Філософ Євген Бистрицький – про лідерський стиль Зеленського, проблему держави з ідентичністю і моральне лідерство; тези з онлайн-дискусії «Епоха (без)системних змін: Яку Україну ми будуємо?», організованої PEN-Україна.
Про перший рік Зеленського
Фактично, ми обирали віртуальну постать. Постать, яка будувала свій імідж на емоціях. Не можу судити, якою мірою це будувалося на фільмі, на образі Голобородька. Але, безумовно, що це віртуальна постать.
Він не спілкувався, не виступав із промовою, не обґрунтовував свою стратегію. Але ми вибрали. 73% виборців, які прийшли на дільниці, – вибрали.
Я, чесно кажучи, не очікував, що віртуальна постать може перемогти. Мені було якось… Не можуть же обрати людини, яка мовчить. Відомої лише віртуально.
Чому обрали? Дехто говорив: ну, люди налаштовані популістськи. Очікують, що прийде президент, який все налагодить.
Порошенко мав підірваний імідж: корупційними скандалами, постійними згадками про кумів. Безумовно, там був елемент конфлікту інтересів, там була непослідовність щодо антикорупції і щодо реформ. Але основна причина, чому обрали Зеленського, яка фактично зруйнувала образ Порошенка і знищила його рейтинг, – очікування після Євромайдану. Революція гідності задала дуже високі очікування: справедливості, рівності, подолання олігархічно-кланової системи. Порошенку не вдалося цього виконати. Емоція невиконаності ідеалів Майдану, фактично, й допомогла перемогти цьому віртуальному образові. В принципі, в цей образ можна було вкласти все що завгодно. Зеленський – простіший. Він self-made. І от настала його епоха.
Емоція змін і лідерство
Я не бачу в цьому суспільстві драйву, стратегії. Не маю на увазі прописану стратегію як план. Але мусить бути стратегія як бачення, як vision. Яким чином ми відповідаємо на виклик із «червоними лініями»? На питання війни і миру? Не так, що, давайте, «в очі глянемо», а «куди ми рухаємося і що буде далі?».
Частина населення ще орієнтується на радянські, російсько-совєтські цінності. І самі ми – вихідці звідти. Ця частина населення впливова. Є друга частина, яка орієнтується на європейські цінності. І є суміш тих і інших.
Оте, що роблять Зеленський з командою… Вони оголосили себе «слугами народу». Вони – не лідери. Вони – «слуги».
Лідер – це не обов’язково фюрер. Чи авторитарний, автократичний керівник. Лідер – це той, хто пропонує стратегію і каже: «В нас буде така лінія».
Очевидний прокол і серйозний недолік ідеології, з якою він прийшов як «слуга народу», є побудова таких відносин між владою і громадянами, яку вони назвали «народовладдям». Вони думали, що будуть спілкуватися з нами всіма, збиратимуть наші думки, а потім слідуватимуть за ними – опортуністично в якомусь сенсі. Але вирішили не покладатися і не спиратися на середній клас. А навіть скажу більше: на активне громадянське суспільство.
Без середнього класу, без активних громадян нічого не вийде. У нас, до речі, фантастичні аналітичні центри, фантастичні організації. Не тільки антикорупційні і правозахисні, а й такі, які займаються пропозицією, політикою реформ. Але їм не потрібен цей середній клас. Їм не потрібен активний прошарок громадян. Вони їх не втягують в реформи. А без них не втягується все суспільство.
Драйву немає.
«Слуга народу» – це опортунізм. Опортунізм і є слабкістю цієї влади. Скільки б не міняли урядів, це нічого не вирішить. Що більше мінятимуть, то гіршою буде ситуація. Лідер мусить готуватися, будувати зв’язки. Це складний процес, це практика.
