Уляна Горбачевська — співачка, актриса, художниця, дослідниця народної пісні (у тім і духовного змісту) пісні та невтомна вигадниця на основі традиційної пісні нових художніх форм синтезу звуку, змісту й образу (проекти «Солоспіви», «Ультрамарин», «Псальма. Подорож», «Мозаїки», моновистава «Билина»). В травні цього року з'явився її диск «Долє» – плід декількох років дослідження сольних жіночих пісень (Полісся, Буковина, Київщина, Полтавщина).
Про «Долє», пісню в її житті і загалом про сенс життя з Уляною Горбачевською розмовляє письменниця і ґалеристка Христина Лукащук.
Х. Л. – Знаю, що «Долє» — це колосальна робота, але навіть не здогадуюсь про те, наскільки саме... Розкажи, як він постав, про людей, задіяних в цьому проекті.
У. Г. – Такий диск неможливо придумати. Його поява — процес поступовий. Ти інтуїтивно робиш якісь кроки, а далі йдуть підказки, що робити далі. Частина пісень, які до нього увійшли, — з архівного матеріалу, який мені надав Олег Бут (музикант і етномузиколог), деякі — від Марії Семенівни Гуцул, записані її онуком. Одна пісня, «Ідіть кіроньки», вивчена з уст в уста дуже давно (коли мені було лише 14 років). Деякі пісні я рік лише слухала, аж поки наважилась співати. А вже сам процес укладання диску тривав близько 4 років. Було досліджено і вивчено дуже багато, але до диску ввійшло лише 10 пісень. Мені хотілося, щоби вони складались в один вислів. Тому відібрала тільки те, що промовляло по-суті. В процесі роботи зробила моно-виставу «Билина» (на основі традиційних солоспівів), прем'єра якої відбулась в арт-ґалереї «Коралі» (2011). Для вистави було потрібне музичне тло. Так виникла співпраця з музикантами: Оленою Єременко, Остапом Костюком, Любком Маряшом, Володимиром Бедзвіном, — яка переросла в музичний проект «Солоспіви», який ми запрезентували на фестивалі «АртПоле» в 2011 році. До диску увійшли як акапельні пісні, так і пісні з інструментальним супроводом.
Уляна Горбачевська в с. Крячківка
– Чому саме пісня?
– Як пояснити, за що любиш? Якщо ти все чемно пояснив, то виникає сумнів... А мова йде про безпросвітну безодню і світло водночас! Інколи мені здається, що тебе щось торкається і тебе вибирають…
– Що стало поштовхом твоєї любові до пісні?
– Це як з попереднім питанням. В мене це не сталось одного прекрасного дня. Я завжди любила музику і завжди любила народні пісні. Виховувалась на класичній музиці. Мій тато (класичний музикант) мав величезну унікальну колекцію платівок. Тож я з самого малечку слухала дуже багато класики. Дуже любила органну музику і оперу, заслуховувалась Каллас, Образцовою… Пам'ятаю, що хотіла бути співачкою. Народна пісня звучала в нас в родині на всіх забавах, всі мої сестри і тети добре співали. Але був такий день, який поміняв мене. Я в той момент працювала в реставрації та іконописі. Була у відрядженні (робила копії ікон до Києво-Печерської лаври). Якось ішла по Михайлівській площі і почула спів. То були Олег Бут та Валера Гладунець. Підійшла, розговорилась і купила декілька касет з автентичними записами пісень (тоді ще диски були рідкістю). По дорозі додому почала слухати, і мене наче щось збудило зі сну. Слухала цілу ніч і відчувала, як прибуває радість від усвідомлення того, що ти наче щось про себе довідуєшся. Хвилями плакала від голосу, який мене буквально пробирав наскрізь і зчитував. Я думаю ти, Христю, знаєш, про що я говорю... Бо декілька днів тому була зі мною в Крячківці. Думаю, саме тоді щось помінялось, хоч зовні все залишилося по-старому. Я продовжувала займатись іконописом, правда, весь час слухаючи... пісні.
