З житя і письменства.

(Наріканя і поради критиків Лїт.-Наукового Вістника. — Гадки давнїйших критиків в справі положеня нашої лїтератури. — Деякі висновки).

З приводу перших кількох книжок Лїтературно-Наукового Вістника появило ся в „Душпастирі", „Русланї" і „Буковинї" (тут особливо) кільканайцять статей, писаних Галичанами, Буковинцями і Українцями, з оцїнками Л.-Н. Вістника і з загальними замітками про нашу лїтературну продукцию та про вартість єї. Ті критики звичайно самі собі не признавали права критикувати, підписували себе „не-критикамп", читачами або й зовсїм не виявляли, хто вони, та дїлили ся з другими тілько, своїми „особистими вражінями". Але поминувши їх ріжні недорічности і суперечности та часом невідповідні вибрики, ми постараємось вибрати з сих статей загальнїйші виводи, які автори статей старали ся доказати на Вістнику і на иньших прикладах.

Критик в „Душпастирі" зробив редакциї Лїт. Наук. Вістника великий докір за видрукованє „Дневника Адама". На єго думку такі Дневники Адама посередно нищать християнїзм. — Українські критики нарікали на те, що не мають нїчого розумного і гарного по українськи читати, їм лїпше читати росийське. Вони бажали би собі, щоб український журнал дорівнував росийському, тимчасом не дорівнує. Так само наші книжки і часописи далеко гірші від росийських. Звідки се походить? На їх думку — передовсїм з недостачі критики. Доси наші письменники і самі себе посполу величали і люди шанували їх без заслуги, але тепер настала вже пора скинути їх „з трона з клоча". Читачі вже пізнали ся на їх невеликій вартости. Наші письменники боять ся критики, беруть її за особисту образу; на свою оборону складають спілки і друкують збірні спростованя по часописах. (Натяк на спільну заяву 21 Киян у відповідь критикови Л. Н. Вістника, друковану в 36-ім числї „Буковини"). Вже можна і треба й до наших письменників ставити великі вимоги. Критика їх праць дуже придасть ся. Нехай же читачі скажуть свою думку.

Таке було би загальне становище, з якого критики Вістника подивили ся на наше лїтературне житє. З позитивних порад письменникам сказав др. Василь Щурат одну (в Русланї ч. 25), щоби покинути вже манеру давних українських писателїв, яка „проявляє ся в посуваню гумористичного народного діяльоґу до карикатурного, а навіть неприличного — в кождім разї несмачного. Без лайок зі сфери батька й матери, лисого чорта й бурої свинї, без ординарних епітетів і не менше ординарних дотепів, без всего того козацько-етноґрафічного краму історична повість з козацьких часів не була би повістю. Гарне розумінє артистичної місиї історичного повістеписателя! І що тут говорити про вічні описи українських „улиць" і „перелазів", одностайні, як описи тих любощів, яких вони є сьвідком!.. Протестувати против сего було-б за рано, як довго більших хиб годї нашим українським писателям позбутись — хиб зло понятого, а радше односторонного реалїзму".

Подібне бажанє висказав і Українець Лївобічний, в 29 ч. „Буковини", невдоволений з „героїчних поем, де дїячі їдять галушки, пють топлене сало, додержують в розмовах етноґрафії і голосно регочуть ся, спянївши від горілки". „Не годуйте нас — каже — колишньою козацькою славою та вишневими садками, а дайте нам страву здорову і пожиточну, поможіть нам вилїзти з багна і темряви".