Мене бентежить призначення міністрів. Вони ніби падають з неба. Я не проти тих призначень. Але що далі?.. Я згоден із думкою Ярослава Грицака: у нас не збудовано інституції. Щойно вибудуються інституції, вони самі вже керують і самі вимагають керівників і лідерства.
Я би сказав навіть по-іншому. Справа не в інституціях. Мене більше бентежить моновлада. Чому? Тому що вона дозволяє здійснювати soft-авторитаризм. В кінці кінців, все замикається на Зеленському, на тому, як він думає. Попередній уряд і нинішній уряд – всі дивляться на нього. Хоча прем’єр-міністр – це теж політична постать. Він мусить брати на себе частину відповідальності.
Про опозицію
Крім інституцій, в нашому суспільстві нема сильної опозиції. Не проросійської, а нормальної.
Я кажу націонал-демократам: ви можете зібратися? Ви, кожен, можете відмовитися від лідерства? В тому числі і Порошенко. Нехай створять платформу для такого об’єднання. Я розумію, що це ілюзії, романтика… Але треба таки створити об’єднання, щоби врешті-решт сказати: є опозиція, і вона завдає певну лінію ідентичності.
Це надзвичайно важливо: хто куди веде, куди мусить вести. Вони сваряться. Сварять в парламенті «Голос» з Порошенком (ідеться про непорозуміння довкола відставки Арсена Авакова, – Z). Спочатку треба думати про Україну, а вже потім – «тьорки».
Без опозиції і не буде інституцій. Інституції будуються на політичних преференціях.
Дріб’язковість Зеленського
Коли прийшов Зеленський, його перші кроки викликали довіру. Навіть те, що він говорив про народовладдя, про «країну в смартфоні», про те, що ми будемо спілкуватися з державою на дистанції без всяких посередників, – обнадіювало. Але коли він поїхав сам розбиратися по дрібних випадках в регіони… Поїхав у Дніпро, поїхав в якусь лікарню, почав давати вказівки – він почав чинити дуже смішно, як той, хто керує дрібницями. Стало очевидно: він слабкий щодо лідерства. Лідерство – це зовсім не те.
Не бачу стратегічності. Я розумію, що війна, що в Україні багато проблем, що карантин... Але нема відчуття, що ми кудись рухаємося. Просто пливемо по течії. І це дуже погано.
Не вирішено проблеми судової і правоохоронної системи. Ці інституції треба або докорінно змінювати, або будувати по-новому. Всі ці плигання: «цього треба зняти, цього, давай, переставимо» – нічого не дадуть.
Мені подобається, що влада чутлива до громадської думки, до рейтингу. Рейтинг трошечки впав, але вона на це реагує. Це вселяє надії, що громадянське суспільство системніше візьметься за конструктивну критику ідіотизмів, а влада зрозуміє, що народовладдя – це не спілкування зі всіма людьми через смартфон. Народовладдя – це не опортуністичний вибір шляху з озиранням на те, куди пливе течія. Можливо, це дозволить мобілізувати громадянське суспільство і ту опозицію, яку я мрію побачити.
Про моральних авторитетів, мораль і авторитет
Такі лідери мусять бути носіями певної думки і мусять її проговорювати. Крім цього, вони мусять бути авторитетними. За ними мусить бути якась серйозна підвалина, яка змусить людей їм вірити. Моральна підвалина або чеснота. Припустимо, людина пережила певне випробування – як дисиденти. Або як Сенцов. Він пройшов полон, вийшов на волю і не втратив гідності. Він, в принципі, має ознаки морального авторитета.
Громадянське суспільство там живе і там стає інституцією, де воно затребуване. Де є та влада, що його потребує. Як тільки влада його не потребує – воно атомізується, розвалюється, займається якимись власними справами. Зараз громадянське суспільство перебуває саме в тому стані, коли влада його не дуже потребує. Воно не зібране. І не знаю, чи воно так просто згуртується. Хоча, думаю, коли настане час, що доведеться збиратися, то виникнуть і лідери.
