Загрозливий оптимізм стосовно пандемії

Даріуш Долінський

"До можливості заразитися коронавірусом ми ставимося з нереалістичним оптимізмом. Таке ставлення поєднується з нехтуванням заходами безпеки", – пояснює професор Даріуш Долінський із польського Університету соціальних і гуманітарних наук, що вивчає поведінку під час пандемії.

Група психологів на чолі з професором Даріушем Долінським і професором Войцехом Кулєші з цього університету дослідила, як люди сприймають ймовірність зараження коронавірусом. Результати анкет, заповнених онлайн ще до оголошення першого випадку в Польщі, відразу після цього, а потім і через кілька днів, вже опрацьовані й опубліковані у профільному виданні "Journal of Clinical Medicine".

Більшість анкетованих вважали, що особисто вони менше наражені на ризик заразитися коронавірусом, ніж інші. Це явище, зване в психології нереалістичним оптимізмом, стало для дослідників великою несподіванкою.

Психологи пояснюють, що таке ставлення є адаптаційним механізмом, який дає ілюзію контролю в невизначеній ситуації. А професор Долінський додає, що люди вже встигли освоїтися з думкою про епідемію. "Дослідження ми розпочали на початку березня, незадовго до того, як у Польщі був зафіксований перший випадок коронавірусної інфекції. Однак інформація про епідемію в Китаї з'явилася вже в грудні 2019 року, відтоді ми могли щодня відстежувати, як розвивається ситуація, а тому звиклися з думкою, що це наша нова буденність", – вважає він.

Дослідники також перевірили, чи вплинуло на таку позицію збільшення кількості заражень або смертельних випадків. Однак результати для всіх досліджуваних груп були постійно майже однаковими.

Нереалістичний оптимізм на щодень полегшує нам функціонування. Однак при реальній загрозі він поєднується з нехтуванням заходами безпеки. Під час дослідження анкетованих питали, серед іншого, чи робитимуть вони щеплення від коронавірусу, якщо буде така можливість. Нереалістичні оптимісти значно частіше відповідали, що ні. На думку дослідників, це найбільша загроза такого ставлення.

— Заскочив вас, пане професоре, цей оптимізм?

— Дуже. Я був переконаний – як, зрештою, і весь колектив, – що ми виявимо нереалістичний песимізм або хоча б відсутність нереалістичного оптимізму. В дослідженнях, у яких я брав участь після вибуху в Чорнобилі, було саме так. Поляки на питання про можливість проблем зі здоров'ям через радіацію відповідали, що вони є більш ймовірними в їхньому випадку, ніж у когось іншого однакових статі і віку.

Аналогічні результати отримав і Джеррі Бурґер, який вивчав реакцію після землетрусу в Каліфорнії 1989 року.

Ми припускали, що при загрозі епідемії коронавірусу настрої будуть подібні – а тут несподіванка. Майже всі – а ми досліджували студентів з Польщі, пізніше з Ірану та Казахстану та лікарів з різних країн світу – вважають, що захворіє радше хтось інший, а не вони. Тільки в польських медиків ми виявили нереалістичний песимізм. Однак прошу – не питайте, чому. Може, то наслідки балагану в нашій медичній службі, що медпрацівники настільки розсудливі?

— Оптимізм є нерозумним?

— В нашій культурі він очевидно бажаний; зрештою, ми на щодень маємо схильність до нереалістичного оптимізму. Бо раціональне й об'єктивне сприйняття реальності не обов'язково є оптимальним з перспективи функціонування людини. Безперервна гризота ускладнила б наше повсякденне життя, тож краще думати, що всілякі злі речі трапляться радше з кимось іншим. Це одна з адаптивних ілюзій людини.

Поряд з нереалістичним оптимізмом маємо ще ілюзорне відчуття контролю – тобто впевненість у тому, що наш вплив на реальність є більшим, ніж це є насправді, і надмірно позитивну самооцінку – ми приписуємо собі більшу кількість позитивних якостей. Якщо ці розбіжності між фактичним станом і нашим самопочуттям незначні, то рівень тривоги і стресу знижується, й ми можемо краще зосередитися на інших речах.

— То де ж тоді пастка?

— Люди, нереалістично оптимістичні навіть у ситуації реальної загрози, частіше нехтують рекомендаціями. Після вибуху електростанції в Чорнобилі вони пили непастеризоване молоко чи їли овочі, які могли бути небезпечні. Тепер вони не вдягають масок, рукавичок і не дотримуються соціальної дистанції.

