Російська проблєма.

І.

Після вагань, взаємної внутрішньої боротьби й суперечок при розділі спадщини центральних держав — антанта підходить до розвязання східної проблєми, а власне кажучи, російської проблєми. Разом з цим, як це й не образливо для нашого національного самолюбства — проблєми української. Отже, підводитимуться підсумки трьох-річних зусиль українського народу в виборюванню своєї державної невалежности, підсумки дуже важливі, дуже значні, бо опреділюватимуть його дальнійшу долю.

Російська проблєма — ми увесь час одмахувалися від неї, ми увесь час оцінювали її з точки погляду тих чинників що в даний мент були характеристичнійші для Росії — Лєніна чи Денікіна — оцінювали з точки погляду тої боротьби, яку ми переводили з ними, тої окультивованої ненависти, яку ми відчували до цеї нещасної, пошматованої, розграбованої, але великої країни. Ми все робили велику помилку, бо жили в світі ідей, котрі не виправдувалися ні ходом попередньої історії, ні розвитком новійших подій. З гори скажу — ми Росії не знали. Й не знали тому, що по вихованню, по культурі, по традиціям, навіть по психольоґії ми були Росіяне. Ми знали Росію, як Росіяне, як її частина, що зросла й виховалася в світлі російських культурних ідей; ми її не знали, як осібна нація осібне національне тіло, що має свої окремі духовні й матеріяльні цінности. Ми не знали Росії, як її, напр. знали Поляки, котрі жили своїм окремим національним життям, зростали в атмосфері цілком протилежних, окремішних ідеольоґічних цінностей й витворювали свою своєрідну національну психіку. В цьому й полягає — після мене — зясовання всіх наших неповоджень протягом останніх років. Як раніш ми не витворили своєї, типово-національної матеріяльної й духової — культури, так і в часи революційного розламу — не в стані були виробити своїх суто-національних методів державности, що закреслилиб свої — своєрідні й національно-характеристичні — форми державности.

В свій час з приводу нашого культурного москвофільства багацько писалося. Для характеристики цеї сторони порушеної мною теми можу лише послатися на творчість найвизначнійшого нашого письменника, В. Винниченка, всю російську — по темам, типам, структурі, формі — остільки російську, що українського в ній є лише призвища ріжних героїв. Не ліпше справа виглядає й з иншими нашими письменниками. Але мене цікавить друге — державне москвофільство, виховане, виплекане й роспропаґоване численними діячами української революції. Не кажу про зовнішні форми нашої державности — державний апарат до дрібниць запозичений у північного сусіда. Зупиняюся на головнійшому — змістови української державности — який пересякнутий увесь російськими політичними впливами. Найголовнійша політична ідея, що проходила червоною ниткою крізь всю нашу державність — соціялізація землі — цілком, до дрібниць, перенесена з черновського проґраму на український ґрунт. Найголовнійша українська партія за часи національної революції —  соціялісти-революціонери — точна копія ідентичної російської партії, а за часи Директорії — соціяльно-демократична — є не менш не більш, як фотоґрафічною відбиткою російських меншевиків.

Українська революція не витворила жадної національно-державної ідеї, а жила тільки гаслами, запозиченими у Росіян, коли не рахувати невдатного пляґіята з підручника по історії француської революції — Директорії, котра нічого француського, европейського не внесла до державного вжитку, а противно, розпочала з повторювання російських революційних задів, комбінуючи прінціпи російської революції в неможливо-дивовижний спосіб, як це було, напр. з ідеєю трудового конґресу (ні рада, ні парлямент), соціялізації землі (ні соціялізація, ні націоналізація), націоналізації промисловости (ні націоналізація, ні контроль), народньої армії (ні міліція, ні реґулярна армія) і т. и.

[Громадська думка, 10.07.1920]

ІІ.

Всі ідеї української революції були чужі, були — просто кажучи — російські, може трохи перелицьовані, трохи змякшені... Новою була лише одна: ідея державної незалежности. Це, дійсно, була нова ідея, найбільш ненавистна для Росіян, ідея основна, що штовхнула дві групи, які зросли в одному духовному оточенню до завзятої упертої боротьби, до повної безоглядної непримиримости. Ця ідея легко була прийнята українською інтеліґенцією, остільки легко й ґрунтовно, що привела до повного неґування Росії — її минулого й майбутнього, її неґативних і позитивних рис, її внутрішньої психо-національної сили — до певних національних аксіом, що не доводяться й — ні за які обставини — не актуються.

Це лягло в основу всеї нашої державної політики. Ми рвалися до незалежного життя — боролися, шукали спільників, навіть надприродних, щоб вирватися з Росії: а ця остання шукала поратунку від своєї загибелі — і хотіла чи не хотіла — а мусіла нас бити — й иноді дуже боляче. Ми забули історію й не бажали читати мапу. Не осмілювалися заглянути в майбутнє. Не вміли підрахувати власних сил. Були ті хоробрі, чиїй безтямности співалася слава. Це все елєменти ефемерної, але не реальної політики. Конференція в Сан Ремо пробуджує од мрій, од казкового сну... Повстає прозаічна дійсність — назавжди, чи тимчасово — рішається, має вирішитися доля нашої країни. Й знов таки — в звязку з тою проблємою, від якої ми одмахувалися — проблємою російською.

Мушу відразу сказати: умовини не рівні. Те, що репрезентує національний рух, стоїть розбите й дезорієнтоване. Ні влади, ні теорії, ні населення... Ні перспектив. Що до противника — він, хоч і знесилений, виступає як орґанізоване тіло, досить випробоване, стійне. Противникові хочби справа була налагоджена на його некористь, не треба здобувати нічого. Нам — навіть при сприятливих обставинах — доведеться здобувати все. Й повстає питання — здобувати за чиєюсь допомогою, бо наша влада розгубила тих, хто добуває — людей й матеріяльні фонди — чи не повторювати безнадійну національну денікіяду? Чи не нести безцільну руїну й без того сплюндрованого краю? Чи не спричинитися до остаточного поділу нашої країни й конечного торжества ворогів нашого національного розвитку й нашої демократії? Чи не створювати з нашої — молоком і медом пливучої — батьківщини нові Балкани, що потечуть сльозами й кровю? Питання дуже важливі — не тільки з теоретичного, але й практичного боку, бо стоять на черзі українського політичного життя.

Ясне одно: антанта не хоче звалити большевиків в Росії, але не допустить створення Великої Росії, бо розпад останньої — справа її рук, її далекосягаючої політики. Анґлія, яка навязала свою волю антанті, яка повалила Росію, яка захопила весь світ — вона не може руйнувати власними руками свойого добробуту, позбуватися таких вигідних позицій. В цій грі, що вона провадила й провадить, — ми можемо також грати певну ролю, як її гратимуть Латвія, Естонія, Литва, Грузія, Азербайджан. А майбутнє наше? А поділені землі наші? А ми самі — мяч в руках зручного футбаліста?

Питання — повторюю — кардинальної ваги. Переглянути перейдений шлях необхідно — й заздалегідь, щоб не бути в становищу мюльгаузеновського барона, який, опинившися в глубокому рівчакови, тяг самого себе з нього за волося...

[Громадська думка, 11.07.1920]