Національна культура є духовною основою незалежності й свободи народу, відповідно, й умов для творення національної економіки – матеріальної бази нації. Про це говориться в декларації, прийнятій на Всесвітній конференції ЮНЕСКО з питань політики у сфері культури (Мехіко, 1982). У документі зазначено, що утвердження культурної самобутності сприяє визволенню народів, і навпаки – будь-яка форма панування у сфері культури відкриває шлях до політичного й економічного панування. Підтвердження цього бачимо у світовому досвіді: нації, які не вважають культуру елементом «надбудови» – як нав’язливо навчали всіх, хто здобув вищу освіту в СССР, зазвичай є незалежними в економічній та політичній сфері. Вони переконані, що власна культура – це основа, матриця, золотий запас ідентичності й колективної самооцінки та мотивації громадян.
В артефактах культури акумулюється історія народу. Національна культурна спадщина – включно з надбанням археології, архівами, етнографічними колекціями – є, відповідно, унаочненим матеріальним підтвердженням колективної історичної пам’яті. Коли території, на яких творилася ця культурна спадщина, планують окупувати, спершу «працюють» з культурним надбанням і свідомістю людей – культуру відчужують від народу. Пам’ятки нищать чи з відповідним ідеологічним супроводом привласнюють. А щодо людей застосовують технології зміни ідентичності, системно й тривало «переконують», часто через терор, що їхня культура – відстала, кумедна, а то й «шкідлива».
"Руській" імідж Росії
Найефективнішим обґрунтуванням претензій на території Києворуської держави стала ще для Московського князівства ідея «успадкування від Києва». Згідно з нею, все, створене на території України за давніших часів, є коренем російської культури – отже належить їй і має бути представлене в російській столиці.
Пам’ятки періоду Київської Русі потрапляли до Росії різними шляхами: їх передавали до центральних установ імперії внаслідок імператорських указів; вивозили співробітники наукових установ Москви й Петербурга та українські діячі, що виїздили туди на роботу, колекціонери.
Чимало києворуських старожитностей потрапило до фондосховищ російської держави під час Першої світової війни, коли провадилася дивна «евакуація» з регіонів Східної України та вивезення культурних цінностей з музеїв та єпархіальних сховищ Західної України. А також у час Другої світової у результаті не менш дивної евакуації та післявоєнних реституційних процесів між Німеччиною, США та СРСР.
Шабля Володимира Мономаха. З альбому "Воины, доспехи и вооружение Русской армии до 19 в."
Окрему групу етнокультурних цінностей періоду Київської Русі становлять атрибути князівської влади. Так, серед іншого, до Росії були переміщені шолом і кольчуга князя Ярослава Всеволодовича, щит і меч Мстислава Володимировича, шабля Володимира Мономаха та багато іншого.
Представлені в російських музеях шедеври києворуського мистецтва, брутально вирвані з київського тіла, також відіграють свою роль і в територіальних претензіях, і в іміджі Росії як культурної країни. Так, у 1938 році на тимчасову виставку до Росії вивезли і не повернули найвизначніші реліквії знищеного у 1935 році Михайлівського золотоверхого собору. Відтак, мозаїка “Димитрій Солунський” тепер подається під номером 1 у каталозі Третьяковської галереї.
Димитрій Солунський. Мозаїка з київського Михайлівського золотоверхого собору.
Трофеї з України
Чимало українських історико-культурних пам’яток вивезли до Росії як військові трофеї. Так, коли 1775 року за наказом Катерини II московські війська зруйнували Запорозьку Січ, то пограбували церкву, де зберігалися козацькі клейноди. Клейноди й коштовності січової церкви потрапили до особистої колекції князя Потьомкіна. Згодом частину їх перевезли до Ермітажу.
Захоплення Запорозької Січі військами Петра І у 1709 році також супроводжувалося грабунками. До Москви та Петербурга були тоді перевезені як трофеї козацькі клейноди. У ході боїв до російських солдат потрапила шабля гетьмана Івана Мазепи, датована 1687 р. Згодом її передали до музею-арсеналу в Царському Селі. У другій половині ХІХ ст. більшість пам’яток цього музею передано до відділу середніх віків і доби Відродження петербурзького Ермітажу та Збройної палати Московського кремля.
