Мова матері, мова батька

Найбільший транскордонний літературний фестиваль Центрально-Східної Європи Місяць авторських читань 2020 відбудеться у Львові від 1 до 31 липня повністю у форматі онлайн. Почесною гостею МАЧ 2020 буде Угорщина, а у домашній лінії цього разу  фестиваль презентує чеських, польських та українських авторів і авторок.

Насправді, МАЧ “готувався” до онлайну давно – останні два роки він транслював наживо усі події, і кількість переглядів фестивальних відео у десятки разів перевищувала кількість реально присутньої на читаннях публіки. Для багатьох це була унікальна нагода долучитися до концептуальної і нішевої події, не виходячи з дому, і не їдучи до Львова на весь липень. Міжнародна мобільність і безпосередній обмін сусідських культур, перервані всесвітнім карантином, лежали у засновках фестивалю МАЧ. І саме тому, що він цінує міжкультурний діалог і можливість поділитися людям своїми страхами і надіями через мистецтво слова,  вирішив скористатися технологіями, і зберегти тяглість фестивальної традиції. Отож, його організатори (Мистецька рада Діалог та Видавництво Větrné mlýny) запевняють: будуть найрізноманітніші гості, будуть свіжі переклади, будуть кваліфіковані модератори, будуть інтерв’ю і радіоподкасти.

Традиційно Z є посередником поширення ідей та текстів авторів МАЧ. Цьогоріч на його платформі також буде оприлюднено серію фестивальних матеріалів. Нині пропонуємо переклад есею Крістіни Тот  «Мова матері, мова батька».

Сучасна угорська письменниця Крістіна Тот.

Мова влади – це мова батька. Мій тато має владу, його потрібно боятись, він в усьому головний. Ти будеш прирікатись зі мною?! Ще мені собака буде город обсирати?! - говорить він.

Все відбувається так як він хоче або навпаки, або так як він розраховує.

Я такого ж віку, як зараз мій син, шістнадцять років, коли купую на вікна своєї кімнати барвисту смугасту індійську штору і вішаю її на місці старої бежевої. Мій батько кричить: не влаштовуй мені тут нічого і не вішай нічого!

–  Не для тебе повісила, пердун старий. Для себе.

Я отримала настільки сильний ляпас, що в мене запаморочилось в голові. Течуть шмарклі, мию обличчя над раковиною, але набряки так і не зникають.

–  Будь я на твоєму місці, я б себе поводила краще, – сказала мама татові, намилюючи моє лице.

–  На моєму місці? –  мова батька і матері зустрічаються у ванній кімнаті. Моя голова пульсує. Коли я обернулась вони обіймали один-одного.

У школі нам доводилося носити темно-сині фартушки. Одного разу в ранковому поспіху я забула його вдягти. У таких випадках винуватця відправляють додому аби протягом дня не виділявся серед темно-синіх учнів. Ми живемо далеко, десь з годину звідси: назад не встигла б повернутись навіть до обіду. Вчителька має рішення. Саме для таких цілей в шафі є запасний фарушок. Вона виймає його, протягує мені.

Фартух смердить потом і крейдою, його роками не прали, оскільки він нічий.

–  Не вдягну, – кажу.

Весь клас затамував подих. Знову запитує, знову кажу ні. Ось вона – влада мови. Всі витріщилися на мене з-за парт.

–  Не вдягну.

Спускаємось на перший поверх, стукаємо. В той час двоє дітей слідкують за класом. Їх призначила вчителька. Директорка не наказує, а благає мене, щоб я ще подумала, бо немає сенсу через таку дурницю отримувати зауваження від директора. Каже вдягти вже той фартух і забути.

–  Не вдягну, смердить.

Отримую зауваження, стою в коридорі. Вже продзвенів дзвоник. Не можу повернутись на урок не тільки тому що не маю фартушка, але ще й через те, що не дивлячись на провітрювання, в класі літає ні над зеленими партами. Стою як статуя перед аудиторією і вже третій вчитель, що спішить на урок з журналом в руках питається чому я не заходжу. Мовчу, знизую плечима, дивлюсь в підлогу. На жаль я оніміла.