Ситуація розгортається так, що світ стає багатоцентричним. Виникає багато груп. І кожна група може висунути свого лідера. Лідерів у стилі «Владімір Ілліч Лєнін» більше нема.
У нас були лідери. Вони збиралися разом. Група «Першого грудня» збиралася. З Гузаром. З Поповичем, Гаврилишиним – я був знайомий з ними. Вони були лідерами.
Бекешкіна була лідером. Її страшно любили люди! Коли з нею їздив по Україні, до неї підходили, розмовляли. Це особливе лідерство, коли люди тягнуться до того, хто може просто пояснити, до того, хто попадає в їхню думку.
А зараз є й інші лідери громадської думки. Є Шарій. Їх читають, слухають, вони збирають мільйони.
Треба поєднати ці речі – громадське лідерство і моральність. Вони поєднується там, де ідентичність суспільства більш-менш визначена. Коли суспільство знає, куди йде. Я б сказав: коли воно знає, що йде не в російські обійми.
Моральний лідер разом з громадським лідером мусять мати достатньо ясне розуміння, де добро і де зло. Оцінювати, де добре і де погане. Якщо говорити за Аристотелем – «на благо». Разом з тим, мусять вміти доводити, що вони є голосом громадянського суспільства.
Тут велика роль медій. Тому що лідерів громадської думки створюють медії. В ідеалі, вони мають допомагати створити лідерство – і моральне, і інтелектуальне. Я згадаю Бекешкіну. Ми з нею здружилися з університету. Вона вміла поєднувати лідерство людини, яка вміє пояснювати, і лідерство людини, яка чітко поділяє добро і зло. І водночас була медійної персоною, її багато запрошували на телебачення.
Наші медії мали би бути голосом громадянського суспільства. А не тільки голосом олігархів або якихось політичних сил. У нас нема великих медій, які відбивають голос громадянського суспільства. Так само, як влада не бачить потреби в громадянському суспільстві, так само і медії озвучують політичне замовлення, в основному. Вони живляться навіть не політикою, а партійним політикуванням.
Як же поєднати моральність, або розуміння блага для суспільства, із лідерством у громадській думці? На мою думку, це дуже сильно залежить від того, як людина відчуває наше стратегічне бачення: куди ми йдемо? Тобто як відчуває нашу ідентичність. Ми – європейці? Ми відновлюємо свою українську історію? (Звичайно, осмислюючи і свою радянську частину. Але все-таки це більше не радянська Україна, і більше не Росія.)
Важливо, щоб було відчуття нашої ідентичності. Особливо для нашої влади, яка відповідає: «яка різниця?». Поки не виробилася лінія ідентичності, то, очевидно, влада не зможе мати статусу громадського морального авторитета. Вона тимчасово матиме авторитет як: «ну, хороша влада…». Але прийде час, коли люди почнуть реагувати інакше.
Повторюся, зараз не видно ніякого драйву майбутнього. Нема на що сподіватися. На те, що буде ні так ні сяк? Мене це не влаштовує. Можливо, через те, що я людина, яка в принципі забагато хоче. І вже мало залишається життя. А щось побачити хочеться в нас, а не десь там в США чи в Франції.
Щойно Україна вибере ідентичність, виставить її, або коли виникнуть умови, за яких потрібно буде вибудовувати цю ідентичність, – з’являться і лідери.
Наші авторитети люблять говорити у категоріях «мусимо», «we must». Я дуже цього не люблю. На мій погляд, цього недостатньо. Справжній лідер громадської думки повинен не лише говорити, як треба жити, а й показувати шлях до цього. «Мусить бути хороша освіта», «мусить бути захист приватної власності», «мусять бути реформи»… Ми все це знаємо! Але ми не знаємо, як витягнути нашу країну на шлях реформування!
Можливо, це і не потрібно? Це питання.
Підготував Володимир СЕМКІВ
17.06.2020