Дані про кількість і навіть вигляд захоплених як військові трофеї українських етнокультурних цінностей містяться в описах та путівниках російських музеїв минулого століття. Археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко описав 14 корогов з фондів Ермітажу.
За описом військового історика генерала Миколи Брандебурга, в петербурзькому Артилерійському історичному музеї тримали такі козацькі реліквії: двокінцеві прапорці; мідну мортиру 1698 року глухівського майстра Карпа Іосиповича, вилиту за розпорядженням гетьмана Івана Мазепи; пищаль (гармата) того ж майстра; пищаль XVII століття, знайдену в Чигирині. У музеї зберігалася “біла козацька хоругва; багато прапорів, перначі різних полковників, гармати, шаблі, пістолі, порохівниці, часто з українським написом; одяг, кінна збруя”.
Оружейна палата у Москві мала козацькі прапори, булави, перначі, зброю. Прапори гетьманів Данила Апостола, Мазепи, Івана Виговського, Івана Самойловича, Дем’яна Многогрішного; булави Івана Мазепи, миргородського полковника Павла Апостола та князя Костянтина Острозького, якого взяли в полон у битві при річці Ведроші.
До Росії в час Російсько-турецької війни 1828-1829 років були переміщені церковні речі запорожців, які вони вивезли до Туреччини після знищення Січі: вісім запорозьких панікадил; виткана золотом та сріблом риза; срібні визолочені кадильниця та напрестольний хрест; Євангеліє у визолоченій оправі.
У Москві – отже «своє»
Відомо, що для імперій-колонізаторів властиве всебічне дослідження своїх «національних околиць» за фінансової та ідеологічної підтримки уряду, з метою кращого «освоєння» територій. Відомості про Україну цілеспрямовано збирали державні і церковні установи імперії – синод, міністерства, комісії, та наукові – академія наук, музеї, товариства. Фінансувалися археологічні та етнографічні експедиції, видавалися програми до збирання пам’яток, формувалася і підтримувалася кореспондентська мережа з учителів, священників, студентів.
Згідно з імператорськими указами, до Москви та Санкт-Петербурга передавали найцінніші археологічні знахідки, пам’ятки мистецтва, в тому числі народного, рукописи й стародруки. Велика кількість українських історико-культурних цінностей увійшла до приватних колекцій, що зберігалися або ж згодом були переправлені до Петербурга чи Москви.
Імператорська археологічна комісія, що діяла до 1919-го, протягом 60 років була центром організації археологічних досліджень на території всієї імперії. Найцінніші знахідки представляли на розсуд государю-імператору і «за велінням його імперської величності» надходили до імператорського музею Ермітаж або в інші «височайше призначені місця».
Перстень Кубрата з Мало-Перещепинського скарбу
Внаслідок діяльності Московського археологічного товариства та Імператорської археологічної комісії у ХІХ – на поч. ХХ ст. до Ермітажу потрапили майже всі знахідки зі скіфських, сарматських, давньоруських курганів, унікальні скарби, знайдені в Києві, та всесвітньовідомий Мало-Перещепинський скарб із Полтавщини. Туди ж перевезли найвизначніші знахідки з Товстої могили та з кургану Солоха: нині всесвітньовідомі срібну чашу зі сценами полювання скіфів та золотий гребінь із зображенням воїнів.
Золотий гребінь з кургану Солоха
До Московського історичного музею таким чином потрапили знахідки епохи палеоліту, бронзи та раннього залізного віку з Чернігівщини, Полтавщини, Волині, півдня України. Скажімо, пам’ятки з київського Михайлівського скарбу XI – XII століть: золоте намисто з підвіскою у формі сонця, золота з перлами діадема з деісусним чином, золоті з емаллю колти з зображенням сиринів; рясни; золоті медальйони-змійовики XI – XII століть.