Ось вона – влада мови.

На наступний урок мені вже потрібно було йти, бо вчительці неприємно, що всі говорять про мене і лиш хитають головами. За мною послали однокласника, але мене вже не було на місці. Я сиджу в туалеті на закритому унітазі, читаю директорське зауваження. Смердить лайном, ще й хтось розматав весь туалетний папір. Викрикують моє ім’я в коридорі, кричать щоб я виходила, бо отримаю ще одне зауваження.

Сиджу нерухомо.

Грається мова в туалеті.

Ми в таборі, буде вечірка для нашого класу. Не люблю табір і не люблю клас. Щодо вечірки ще не знаю люблю чи ні, ніколи не відвідувала їх. Після заходу сонця обіцяли багаття, воно мене цікавить більш за все. Дуже велике багаття нам потрібно розвести.

На столи виставили сиропи і булочки. Грає музика. Хтось вже танцює, грає Boney M. Я б теж хотіла включити, але ніяк не можу наважитись. Стою з булочкою. Заходить тітка Каті і говорить, що хтось насміхається з менших. В коридорі піонери принижують товаришів, бо ті говорять без належної поваги. Я чула, що хтось  наклав в штани від страху, але я без поняття хто це.

–  Ти! Іди сюди!

Я одразу розумію, йду. Говорять мовою батька. Не суперечу нікому.

Тільки пізніше я дізналась, що насміхались з доньки тітки Каті.

Я не беру участі у розведенннні багаття, тому в своїй уяві розпалюю величезне полум’я. Мене закривають в душовій. Біля рифлених труб темніє коридор. Кажуть, що в мене ще буде час подумати, справді так і є. Дивлюсь на плісняву в кутку як на картину. Знаходжу там цікаві тріщини, одна схожа на відьму. Якщо десь відкривають кран, труби дрижжать і свистять.

На вулиці голосна музика, все чутно через віконце для провітрювання. Вмикаю кожен кран, роблю таборову воду замість багаття. Напроти мене вишикувались дзеркала, я дригаюсь в ритм музиці, танцюю. Гарно танцюю.

One way ticket to the Moon: танцює мова в душовій.

Мені сорок шість років, сплю в спальні своєї квартири. Раптом вибиваються двері, заходить чоловік, прикладає ніж до горла.

–  Де гроші?

Це не сон, я навіть не знаю що це. В решті-решт встаю, бо звернулись мовою батька. Добре, хоч я в піжамі, хоч не гола. Незнайомець намотує кола по квартирі, висмикує шухлядки. Поки можу говорити, кажу щоб забрав комп’ютер сина. Щоб забрав телефон, кишенькові гроші. Він стає в солдатських черевиках прямо на лажко сина, шариться по шафах. –  Дідько, де ваші гроші, а?

Ходимо колами, спускаємось на поверх нижче, в той час як ніж направлений в сторону нирок, я це відчуваю. Заходимо в гардероб. Несподівано починаю говорити мовою матері. Прошу не вбивати, будь ласка, в нас більше немає грошей.

В іншій кімнаті прокидається мій чоловік, виходить шкутильгаючи. В піжамі в клітинку. Надягає окуляри.

–  Допоможіть, крадій! - говорить в мені типова материна мова.

Чоловік з усієї сили дає ляпаса грабіжнику:

–  Ти гімнюк!

На здачу отримує такого сильного ляпаса, що падає на підлогу.

Грабіжник зрозумів що йому кажуть: до нього звертаються мовою батька. Зникає. Ось вона – влада мови.

Ми в ванній, чоловік вмиває набрякле обличчя холодною водою, але набряк не сходить. Надзвичайно пишається, що знайшов підходяще речення до ситуації: ти гімнюк.

Я сиджу на краю ванни і думаю, що жодного разу не звернулась на ти до крадія. Що до кінця “викала”: будь ласка, заберіть, подивіться там. Що навіть в самому кінці не “тикнула” цьому гімнюку.

Танцює мова у ванній.

З угорської переклала Євгенія Колесникова.