповненою безмежною радістю та захопленням. Я б віддав усе життя за цю мить”».
Через 150 років нейрохірурги можуть викликати такі екстатичні почуття за допомогою електричної стимуляції частини кори, званої острівцем, у пацієнтів з епілепсією, яким імплантували електроди в мозок. Ця процедура дозволяє визначити локалізацію приступів для можливого хірургічного втручання. Пацієнти під час неї повідомляють про блаженство, покращене самопочуття і підвищену самосвідомість у сприйнятті зовнішнього світу. Порушення сірої речовини в іншому місці, зі свого боку, можуть викликати позатілесні переживання або зорові галюцинації. Цей зв’язок між аномальною активністю мозку, спричиненою хворобою, травмою або штучним втручанням, та суб’єктивним досвідом підтверджує його біологічне, а не духовне походження. Те саме, мабуть, стосується і ПСП.
Запитання, чому мозок сприймає боротьбу за збереження своїх функцій перед втратою кровопостачання як позитивний та блаженний досвід, а не як панічний чи страхітливий, залишається відкритим. Але інтригує і те, що зовнішня межа спектру людського досвіду охоплює й інші випадки, коли знижений рівень кисню викликає приємні відчуття бадьорості, запаморочення чи підвищеного збудження. Сюди можна віднести глибоководне пірнання, висотне сходження, польоти, задуху (зокрема під час сексуальної асфіксії).
Можливо, такі екстатичні переживання притаманні багатьом формам смерті, поки розум залишається ясним і не притуплюється опіатами чи іншими ліками, які пацієнти приймають для полегшення болю. Розум, прикутий до вмираючого тіла, відвідує свою власну приватну версію раю чи пекла, перш ніж потрапити до Гамлетової «незвіданої країни, з якої не повертається жоден мандрівник».
Christof Koch
What Near-Death Experiences Reveal about the Brain
Scientific American, 1/06/2020
Зреферував Є. Л.
27.12.2021