І.
Щоби докинути трохи більше матеріялів в ціли освітлення метод будівництва української державности в Західній Области УНР, пригадаймо собі дещо з попередніх відносин.
Після переведення виборчої реформи і відтак загальних виборів до австрійського парляменту, а іменно з роком 1907 наступив у нас майже цілковитий застій в організаційній роботі серед народа.
Ця обставина, як також вже попередня сецесія і еміґрація нашої університетської молодіжи, відтак ще інтензивнійші боротьби та процеси в університетській справі, а вкінци головно війна, яка забрала нашу молодіж, спричинили, що наша молодь що найменше за останніх дванадцять років (1907—1919) була відривана від безпосередньої, практичної, орґанічної роботи серед народа, а тим самим від можности набирання практичних, орґанізаційних досвідів і вправ.
З другої сторони молодіж в часах своєї боротьби за університет, сецесій, еміґрації і процесів, призвичаювалася виступати з власною ініціятивою і політикою і підчинятися лише своїм студентським орґанізаціям, а не ініціятиві, кермі і дісціпліні політичних партій і їх зарядів.
Дух академічної молодіжи звичайно завсіди ділає до певних границь вгору, на початкуючих суплєнтів, адвокатських конціпієнтів, судових практикантів і т. п., а з другої сторони на молодіж середніх шкіл.
Не без значіння є мабуть і те, що велика а може і більша частина нашої молодшої інтеліґенції вийшла з українських ґімназій, де не мала нагоди жити і "політикувати" — (з конечности!) — вже від шкільної лавки між польськими товаришами і учителями, тай в них і через них як також і через обовязкову науку польської історії і літератури пізнавати безпосередно традицію, ідеольоґію, характер і душу польського народа, тай учитися політичної осторожности, інтензивности і витревалости.
Про значіння цього могли би багато сказати ті, що кінчили польські середні школи. (Анальоґічне значіння мають напр. відносини Галичан до Росіян, або в другої сторони Наддніпрянців до Поляків через те, що між ними не було безпосередніх зносин. І тому ми, Галичане, можемо легко обсервувати і осуджувати національно-політичну наївність і неосторожність Наддіпрянців у відношенню до Поляків і Польщі).
Супроти всього того наші молодші елєменти не перейшовши систематично ріжнородніх фаз інтензивної, практичної, орґанізаційної роботи безпосередно в масах і практичної політичної школи, оставали лише "теоретиками" — доктрінерами, для яких народня приповідка: "ліпша старшого і досвідченого порада ніж молодшого робота" — не має значіння... — (У нас взагалі около 70-літні Клєманси, Льойд-Джорджи і т. п. в політичних справах не мали би вже голосу...); — Тимчасом відносини у нас від перевороту з дня 1. падолиста 1918 так складалися, що як раз головно молодші — між ними навіть "Kriegs-матуристи"— захотіли і фактично могли рішати про будівництво української держави.
Дальше: не треба легковажити цего, що наша орґанізаційна робота ніколи — на жаль — не обнимала міст, а головно нашого міщанства, а що до робітництва, то були лише надто слабі прояви орґанізаційної роботи на пр. у Львові, Перемишлі і мабуть Бориславі. Тимчасом в сучасному культурному, економічному, соціяльному і політичному життю як раз міста є тими осередками, без яких майже неможливо творити і укріпити державне будівництво.
А вже не хочу говорити про надзвичайно фатальний стан суспільного зріжничковання у нас, про лихе виховання головно шкільне і суспільне та дуже великий брак людей сяк-так підготовлених до творення і обслугування цілого апарату державного життя. А говорити про нашу суспільну верству т. зв. "духово працюючих" і їx явні і тайні амбіції і аспірації, спеціяльно в українській державі, — це річ вельми дразлива...
Зрештою ріжні "ґзиґзаки" нашої парляментарної політики від р. 1908, ріжні менше і більше несимпатичні і деструкційні події з часів війни на віденському ґрунті, партійні фронди і орґанізаційні дуалізми, цілковитий застій в народно-орґаніщаційній роботі в краю, та вкінці загально революційний дух років 1917—1919 сильно підорвали наші політичні авторитети в загальнії опінії суспільности, що відтак відбивалося і при орґанізації та на авторитеті Власти (секретаріяту) З.О.У.Н.Р.
При тім всім воєнні відносини розбудили і розвинули аж до неможливих границь ріжнородні "жолудкові ідеї"... Війна не лиш зруйнувала край під кождим оглядом, але і страшенно здеморалізувала суспільність а головно більшу частину тих, що були при війську. Небезпека для життя та ріжнородні воєнні злидні учили кождого при війську "мародерувати", перехитруватися в полон, "декуватися" в запіллях, діставатися до шпиталів, до "бангофкоманд", до ріжних централь і експозитур, головно апровізаційних, рільничих, до секцій відбудов і т. п. і т. п., де зрештою при щораз більшому розстрою і хаосі в Австрії було лекше прохарчуватися а навіть робити "хабарні" інтереси...
Значна частина офіцерів — між ними і наших — яких події з 1. падолиста 1918 застали в краю, була або неспосібна до фронту, або були це мародери і спекулянти, з якими вже австрійські військові власти не дали собі ради. Ті знов, що вернули з Росії і України, були пересякнуті новим духом, який тоді находився в стадії критиковання, політиковання і руйновання. А тимчасом нам треба було орґанічної творчости. На жаль — лишень мала частина дійсно ідейних офіцерів кровавилася на фронтах за свій народ і його свободу.
Переворот з 1. падолиста 1918 застав нашу суспільність цілком не підготовленою до будівництва державного життя, тим більше, що все сталося в найбільшій тайні перед нашою суспільністю і що від р. 1914 до 1919 не відновлено навіть орґанізацій українських партій.
Очивидно, що довершений факт невимовно одушевив цілу суспільність. Всім здавалося, що справа самостійної української держави враз зі Східною Галичиною вже напевно обезпечена, а то в наслідок російської революції, берестейського мира, позірного протекторату антанти для засад Вільсона про самовизначення народів, цісарського маніфесту з 18. жовтня 1918 і супроти довершеного перевороту з 1. падолиста 1918. Ці політичні чинники витворили в нашій суспільности таку сильну віру в забезпечення української держави, що сама ця віра ослабляла і деморалізувала великі круги нашої суспільности, і була джерелом деморалізації і на дальше. Для лекшого зрозуміння цего поділім нашу суспільність на три ґрупи, а іменно: 1) на ґрупу людий інтеліґенцією і досвідом найповажнійших, а головно політично найбільше свідомих і критичних; 2) на ґрупу людей досвідом молодших і політично середно свідомих і 3) на ґрупу людей найменше свідомих.
Безперечно, що до першої ґрупи належало би зачислити найбільше членів бувшої національно-демократичної партії, яких і числом було найбільше і серед яких було розмірно найбільше інтеліґенції та досвідчених діячів в ер Баденіх, Пініньских, Потоцких, Бобжиньских і т. п. Очевидно що до цеї ґрупи належалоб зачислити також найстарших діячів і політиків і з инших українських партій з права і ліва, та — на жаль — їх взагалі було за мало, а деякі найрадикальнійші, амбітні провідники таки — на жаль — плили з початку "нурком" а відтак "плавком" з "каламутними" филями... Ця ґрупа, маючи за собою найбільше політичних досвідів та найбільше критичного вироблення, найбільше критично відносилися до всіх повищих політичних чинників, а знаючи на скрізь національний шовінізм та економічні і національно-політичні аспірації і змагання наших найблизчих сусідів, повитала переворот з 1. падолиста 1918 зі сльозами радости, одначе заразом і з великою задумою і осторожністю що до дальшого пляну діяльности і обезпечування української державности. І головно в цій ґрупі суспільности було найбільше щирої і солідарної охоти до партійних жертв, щоби дразненням партій не перешкаджати в будівництві держави.
[Громадська думка, 18.07.1920]
ІІ.
