Про монументи вздовж доріг
Є така властивість у розвинутих цивілізацій – прикрашати простір свого існування. Вавилон, Єгипет, Греція, Рим – традиція ставити пам’ятники, здається, звідти, якщо не древніша. Ну і чи не від початку цієї традиції пам’ятники несли й відповідне ідеологічне навантаження. Так і по сьогодні.
Юрко Андрухович у своїй недавній колонці на “Збручі” заторкує цю тему – виривання з культурного пекла. За океаном зараз нищаться пам’ятники військовим і цивільним діячам, начебто причетним до захисту рабовласництва. Навіть Черчилль і де Ґолль під люстрацію потрапили, а також абсолютно безневинний Роберт Брюс, шотланський король-повстанець. А у нас посеред Києва досі Ватутін стоїть, а посеред Одеси Катерина сидить. Цілковито погоджуюся – ці екстремні випадки мають бути ліквідовані. Але не тільки вони. Варто думати ширше й усвідомити глибину того естетичного маразму, який у нас являють монументи, іменні і безіменні, по селах, містах, а часом і просто біля траси – як звисали ті вершники-будьонівці над дорогою на Львів. Зараз там кістяк лишився, з однією кінською головою, здається. Також символічно. Бо ж то був не пересічний, а відверто знаковий твір серйозного скульптора.
Та загалом культура монумента невисока по нашій Україні. Трапляються й естетичні випадки, проте рідко. У випадку монументів, присвячених перемозі СРСР у Великій вітчизняній війні (майже те саме, що й Друга світова, тільки коротше й переможніше, кремлівська версія), це насамперед солдат. Він величний і мужній, у 9 випадках з 10 має на голові каску. Автомат у нього на грудях зазвичай дисковий, і цей круглий диск як у шикарного кулемета Томпсона, оспіваного в гангстерських сагах. Але люфа автомата груба, інколи аж квадратна. Насправді це ППШ-41. Бо Гуго Шмайсера вдалося полонити лиш наприкінці війни, і він ще автомата Калашнікова для Червоної Армії не зробив. Тож на пам’ятниках нерідко проскакує у скульпторській роботі якась така дуже спрощена версія зображення зброї. Так само спрощений і одяг солдата – він дуже часто має накинуту на плечі плащ-палатку, цілком безформну, так що скульпторові навіть хлястика шинелі не потрібно ліпити, не кажучи про вилоги й погони. Із усіх опізнавальних знаків у солдата – тільки п’ятикутна зірка на касці.
Солдат зазвичай вилицюватий, поголений. Бо інколи він стоїть в обнімку з партизаном, і партизан зазвичай бородатий, з рушницею. Крім бороди, партизан має на собі якусь куфайку і таку дивну папаху з червоною стрічкою поперек. Але дивлячись на сьогоднішніх хіпстерів, бачиш повсюдно бороди елегантні й підстрижені, а партизан зазвичай має бороду лопатою, більш російську, ніж українську.
Як виняток, що лише підтверджує правило, можу назвати справді чарівний бюст Ніла Хасевича у моєму рідному Рівному. У Хасевича борода красива і стильна, він був митець, і відповідний образ мав. Але це вже пам’ятник нової доби, а мілітарні монстри – бородаті партизани з поголеними солдатами в накинутих плащ-палатках і в касках з п’ятикутними зірками – притискають до грудей свої дискові автомати й мисливські рушниці на перехрестях всіх малих і великих наших міст.
(Усвідомлюю при цьому, що пофарбований бронзовою чи срібною фарбою монумент у центрі села з іменами загиблих односельців є місцем святим.)
А от із чим напевно можна було б щось зробити – це військова техніка! Скільки тих самохідних гармат, танків і батарей стоїть уздовж українських доріг! Маркована військова техніка Радянської армії. На радість хлопчикам-онукам, які гуляють біля танків з дідусями, котрі (дідусі) служили у Радянській армії й їздили на ось такому саме танку чи стріляли з отакої самої гармати.
У Східній Європі молоді пацифісти вже багато років тому фарбували радянську військову техніку на рожево чи в кольори веселки. Українські неформали-графітчики та інші молоді митці особливої активності поки що не проявляють.
Але все це військове залізо насправді мертве і вороже – навіть комічна гарматка біля виходу з метро Арсенальна. Тим більше, що ця гарматка символізує антиукраїнське повстання. А що символізує ціла зграя військової техніки у парку Слави в моєму рідному Рівному, я уявити не можу. Там кілька танків і гармат у вже цілком розібраному стані стоїть позад монумента зі шпилем. Враження являє дивне і сумне.
Тож поки що маршрутка із Києва до Житомира їде справді на кінцеву зупинку “біля танка”. А проїжджаючи Дубно, водії щуляться під винищувачем, який буквально звисає над трасою.
23.06.2020