Мабуть, у кожного читача, у кожної читачки є книжка, яка зіграла в його/її житті особливу роль. Доленосна книжка-одкровення, що стає частиною особистості й ще багато років — нерідко й назавжди — у різних формах і вимірах присутня у житті. Її героїв, її оповіді годі забути, а її простір ніколи не зникне з твоєї внутрішньої ментальної мапи. Така книжка дарує не лише найцінніших принагідних співрозмовників, а й людей, що стають дорогими назавше. Завдяки їй відвідуєш місця, до яких інакше ніколи б не потрапив, а села чи міста, що раніше здавалися незначними й нецікавими, завдяки книжці стають магічними. Завдяки їй із тобою трапляються неймовірні історії. Такою книжкою хочеться ділитися: про неї розповідаєш при кожній нагоді, її купуєш у десятках примірниках, щоб роздарувати найсимпатичнішим людям.
Українське видання автобіографічного роману Александра Ґранаха.
Такою книжкою став для мене автобіографічний роман Александра Ґранаха “Da geht ein Mensch” (“Ось іде людина”). Роль цього роману особлива ще й тому, що завдяки йому я наважилася стати перекладачкою. Бо якби віддала його для перекладу комусь іншому, то, мабуть, відчула б те, що відчуває закохана дівчина, необдумано вклавши руку найдорожчого хлопця у руку подруги.
У моїй бібліотеці автобіографія Александра Ґранаха з’явилася завдяки німецьким туристам, яким я показувала Івано-Франківськ. У Німеччині книжка витримала багато перевидань, вона широко відома. Отож мою ідею перекладу роману фінансово підтримав Німецький культурний центр Ґете-Інституту, і 2012 року переклад вийшов у Видавництві Жупанського.
Александр Ґранах, початок 1920-х років.
Вісімнадцятого квітня від народження Александра Ґранаха минуло 130 років. На світ він з’явився 1890 року в селі Вербівці теперішнього Городенківського району Івано-Франківської області у бідній багатодітній єврейській родині. У дитинстві його звали Єсая Ґронах. З шести років працював помічником пекарів у Городенці, а згодом у Заліщиках, Станиславові, Коломиї. 1905 року хлопець уперше побував у єврейському театрі Ґімпеля у Львові. Сцена зачарувала його: уже тоді він вирішив присвяти театрові життя і всупереч усьому став одним з найпопулярніших німецьких акторів свого часу.
Вихованець акторської школи Макса Райнгардта в Берліні, кар’єру Ґранах розпочав 1918 року з ролі Шейлока в постановці драми Шекспіра «Венеціанський купець». З 1921 року він працює у Берлінському Театрі та в Прусському державному театрі. Паралельно знімається в кіно (Юда у фільмі «INRI», легіонер у фільмі «Втеча в чужий легіон», маклер у фільмі про графа Дракулу «Носферату» Марат у фільмі “Дантон” й ін.). У 1930 році Александер Ґранах відвідує Галичину, побувавши у Городенці, Станиславові, Коломиї.
Після приходу до влади Гітлера актор вирішує перебратися до Радянської України. Він працює у Київському єврейському театрі, а також у Москві, зігравши дві ролі в радянських фільмах (ватажка циганського табору в фільмі «Останній табір» та Георгія Дімітрова у фільмі «Борці»). Восени 1937 року в Києві Ґранаха арештували, звинувативши у шпигунстві. У Лук’янівській в’язниці він провів вісімнадцять днів. Уникнути радянських таборів йому допомогло втручання Леона Фойхтванґера, який поклопотав про його звільнення особисто перед Сталіном.
1938 року Ґранах еміґрує до США. Укотре йому довелося долати мовний бар’єр, вивчаючи англійську. Свою акторську кар’єру він розпочав заново, уже в Голлівуді. Завдяки ролі агента КДБ Копальського у відомому фільмі Ернста Любіча «Ніночка» (1939), головну роль в якому зіграла Ґрета Ґарбо, Александер Ґранах став відомим голлівудським актором. Автобіографію починає писати 1943 року. Раптово помирає 1945 року внаслідок ускладнення після операції на апендецит. Книжка виходить уже після смерті автора.
Александр Ґранах серед краян, 1934.
З першого абзацу автобіографії Ґранаха видно, що люди, які населяли світ його дитинства, утворювали у сприйнятті автора певну цілість, яка перекривала національні розбіжності:
“Земля у Східній Галичині чорна й соковита, вона завжди виглядає якось сонно, немов велетенська гладка корова, що добродушно дозволяє себе доїти... Вона дає масну олію, жовтий тютюн, важку, мов олово, пшеницю; її багатства — старі сонні ліси, річки й озера, а передовсім — здорові люди: українці, поляки, євреї. Незважаючи на різні звичаї й релігії, усі вони подібні між собою. Галичанин неповороткий, добродушний, трохи лінивий і плодовитий, як його земля”[1].