Коли до сих двох відзивів додамо ті часті в остатних лїтах наріканя на українські театральні твори, в котрих повно садків, соловейків, улиць, танцїв, горілки і стереотипних любощів, то можна би сї відзиви уважати реакциєю против манери сентименталь- но-етноґрафічного писаня давнїйших і теперішннх українських письменників. Навіть против наших народних пісень виступив якийсь Українець в 35-ім числї „Буковини", дослухавшись, що „наша народна пісня посьпівом своїм досить одноманїтна, що емо- ция, яку вона викликає, досить однобічна; в піснях побутових смуток занадто легкий, мелянхолїя не глубока, зачіпає тілько поверхово, викликає дешеві водянисті сльози, не дає глибини чутя, а в піснях історично-полїтичних занадто богато розпуки, зневіря, нїколи нема сильного, різкого поклику обуреня, нїколи нема заклику до боротьби із злом, гнобительством, а коли й є натяки на такі поклики, то вони переняті такою тихою мелянхолїєю, що швидче з жалю заплачеш, як ухопиш ножа в руки". Так отже читачі і слухачі бажають тепер иньшої страви, „здорової і пожиточноі". Се була би одна рада, о стілько позитивна, що виказує письменникам і музикам, що в них хоч деяким людям тепер уже не подобає ся. „Нового і поступового" жадають вони. Яка мала би бути ся новість і поступовість у письменстві, ся „сьвіжа течійка", якої жадає один з критиків, Українець, про се сказав кілька своїх гадок Галичанин д. Л. Турбацький в 16-ім числї „Буковини". Він не обстає за виключно-національним характером белєтристики і старає ся виказати, що в нинїшних часах лише то звертає увагу на себе, що має па собі пятно „таланту", та що з інтернаціоналїзациєю культурного житя лїтературні твори тратять помалу свій національний тип, а прибирають ріжні форми одного і того самого, спільного всїм народам культурного материялу. Теперішня молодїж — каже — виховала ся вже не, як давна, на „Тарасах Бульбах" і має иньші ідеали, західно-поступові, і иньший лїтературний смак. Тому й деякі белєтристи на житє селян стали дивити ся інакше, як давнїйші письменники; крім того стали описувати житє своєї інтелїґенциї, а далї і чужої, бо та чужа інтелїґенция також по душі „наша". Д. Турбацький подає тут на приклад: Valse mélanconque Кобилянської і Франка: „Основи суспільности" та „Задля домашнього огнища".

Пишучи на сю тему, критики ужили кілька разів слів: модний стиль, модерний зміст і т. п. в контрастї до наших давних традиций — і всего формального націоналїзму. Отже переказавши популярно думки критиків, виходить, що богато людям уже надоїли 1. теми з минувшини, писані „в юродивім стилю"; 2. теми з житя люду, оброблювані на стару етноґрафічну манєру; а натомісць бажали би люде читати щось нове і сьвіже так що-до теми, як і що-до обробленя. Се було би мабуть згідне бажанє богатьох так росийських як і австрийських Українцїв. Се один позитивний вивід з критик, друкованих у Русланї і Буковинї, що, розуміє ся, не виключає анї історичних анї етнографічних тем, відповідно трактованих.

Другий такий вивід доторкає ся відносин галицького журнала, як н. пр. Л. Н. Вістника, до читачів на Українї. Маючи у себе росийські журнали, українські критики жадають не тілько, щоби наш галицький журнал дорівнував росийським, але щоби подавав і те, чого не подають росийські журнали. Беручи річ з того боку, д. В. Шемет в 47 числї „Буковини" заявив своє невдоволенє, що у Лїт. Наук. Вістнику найшов переклади, які вже він читав в росийських журналах.

Поминаючи критики на поодинокі твори, що друкували ся в перших книжках Лїт. Наук. Вістника, — отсе такі були би думки наших критиків про загальне положенє нашого письменства і поради, як єго дальше розвивати. Не богато справдї тих нових думок і порад, особливо після того, що в тій самій справі писав Вартовий у своїх „Листах з надднїпрянської України" в „Буковинї" 1892, 1893 і 1894 року, і що єму сказав у відповідь Драгоманів також у „Буковинї" і в „Народї" і в окремій книжцї п. з. „Листи на надднїпрянську Україну, Львів, 1894". Ті два письменники дивили ся на відносини нашої лїтератури справедливійше і про вартість та будуччину нашої лїтератури сказали далеко більше нового і основного.

Мабуть не від річи буде тепер хоч дещо пригадати з довгої і інтересної полєміки Вартового з Драгомановим, особливо те, що доторкаєть ся нашої лїтератури. Вони оглядали нашу лїтературну продукцию з усїх боків, і брали її, як результат нашого житя, знаючи, кого і за що можна винуватити, а не так, як критики Лїт. Наук. Вістника, що пристращають ся без пожитку нї для себе нї для письменників, котрих тут звалюють з тронів з клоча, а тут рівночасао жадають від них, аби подавали „сьвіже і поступове". Хтож може їм подати „сьвіжу течійку", коли на їх думку всї теперішні наші письменники (з неназваними малими виїмками) не гідні тої слави, яку не по заслузї собі придбали?