Найбільше доказів на це останнє дала як раз національно-демократична партія. Ця партія, не бажаючи в так преважкій історичній хвилі давати почину і причини до дразнення партійних амбіцій і до партійних спорів, аж до 28. марта 1919 не скликувала своїх партійних зборів для своєї реорґанізації і повоєнної відбудови, мимо того, що цього найбільше потребувала. Вкінці рішилася зробити це доперва на надзвич. Народньому Зїзді в Станиславові в днях 28–30 марта 1919, змушена до цього попередніми зїздами всіх инших українських партій — (іменно після кількох зїздів соціял-демократичної партії, з яких перший відбувся в Станиславові в січні 1919, після трудового конґресу в Київі з кінцем січня 1919, після цілого ряду аґітаційних і партійних зборів д-ра Трильовського на Покуттю і після зїзду української радикальної партії в Станиславові, дня 23. марта 1919) — і змушена до того зрозумілою вже тоді всім конечною потребою параліжовання надзвичайно деструкційної і погубної роботи, яку вже тоді в краю сильно розвинули инші партії, а головно партії coцiялістичні і "партія" д-ра Трильовського. Що так було, вистане переглянути — хоч-би лише кілька чисел станиславівського "Республиканця" — "соціял-демократичного часопису" — "орґану селянсько-робітничого Союза" почавши від січня 1919, або коломийського "Громадського Голосу" — "орґану української радикальної партії" (д-ра Трильовського), почавши від лютого 1919. А про те, чи національно-демократична, зглядно від 30. марта 1919 народня трудова партія мала рацію, не даючи почину до розбуджування партійних пристрастей і інтриґ в часі і при відносинах надзвичайно тяжких для початкового будівництва української державности — про це засвідчить історія, так як засвідчили про це ляменти тодішнього українського правительства З.О., голоси з фронту в то дішній українській пресі тай ось хочби станиславівський "Народ" з квітня 1919, орґан не народньо-трудової, але української радикальної партії, своїми статтями п. з. "Дещо про політику" і стаття бл. п. М. Євшана (не націонал-демократа) п. з. "В дванадцяту годину" в станиславівському "Народі" з 30. квітня 1919 ч. 12. і в "Народі" з 6. квітня 1919 ч. 7. партійний "Суд над д-ром Трильовським".
Також головно з тих самих мотивів, задля яких народня трудова партія не скликувала вчаснійше свого партійного зїзду, не видавала вона також через цілий час і свого партійного денника. Та зорєнтувавшися вкінці в "діяльности товаришів", уважала своїм конечним обовязком боронити української держави, народа і правительства перед погубною, деструкційною роботою і в тій ціли зачала від дня 20. квітня 1919 видавати свій тижневик для народа "Свобода", про напрям і освідомляючу діяльність якої нехай також засвідчить sсторія.
Друга група суспільности, до якої можна зачислити менше досвідчених діячів і політиків, переважну частину — на жаль сильно роpполітикованого — офіцерства, молодше учительство, ріжнородних карієровичів і т. д., набрала під впливом попередно вичислених політичних чинників відразу повної віри в обезпеку української держави, бо не припускала, щоби Польща, творена антантою і з початку дуже слаба, поважилася виступати проти засад Вільсона, патронованих позірно антантою, перед якими капітулювали центральні держави. Ця ґрупа, суґерована вірою в забезпечене істнування української держави, зачала відразу снувати гадки і пляни здобування і забезпечення для себе особистих почестей і наживи в демократичній українській державі. Улекшали й це ріжні обставини, а головно хаос в горі, та темнота і безкритичність мас в низу — цеї третьої ґрупи суспільности, яка є занадто інертна та найрадше волить "panem et ćircenses" і найлекше розуміє демаґоґів...
Хаос в горі спричинила нагло, а навіть несподівано розгорівшася війна о Львів і в самім Львові, яка відразу спараліжувала ініціятивну і екзекутивну владу тодішнього секретаріяту. Факт, що в наслідок утрати Львова, перший секретаріят "роз'їхався" та через падолист і грудень 1918. був майже цілком безчинний, спричинив тяжкі наслідки, а іменно величезний хаос в краю, через що вже перша власть Зах. Области втратила авторітет.
Та не менше важна річ — факт пучу, який замість инших способів і середників спричинив уступлення першого секретаріяту. Цей прецеденс був надальше мечем Дамокля, який нищив рівновагу, свободу ініціятиви, плянів, ділання і екзекутиви — (бо і жандармерія була під командою військових властей) — слідуючого правительства. При таких відносинах не могла творитися тверда власть. А тверда і справедлива власть є синонімом сильного державного будівництва. Орґанізаційно- і політично-моральний ефект пучу був якраз противний ціли. Чи і які инші особи на чолі правительства поставленого пучем були би змогли знівелювати такий ефект — про це не моє діло судити. Лишень щодо формального боку справи гадаю, що вже тодішні внутрішні і зовнішні відносини вказували виразно, щоби орієнтуватися на диктатуру, тим більше, коли ділано способом пучу. Бо вже з хвилею упадку Львова і в міру, як ставало ясним, що заноситься на довшу і завзятійшу війну і що як в тій так і в инших справах відносини вимагають конечно скорої і енерґійної акції — не було часу на розводнюючу діяльність парляментаристів і лєґістів, а вжеж експеріменти політично-партійних амбітників були прямо злочином...
Тимчасом все жило навпаки. При таких відносинах творився в краю величезний хаос. Творилися окружні і повітові републики фактично під цілковитою командою військових окружних команд. Військові і цивільні власти творилися безпляново, без інґеренції центральних властей і повітових орґанізацій. Начальники урядів — між ними часто люде молоді, недосвідчені і амбітні — користаючи з хаосу в горі та бажаючи запевнити собі як найвигіднійші відносини в підчинених собі і в зависимих від себе урядах, а головно безконтрольне "урядування", наставляли урядовий персонал "гармонійно". Маси молодих "патріотів" військових і цивільних замість приготовлятися до фронту, приготовлялися в "Молодих Громадах" до "соціялізації життя" тай думали про любов, женячку і про теплі гніздочка, завчасу, щоби инші не випередили їх. Були лише деякі сумніви, чи всі нові адепти в урядах та аспіранти на них зможуть зреалізувати свої пляни, коли центральна власть зложена евентуально з "панків-буржуїв" зачне на серіо функціонувати і дефінітивно порядкувати всі урядові чини.
Але від чогож "революційний дух часу" і демократизм української держави? В демократичній державі всі чини мають бути з волі народа, а цю волю мають обявляти особи обох полів, що скінчили 20. рік життя. Вправді всі батьки і всі старші люде в наших громадах не могли погодитися з таким демократизмом, щоби діти під впливом ріжних демаґоґів майоризували або тероризували старших і досвічених людей і нераз таки своїх родичів, але це були в очах "діячів духа часу" також лише "буржуї". В грудні 1918 зійшло чотири засідання "Окружної Національної Ради" в Коломиї (кожде засідання по 3–4 години) на горячій дискусії над предложеною — (національним демократом) позитивною програмою державного будівництва в окрузі. Одначе з одного боку національний шовінізм з другого соціяльний радикалізм побідили фразами: "inter аrmа silent musae" "Haarspalterei". Від того часу замість державного будівництва в окрузі розвивалася щораз більше лише шовіністична, та радикально-партійна і соціялістична аґітація. Національний шовінізм — це національно-політична істерія, яка одначе як "слабість" спеціяльно в наших масах не ґрасує і навіть рідко і слабонько в них защіплюється. І тому діяльність наших шовінітів в наших масах загально була менше небезпечна.
Натомість всілякі партійно-клясові соціялізми і радикалізми звертають наші безкритичні маси — яких в нашій суспільности є около 95% — не лише проти чужих буржуїв але і проти своєї національної інтеліґенції. А хоч наша інтеліґенція в наслідок вікового поневолення і загального невироблення не визначається надзвичайною державно-творчою продуктивністю, те все таки лишень вона є тим елєментом в нашій суспільности, на якому державна творчість може опиратися.
[Громадська думка, 19.07.1920]
ІІІ.
Тимчасом загальний розвиток подій в українській державі ішов шораз інтензивнійше в напрямі "соціялізації" і "радикалізації"... "Соціялізація землі" на Україні, "Трудовий конґрес" у Київі, соціяльна революція в Німеччині і на Угорщині, большевизм за Збручем, наїзд на територію Зах. Области ріжних соціялізаторів з України, "соціялізація" харчових урядів п. Трофименком, аґітаційна діяльність перенесених на наш ґрунт пресових і інформаційних бюр з більшими і меншими своїми філіями, ріжні "Республіканці", "Дрогобицькі Голоси", "Громадські Голоси" і т. п. були тими факторами, що вже від лютого 1919 як найінтензивнійше розбуджували амбіції і пристрасти ріжнородних соціялістичних і радикальних діячів і політиків, які вже набирали щораз сильнійшої віри в те, що "світові" політичні події покликують їх до повної "соціялізації" українського правительства і української держави... Розпочалися аґітації, юдження, трівоження і т. п. в щораз вищих скалях. Дезертири і демаґоґи находили вже легко "арґументи" в ріжнородних "Республіканцях", які величезними масами кольпортовано.
Раз враз переводжено в громадах вибори до ріжних рад і комітетів. Очевидно, усувано з рад і комітетів не лише "хрунів", але і всіх священиків, і старших інтеліґентів, які в перших 2—3 місяцях після перевороту були найголовнішими і найпродуктивнішими діячами і орґанізаторами. Двох-трьох громадських демаґоґів, з 15–20 завадіяками чи дезиртирами террором або штуками, які і комісарам Баденього не снилися, "вибирали" громадські ради, війтів і ріжні комітети, очевидно, найчастійше так, щоби "добре" — це є, по їх інтенціям — поділено землю, ліси і т. д. Зачався в громадах терpop супроти всіх елєментів ладу і порядку, яким щораз частійша стрілянина в громадах "арґументно" пригадувала "memento mori"...