– Але на якомусь рівні ти вже накликала зміни...
– Так якось дивно почали складатись обставини, що через два-три роки я фактично поміняла професію і стала займатись піснею, театром (базованим на традиційному співі) в мистецькому об'єднанні Наталки Половинки «Майстерня Пісні». І це тривало вісім років. Зараз вже третій рік працюю незалежно.
– Що для тебе є поняття «народний спів»? Чи погоджуєшся з думкою, що «народний спів» — непрофесійний?
– Якщо дати крячківську «Галку» чи «Да любив парень» професійному музиканту і попросити, щоби просто записав партії нотами, то він не зробить цього. Хіба стратить на це багато часу, вникне. І то в народній музиці є такі речі, які нотами і не занотуєш: мелізми, чверть тони і т.д… Ясно, є й простіші взірці, як «Ой, чий то кінь стоїть». На жаль, на поверхні тільки ці пісні, а про унікальну традиційну українську поліфонію так несправедливо мало всі знають. А вона є такою ж неповторною, як грузинське чи корсиканське багатоголосся. Наберіть в You Tube «українська традиційна пісня», то там таке вискочить! Пісні, які не мають нічого спільного з традицією. І треба довго пошукати, щоби знайти щось путнє. Я вже мовчу, що давня пісня щезла і з телебачення, і з радіо. Я за те, щоби знаходити нові форми, в яких би виконувалась народна пісня, але я проти, щоби зовсім не звучали автентичні, первісні взірці. Особливо це відчутно на Різдво...
– Знаменитий дослідник фольклору Лев Хрістіансен визначає народну виконавську манеру «як співоче мистецтво для всіх, як форму участі у виконавстві всього народу», і в цьому, на його думку, її найбільша цінність. Чи ти з цим згодна?
– Завжди серед тієї маси людей, які співали, а співали майже всі, вирізнялись унікуми або група співаків, які займали в громаді особливе місце. Це як свого роду каста: жінки, яких кликали співати на весіллях, голосільниці, яких кликали на похорон і т. д… Я думаю, саме такі люди рухали традиційну музику вперед, були по-своєму новаторами. Бо традиція — це не є щось законсервоване, це живий процес. Це — повтор канону, який весь час рухається. Як ріка, яка має русло, але весь час міняється...
– Чеський етнограф Людвик Куба стверджує, що порівняно з фольклорним виконавством класична школа співу є досконалішою завдяки технічній майстерності? Чи з цим все-таки можна сперечатися? Бо не важко зауважити помітну складність багатьох народнопісенних зразків, виконання яких вимагає від народного співака неабиякої техніки співу...
– Я думаю, тут не можна навіть порівнювати. Це як дві різні планети. Класична школа — це насамперед форма. І ми слухаємо, наскільки майстерно і професійно виконано твір. А традиційний спів — це зміст, досвід..., це саме життя. Деколи — це досконалий спів (з точки зору професійного музиканта), а інколи — це спів старенької бабці під 90. І тут не важливо, чи її голос ще достатньо сильний та привабливий. Бо в її співі часто більше правди. Вона має що сказати. Щоби заспівати поліську пісню, треба вчитись роками. І не кожен зможе. Колись це відбувалось природньо. Вміння передавались від покоління до покоління. Зараз це треба обирати, як професію. Витрачати багато часу, щоби навчитись співати по-справжньому.
– Чи майстерний народний спів може бути використаний для збагачення класичного? Чи це дві речі, які важко поєднати?
– Мирослав Скорик в музиці до фільму «Тіні забутих предків» поєднав симфонічний оркестр з цимбалами. Тобто маю на увазі, що це вже робилось, і багато разів. В Лисенка є твір, де співає хор, грає симфонічний оркестр, і в якийсь момент вступає народне триголосся. Не можу згадати назви, хоча співала якраз ці моменти.
– Розкажи про свої майстер-класи...
– Це цікава робота. Коли вдається помогти людині віднайти первинний звук, який роками сидів у ній і не проявлявся… Це радість, коли стаєш причетним до такого.