«Племена» під впливом
Нагадаємо, що на той час власне українських музейних колекцій не збирали – і через заборони на таку діяльність через острах «українського сепаратизму», і через відсутність фінансування – адже потенційні колекціонери побоювалися виявити в такий спосіб нелояльність до влади.
Тим часом Російське географічне товариство, створене 1845 року, розгорнуло широку діяльність з вивчення культури і побуту «народу Російського», складовою частиною якого оголошували українців. Музей антропології та етнології ім. Петра Великого у 1899–1913 роках відряджав науковців до різних регіонів України для збирання «колекції по малоросах» та антропологічних обмірів.
Опішнянська мальована миска
1902 року при Російському музеї імператора Олександра ІІІ (нині Російський етнографічний музей) створено етнографічний відділ, де мали досліджувати не лише народи, що проживали на території Російської імперії, а й «межуючі з Росією країни, якщо в них мешкають племена, які є і в Росії», або ж «межуючі з Росією країни, на які поширюється російський політичний, економічний або моральний вплив» та слов’янські племена, навіть далеко від російських кордонів. До 1913 року науковці-етнографи регулярно збирали для цього музею українські експонати. Збирали їх і місцеві ентузіасти — краєзнавці, художники, студенти. Окрім цього, експонати закуповували у приватних осіб, надходили з виставок.
У результаті експедиційної діяльності було зібрано велику кількість експонатів з україніки. Це атрибути весільної обрядовості, зразки ткацтва, килими, пряничні дошки, рибальське знаряддя, писанки, кераміка, одяг, вишивки, народні іграшки, предмети хатнього начиння, знаряддя праці, унікальні пам’ятки чумацького промислу, знаряддя золотарського промислу, вибійчаного ремесла, предмети чабанського побуту, кальки настінних розписів, фотоархів. Цей розділ колекції називався, звісно ж, “Малоруси”. Цінність її є для нас надзвичайною.
До сховищ Москви й Петербурга заведено було передавати навіть етнографічні експонати з виставок, які влаштовували в Україні місцеві відомства й товариства. Відомий історик Дмитро Яворницький, наприклад, організовуючи етнографічну виставку до XIII Археологічного з’їзду, що відбувся 1905 року в Катеринославі, змушений був просити дозволу Московського археологічного товариства не відправляти в Ермітаж експонати, придбані на Катеринославщині власним коштом, а залишити їх місцевому музеєві.
Росія добряче поживилася культурними цінностями з України – як зі Східної, так і з Західної – у Першу світову війну. На початку військових дій уряд імперії поширив таємний наказ, що на випадок «опасности военного времени» мають бути евакуйовані історичні, археологічні і художні пам’ятки та всі документи, «удостоверяющие право казны на недвижимое имущество».
Підведення до «російського знаменника»
СССР недарма за кордоном часто називався Russia. Російська культура тут була оголошена почесно-пролетарською, а окупованих народів – буржуазно-націоналістичною. Вилучення української етнокультурної спадщини у радянські роки мало дві мети. По-перше, втримати люд у покорі шляхом відчуження від нього культурної спадщини. По-друге, підтримання для Росії ілюзорного іміджу потужного культурного й політичного центру, правонаступниці культури Київської Русі, за рахунок творів мистецтва та історичних архівів колоній. Переміщення або ж нищення пам’яток української культури, що не вписувалися в рамки картини «головної і другорядних республік» Союзу, було відповідним чином ідеологічно обґрунтоване.
Аж до розпаду СССР в українському музейництві, літературі та мистецтві показово засуджували «факти захоплення старовиною, її ідеалізації, некритичного ставлення до архаїчних форм у побуті та звичаях».