Можна зібрати і освітлити багацько дат і фактів, скілько то старших і досвідчених повітових і громадських діячів, людей через десятки років дуже заслужених для народньої справи, з великим пожертвованням зносило навіть секатури від таких "в курсі будівництва" остаючих "діячів", які перед тим знали лишень справи своєї особистої карієри, а відтак з напрямку "будівництва" української держави знюхавши карієру, приймали чим скорше марку "соціялістичних діячів" і сміялися зі всяких економічних, господарських, адміністраційних і політичних досвідів. Гурти молодих людей за "королівською заплатою" "балянсували" по ріжних пресових і інформаційних бюрах на те, щоби вечором около 7–8 години сходитися при телєфонах і збирати від централі аґітаційний вітер зі всіх усюдів. По ріжних урядових бюрах сиділи рівнож — "реклямовані від війська" — гурти молодих людей в часі, коли на фронті аж пищали за інтеліґентними провідниками. На священиках патріотах і довголітних народних діячах покутські радикальні і соціялістичні діячі зачали наперед переводити експеріменти експропріації ґрунтів. І треба було бачити, з якою неґацією свого я ті жертви підчинялися демаґоґічно суґґерованій "волі народа"...
На виказання стійности поглядів п. В. С. висказаних в "Гром. Думці" що до деструкційної діяльности всіляких соціялістів в Зах. Области УНР. можна би навести тисячі фактів. Алеж вистане переглянути ріжнородні часописи, які виходили в краю в часі від 1 січня до кінця мая 1910. а головно соціялістичні і радикальні. Тут для освітлення деяких метод будівництва української державности можу покищо подати лише з коломийського і городенського повітів деякі факти, які при даних відносинах особисто для нікого не шкідливі...
Напр. до мене як бувшого голови Окружної Національної Ради для політичн. повітів Коломия, Печеніжин прийшли деякі війти і зачали ляментувати: "Біда, буде зле! Ми припровадили до окружної Команди дезертирів і рекрутів, бо треба. Та там якісь офіцери кажуть до них: "Гаразд, товариші! Ви охотники-добровольці — чудово!" — "Ні, ми не добровольці — нас громадський уряд приставив!" — "Так? То ідіть домів — ми тепер лишень "добровольців" беремо!" — "Ну і щож ми тепер зробимо? — питають війти. — Таж ті дезертири і рекрути грозять нам, що нас спалять і поубивають, бо ми їх хотіли дати на морд? Тепер щоби навіть не знать які урядові накази приходили, то нам не повірять тай ми вже не будемо мати сили їх виконати. При таких властях не буде у нас ніяких властей!"
Приходжу до окружної Команди. Сиджу в ждальні пів години — годину, годі діждатися.
В кінці "беру на відвагу" — входжу. В тій хвилі підходить до мене п. поручник Б. — (радикал) — тай ґестикуляцію очей і рамен дає мені пізнати, що не може освободитися від "авдієнційиих гостей". Але просить остати. Щож діється?
В комнаті повно диму з папіросків. На фотелях біля стола сидить чотирох селян з Іспаса. На столі пуделко "дамесів" чи "єгипетських" папіросків. П. поручник припрошує гостей: "Прошу, куріть"! Гості курять і балакають. П. поручник каже: "Справа буде розсліджена і полагоджена". — "Та пощо розсліджувати — справа ясна! Наша партія зійшлася і вибрала раду і війта, а тамтих не було — тож наше право". Я зрозумів, о що розходиться...
І такі справи полагоджувано в окружній Команді! І стілько часу забирала одна сторона, та при такій "гостині".
Все те тоді, коли ішла війна за державу, коли було сотки важних і пекучих справ, а людей до праці дуже мало. Тимчасом окружні Команди занималися справами, які зовсім до них не повинні належати. Але — демократична держава — потрібне хлополапство!... Класична українська власть!...
Вибухла епідемія в селі. Окружний лікар, др. К. просить повітового комісаря — "безпартійного соціяліста", — о зареквіровання "форшпану" з дотичного села, щоби поїхати там урядово з лікарською акцією. Та п. комісар — "безпартійний соціяліст" — каже: "Пане доктор, тепер вже не австрійські часи — (значить: "товариш" — комісар сказав і ділав по інтенціям "Впереду", ч. 132 з 9.6. с. р.) Громада образиться, коли зажадається від неї "форшпана"... А тимчасом пошесть робила дальше свою "революцію", бо не було австрійської, лише українська і до того соціялістична власть...
Приходять до мене жандарми і кажуть таємничо і несміло: "зачинається біда і дуже зле скінчиться"! — Чому — питаю. "Бо не можемо робити служби, як треба". — Чому? — "Бо не маємо плечей?" — що це значить? — "Ну, нема о що опертися!" — Як це? — "Ну, бо хто хоче тручає нас, а ми, не маючи о що опертися, падаємо, а відтак впаде лад і спокій по громадах". — Ще не розумію! — "Ну, та кождий крикун і аґітатор іде зараз на нас зі скаргами і йому лишень признають рацію, а нам завсігди кажуть: "Тепер не Австрія — ми вас проженемо". Ми маємо по кільканайнять літ служби, за українство вже за Австрії не одно перетерпіли, тай не одно зробили для свого народа, знаємо людей і знаємо добре, що в жандармській службі треба робити, тай при таких відносинах, де см... правлять, не можемо"...
(Далі буде).
[Громадська думка, 21.07.1920]
Громадська думка, 18.07.1920
Захар Скварко
Державний інстинкт і методи будівництва української держави.
І.
Щоби докинути трохи більше матеріялів в ціли освітлення метод будівництва української державности в Західній Области УНР, пригадаймо собі дещо з попередніх відносин.
Після переведення виборчої реформи і відтак загальних виборів до австрійського парляменту, а іменно з роком 1907 наступив у нас майже цілковитий застій в організаційній роботі серед народа.
Ця обставина, як також вже попередня сецесія і еміґрація нашої університетської молодіжи, відтак ще інтензивнійші боротьби та процеси в університетській справі, а вкінци головно війна, яка забрала нашу молодіж, спричинили, що наша молодь що найменше за останніх дванадцять років (1907—1919) була відривана від безпосередньої, практичної, орґанічної роботи серед народа, а тим самим від можности набирання практичних, орґанізаційних досвідів і вправ.
З другої сторони молодіж в часах своєї боротьби за університет, сецесій, еміґрації і процесів, призвичаювалася виступати з власною ініціятивою і політикою і підчинятися лише своїм студентським орґанізаціям, а не ініціятиві, кермі і дісціпліні політичних партій і їх зарядів.
Дух академічної молодіжи звичайно завсіди ділає до певних границь вгору, на початкуючих суплєнтів, адвокатських конціпієнтів, судових практикантів і т. п., а з другої сторони на молодіж середніх шкіл.
Не без значіння є мабуть і те, що велика а може і більша частина нашої молодшої інтеліґенції вийшла з українських ґімназій, де не мала нагоди жити і "політикувати" — (з конечности!) — вже від шкільної лавки між польськими товаришами і учителями, тай в них і через них як також і через обовязкову науку польської історії і літератури пізнавати безпосередно традицію, ідеольоґію, характер і душу польського народа, тай учитися політичної осторожности, інтензивности і витревалости.
Про значіння цього могли би багато сказати ті, що кінчили польські середні школи. (Анальоґічне значіння мають напр. відносини Галичан до Росіян, або в другої сторони Наддніпрянців до Поляків через те, що між ними не було безпосередніх зносин. І тому ми, Галичане, можемо легко обсервувати і осуджувати національно-політичну наївність і неосторожність Наддіпрянців у відношенню до Поляків і Польщі).
Супроти всього того наші молодші елєменти не перейшовши систематично ріжнородніх фаз інтензивної, практичної, орґанізаційної роботи безпосередно в масах і практичної політичної школи, оставали лише "теоретиками" — доктрінерами, для яких народня приповідка: "ліпша старшого і досвідченого порада ніж молодшого робота" — не має значіння... — (У нас взагалі около 70-літні Клєманси, Льойд-Джорджи і т. п. в політичних справах не мали би вже голосу...); — Тимчасом відносини у нас від перевороту з дня 1. падолиста 1918 так складалися, що як раз головно молодші — між ними навіть "Kriegs-матуристи"— захотіли і фактично могли рішати про будівництво української держави.
Дальше: не треба легковажити цего, що наша орґанізаційна робота ніколи — на жаль — не обнимала міст, а головно нашого міщанства, а що до робітництва, то були лише надто слабі прояви орґанізаційної роботи на пр. у Львові, Перемишлі і мабуть Бориславі. Тимчасом в сучасному культурному, економічному, соціяльному і політичному життю як раз міста є тими осередками, без яких майже неможливо творити і укріпити державне будівництво.