– Коли співають жінки з Крячківки — мороз йде по шкірі, а повз заплющені очі проходить всеньке життя, наче перед смертю. А коли їх пробують (до найменших деталей) копіювати професійні музиканти, то зовсім не пробирає. Як ти це поясниш?
– Це якраз те, про що я казала перед тим (форма-зміст). Часто люди думають, що коли повторять форму, отримають результат. А форма без змісту — ніщо. Ти можеш досконало повторити манеру виконання, але не пропускати пісню через себе, перетворюючи її на живу. А музика — і класична, і народна — це більше, ніж зовнішнє. В традиційних старих піснях міститься, крім звуку і слів, ще й знання поколінь, соки землі…. Якщо не добиратись туди, найдосконаліша музична форма не допоможе.
– Чи ти згідна з тим, що в справжньому народному співі голос-звук ніби відходить на другий план, поступаючись смисловій інтонації, інтонуванню слова. Тобто чи є речі підсвідомі? І що потрібно зробити, аби голос тієї підсвідомості почути?
– Нема чогось найважливішого. Все важливо. Звук не менше важливий, ніж текст. У веснянках, якщо ти не видобудеш ритуального звуку, гуку, — нема сену їх співати. А в баладних піснях, якщо співаєш формально, не вникаючи, про що, — теж нічого не відбудеться. Бо пісня здійснюється і міняє все довкола, тільки якщо на місці всі складові: і слово, і відповідний тон, і зусилля волі виконавця. Тож для того, щоби якісно заспівати, треба, як не дивно це звучить, попрацювати. Зробити все можливе від тебе. Бо маєш бути в процесі, а не прислухатись до себе: чи я щось чую, що я відчуваю? Тоді нічого не вийде, буде дуже суб'єктивна пісня. А пісня — річ об'єктивна, як і все традиційне мистецтво. Якщо твориш її правильно, тоді там є місце і тобі, і вона зрозуміла всім, хто її чує. Тобто не потрібно хапати знання, або, як ти це називаєш, голос підсвідомості ловити. Воно прийде, але не від занурення і прислухання. Навпаки — внаслідок тверезої роботи.
– Відомо, що через роботу з традиційними формами співу людина знаходить дуже чітку і виразно усвідомлену стежку до себе самої, до того, що за задумом Божим, різнить нас від інших, робить нас особливими. Традиційна пісня є живим доступом до першоджерела, носієм знання, вона може вчити, зцілювати, змінювати життя... Чи тобі особисто пісня допомогла щось осягнути в житті? Що ти отримала завдяки пісні? Чи було таке, що ти через неї втратила?
– З одного боку пісня — стежка до себе. З іншого — це протилежний напрямок до сучасного мистецтва у всіх його формах, тому що там на перше місце ставиться «я». Часто це дуже суб'єктивні речі. Ти приходиш на виставку, і з полотна на тебе дивляться чужі проблеми, невирішені питання. А я за мистецтво, яке зцілює, помагає, просвітляє. Традиційне мистецтво таким і є. Навіть коли це інтимна драматична пісня, в традиційному світі це все одно звучить як об'єктивне, як те, що зрозуміле кожному. Я не знаю, чому це так. Це якась загадка. Що отримала? Думаю, дорогу. Кожен має свою. Хтось мощену камінням, хтось ґрунтову, хтось асфальтну чи бетонну. Те, що я отримала свою, це точно. Яка вона? Побачимо. Що втратила? Професію реставратора, іконописця. Втратила стабільність. Ніколи не є впевненою, яким буде наступний рік. Насамперед творчо. Буває багато сюрпризів. І гарних, і не дуже. Але так цікавіше.
– На твою думку, як вплинуло на українців те, що люди масово перестали співати?