Але і на питання, чи схильні вони вакцинуватися проти коронавірусу, якщо буде така можливість, такі люди частіше відповідали, що ні. І саме цей брак схильності до профілактичної поведінки є небезпечним. Бо навіть якщо з'явиться ремедіум від коронавірусу, нереалістичний оптимізм може стати серйозною перешкодою для того, щоб спонукати людей до поведінки, яка захистила б не тільки їх, а й суспільство в цілому. Це, до речі, основна проблема з антивакцинним рухом.

— Звідки в нас тепер стільки оптимізму?

— Вибух атомної електростанції або землетрус – це події раптові й несподівані, а інформація про коронавірус дуже випереджала наше дослідження, яке почалося незадовго до того, як у нас діагностували перший випадок. Тому, мабуть, ми мали час освоїтися з думкою про епідемію. Внаслідок інформаційного бомбардування те, що відбувається, перестає бути страшним і стає просто звичним.

Так, як на війні. Спочатку солдат боїться кожного посвисту кулі, а потім і регулярні гарматні вибухи не справляють на нього особливого враження. Ми припускаємо, що тепер теж був момент, коли виник ірраціональний песимізм, – але нам його не вдалося вловити. Потім ми перевіряли цей механізм у різний період: нам було цікаво, чи змінився підхід після раптового сплеску заражень, смертельних випадків або після відмороження економіки. Але ж ні.

Тут може мати значення й ілюзорне відчуття можливості впливати на хід подій. Миємо руки, не знаючи, скільки разів це роблять інші люди – але нам легше думати, що ми, мабуть, частіше. Носимо маску, а потім бачимо когось без неї – і знову переконуємося, що ми є в більшій безпеці.

– Це звучить цілком раціонально.

— Може у випадку особи – так. Але нереалістичний оптимізм розглядається в груповому сенсі. Бо ж фактично якщо хтось, наприклад, веде здоровий спосіб життя, не є генетично загрожений, а ще до того недавно зробив аналізи, й у нього не виявлено пухлин, – то він має право вважати, що ймовірність розвитку раку у нього менша, ніж у когось іншого.

Але якщо таке переконання є у більшості, то це просто неможливо математично, щоби всі виходили з раціональних засновків. І в цьому випадку ми говоримо про нереалістичний оптимізм, тобто про випривілейоване бачення себе і власного майбутнього в порівнянні з іншими, подібними на нас людьми.

Вже сорок років тому Ніл Вайнштейн показав, що ми таку поведінку демонструємо дуже систематично. Ми думаємо, що залізнична катастрофа або серцевий напад швидше трапиться з кимось іншим чи що наш шлюб буде успішнішим.

— Які ще ризики несе цей наш оптимізм за епідемії коронавірусу?

— З'являється інформація, що ми інфікуємося переважно в приміщенні і коли перебуваємо з кимось тривалий час, а ймовірність зараження на відкритому повітрі є мінімальною. Я не експерт, щоб говорити про валідність цих тверджень, але більш схильні вірити будь-якому позитивному повідомленню саме нереалістичні оптимісти. Може бути і так, що вони мають рацію – і це супер. Однак загроза виникає, коли інформація, в яку вони так охоче вірять, зовсім не є достовірною і може призвести до нехтування чинними правилами.

Зрештою, цю розслабленість вже тепер можемо спостерігати в магазинах, на вулицях, на пляжах. Ну дійсно, чому ми маємо відчувати якусь небезпеку, якщо навколо себе бачимо людей, які не витримують дистанціювання. Це розкручує переконання, що жодної загрози насправді нема.

— Тепер ще багатолюдні зустрічі у рамках виборчої кампанії.

— А раніше ми бачили відвідування цвинтарів. І цілком очевидно, що коли особи, яких ми поважаємо, поводяться певним, скажімо так, розхристаним чином, то ми більш схильні діяти так само. Для кожного є свій авторитет – це може бути політик, професор або зірка YouTube. Однак саме моделювання, тобто наслідування значимих для нас осіб, є часто автоматичним, несвідомим.

Такий простий приклад: люди часто додають в кінці фрази слово "так". Двадцять років тому цього не було чути, але п'ять чи десять років такий зворот почали стосувати знаменитості. Ніхто цьому не вчився, але і без того така манера стала загальною. Те саме стосується інших звичок. В тому числі і цих превентивних чи прооздоровчих під час епідемії коронавірусу.