А вже не хочу говорити про надзвичайно фатальний стан суспільного зріжничковання у нас, про лихе виховання головно шкільне і суспільне та дуже великий брак людей сяк-так підготовлених до творення і обслугування цілого апарату державного життя. А говорити про нашу суспільну верству т. зв. "духово працюючих" і їx явні і тайні амбіції і аспірації, спеціяльно в українській державі, — це річ вельми дразлива...
Зрештою ріжні "ґзиґзаки" нашої парляментарної політики від р. 1908, ріжні менше і більше несимпатичні і деструкційні події з часів війни на віденському ґрунті, партійні фронди і орґанізаційні дуалізми, цілковитий застій в народно-орґаніщаційній роботі в краю, та вкінці загально революційний дух років 1917—1919 сильно підорвали наші політичні авторитети в загальнії опінії суспільности, що відтак відбивалося і при орґанізації та на авторитеті Власти (секретаріяту) З.О.У.Н.Р.
При тім всім воєнні відносини розбудили і розвинули аж до неможливих границь ріжнородні "жолудкові ідеї"... Війна не лиш зруйнувала край під кождим оглядом, але і страшенно здеморалізувала суспільність а головно більшу частину тих, що були при війську. Небезпека для життя та ріжнородні воєнні злидні учили кождого при війську "мародерувати", перехитруватися в полон, "декуватися" в запіллях, діставатися до шпиталів, до "бангофкоманд", до ріжних централь і експозитур, головно апровізаційних, рільничих, до секцій відбудов і т. п. і т. п., де зрештою при щораз більшому розстрою і хаосі в Австрії було лекше прохарчуватися а навіть робити "хабарні" інтереси...
Значна частина офіцерів — між ними і наших — яких події з 1. падолиста 1918 застали в краю, була або неспосібна до фронту, або були це мародери і спекулянти, з якими вже австрійські військові власти не дали собі ради. Ті знов, що вернули з Росії і України, були пересякнуті новим духом, який тоді находився в стадії критиковання, політиковання і руйновання. А тимчасом нам треба було орґанічної творчости. На жаль — лишень мала частина дійсно ідейних офіцерів кровавилася на фронтах за свій народ і його свободу.
Переворот з 1. падолиста 1918 застав нашу суспільність цілком не підготовленою до будівництва державного життя, тим більше, що все сталося в найбільшій тайні перед нашою суспільністю і що від р. 1914 до 1919 не відновлено навіть орґанізацій українських партій.
Очивидно, що довершений факт невимовно одушевив цілу суспільність. Всім здавалося, що справа самостійної української держави враз зі Східною Галичиною вже напевно обезпечена, а то в наслідок російської революції, берестейського мира, позірного протекторату антанти для засад Вільсона про самовизначення народів, цісарського маніфесту з 18. жовтня 1918 і супроти довершеного перевороту з 1. падолиста 1918. Ці політичні чинники витворили в нашій суспільности таку сильну віру в забезпечення української держави, що сама ця віра ослабляла і деморалізувала великі круги нашої суспільности, і була джерелом деморалізації і на дальше. Для лекшого зрозуміння цего поділім нашу суспільність на три ґрупи, а іменно: 1) на ґрупу людий інтеліґенцією і досвідом найповажнійших, а головно політично найбільше свідомих і критичних; 2) на ґрупу людей досвідом молодших і політично середно свідомих і 3) на ґрупу людей найменше свідомих.
Безперечно, що до першої ґрупи належало би зачислити найбільше членів бувшої національно-демократичної партії, яких і числом було найбільше і серед яких було розмірно найбільше інтеліґенції та досвідчених діячів в ер Баденіх, Пініньских, Потоцких, Бобжиньских і т. п. Очевидно що до цеї ґрупи належалоб зачислити також найстарших діячів і політиків і з инших українських партій з права і ліва, та — на жаль — їх взагалі було за мало, а деякі найрадикальнійші, амбітні провідники таки — на жаль — плили з початку "нурком" а відтак "плавком" з "каламутними" филями... Ця ґрупа, маючи за собою найбільше політичних досвідів та найбільше критичного вироблення, найбільше критично відносилися до всіх повищих політичних чинників, а знаючи на скрізь національний шовінізм та економічні і національно-політичні аспірації і змагання наших найблизчих сусідів, повитала переворот з 1. падолиста 1918 зі сльозами радости, одначе заразом і з великою задумою і осторожністю що до дальшого пляну діяльности і обезпечування української державности. І головно в цій ґрупі суспільности було найбільше щирої і солідарної охоти до партійних жертв, щоби дразненням партій не перешкаджати в будівництві держави.
[Громадська думка, 18.07.1920]
ІІ.
Найбільше доказів на це останнє дала як раз національно-демократична партія. Ця партія, не бажаючи в так преважкій історичній хвилі давати почину і причини до дразнення партійних амбіцій і до партійних спорів, аж до 28. марта 1919 не скликувала своїх партійних зборів для своєї реорґанізації і повоєнної відбудови, мимо того, що цього найбільше потребувала. Вкінці рішилася зробити це доперва на надзвич. Народньому Зїзді в Станиславові в днях 28–30 марта 1919, змушена до цього попередніми зїздами всіх инших українських партій — (іменно після кількох зїздів соціял-демократичної партії, з яких перший відбувся в Станиславові в січні 1919, після трудового конґресу в Київі з кінцем січня 1919, після цілого ряду аґітаційних і партійних зборів д-ра Трильовського на Покуттю і після зїзду української радикальної партії в Станиславові, дня 23. марта 1919) — і змушена до того зрозумілою вже тоді всім конечною потребою параліжовання надзвичайно деструкційної і погубної роботи, яку вже тоді в краю сильно розвинули инші партії, а головно партії coцiялістичні і "партія" д-ра Трильовського. Що так було, вистане переглянути — хоч-би лише кілька чисел станиславівського "Республиканця" — "соціял-демократичного часопису" — "орґану селянсько-робітничого Союза" почавши від січня 1919, або коломийського "Громадського Голосу" — "орґану української радикальної партії" (д-ра Трильовського), почавши від лютого 1919. А про те, чи національно-демократична, зглядно від 30. марта 1919 народня трудова партія мала рацію, не даючи почину до розбуджування партійних пристрастей і інтриґ в часі і при відносинах надзвичайно тяжких для початкового будівництва української державности — про це засвідчить історія, так як засвідчили про це ляменти тодішнього українського правительства З.О., голоси з фронту в то дішній українській пресі тай ось хочби станиславівський "Народ" з квітня 1919, орґан не народньо-трудової, але української радикальної партії, своїми статтями п. з. "Дещо про політику" і стаття бл. п. М. Євшана (не націонал-демократа) п. з. "В дванадцяту годину" в станиславівському "Народі" з 30. квітня 1919 ч. 12. і в "Народі" з 6. квітня 1919 ч. 7. партійний "Суд над д-ром Трильовським".
Також головно з тих самих мотивів, задля яких народня трудова партія не скликувала вчаснійше свого партійного зїзду, не видавала вона також через цілий час і свого партійного денника. Та зорєнтувавшися вкінці в "діяльности товаришів", уважала своїм конечним обовязком боронити української держави, народа і правительства перед погубною, деструкційною роботою і в тій ціли зачала від дня 20. квітня 1919 видавати свій тижневик для народа "Свобода", про напрям і освідомляючу діяльність якої нехай також засвідчить sсторія.
Друга група суспільности, до якої можна зачислити менше досвідчених діячів і політиків, переважну частину — на жаль сильно роpполітикованого — офіцерства, молодше учительство, ріжнородних карієровичів і т. д., набрала під впливом попередно вичислених політичних чинників відразу повної віри в обезпеку української держави, бо не припускала, щоби Польща, творена антантою і з початку дуже слаба, поважилася виступати проти засад Вільсона, патронованих позірно антантою, перед якими капітулювали центральні держави. Ця ґрупа, суґерована вірою в забезпечене істнування української держави, зачала відразу снувати гадки і пляни здобування і забезпечення для себе особистих почестей і наживи в демократичній українській державі. Улекшали й це ріжні обставини, а головно хаос в горі, та темнота і безкритичність мас в низу — цеї третьої ґрупи суспільности, яка є занадто інертна та найрадше волить "panem et ćircenses" і найлекше розуміє демаґоґів...
Хаос в горі спричинила нагло, а навіть несподівано розгорівшася війна о Львів і в самім Львові, яка відразу спараліжувала ініціятивну і екзекутивну владу тодішнього секретаріяту. Факт, що в наслідок утрати Львова, перший секретаріят "роз'їхався" та через падолист і грудень 1918. був майже цілком безчинний, спричинив тяжкі наслідки, а іменно величезний хаос в краю, через що вже перша власть Зах. Области втратила авторітет.