У статті «Боротьба КП(б)У за здійснення ленінської національної політики на Україні», надрукованій у часописі «Червоний шлях» у 1934 році, секретар ЦК КП(б)У, уповноважений Сталіна в Україні Павло Постишев хвалився, що останній – тобто, 33-й – рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції та націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником… «І шумськізм, і ухил Скрипника живилися одними і тими самими коріннями і соками. І той і другий працювали на справу відриву України від Радянського Союзу,… стремились геть від Москви – центру світової пролетарської революції», – писав Постишев. Він наголошував, що ось тепер почнеться розгортання великої творчої роботи в галузі будівництва радянської української культури, «національної формою і справді соціалістичної за змістом».
Тонни «мотиваторів спротиву»
Тотальне пограбування церков у 1920–1930-х роках стало катастрофою для української культурології. Майже кожна українська церква ставала музеєм, призбируючи старожитності. Зі здобуттям незалежності від Росії та проголошення Української держави в 1917 році культурні цінності, збережені в церквах та монастирях, нарешті ставали доступними українським науковцям. А це, зокрема, шедеври українського золотарства XVII–XIX століть. Але у перші ж роки по радянській окупації ця можливість була перекреслена. Ще не описані й не досліджені пам’ятки сакрального мистецтва були вилучені з церков та переправлені до Росії.
Кампанію з продажу за кордон речей художнього та історичного значення прикрили потребою «отримання коштів для допомоги голодуючим Поволжжя». Насправді це був звичайний грабунок і водночас засіб позбутися артефактів, що живили «буржуазний націоналізм».
У березні 1922 року Ленін надіслав секретну директиву членам Політбюро, керівництву ГПУ, Наркомату юстиції і Ревтрибуналу, аби вони «провели» рішення, що «вилучення цінностей, особливо з найбільш багатих лавр, монастирів і церков, повинне бути здійснене нещадно рішуче і в найкоротший термін». І там же ленінські слова, що стали «крилатими»: «Чим більше число реакційної буржуазії й реакційного духівництва вдасться нам з цього приводу розстріляти, тим краще. Треба саме тепер провчити цю публіку так, щоб на декілька десятків років ні про який спротив вони не сміли і думати».
16 лютого 1922 року Президія ВЦИК постановила «приступити негайно до вилучення цінностей з храмів всіх віросповідань». 8 березня того ж року вийшов декрет ВУЦВК «Про передачу церковних цінностей до фонду допомоги голодуючим», яким постановлялося «Запропонувати місцевим Радам у місячний термін вилучити з церковного майна... усі дорогоцінні предмети з платини, золота, срібла, коштовного каміння, слонової кістки, вилучення яких не може суттєво зачепити інтереси самого культу, та передати їх до органу Уповнаркомфіну зі спеціальним призначенням до фонду ЦК допомголоду… Приховання від опису дорогоцінних предметів... карається примусовими роботами на строк до одного року і конфіскацією всього майна релігійних чи церковних організацій».
Сакральні цінності більшовики вимірювали в кілограмах, пудах і тоннах… Автор виданої у Львові 2015 року «Енциклопедії художнього металу» Ростислав Шмагало свідчить, що тільки в 1922 році з церков центрально-східної України більшовики забрали 45 650 кілограмів срібла. Також – три пуди золота і 1397 каратів коштовних каменів. Також до Москви й Петербурга вивезли 150 приватних колекцій із двохсот тисяч предметів, вартість яких становила на той час мільярд російських рублів – обсяг усього золотого запасу Російської імперії станом на 1915-й.
З московського Держсхову цінності продавали за кордон. Або й не продавали: багато музейних експонатів та церковних реліквій було віддано до російських музеїв.
Голод на золото
У той час грабували і музеї. У вересні 1921 року Українська економічна рада зобов’язала всі господарські організації передавати уповноваженим Державної імпортно-експортної торговельної контори «надлишкові запаси» музейних коштовностей. 26 грудня 1922 року було затверджено постанову уряду «Про музейні цінності», яка надавала Особливій комісії, що складалася з представників Наркомату державного контролю, Наркомату фінансів та Наркомату освіти, «право продажу з державних музеїв та інших сховищ речей, що не мають музейного значення».