Драгоманів мав про нашу інтелїґенцию в Австриї і її письменників дуже неприхильну думку. „Проби виказали — каже він в 25-ім числї Буковини з р. 1893 — що Галичина не в станї оплатити свою лїтературу, окрім популярної. А тимчасом росийська Україна (9—10 Губернїй) оплачує 1/3 видатків на росийське письменство... Значить, Галичина мусїла-б шукати собі базару для своєї лїтератури в Росиї. Се тепер не можливе через цензуру росийську а також через те, що галицько-руська лїтература зовсїм не відповіда лїтературному смаку росийському. Вона відстала від него років на 50, коли не на 100. Для Росиян галицька наука — схоластика, галицька публїцистика — реакцийна, галицька белєтристика — псевдокласична мертвеччина. Виключити треба тілько твори Федьковича, Франка та радикальну публїцистику". — А далї каже Драгоманів: „В тім то наше найбільше горе, що коли в Росиї давить печать реакция полїцейська, в Галичинї її мертвить реакция громадська, добровільна, а в Українї необразованість самих лїтератів. Останні, хиби страшнїйші всяких цензур, і поки вони не будуть усунені, доти наша лїтература не стане на дорогу розвитку" (Буковина 1893, ч. 25).

Так писав Драгоманів про австрийських Українцїв недавно, бо тому ледви пять лїт. Правда, від того часу Галицька Русь поступила і поступає наперед дуже сильно, але добровільна, громадська цензура в нас ще не минула ся, невинний Дневник Адама розлючує сьвященика, другі невинні оповіданя дратують иньших домашних цензорів; реакцийних елєментів і мертвеччини ще в нас богато; публика що-йно привикає до лїтературного руху та зачинає ним серіознїйше займати ся.

Українцї в Росиї дїлять ся на думку Вартового (в Буковинї 1893 ч. 13) на українофілів, радикалів-космополїтів і націоналів-народолюбцїв. Вартовий вірить тілько націоналам, по иньших пожитку для України не сподїває ся. А загалом про українську інтелїґенцию каже, що вона мала, безсильна, лїнива, несолїдарна між собою, індівідуалїстична, недбала до гуртової роботи, почуває себе радше як частину всеросийської інтелїґенциї і національного самопізнаня майже зовсїм не має. (Буковина 1892 ч. 29). І коли Драгоманів подав три причини, що не дають нашому письменству добре розвивати ся, себ то полїтичну неволю в Росиї, реакцийні думки у галицького громадянства та неосьвіченість серед українських письменників в Росиї, д. Вартовий додав ще четверту: національну несамосьвідомість серед інтелїґенциї на росийській Українї.

Про неосьвіченість українських письменників (особливо їх незнанє мови і національну несьвідомість) і про їх байдужість до національної роботи, подає і Вартовий і Драгоманів дуже сумні спостереженя. „Затягти до якої роботи, хоч би й тілько кабінетної, нашого „українського патріота" досить таки важкенько. Правда, як що він лїтерат, то він списує чимало паперу по — московському, але не по своєму... Тут звичайно безлїч перешкід і одна з них та, що за вкраїнські писання нїякий кат не платити-ме, друга та, що вкраїнське писаннє треба писати по вкраїнському, а мови своєї патріот наш — не сказати, щоб не знав, але так знає, що написати не може; а третя та, що, мов, щож єго зробиш, однак цензура заборонить, так на щож і писати? ...Старі наші письменники писали красше від нас (що до мови)". Таке пише Вартовий в Буковинї 1892 ч. 28. А на замітку Драгоманова про неосьвіченість українських письменників каже: „Що до неосьвічености серед наших письменників, то воно й не дивниця, коли сему потрохи правда. Осьвіченїйші люди, ті, що унїверзитети покінчили, скоро з унїверзитетських ослонів перейшли на офіцияльну посаду, зараз починають ховати ся з своїм українством. Коли й пишуть що, то по московському (бо таки й не знають по своєму), а по вкраїнському лишають писати недоукам, а потім глузують з їх — тим і виявляють свій український патріотизм... Та все-ж може воно й не так страшно, як здаєть ся д. Драгомаиову". (Буковина 1893 ч. 38).