Та не менше важна річ — факт пучу, який замість инших способів і середників спричинив уступлення першого секретаріяту. Цей прецеденс був надальше мечем Дамокля, який нищив рівновагу, свободу ініціятиви, плянів, ділання і екзекутиви — (бо і жандармерія була під командою військових властей) — слідуючого правительства. При таких відносинах не могла творитися тверда власть. А тверда і справедлива власть є синонімом сильного державного будівництва. Орґанізаційно- і політично-моральний ефект пучу був якраз противний ціли. Чи і які инші особи на чолі правительства поставленого пучем були би змогли знівелювати такий ефект — про це не моє діло судити. Лишень щодо формального боку справи гадаю, що вже тодішні внутрішні і зовнішні відносини вказували виразно, щоби орієнтуватися на диктатуру, тим більше, коли ділано способом пучу. Бо вже з хвилею упадку Львова і в міру, як ставало ясним, що заноситься на довшу і завзятійшу війну і що як в тій так і в инших справах відносини вимагають конечно скорої і енерґійної акції — не було часу на розводнюючу діяльність парляментаристів і лєґістів, а вжеж експеріменти політично-партійних амбітників були прямо злочином...
Тимчасом все жило навпаки. При таких відносинах творився в краю величезний хаос. Творилися окружні і повітові републики фактично під цілковитою командою військових окружних команд. Військові і цивільні власти творилися безпляново, без інґеренції центральних властей і повітових орґанізацій. Начальники урядів — між ними часто люде молоді, недосвідчені і амбітні — користаючи з хаосу в горі та бажаючи запевнити собі як найвигіднійші відносини в підчинених собі і в зависимих від себе урядах, а головно безконтрольне "урядування", наставляли урядовий персонал "гармонійно". Маси молодих "патріотів" військових і цивільних замість приготовлятися до фронту, приготовлялися в "Молодих Громадах" до "соціялізації життя" тай думали про любов, женячку і про теплі гніздочка, завчасу, щоби инші не випередили їх. Були лише деякі сумніви, чи всі нові адепти в урядах та аспіранти на них зможуть зреалізувати свої пляни, коли центральна власть зложена евентуально з "панків-буржуїв" зачне на серіо функціонувати і дефінітивно порядкувати всі урядові чини.
Але від чогож "революційний дух часу" і демократизм української держави? В демократичній державі всі чини мають бути з волі народа, а цю волю мають обявляти особи обох полів, що скінчили 20. рік життя. Вправді всі батьки і всі старші люде в наших громадах не могли погодитися з таким демократизмом, щоби діти під впливом ріжних демаґоґів майоризували або тероризували старших і досвічених людей і нераз таки своїх родичів, але це були в очах "діячів духа часу" також лише "буржуї". В грудні 1918 зійшло чотири засідання "Окружної Національної Ради" в Коломиї (кожде засідання по 3–4 години) на горячій дискусії над предложеною — (національним демократом) позитивною програмою державного будівництва в окрузі. Одначе з одного боку національний шовінізм з другого соціяльний радикалізм побідили фразами: "inter аrmа silent musae" "Haarspalterei". Від того часу замість державного будівництва в окрузі розвивалася щораз більше лише шовіністична, та радикально-партійна і соціялістична аґітація. Національний шовінізм — це національно-політична істерія, яка одначе як "слабість" спеціяльно в наших масах не ґрасує і навіть рідко і слабонько в них защіплюється. І тому діяльність наших шовінітів в наших масах загально була менше небезпечна.
Натомість всілякі партійно-клясові соціялізми і радикалізми звертають наші безкритичні маси — яких в нашій суспільности є около 95% — не лише проти чужих буржуїв але і проти своєї національної інтеліґенції. А хоч наша інтеліґенція в наслідок вікового поневолення і загального невироблення не визначається надзвичайною державно-творчою продуктивністю, те все таки лишень вона є тим елєментом в нашій суспільности, на якому державна творчість може опиратися.
[Громадська думка, 19.07.1920]
ІІІ.
Тимчасом загальний розвиток подій в українській державі ішов шораз інтензивнійше в напрямі "соціялізації" і "радикалізації"... "Соціялізація землі" на Україні, "Трудовий конґрес" у Київі, соціяльна революція в Німеччині і на Угорщині, большевизм за Збручем, наїзд на територію Зах. Области ріжних соціялізаторів з України, "соціялізація" харчових урядів п. Трофименком, аґітаційна діяльність перенесених на наш ґрунт пресових і інформаційних бюр з більшими і меншими своїми філіями, ріжні "Республіканці", "Дрогобицькі Голоси", "Громадські Голоси" і т. п. були тими факторами, що вже від лютого 1919 як найінтензивнійше розбуджували амбіції і пристрасти ріжнородних соціялістичних і радикальних діячів і політиків, які вже набирали щораз сильнійшої віри в те, що "світові" політичні події покликують їх до повної "соціялізації" українського правительства і української держави... Розпочалися аґітації, юдження, трівоження і т. п. в щораз вищих скалях. Дезертири і демаґоґи находили вже легко "арґументи" в ріжнородних "Республіканцях", які величезними масами кольпортовано.
Раз враз переводжено в громадах вибори до ріжних рад і комітетів. Очевидно, усувано з рад і комітетів не лише "хрунів", але і всіх священиків, і старших інтеліґентів, які в перших 2—3 місяцях після перевороту були найголовнішими і найпродуктивнішими діячами і орґанізаторами. Двох-трьох громадських демаґоґів, з 15–20 завадіяками чи дезиртирами террором або штуками, які і комісарам Баденього не снилися, "вибирали" громадські ради, війтів і ріжні комітети, очевидно, найчастійше так, щоби "добре" — це є, по їх інтенціям — поділено землю, ліси і т. д. Зачався в громадах терpop супроти всіх елєментів ладу і порядку, яким щораз частійша стрілянина в громадах "арґументно" пригадувала "memento mori"...
Можна зібрати і освітлити багацько дат і фактів, скілько то старших і досвідчених повітових і громадських діячів, людей через десятки років дуже заслужених для народньої справи, з великим пожертвованням зносило навіть секатури від таких "в курсі будівництва" остаючих "діячів", які перед тим знали лишень справи своєї особистої карієри, а відтак з напрямку "будівництва" української держави знюхавши карієру, приймали чим скорше марку "соціялістичних діячів" і сміялися зі всяких економічних, господарських, адміністраційних і політичних досвідів. Гурти молодих людей за "королівською заплатою" "балянсували" по ріжних пресових і інформаційних бюрах на те, щоби вечором около 7–8 години сходитися при телєфонах і збирати від централі аґітаційний вітер зі всіх усюдів. По ріжних урядових бюрах сиділи рівнож — "реклямовані від війська" — гурти молодих людей в часі, коли на фронті аж пищали за інтеліґентними провідниками. На священиках патріотах і довголітних народних діячах покутські радикальні і соціялістичні діячі зачали наперед переводити експеріменти експропріації ґрунтів. І треба було бачити, з якою неґацією свого я ті жертви підчинялися демаґоґічно суґґерованій "волі народа"...
На виказання стійности поглядів п. В. С. висказаних в "Гром. Думці" що до деструкційної діяльности всіляких соціялістів в Зах. Области УНР. можна би навести тисячі фактів. Алеж вистане переглянути ріжнородні часописи, які виходили в краю в часі від 1 січня до кінця мая 1910. а головно соціялістичні і радикальні. Тут для освітлення деяких метод будівництва української державности можу покищо подати лише з коломийського і городенського повітів деякі факти, які при даних відносинах особисто для нікого не шкідливі...
Напр. до мене як бувшого голови Окружної Національної Ради для політичн. повітів Коломия, Печеніжин прийшли деякі війти і зачали ляментувати: "Біда, буде зле! Ми припровадили до окружної Команди дезертирів і рекрутів, бо треба. Та там якісь офіцери кажуть до них: "Гаразд, товариші! Ви охотники-добровольці — чудово!" — "Ні, ми не добровольці — нас громадський уряд приставив!" — "Так? То ідіть домів — ми тепер лишень "добровольців" беремо!" — "Ну і щож ми тепер зробимо? — питають війти. — Таж ті дезертири і рекрути грозять нам, що нас спалять і поубивають, бо ми їх хотіли дати на морд? Тепер щоби навіть не знать які урядові накази приходили, то нам не повірять тай ми вже не будемо мати сили їх виконати. При таких властях не буде у нас ніяких властей!"
Приходжу до окружної Команди. Сиджу в ждальні пів години — годину, годі діждатися.
В кінці "беру на відвагу" — входжу. В тій хвилі підходить до мене п. поручник Б. — (радикал) — тай ґестикуляцію очей і рамен дає мені пізнати, що не може освободитися від "авдієнційиих гостей". Але просить остати. Щож діється?
