День вишиванки – привід одягнути цей святковий одяг на роботу, в школу, просто на вулицю, і обов’язково – до знимки у соцмережу. В цей день інтернет переповнений орнаментами, кольорами, формами і, звісно, коментарями, яка сорочка краща. Тоді як сам термін «вишиванка», хоч і практичний, але обмежений змістом, який в нього вкладаємо. А про те, що вишита сорочка гарна і ще краща, взагалі не говориться. Вишита сорочка – це аксіома, і вона не потребує доведення, – каже нинішня співрозмовниця Z.
Галина Ліщинська-Кравець, старший викладач технологічної професійної освіти Дрогобицького педуніверситету, математик за фахом, досліджує і відтворює старовинну українську вишивку. Має для себе «скриню сорочок», серед яких відтворено бойківські (Турківського району Львівщини), яворівські, городоцькі, буковинські традиції. До цьогорічного Дня вишиванки підготувала новісіньку сорочку, яку класифікує так: «Це сорочка, вишита на основі буковинської давньої весільної сорочки, відтворена абсолютно на сучасних матеріалах (льоні) сучасною шовковою ниткою. Збережено її тунікоподібний крій, техніки вишивання, малюнки. Одягається еклектично: оскільки я не маю обгортки до цієї сорочки, то вберуся в широку довгу спідницю в народному стилі».
Ось так майстри висловлюються про те, що ми звикли називати просто «прийти у вишиванці».
Пані Галина дружить з традицією вишивання зі студентських років. Любов до цього заняття привила їй викладачка вищої математики Мирослава Кот. Саме ця освітянка очолила свого часу першу в Україні кафедру періодики та історії художніх народних промислів в Дрогобицькому педуніверситеті. Починалося все як факультатив: відділення народної вишивки у 1987 році. Однак Мирослава Кот уміла запалити своїх учнів, а оскільки ще й припав період національного відродження, то цим свіжим подихом заразилося чимало студентів. Викладачка мотивувала їхнє навчання участю навіть у республіканських виставках. «Я пішла асистенткою на нову кафедру Мирослави Кот. Багато її учнів пішло за нею. Сьогодні це кафедра трудового професійного навчання. Мирослава Кот зуміла підняти цілу хвилю настроїв, залишила величезну спадщину мистецьку і педагогічну. Вишивання – це лічба, закономірності, пропорції, геометрія», – розповіла Галина Ліщинська-Кравець.
Перший, друкований у видавництві "Франкова Земля", буклет про кафедру та вивчення дрогобицької вишивки
Галина Ліщинська-Кравець просить класифікувати речі ужиткового мистецтва за їхньою важливістю і віковою приналежністю. Інакше кажучи, називати речі своїми іменами. «Якщо ми кажемо «День вишиванки», треба визначитися, що ми святкуємо. Чи ми віддаємо честь і шану давньому мистецтву і кажемо про те, як воно розвивається? Чи лише про сучасне, яке є елементом модного одягу? Нині ми будемо мати в соцмережах змішування. І будемо говорити: це гарне, а це негарне. Сорочка, яка має один вишитий рядочок, та сукня з білого шифону – розкішна і феєрична – це дві непорівнювані речі. Їх будуть намагатися порівняти, я це бачу багато років. Це проблема. Порівнювати речі можна в межах однієї площини, кажу мовою математика. І кожен з носіїв тих речей буде мати рацію, адже у вишиванні існує перетин різних стилів».
Один з альбомів Мирослави Кот
Отже, вишиванка: національний символ, за який можна було поплатитися життям на Сибірі, і основа сучасного дизайнерського одягу. Як до них ставитися? Пані Галина не радить чіплятися тільки за автентичні народні строї і намагатися одягнути їх на сучасника. Це добре, що вони стають елементами весільних суконь чи іншого одягу. Однак підвести спільний знаменник під давніми артефактами і теперішніми було б неправильно. «Ми маємо багато взірців тих вишивок, які були зроблені в таборах Сибіру. Маємо трагічні історії жінок, коли вони кісточкою з риби і ниткою, висмикнутою зі спецодягу, намагалися створити оте вишиття. Сьогодні у слово «вишиванка» вкладають все, що тільки можна побачити. Маємо розрізняти: автентичні речі, сучасний вишиваний одяг, дизайнерський, самодіяльний. Наприклад, старовинна сорочка, яка має сто і більше років, – це один історичний пласт, культурна одиниця, та річ, з якої треба вже вчитися. Інший аспект – це сучасний одяг: його шиють, вишивають на підприємствах, можливо, вручну, можливо, машинами, але це є сучасний модельований одяг і сучасні технології. Наступний – дизайнерський напрям: це величезна когорта фахівців, які з розумінням давньої традиції, історичних пластів створюють одяг, який відображає реалії часу. Є ще самодіяльний одяг: сподобався орнамент, є кавалок тканини, приносимо кравчині і кажемо: «Я собі тут вишию, ви мені покрійте».
Авторська робота Галини Ліщинської, вишита за мотивами яворівських хустин
Автентична сорочка, як і кожен твір мистецтва, надається до прочитування і аналізу. Цей процес тонкий і тривалий. На щастя, не лише фахівці, а й ціла плеяда вишивальниць-аматорок зацікавлені в тому, щоб не дати старій українській сорочці знищитися. «Інколи спросоння прокидаєшся і думаєш: «А чи там і там могла бути така сорочка? Ану напишу їм у Fb. А вони мені раз – і відповідають: «Так, є, приїжджайте!» Ти це читаєш і їдеш туди, вже щаслива», – ділиться пані Галина. Сама вона присвятила себе дослідженню городоцького вишиття, адже родом з Городоцького району (Львівщина).