Про неохоту і непевність Українцїв до гуртової роботи оповідає Драгоманів з власного досьвіду, як з дванайцяти головних сотрудників одного українського журнала, десять не написало до нього анї слова, а з двайцятьох иньших помічників остало ся при журналї тілько чотирох (Буковина 1893 ч. 21), а Вартовий приписує таку несолїдарність українських дїячів їх величезному індівідуалїзмови та неоднаковости в поглядах (Буковина 1892, ч. 29).

Кінчаючи свою полеміку з Вартовим Драгоманів заявив своє бажанє, щоб українська інтелїґенция не дїлила ся так, як подїлив її Вартовий на українофілів, радикалів-космополїтів і націоналів-народолюбцїв, а тілько 1. на українських націоналїстів і 2. на українських гуманїстів. Між такими тілько ґрупами — каже — можливий і прінціпіяльний спір, при котрому треба памятати, що обидві ґрупи однаково сьвідомі Українцї, — а тілько мають не однакові вихідні точки, наукові основи своїх тенденций. Звісно, сей теоретичний спір може, і мусїв би не перешкаджати демократично-поступовим елементам в обох подїлах - виступати солїдарно в громадській працї. Поки-що иньших укра- їнських унїверсалїстів, окрім рішучих демократів і поступовцїв, инакше радикалів, — нема. Нехайже виявить ся рішуча і відповідна ґрупа українських націоналїстів, віддїлившись від своїх приятелїв і авторитетів, ретроґрадствуючих або крутїйствуючих" (Буковина 1894 ч. 3).

Вже в тих кількох уступах, наведених із статей Вартового і Драгоманова, находимо розбір обставин, в яких розвиває ся наша лїтература в Росиї і в Австриї, важке слово про наших письменників і поради, як ті обставини зміняти і в якому напрямку. Все те виглядає зовсїм инакше, нїж відзиви сегорічних критиків Лїт. Наук. Вістника. Ті критики подивили ся на пашу лїтературу, як на обяв, що не має звязку з житєм народу і сам про себе може бути гарний, хоч би обставини були дуже погані. Притім загнали ся у своїм пересердю за далеко, бо вжеж не можна сказати, щоб серіозні письменники, не ділєтанти, лякали ся слова критиків, також не-ділєтантів (такої критики, яку у нас часом стрічаємо, справдї можна не так лякати ся, як не бажати собі, бо вона безхосенна); і щоб у нас була велика адорация між письменниками, також не можна сказати; навпаки се річ певна, що і пошани письменників проміж себе і пошани публики до письменників було в нас за мало. В житєписи кождого нашого автора можна найти далеко більше сторінок, записаних наріканєм, що „нїхто не гавкнув і не лайнув про нього", нїж сьвідоцтвами поважаня і величаня. Може бути, що вони дуже часто не заслугували на величанє, але тут нїяке звалюванє псевдоґенїїв з трона з клоча не додасть їм тепер таланту і розуму; тут ще найсправедливійший погляд Вартового, котрий сказав:

„Всїм щирим прихильникам до рідного дїла можна радити — скрізь і завсїгди пропаґувати думку про широку — і для інтелїґенциї і для народу — вкраїнсько-руську лїтературу, пропаґувати її, не зважаючи нї на які наче-б то непереможні перешкоди для тої лїтератури, і не збентежувать ся тим, що доси наші здобутки лїтературні були може й не перворядної ваги: се нїчого, аби вони були! Бо коли вони є, то стануть ся вони підвалиною, основою иньшим красшим. Нї в якій лїтературі нїчого відразу не робило ся. А і в Москалїв, яких так часто рекомендує д. Драгоманів, — скільки то було усяких Масальских, Марлиньских, Загоскиних, Зотових та иньших, поки з'явили ся там Гоголь, Турґенєв, Толстой. Так буде і в нас! Нехай наші сьогочасні белєтристи є тілько Марлиньскі та Зотови української лїтератури - — і то гаразд, бо після їх мусять прийти Гоголї, Турґенєви та Толстиї. А сего, тілько сего й бажають наші письменники сьогочасні, тілько на те й кладуть свою працю, щоб на сему хоч трохи обробленому ґрунтї могли вирости високі постатї на увесь сьвіт славетних лїтературних українських дїячів". (Буковина 1893 ч. 37).