В комнаті повно диму з папіросків. На фотелях біля стола сидить чотирох селян з Іспаса. На столі пуделко "дамесів" чи "єгипетських" папіросків. П. поручник припрошує гостей: "Прошу, куріть"! Гості курять і балакають. П. поручник каже: "Справа буде розсліджена і полагоджена". — "Та пощо розсліджувати — справа ясна! Наша партія зійшлася і вибрала раду і війта, а тамтих не було — тож наше право". Я зрозумів, о що розходиться...
І такі справи полагоджувано в окружній Команді! І стілько часу забирала одна сторона, та при такій "гостині".
Все те тоді, коли ішла війна за державу, коли було сотки важних і пекучих справ, а людей до праці дуже мало. Тимчасом окружні Команди занималися справами, які зовсім до них не повинні належати. Але — демократична держава — потрібне хлополапство!... Класична українська власть!...
Вибухла епідемія в селі. Окружний лікар, др. К. просить повітового комісаря — "безпартійного соціяліста", — о зареквіровання "форшпану" з дотичного села, щоби поїхати там урядово з лікарською акцією. Та п. комісар — "безпартійний соціяліст" — каже: "Пане доктор, тепер вже не австрійські часи — (значить: "товариш" — комісар сказав і ділав по інтенціям "Впереду", ч. 132 з 9.6. с. р.) Громада образиться, коли зажадається від неї "форшпана"... А тимчасом пошесть робила дальше свою "революцію", бо не було австрійської, лише українська і до того соціялістична власть...
Приходять до мене жандарми і кажуть таємничо і несміло: "зачинається біда і дуже зле скінчиться"! — Чому — питаю. "Бо не можемо робити служби, як треба". — Чому? — "Бо не маємо плечей?" — що це значить? — "Ну, нема о що опертися!" — Як це? — "Ну, бо хто хоче тручає нас, а ми, не маючи о що опертися, падаємо, а відтак впаде лад і спокій по громадах". — Ще не розумію! — "Ну, та кождий крикун і аґітатор іде зараз на нас зі скаргами і йому лишень признають рацію, а нам завсігди кажуть: "Тепер не Австрія — ми вас проженемо". Ми маємо по кільканайнять літ служби, за українство вже за Австрії не одно перетерпіли, тай не одно зробили для свого народа, знаємо людей і знаємо добре, що в жандармській службі треба робити, тай при таких відносинах, де см... правлять, не можемо"...
(Далі буде).
[Громадська думка, 21.07.1920]
IV.
Про те, як урядували в Коломиї тов. "червоношапцівці" це є "соціялізуюча" військова поліція — на разі не пора говорити.
До повітового комісаря ("безпартійного соціяліста") приходять священики і кажуть: "Пане комісаре! як ми були і є чинні від 1. падолиста (1918) в справах орґанізації наших громад, в справах харчів, збірок грошей і т. и. – се всім відомо. Та щораз більше зачинають нам унеможливлювати працю. Ось за старанням аґітаторів зачинаються неможливі нагінки на духовенство не лише з нагоди аґрарної справи, але і при помочи йосифінського патенту і т. п. Просимо о відповідну поміч". — "Ай, отці — каже пан комісар — я вас добре розумію. Очевидно, муситься щось зарадити. Цеж не можливо, щоби стан людей з університетськими студіями, який у нас становить найчисельнійшу інтеліґенцію і найголовнїйших провідників в наших громадах, терпів секатури. Цеж пуста і некультурна секатура воювати в теперішних часах і при теперішній дорожнечі йосифинським патентом з перед около 150 років. Та вам, отці, треба би конечно перевести також вашу станову орґанізацію, щоби ви як орґанізація могли лекше протиставитися всіляким напастям. Тимчасом я займуся справою і — очевидно — зроблю все можливе задля вашої оборони".
Відтак в кілька днів опісля "пертрактують" з комісарем "протипопівські" аґітатори і кажуть: "Пане комісаре! Попи не хочуть примінюватися до йосифинського патенту та ще й кажуть, що ви обіцяли взяти їх в оборону. Отже, як застосуватися?" — "Що — каже п. комісар — я маю взяти їх в оборону? Це це моє діло, хто кілько хоче платити за весілля, похорон і т. ин. Маєте йосифинський патент, то робіть собі що хочете"...
Дня 20 січня 1919 великі окружні збори. Виступає повітовий комісар ("безпартійний соціяліст") і відчитавши меморіял, в якому власники і управи лісів скаржаться на самовільну девастацію лісів селянами — каже: "Але я їм дав таку відправу, що другий paз вже не внесуть меморіялу. Колиб вони знали, що діється на Україні, як там пaлять панські ліси, то вони сиділи би тихо! Пани забрали ліси громадам і лупили з них шкіру за кусник патика. Та тепер в українській державі селяне мають право розпоряджати лісами". Оплески і брава не вмовкали. П. комісар був дуже вдоволений. Та в тиждень опісля селяне нікому не позволили вивезти фіру дров "з їх ліса", а населення міст мерзло від зимна і не мало чим обіду зварити. Натомість в лісах зачалася така господарка, що аж на інтервенцію військових чинників п. комісар мусів змінити свою практику. Та ця зміна, як не консеквентна озлоблювала знов тепер селян...
Податкові урядники їздили по селах збирати податки, при чім одначе давали податникам поквітовання на менші квоти, ніж фактично побирали. Заінтерпельований в цій справі урядним селянином Н.У. з В.н. показує цьому писемне зарядження повітового комісаря, який приказав робити так для того, бо кромі для уряду податкового треба ще грошей і на инші ціли. — "Добре — каже селянин Н.У. При теперішніх відносинах люде не цілком зрозуміли би і окотно давали би більше, колиб їм це отверто представлено. А так, люде будуть нарікати і будуть тратити довіря до своїх властей"...
На дуже численних зборах в Коломиї дня 20. січня 1919. зреферував я з припоручення Коломийської "Національної Ради" аґрарну справу в такому напрямі, як це представлено в моїй брошурі "Земельна справа" — отжеж, гадаю, що не в реакційному напрямі. Та цей напрям не вдоволив покутських "соціялізаторів", бо ось після мене забрав голос п. Петро Білоскурський, який як урядник українського міністерства просвіти був тоді на відпустці і "здобув славу" ось такою промовою: "Товариші-селяне! Викуп двірських обшарів — це найбільша нісенітниця! Ви мусите дістати землю не лишень цілком за дармо, але пани будуть мусіли вам заплатити ще чинш за дві тисячі років взад, за уживання землі. Та є у нас "панки-буржуї", що не розуміють духа часу, духа революції і говорять вам про викуп землі"...
Покутські радикальні "Bufаllo-Bіll-і" вже в лютім 1919 проголосили в коломийському "Громадському Голосі", як перші і найважнійші свої постуляти до української держави отсі три: 1) конфіската без викупу всіх великих посілостей, 2) розділ церкви від держави і 3) реформа подружнього закона. В як огидний спосіб "арґументовано" конечну потребу реформи подружнього закона, про це можна набути поняття з вступної статті коломийського "Громадського Голосу" ч. 6. з 22. марта 1919. "На жаль" — не здійснено тих постулятів, а бодай останніх двох "державних конечностеЙ" і тепер вже всі селяне на Покуттю розуміють, що ці "постуляти" то не "Нааrspalterei". Селянський народ так сильно відчуває потребу цих "державних конечностей", що без них держава мусіла би впасти!...
А знов "Вперед" в ч. 132 (136) з 9. червня 1920 заявив, що соціялдемократичиа партія виступала за викупом більшої посілости. Тимчасом зі станиславівського "соціялдемократичного часопису" "Республиканець" (напр. з 6. квітня 1919) і зі соціялдемократичної "Програми селянсько-робітничого Союза" в Станиславові (стор. 2) може кождий переконатися, що "Вперед" або не знає, або аж тепер не хоче знати того, що якраз соціялдемократична партія мала свою виразну програмову постанову ось яку: "Земельна справа: 1) Вся земля великої посілости має бути сконфіскована без викупу на власність держави". А про те, що на зазив соціяльно-демократичної партії соціялдемократичні аґітатори зараз після "Селянсько-робітничого зїзду" в Станиславові (30. і 31. марта 1919) кинулися на села з надзвичайно гарячою аґітацією за згаданою програмою і за своїми 60-ми кандидатами до Національної Ради — може посвідчити тодішня преса, дискусії в Національній Раді і багато инших селянських громад.
Про "діяльність" "соціялізаційних" земельних комітетів можна би дуже багато говорити. Обшарники були взагалі так застрашені, що взагалі були би відразу масово випродали свої посілости, або в дорозі добровільної умови були би охотно винаймали свої ґрунти за чиншом 40—80 кор. річно. Та за стиранням деяких урядових соціялізаторів установлено таксу по 15—26 кор. річно за морґ. На інтервенцію п. Б. другий п. комісар — "також соціяліст" — заявив: "Алеж розуміється, що при теперішньому курсі валюти і при теперіш нiй дорожнечі — чинш 15—20 кор. — це смішно! А значіння добровільної умови і згоди сторін в тих справах — це чудова річ! Така гармонія при будівництві нашої держави — це ідеал!" Та відтак "на боці" п. комісар каже до селян: "Не годіся! він мусить дати за 20 кор.!" В багатьох громадах селяне завіривши такій аґітації, не зробили умови, лишень на основі "урядової такси" заняли і обробили ґрунти. Та відтак в дорозі процесів або "добровільно" мусіли платити 200—300 кор. від морґа. Скілько нарікань і жалів з того приводу між нашими селянами про це можна найліпше від них самих почути...