– О! Думаю, це треба якось терміново міняти. Для цього я принаймні раз на рік роблю дитячу зимову студію (коляди, щедрівки). Перші мої учні стартували, коли їм було по 2-3 рочки. Зараз їм по 14-15. Загалом через студію пройшло близько 120 дітей. Тобто треба робити хто що може. Якось прочитала в книзі «Народження джазу», що привезеним в Америку африканцям в якийсь момент, заборонили співати і танцювати. І вони почали вмирати. Тобто це був їхній спосіб відновлення і тримання зв'язку зі Світом. Для українців пісня є якраз тим унікальним джерелом енергії, моментом зцілення і можливістю віднайти зв'язок із Землею. Звучить пафосно, але це факт. І не треба встидатись називати речі своїми іменами. А нам, натомість, весь час підсовують підробки і несмак. Я думаю, що мала б бути національна програма, спрямована на відродження традиційного співу. Мали би працювати креативні центри і студії для творчої молоді, для дітей.
– Якби ти мала можливість переконати співрозмовника/співрозмовників вчитися співати і вчити співати своїх дітей, але за допомогою лише одного-трьох речень, то що би ти сказала?
– За твоїми плечима незліченна кількість поколінь, які співали. Невже на тобі і на твоїх дітях це зупиниться?
– Якби ти не співала, то як би розкривалась творчо?
– Думаю, малювала б.
– Як швидко люди усвідомлять чудодійні властивості пісні і захочуть повернутися до неї?
– Не знаю.
– Чи для того, аби співати, співати добре, потрібно мати власний досвід (йдеться про життєвий досвід, в процесі якого ми щось знаходимо, щось втрачаємо)?
– Просто треба співати. Буде мінятись життя, буде мінятись і пісня. Прекрасна є веснянка, яку співає дитина, і прекрасна є колядка, яку співає бабця.
– Чи вважаєш, що кожен може співати або принаймні спробувати це робити?
– Співати може кожна людина. Можливо, не кожна може це робити професійно, але здатність співати закладена в людській природі як дихати, ходити...
– Традиційне питання: які наступні плани?
– Є мрії. Є плани. Роблю все можливе для їх здійснення. А по дорозі багато несподіванок... Хочу видати ще один диск (проект «Ультрамарин»), який вже записала минулого літа з прекрасними музикантами Клаусом Кугелем, Петрасом Вішняускасом та Марком Токарем (поєднання імпровізаційної музики та традиційної пісні). І хочу записати диск псальмів (проект «Псальма.Подорож.») Цієї весни був дуже гарний концерт. До проекту увійшов Юліан Китасний, виникли гарні речі. Через декілька днів мене чекає прем'єра перформансу «Альберт» (робота з Юрієм Андруховичем, Марком Токарем, Олею Михайлюк). Також на АртПолі здійсниться проект «Деревовиди». Це буде спільна робота співачок леґендарного гурту «Древо» с. Крячківка (Надія Микитівна Роздабара, Ніна Петрівна Рева) та співаків проекту «Псальма. Подорож» (Юлія Півторак, Уляна Горбачевська, Юрій Іленков). Це дуже важливий для мене концерт. Вперше за багато років є можливість співати з цими фантастичними співачками поруч, а не копіювати їх по записах. Потім їду в театральний центр Lavauzelle під Парижем як педагог. А там побачимо....
Довідка
Уляна Горбачевська
Народилась у Львові.
Закінчила Львівську академію мистецтв.
1998–2003 — виконувала реставрацію ікон, бралася до монументального живопису (Катедральний собор Іоана Хрестителя (Перемишль, Польща), храм Св. Андрія Первозванного (Львів), Львівський римо-католицький катедральний собор, церква Святої Трійці (Львів) та ін.); малювала ікони (Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Св. Пантелеймона (м. Галич), монастир Пресвятої Богородиці (с. Зимне), Катедральний собор Йоана Хрестителя (Перемишль, Польща), храм Св. Димитрія (с. Бузова), Храм Живоносного джерела (Київ)).
Від 2002 — працювала в мистецькому об'єднанні «Майстерня пісні» (м. Львів) як співачка, актриса, художник.
Від 2005 — співпраця з міжнародним центром ім. Є.Гротовського (Вроцлав, Польща)
Від 2011 — працює незалежно.
http://horbachevska-ulyana.artryptykh.com/
08.07.2013