«Відтоді, як Мирослава Кот скерувала мене досліджувати орнаменти своїх земляків, я хворію на цю городоцьку вишивку. Якось я побачила сорочку в музеї Городка, в якій жінка у 1901 році йшла до шлюбу. Про цю жінку збереглася інформація, і мені про неї розказали. То був подарунок долі. Цю сорочку я вивчила, відпрацювала, маю її в своїй домашній колекції. Я її навіть не одягаю, тримаю як реліквію».
Одна з робіт Галини Ліщинської
Кожна сорочка, каже пані Галина, має свої таємниці. Інколи дослідник, починаючи візуальний аналіз, одразу може сказати, з якого регіону цей одяг, якою технікою вишитий. Доки не побачить виворітку, за якою часто починаються несподіванки. «Давню сорочку не можна ні підпороти, ні підняти шов, щоб підглянути. Не можна цього робити. Це нитка, котру ви зірвали з місця. Насамперед аналізуємо візуально: чи це сорочка жіноча, чоловіча, дитяча; яких вона форми і крою; чи вона святкова, чи буденна. Потім треба добре приглядатися до полотна: звідки ця сорочка може бути і з якого періоду. Це може бути конопляна, бо є регіони, які шили тільки на конопляному полотні; є регіони, де гарно вирощувався льон. Дивимося нитку, якою вона декорована: це може бути вовняна, конопляна, лляна прядена, фабрична фарбована, фарбована в домашніх умовах нитка. Після того можна зробити заміри, вони часто вказують на якісь закономірності. Тоді вже сорочку копіюють на сучасному матеріалі, дотримуючись розміру, технік зшивання і технології вишиття. Один і той самий навскісний хрестик в кожному регіоні шився по-своєму. На мене інколи аж розпач нападає, бо є величезна кількість речей, які нереально дослідити, навіть для себе», – провадить Галина Ліщинська-Кравець.
Одна з робіт Галини Ліщинської
Довго вишивана сорочка була паспортом українців. За нею розпізнавали людей з різних регіонів. Заїжджаючи на великі ярмаркові базари, можна було впізнати, котра людина звідки. Клімат та особливості культури, географічне розташування зумовлювали відмінності вишиваного одягу. «В одному регіоні могла бути сорочка мережана, а в іншому обов’язково вишита вовною і з щільнішого полотна, бо клімат того вимагав. Десь кожух був неодмінно, і не один. А в іншому стрій був послаблений. На художні особливості вишивання мали вплив культурні зміни. Наприклад, прикордоння з Польщею чи з Білоруссю – це спільні етнокультурні традиції і мотиви. Наші предки більше відусоблено проживали, в них не було такого кола спілкування, тому мали свої художні особливості. Часто доводиться чути: «Яка гарна вишивка!» Вона вся гарна, якщо об’єктивно. Автентичне вбрання ми приймаємо за аксіому, буду знову казати як математик. Я маю давню сорочку перед очима – це аксіома, і вона не доводиться. Це вже на її основі ми можемо стати супердизайнерами, хорошими реконструкторами. Щоби я мала що передати своїм внукам, я повинна добре подбати про цю аксіому», – пояснює викладачка.
На Галичині звикли казати й «вишивана блюзка», якщо йдеться про жіночий одяг. Зі слів дослідниці, термін «блузка» пішов зі швацької промисловості. Так можна ознаменувати вишиваний одяг 50-70 років минулого століття, уже сучасного крою. Коли ж ми маємо на увазі автентичну сорочку, то це давня річ, яка носилася в цілому строї: сорочку ніколи, навіть по хаті, не носили без спідниці, плахти, запаски. «Могло бути без горсика. Без того плечового теплішого одягу. Але поясний одяг жінка мусіла мати. Вийти просто у сорочці на вулиці, то на ціле село було прокляття, бо казали, що відьма бігала. Сьогодні ми бачимо – одягають начебто сорочки: просто пояском підперезали і пішли. Тобто пішли в білизні. Так би не мало бути. Хоча би сучасну спідницю треба одягнути. Такі канони», – пояснює Галина Ліщинська-Кравець.
Одна з робіт Галини Ліщинської
У 90-х роках кожне село мало на зиму традицію обмінюватися вишиваними речами і відшивати одне в одного: ти в мене «яська», я в тебе серветку тощо. Ніхто не задумувався, від кого пішов той перший «ясько» і хто придумав орнамент, який вже мали в кожній сільській оселі. Ще й сьогодні візерунок як інтелектуальна власність не має юридичного захисту. «Якщо ми маємо друковане видання, чи недруковане, але є зазначені автори і є засторога на використання цього авторського продукту, то, звичайно, що на це треба зважати і поважати авторське право. Сьогодні майстри, які займаються розробками орнаментів, намагаються подати так, щоб ті візерунки було видно, але щоби дублювати чи копіювати їх було складно. Хитрощі застосовують, щоби їхню власність не викрадали. Хоча це марні спроби, доки питання не буде на законодавчому рівні. Коли я відшиваю сорочку, завжди намагаюся знайти людину, яка до неї дотична, і спитати дозволу», – каже пані Галина.
Врешті, надсилаю майстрині світлину весільного вбрання, яке вишивала для себе й чоловіка. Одразу отримую приклад правильної класифікації: «Вишивка на Вашій сукні – еклектика: взори геометричні, на вигляд буковинські, поєднані дизайном рослинним. Абсолютно сучасна розробка. У сорочці чоловіка сучасно трактовані гуцульські взори».
Розмовляла Юлія ОВСЯНИК
20.05.2021