Про "соціялізацію" харчевих урядів — скількож то можна би розказати! Та тут не місце писати томові історії! Скажу лише стілько: Про діяльність бувшого начальника харчевого уряду в Коломиї, націонал-демократа п. Богдана Левицького, може кождий спитати кого хоче без огляду на народність, стан і партії. Не знайдеться оден чоловік, який не висказався би з найбільшим призннням про його діяльність. Та він як націонал демократ "не був спосібний до соціялізації" і мусів уступити. Його місце обняв соціял-демократ п. Ч. І знов питаймо кого хочемо про дальший спосіб харчування суспільности.
Або спитаймо членів коломийської міської апровізаційної комісії, між ними навіть самих соціял демократичних орґанізаторів, напр. п. Юліяна Лопатку, д-ра С. Шорра і ин. Вони розкажуть напр. ось що: За те, що на засіданню дотичної комісії названі вище соціял-демократичні товариші — і инші члени виступили з наріканнями і критикою діяльности харчевого уряду, начальник тогож, соціял-демократ п. Ч. постарався о те, що загрожено їм криміналом, коли ще paз — на засіданню апровізаційної комісії! — поважаться виступити з критикою харчевого уряду як "державного уpяду" — хоч державним він вже не був...
В лютім чи марті 1919 скликано на засідання апровізаційну комісію в Станиславові, на яке запрошено і п. Трофименка — (соціял-революц.) — як головно "уповномоченого" України для харчевих справ в Зах. Области. Референт представляючи дуже критичне апровізаційне положення заявив, що харчів є ледви на кілька днів — населення і так дуже бідує і буриться — коли не надійде негайна поміч в харчах з України, то вибухне в місті револьта. На це заявляє п. Трофименко, що про ці критичні апровізаційні відносини знає, та "Дніпросоюз" дасть харчі, тоді, коли в громадах заснуються кооперативні спілки і звяжуться союзами кооператив: повітовими, окружними і краєвими. — "Алеж для Бога, кричать учасники, це справа — при наших законних і фактичних відносинах — кількох місяців, а тут населення стоїть перед голодовою смертю!" — "Тому то я — каже п. Трофименко, — аж телєґрафував до "Дніпросоюза", щоби як найскорше наділив тут як найбільше брошур і поучень про засновування кооператив і відповідних інструкторів". — (Так було і в инших містах!). От, це практична справність соціялістів в державному будівництві!..
Про "соціялізацію" в справах грошевих, а іменно про "наглі і несподівані" реквізиції корон в касах, каварнях, тоpгoвлях і т. д. — не буду вже говорити.
Очевидно — наші сусіди збирали всі потрібні їм факти і через поблизьку румунську границю подавали в світ... Відтак румунські власти в часі своєї окупації на Покуттю пригадували нам неодно при кождій нагоді..
(Далі буде)
[Громадська думка, 22.07.1920]
V.
При такій нагальній "соціялізації" в українській державі зачалася політично-партійна дезерція до соціялістичних партій, та — на жаль — не з переконання здобутого економічно- і соціяльно-науковими прінціпами і досвідами, але лише з утілітарних зглядів.
Не дивно отже, що коли ми в першій половині мая 1919 скликали до Коломиї реорґанізаційні збори народньо-трудової партії, то з місцевої інтеліґенції приступило до орґанізації лишень шість осіб, хоч з другої сторони вступили до тоїж орґанізації майже всі найсвідомійші селяни, між ними много з бувших радиколів. І ніколи ще між селянами Коломийщини не було так сильного відчуття і зрозуміння потреби народньо-трудової орґанізації як тоді, та дуже придалося би "товаришам" з "Впереду" почути тодішні нарікання і критику селян.
Натомість інтеліґенти заявляли виразно, одні — що перешли до соціялістичннх партій, другі — що здержуються з партійним "самовизначенням", одні і другі тому, бо — як казали — і "запанував курс державного соціялізму". Очевидно: не рішали вже впливи і протекції "народнього комітету" і національно-демократичних послів як в Австрії та не рішали — як впрочім і попередно — економічні, соціяльні і політичні засади, які є міродатними чинниками при партійних "самовизначеннях"...
Дуже цікаве явище представляли карієровичі. До перевороту з 1./11. 1918 вони старалися завсіди бути як "najporządniejszymi Rusinami". Та знюхавши, що на дальше карієра буде залежати від чинників української держави, зачали виступати як найбільші українські шовіністи. Така вже психіка карієровичів...
Правда, були також націонал-демократи — головно між найбільше досвідченими політично — що завчасу уступали "з будівничих" позицій. За це аґітовано проти них, що "панки-буржуї не хочуть працювати при державному будівництві". А тимчасом тим "панкам-буржуям"— (ей, колиб так вглянути в їх "буржуазне" життя!...) — лишень їх досвід, совість та обовязок супроти свого народа і його будуччини не позваляли йти за диктатом соціялістичних і радикальних керманичів і діячів, бо бачили завчасу, що їх "соціяльно-революційний дух" готує народови нову історичну "Руїну". Помагаючи провадити до ньої народ — не кождий потрафить. Тай спростувати напрями і шляхи не далося, бо сліпці, що вели до "руїни", були занадто упрямі і зарозумілі... В цьому як раз річ!...
З ініціятиви ґенерала Павленка і коломийської окружної команди коломийська Окр. національна Рада рішила — проти остерігаючого голосу деяких націонал-демократів — "влаштувати" дня 4. мая 1919 в Коломиї, у величезній бувшій австрійській "уїжджальні" — де в 1912 р. була українська вистава — величезне віче, по можности для цілого Покуття. І дійсно на це віче, старанно зареклямоване, зійшовся нечуваний здвиг народа. Прибув автом також секретар д-р Макух з деякими особами з уряду, д-р Перфецький і запрошений д-ром Макухом Француз Дебіше як якийсь інформатор французького пргвительства, чи як журналіст. Військова команда пустила на віче і жовнірів. Не треба мабуть дальше поясняти, як дуже залежало аранжерам віча на його як найкращих успіхах. Та знали це і місцеві "новоспечені товариші" і стягнули на віче також дезертирів. Дійшло до обговорювання справ війни і дезертирів. Делєґат з фронту — жовнір — заявив, що фронт домагається строгих кар на дезертирів. Селянин Гапчук з Жабя, радикал, обговорюючи страшну пошесть дезертирства, заявив, що — пo його гадці — найуспішнійші були би може "буки". На це "товариші" з дезертирами, бабами тай з жовнірами счинили таке пекло, що через годину сусід зі сусідом на вічу не міг порозумітися. Величезний скандал! З бідою удалося вкінці ухвалити на вічу таку "резолюцію", що доперва після триразового здезертирування можна потягнути дезертира до карної відвічальности!
Відтак много учасників віча кричали: "Капут, Параско!"
Дня 27. мая 1919 були вже в Коломиї Румуни...
"Вперед" (з 9/6 ц. р. ч. 132) каже, що соціялдемократія домагалася між иншим "притягнення найширших мас народу до державного будівництва і заінтересування їх українською державністю". Та це як раз це роблено "взірцево". В котрій жеж то громаді не заведено таких комітетів: 1) громадська рада, 2) громадський орґанізаційний комітет, 3) комітет земельний, 4) к. лісовий, 5) к. харчевий, 6) к. церковний, 7) к. шкільний, 8) к. санітарний, 9) к. збирання харчів, одежи і святочних дарів для війська, 10) к. податковий, 11) к. безпеченства, дезертирів і т. п., 12) к. мостів і доріг, 13) к. повоєнної відбудови, 14) к. читальняний, 15) к. Січий, 16) к. "селянсько-робітничого Союза", 17) к. орґанізац. радикальної партії і т. п. і т. д. Господи! Треба було чути нарікання селян на те, що в їх громаді нема вже стілько людей, щоби обсадити всі комітети, та що чим більше в громаді комітетів, тим більше ворожнечі і сварів між ними о це, котрий з комітетів є "старший".
А вжеж найбільше сварів було ізза цего, що не цих лишень тамтих вибрано до земельного або лісового комітету, бо вони для себе і для своїх фамілій заберуть найліпшу землю і ліси...
Люде в громаді домагалися, щоби війт і громадська рада завели вже раз лад в громаді, та ці знов казали, що це не до них але до громадського орґанізаційного комітету належить. Цей знов комітет стояв при тім, що пр. податки, харчі, одежу і т. п. мають вправді збирати окремі спеціяльні комітети, але він, орґанізаційний комітет, має від них перебирати і доставляти до повітових властей і т. п. і т. д. Це "притягнення найширших мас" в практиці "чудово" виглядало...