Українські музеї збідніли на тисячі експонатів, що промовляли до історичної пам’яті мешканців України. Зокрема, у перші «радянські» роки з Катеринославського (нині Дніпро) музею ім. О.Поля була «реквізована» колекція церковного начиння з козацьких храмів, зібрана Дмитром Яворницьким. Полтавський пролетарський музей, як зазначається у звітах, передав тоді «у фонд голодуючим» три пуди речей із срібла високої проби. З Чернігова до Москви, серед іншого, було переправлено 460 номерів ювелірних виробів із золота і срібла, в кожному з яких було від 2 до 540 предметів. Тоді ж з Чернігівського музею зник унікальний експонат – торбан Івана Мазепи з гетьманським гербом.
Торбан гетьмана Івана Мазепи
У час, коли українські музеї розграбовували, з 1923 по 1930 рр. тривав новий період експедиційної роботи в Україні співробітників етнографічного відділу петербурзького Російського музею. Так, у ході Подільської експедиції 1924–1925 років фонди музею поповнилися зразками пряників, писанками з писанкарським знаряддям, кальками з настінних розписів, рушниками і вбранням.
Після I Всеросійського музейного з’їзду (1930 р.) в СССР розпочалася боротьба проти «речового фетишизму». З музейних експозицій вилучали пам’ятки традиційної культури, натомість виставляли стенди, котрі ілюстрували «поступ соціалізму». Те, що було «до Великої Жовтневої», стали змальовувати як кумедне, примітивне. Однак своєї ціни воно не втрачало. Українські музеї постійно отримували з центру розпорядження на видачу певної кількості золота й срібла. Чергові хвилі вилучень прокотилася українськими музеями у 1928–1938 роках.
Усі цінності, вилучені з музеїв і церков України, надходили до Державного сховища цінностей РРФСР. Спеціальна комісія розподіляла їх за двома категоріями: 1) речі виняткової художньої вартості (їх планувалося передати до центральних та провідних музеїв Росії) та 2) антикварні речі (призначені для продажу за кордон).
Повного переліку цінностей, вилучених з українських музеїв у 1920-1930-ті немає. Найбільше постраждали київські заклади, оскільки тут зберігалися найцінніші колекції.
«Немає в списку – і речі не ваші»…
У роки ІІ Світової війни переміщення українських коштовностей до Росії тривало. 27 червня 1941 р. вийшла секретна постанова Ради Міністрів СРСР «Про вивезення з Москви державних запасів коштовних металів, коштовних каменів Алмазного фонду СРСР та цінностей Оружейної палати Кремля», за якою органам НКВС та Держбанку СРСР доручалося вилучити та евакуювати такі цінності також з усіх музейних закладів Союзу. Так, артефакти з коштовних металів із Черкаського обласного краєзнавчого музею було здано в банк. За свідченням співробітників музею, після війни до Черкас золото не повернули.
У тил було вивезено тільки 22 музеї України з 174; серед евакуйованих були музеї Києва та кількох обласних центрів – Дніпропетровська, Одеси, Полтави, Сум, Харкова, Чернігова.
Безцінна колекція тканин Києво-Печерської лаври із дарчими написами князів і гетьманів була знищена радянськими підривниками разом з лаврським Успенським собором у листопаді 1941 року. Кілька кілограмів динаміту, закладеного радянськими військами при відступі, витягли німецькі сапери з-під будівлі історичного музею на території лаври.
З початком війни біля 30 тисяч експонатів Чернігівського історичного музею, переважно вироби з коштовних металів і самоцвітів, вивезли Уфу та Чкалов. Перед відправленням було зроблено детальні описи всього, що вивозили. Їх мусили вкладати у ящики при поверненні з евакуації. Але після повернення списків не виявилося. Отже, невідомо, чи все повернулося. Частина з того, що не евакуювали, було знищено в приміщенні музею внаслідок потрапляння в нього радянської авіабомби.