Певна річ, амбіция неодного з наших письменників сягає висше, як до слави Зотових та Марлінских, але коли що при їх невеликім талантї може їм помогти для дальшого розвитку, то певно анї за велике, неоправдане величанє, анї несправедлива пристрастна критика.

Що до круга лїтературної творчости то Драгоманів радив працю „з низу в гору"; наша лїтература — казав він ще 1873 року — повинна підниматись з низу в гору і розширяти ся в міру того, як піднимавсь би мужик, природна і безспорна публика для нашої лїтератури в Росиї. (Буковина 1893, ч. 20 і 43). З сею думкою не згодив ся Вартовий і написав: „Українсько-руське письменство, хоч і яке воно убоге, хоч і як мало заробило імя письменство, лїтература" вийшло уже з рамцїв, що має письменство простолюдне, захоплює все ширше й ширше місце, і буде безперечно розвивати ся далї й далї в такому напрямкови... Лїтература для інтелїґенциї та лїтература так звана „пародия" повинні злучити ся до купи, щоб нїколи вже не розлучали ся" — хоч у нас тому перешкодили обставини, як каже Вартовий (Буковина 1893 чч. 36 і 37). Сю справу полагодив теоретично Драгоманів ось як: „Тепер в усякім разї — каже він — навряд, чи знайде ся Українець, котрий би радив нашим письменникам сидїтп на самій простонародній лїтературі навіть в найширшому змислї сего слова. Навіть при найбільших симпатиях до простонародности усякий мусить признати по крайній мірі волю кождому писателю вибирати собі сюжети, аби тілько праця єго вийшла вдачною, живою — між инчим і по мові..." Але популярна лїтература нам найбільш потрібна. (Буковина 1893, ч. 43).

З цїлоїж полєміки з Вартовим Драгоманів вивів таку мораль для української працї: „Працї тої видно тепер не так то богато. Вона не систематична, часом не сьвідома, не орґанїзована. Більше працї, більше думки, більше орґанїзациї! Але й менше сектярства! Говорючи на християнський лад, можна сказати словами проповіди Івана Золотоуста на Паску: іди й постивший, і не постивший ! — Христос приймає й того, хто прийшов заранї, й того, що прийшов у дванайцяту годину. — Один працює для науки про Україну тілько по московському (або по польському) — будьмо єму вдячні і ті, що пишемо по українському*). Один вірує в українську лїтературу тілько простонародно, „для домашнього обиходу", — нехай виробля її, а хто вірує в ширшу, нехай собі працює, по своєму, не кидаючи анахтеми на невіруючих, але працюючих, по своєму, всеж таки для української лїтератури. Один бере собі за виходні точки думки і інтереси всесьвітні, другий національно-українські, — впять не будемо анахтемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити. В однім тілько мира між нами не може бути : в справі поступу чи реакциї, в справі кастових чи всенародних інтересів, бо се справи основні, для котрих вже тисячі років іде між людьми боротьба невсипуща, без котрої житє людей перестало би бути людським. Сеї боротьби не можна замазати нїякими розмовами про національну солїдарність, а надто в нашій нациї, котра власне є нация плебейська. А що одні з нас будуть поступовцями поміркованими, а другі радикальнїйшими, одні демократами індівідуальними, а другі социяльними, — те ми можемо одні в других потерпіти, а надто при теперішньому станї нашої країни, котру і в Росиї і в Австро-Венґриї давить дуже вже застаріла система, реакциї і кастовости". (Листи на Надднїпрянську Україну Михайла Драгоманова, Коломия 1894, ст. 92—93).