Який "злочин" зробив oпісля д-р Петрушевич з ґенералом Ґрековом, що завели диктатуру і при помочи цеї системи в протягу двох-трох тижнів зреорґанізували армію, до побідного наступу.
Система Петлюри полягала в проханнях: "Прохаю вас, товариші селяне, доставлять харчі! Прохаю вас вступать в армію!"...
(Конець буде).
[Громадська думка, 23.07.1920]
VI.
(Конець).
Або, які це чудові ідеї "Впереду": "Наша —цеб то соціялдемократична — партія домагалася доброго заосмотрення армії — (з наших сільських арсеналів?!) — доброї апровізації населення — (при помочи соціялізаційних експериментів повітово-републиканських харчевих урядів, "bufallo-bil-них" соціялістичних кооперативів о. Трофименка і засобів з держави п. Петлюри?!) —-наладнання залізних шляхів — (матеріялами зі "Saargebiet-y!?") — заключення торговельних умов з иншими державами — (треба було бути державою!) — на основі товарообміну за нафту — (значить: з бувшої домени товариша Вітика?) — за індустріяльні вироби — (очивидно наших 93 проц. сільських "індустрійців" на пів — 2 морґах і після 5-річної війни?!) і т. п. і т. д. Це чудові ідеї та — на жаль — при тодішних відносинах з обсягу "онтольоґії"...
Що до "офіцириків", то "Вперед" має повну рацію. Шкода лишень, що не переведено що-до них партійного реєстру... Тоді було би виявилося, що відношення було таке: 10 проц. большевиків, 30 проц. соціялістів, 40 проц. радикалів обох напрямків, 10 проц. партійно-"балянсуючих", 5 проц. "кацапствуючих", 5 проц. націонал-демократів... Так бодай я довірочно розслідив в останніх днях румунської окупації, щодо тих, яких по списам транспортовано на Україну...
Де і в чім отже є вина національно-демократичної, зглядно народньо-трудової партії, яка властиво доперва в днях 28–30 марта 1919 з конечности заявила, що доперва буде приготовлюватися до створення своєї орґанізації, яка в ніякий спосіб не провадила деструкційної роботи ні своїми зборами, ні вічами, ні пресою, бо її не мала, ні своїми аґітаторами, ні своїми повітовими чи громадськими орґанізаціями, бо їх також не мала. Більшість в Національній Раді? Алеж по перше ніяке парляментарне тіло не є і не може бути орґаном державної ініціятиви і екзекутиви. А головно такого орґану нам бракувало. По друге: Національна Рада була лишень фікцією парляментарного тіла, а радше лишень принагідним комітетом. А говорити про переведення загальних виборів при тодішніх відносинах — це лишень фраза...
В січни чи лютні 1920 донесли часописи, що анґлійське правительство мало заявити польському правительству так: "Для нас не є міродатними ні вулиця, ні збори і віча, ні партії, ні навіть сойм або парлямент, лишень правительство!" Осуджуючи справу з того становища, треба би властиво винити лишень наше правительство, та знаємо, що центральне правительство зєдиненої України було поставлене отаманом Петлюрою і що в ньому не було ні одного націонал-демократа, і за це було аж трьох наших соціялістів — (пп. Безпалко, Крушельницький і Волод. Темницький) — та знаємо, що правительство Зах. Области народилося в дорозі пучу, а на в дорозі збірної волі народа, або парляментарного зглядно партійного вибору. Отже і тут не винна національно-демократична партія. По друге: Чи можливо було правительству Зах. Области думати і працювати спокійно і доцільно в такій атмосфері, яку насувало центральне соціялістичне правительство тай сидячи серед пекольних машин, якими обставляли його ріжні демаґоґи і амбітні товариші? Таж члени галицького правительства — ще до того, як провінціональні діячі — походили з нації яка взагалі в державному будівництві і у кермованню державою не мала і не має досвіду і вправи. Тож тим більше не патріотичним і політично-нечесним було ставляти правительство в атмосферу політично-партійних бур, громів і лискавок. А цего не робила прецінь національно-демократична партія...
Бл. п. М. Євшан в своїй статті п. з. "В дванадцяту годину", поміщеній в станиславівському "Народі" з 30. квітня 1919. ч. 12. нарікав, що "ми вже кілька разів зруйнували — все одно: свідомо чи несвідомо — завязки української державности, кілька раз робили всякі експеріменти, з яких нічого не навчилися, а що найгірше: не хочемо навчитися — і коли так далі піде, то обовязково знищимо самі себе і знов віддамо українську справу на кілька соток літ в архив... Наша нещасна українська вдача — ота партійна нетерпимість та екслюзивність" і т. д.
Чомуж ми з всяких політичних експеріментів нічого не навчилися і навіть не можемо навчитися головно через партійну нетерпимість та ексклюзивність? По моїй гадці між багатьома причинами діла є тут і ця причина, що у нас не збирано і не освітлювано систематично, всесторонно і критично історично-політичних фактів, метод і експеріментів. Наш сентиментально-пересадний, отже фальшивий демократизм оперуючий виключно лише серед мужицьких мас, плекав і плекає демона демаґоґії, який живить хоробливі амбіції і аспірації політичних діячів і партій, які конечно намагаються конкурувати з собою на арені майже одинокої нашої, політично рішаючої, суспільної кляси — безкритичного селянства. Цей демон демаґоґії через своїх діячів і острахом перед непопулярністю обєктивної критики і енерґійного поборювання демаґоґічних експеріментів спричинює таєння нашою історією, нашою пресою і критикою ріжних похибок, фальшивих метод і — на жаль — багатьох ганьблячих експеріментїв*). Супроти того всілякі похибки, фальшиві методи і погані експеріменти не мали і не мають місця в критичній свідомости народа і відповідного стриму. Тимчасом лишень критична свідомість народа може заплоднювати, витворювати і розвивати творчі сили народа. Очивидно, похибки, фальшиві методи, погані експеріменти і т. п. не можуть витворювати в нашому народі і світлої традиції та пошановання для політичних авторитетів, а за те оставляють в народі лишень прикрі вражіння і сумні рефлєксії а кромі того наражували і наражують націю на легковаження а навіть посміховиско культурнійшого світа, на національні шкоди і траґедії.
Скількож то темних сторін нашої історії поясняють нам політично партійні відносини років 1917–1920? Демаґоґія, хаос, анархія — а все та зачало розвиватися і в Зах. области — не лише тероризували але прямо змушували українські найкультурнійші елєменти до утечі на чужину. Це поясняє достаточно причини, задля яких наші культурнійші суспільні верстви в часах постійної анархії в середніх віках втікали і відчужувалися від свого народа. А тим часом інтеліґенція даного народа є його мозком, свідомістю і волею і вона лишень може творити культурні вартости, розвивати державну творчість і волю. Від відношення, яке в історичних хвилях демонови демаґоґії удалося витворити між нашими народними масами і нашою народньою інтеліґенцією, залежала розвязка наших національно-політичних драм.
Це розуміють добре всі вороги нашого народа і тому головно стараються нищити його інтеліґенцію!
В наслідок кождого подібного суспільного, психічного розстрою і хаосу звичайно "що було — минулося", тай вже слідуючі покоління не визнавалися в нашій історії і політиці. Народ не маючи систематично і вірно зібраних фактів і експеріментів та безоглядно — (для прикладу "грядучих" амбітників) — критичного освітлення їх, нічого не міг і не може навчитися тай при найблизчій нагоді повтаряв на ново попередні засадничі і тактичні похибки, а властиво не народ, лише його діячі, бо народ був — на жаль — безкритичним знарядом в руках амбітних діячів і аґітаторів. Цю правду мусимо собі отверто сказати в очі, щоби відкрити і усувати найголовнійші причини і джерела наших траґедій...
*) Возьмім для ілюстрації хочби лишень "культурну" форму полєміки бувшого міністра закордонних справ соборної України Володимира Темницького у "Впереді" з 4 і 6. ц. м. ч. 154 і 155 при помочи таких "поважних річевих і переконуючих — очевидно на улиці! — арґументів", як: "І в Парижу, пане Захаре, не зроблять з вівса рижу! — дрантивеньке жниво — мізерота даної нивки — божевільні — Кульпарків" і т. п. Тепер вже знаємо, до котрих то "товаришів по чинам" Льойд Джорджи, Міллєрани і т. д. повинні іти учитися "міністеріяльного розуму, політичного і естетичного смаку, елєґанції і "шику".
Що до річевої частини статті п. міністра закордонних справ, то відповім иншим разом, о скілько це при політичних і цензурних відносинах буде взагалі можливе. — З. Скв.
[Громадська думка, 24.07.1920]
24.07.1920