З Нікопольського краєзнавчого музею у 1941 році було евакуйовано у 8 ящиках найцінніші експонати (знаменита козацька ікона «Покрова Богородиці», клейноди, чарки кошового Івана Сірка, запорозьке «Євангеліє» тощо) в напрямку Північного Кавказу. На станції Моздок під Нальчиком ящики було розвантажено, далі їхній слід втрачено.
Два вагони з найціннішими експонатами Харківського історичного музею ім. Григорія Сковороди потрапили під бомбардування на станції Олексіївка Білгородської області. Рештки були відправлені до Уфи, де зникла частина артефактів, зокрема коштовності з давньоруських скарбів та церковне срібло.
Втрати від такої «евакуації» досі не обраховані. Були втрачені, а точніше знищені, довоєнні описи й каталоги музейних колекцій, які підтверджували б, що предмети дійсно вивезені з українських музеїв. Чимало українських шедеврів осіли не лише в музейних збірках Німеччини, а й у Росії, куди поверталися з Німеччини та звідки не поверталися з «евакуації».
Мисливці на скарби
Аж до 1991 року з України вивозили пам`ятки історії та мистецтва. Російські музейники «позичали» навіки експонати з українських колекцій, забирали до російських академічних установ «на доопрацювання». Усі музейні, бібліотечні й архівні фонди України перебували під контролем всесоюзних і могли на вимогу керівництва передаватися до російських установ.
У 1940 році зі Львівського історичного музею вивезли до Росії коштовності Михалківського скарбу. У 1950-ті цей же музей передав до Державного сховища цінностей (Гохрану) 116 предметів з золота й срібла вагою 13 кг.
Відповідно до затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР від 29 липня 1984 року №683 «Положення про порядок обліку, оцінки і реалізації конфіскованого безгосподарного майна, що переходить правом успадкування до держави і скарбів», усі скарби, знайдені на території України, мусили передаватися до московського Гохрану.
У червні 1991-го, за кілька місяців до проголошення незалежності України, до Держсхову СРСР на підставі союзних інструкцій передано знайдений у Черкаській області скарб: 5 золотих, біля 2 тис. срібних, 5500 мідних монет і 33 фрагменти срібного чоловічого пояса.
Як повернутися до себе?
Які наслідки мали такі вилучення й нищення для нас, українців, окрім спорожнення музеїв? Культура надає всьому сакральних сенсів, які структурують світовий порядок. Щоби змінити лад, потрібно змінити сакральне – переформатувати культуру. І змінити до неї ставлення. Що і робили «територіальні претенденти» упродовж кількох століть. Чи ці наслідки для колективної ідентичності є незворотніми?
Відомо, що людина прилучається до набутків своєї нації завдяки двом одночасним потокам інформації: біологічної (дається при народженні) та культурної (отримується протягом життя через слово, мелодію, зображення, пам’ятки культури). Другий потік вважається важливішим за перший, адже неодноразово траплялися випадки, коли представники інших народів уже навіть у дорослому віці переймалися українством, вивчали мову, побут і культуру нашого народу. З іншого боку, українці, які з якихось причин не отримували інформації про українську історико-культурну спадщину, часто не ідентифікують себе з представниками своєї нації.
Здавалося б, ми маємо достатньо для самоідентифікації: багаті фонди Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАНУ, Музею народної архітектури та побуту України, Державного музею декоративно-прикладного мистецтва України, Музею Івана Гончара – все це результат багаторічної, часто жертовної праці науковців. Обласні та районні краєзнавчі музеї також мають чималі колекції історико-культурних цінностей.
Однак найцінніші й найдавніші зразки все ж перебувають у Росії. Який вихід? Домагатися створення відкритого банку даних на артефакти україніки, що зберігаються як у самій Україні (досі такого не створено!), так і в РФ. З відповідним науковим супроводом та інформаційною кампанією. А також готувати документацію на повернення в Україну тих артефактів, які, за міжнародним правом, можливо повернути. Незважаючи на війну – ба навіть через неї. Адже за що ми боремося нині, як не за свою територію, культуру й самобутність?
25.06.2020