Ті критики зперед кількох лїт розуміли також добре, як трудно галицьким журналам задоволяти духові потреби і Галичан і Українцїв; тому Вартовий доказував, що письменникам з України „невідмінно треба заснувати в Австриї своє самостійне видавництво" (Бук. 1892 ч. 28), раз через те, що ми в Галичинї маємо свою домашну ретроґрадну цензуру, противну Українцям, а друге — як уже знаємо — через те, що Українцям треба чого иньшого, як находять у наших журналах. Було би справдї користно, якби самі Українцї видавали собі в Австриї журнал, який їм до вподоби ; вони-ж найлїпше знають, чого їм треба. Але поки вони на те не спроможуть ся, галицькі і українські читачі мусять годитись на щось посереднє, — инакшим не може бути журнал, що призначає ся не для самих Українцїв, але і для Галичан, і то в далеко більшій мірі, бо наприклад Л. Н. Вістник має в Галичинї десять раз стільки читачів, що на Українї. Але в тім і лихо, що хоч Українцї може й знають, чого їм треба, але з дебільщого самі такі охочі до роботи для себе, як се описали не Галичане, а Українцї з роду Вартовий і Драгоманів... Тепер се є фактом, що на Українї нових письменників прибуває дуже мало, лїтературна продукция там також поменшала, і що наші письменники з Австриї беруть перевагу. І тут не поможе нарікати на Галичан, що починають переважати українських письменників, — так обставини склали ся, що инакше не може бути. Коли-б у молодих галицьких та буковинських белєтристів було більше серіозности і осьвіти — вони все ще пишуть як ділєтанти — то числом і продуктивністю вони переважили би гладко молоду ґенерацию письменників на росийській Українї. І до того певно дійде, коли Українцї не схочуть станути з нами до конкуренциї. А прецїнь по 25 мілїонах Українцїв, навіть в сучаснім „лихолїтю", можна би, як що вони самі себе не засуджують на смерть, сподївати ся хоч стілько роботи, кілько робить інтелїґенция трох мілїонів австрийських Українцїв... Плач на тяжкі обставини на нїщо не здасть ся!

Наші видавництва в Галичинї і на Буковинї мають ще такий клопіт, що тут нема більшого гурту читачів з менше-більше однаковою осьвітою. Кожде видавництво має читачів з ріжних сфер, і як ті читачі не до всего друкованого мають однаковий інтерес, то і трудно всїм однаково догодити. Для одного статя виходить за популярна, він бажав би чогось більше; для другого виходить за тяжка, він бажав би чогось лекшого. А нема хоч тисячки людей з однаковою осьвітою, котрі хотїли би чи могли би піддержувати відповідний для себе журнал. Звідси походить, що в однім і тім самім галицькім або буковинськім видавництві нераз і мусять друкувати ся статї то з меншим то з більшим науковим апаратом. *

Про якийсь лїтературний смак у нашої публики в Австриї також не богато можна сказати, бо чи він є і який він є, певно не знати. На своїй лїтературі не могла вона собі того смаку виробити, хиба на польській, росийській і нїмецькій та па перекладах. А тих перекладів появило ся у нас за остатних двайцять лїт розмірно дуже не богато і то при виборі їх звичайно не було нїякої системи. Длятого, при незаперечній ще слабости нашої ориґінальної творчости в порівнаню із чужими сьвітовими лїтературами, систематично ведені переклади видатнїйшої чужої белєтристики уважаємо ми дуже потрібними. А що против сього відзивають ся голоси з України, що вони, мовляв, мають переклади в росийських часописах, і ті часописи їм лїпше подобають ся, то на се вже нема ради.

Ми, розуміє ся, не вирікаємось порівнаня наших журналів з росийськими і не уважаємо сих якимсь далеким ідеалом для нас, тільки те мусимо піднести, що того рода погляд задає нашим журналам далеко тяжшу задачу, бо окрім обовязку — старатись про відповідну ориґінальну белетристику, поручає їм віднайти заграничні лїтератури, до котрих би не мала приступу росийська журналїстика, що як раз, не маючи дуже великого богатства ориґінальних талантів, жиє перекладами. Розуміє ся, коли український читач волить чужі твори читати в росийській мові як в українській, то тут вольному воля, тілько по щож тодї нарікати на росийську цензуру, що вона не пускає перекладів, — і чому як раз Українцї мають особливий нахил засипати галицькі редакциї перекладами з росийського?

Осип Маковей.

________________

*) Свободи, яку тут дає Драгоманів нашим письменникам, що пишуть на чужих мовах, ті не тілько уживають, але і надуживають, і то зі шкодою так для нашої мови, як і для самої річи.

[Лїт.-Наук. Вістник, 1898, т.2, кн. 6, с.181–191]