До цього мотиву у своїй книжці автор повертається ще нераз.
Наприклад, коли розповідає про своє повернення на батьківщину по дев’яти роках у Берліні. Тоді він почувається галичанином, як, мабуть, і тридцять років згодом, пишучи ці рядки:
“У Німеччині я чув, як зневажливо німці говорили про Галичину... Щойно звучало слово «Галичина», усі лише крутили носами. Із приміського потяга, що рухався повільно, я дивився на цю масну, сонну землю. Я поглинав поглядом розкіш цих насичених зелених пагорбів, ці малі річки, що вилися зміїсто, ці озера й мрійливі ліси. Тепер усе було ще набагато кращим, ніж тоді, а ці люди в потязі! У їхніх звернених на чужого поглядах були спокій і цікавість. Як благодатно звучала для мене українська селян та їдиш містян! При цій зустрічі моє серце забилося швидше. Вони розпитували, і я розповідав про Берлін. Вони хотіли знати все: як виглядає далекий світ, з чого там живуть люди, як обробляється земля, які ціни, і чи справді кайзер ніколи не свариться зі своєю дружиною, і що їдять кайзерові діти по неділях. Дівчата з широкими стегнами й пишними персами, з безсоромним блиском ув очах, зі шкірою кольору домашнього пшеничного тіста — коли я пішов з дому, вони ще були дітьми — допитливо всміхалися мені. Це ж Вікно — остання станція перед Городенкою....”[2]
Александр Ґранах, початок 1930-х років.
Мотив молочного братства особливо виразний, коли Ґранах розповідає про своїх сільських сусідів-вербівчан:
“Стосунки у нас із Федорківими були дуже тісні. Ми мешкали по сусідству, а тато і Юзь Федорків були прикладом дружби. Та й на кожного з нас припадало по другові-ровесникові. Мама народжувала у той самий час, що і Юзиха, і діти повзали в обох хатах, часом ділилися одним шматком, а зовсім малі смоктали груди обох жінок”[3].
Отже — молочні брати, у буквальному сенсі. Цей образ не давав мені спокою, і коли я знайшла ще кілька свідчень подібного братства між українцями і євреями — наприклад, у Соми Морґенштерна, — то подумала, що попри усю складність взаємин між представниками цих двох народів, образ усе ж є метафорою їхнього зв’язку в Східній Галичині того часу. Щоправда, феномен молочних братів знаходить своє вираження лише там, де ці два народи живуть у безпосередній близькості, де годі уникнути контакту один з іншим, тобто в селах і — частково — у малих штетлях.
У випадку Ґранаха таке братство безпосередньо засвідчено, так би мовити, й з іншого боку.
Александр Ґранах з братами і односельцями, 1934.
Вербівці — рідне село ще одного знаменитого митця. Ним був відомий оперний співак, володар драматичного тенору на три октави Михайло Голинський. І він теж народився 1890 року. І теж написав книжку спогадів. Ось дещо довга цитата з цієї книжки:
“Із села Вербівці вийшло двох артистів: я, як оперний співак, і жид Александр Ґранах, славний драматичний актор, славного театру Райнгарда в Берліні. Пізніше він дістався до Голивуду і виступав у голосному свого часу фільмі “Ніночка”. Я довідався, що Ґранах написав свої “Спомини” про свою кар’єру, в яких дуже тепло згадує про свої дитячі літа у Вербівцях і про своїх найближчих сусідів — Юзя Федоркового-Голинського, мого стрия. Хата моїх родичів була третя від маленької хатини його родичів. Ми з ним розійшлися малими хлопцями: я поїхав до Коломиї до ґімназії, а він поїхав в світ за очі… Здибалися аж в часі першої світової війни в шпиталі на Мадярщині на концерті Червоного Хреста, на якому я співав, а він рецитував . По концерті він запросив мене до своєї кімнати, і в часі нашої розмови я побачив над його ліжком Kopfzettel, на ньому місце його народження — Вербівці, Городенківського повіту. Ми скрикнули, обнялися і розплакалися… Я тому так розписався про артиста Ґранаха-жида, що, уродившись в українському селі і зжившись з нашим народом, він його полюбив, як свій рідний, і мимо того, що до нього вже ніколи не верне, але дальше любить і якнайкраще його згадує. Це може бути приміром для всіх тих, що не мали рідної землі (лиш камінь!) під ногами!”[4].
У романі Ґранаха є епізод, коли наприкінці Першої світової війни уже дорослі його брати їдуть у Вербівці й з’ясовують, що їхню хату спалили. Федорківи почуваються винними, бо не завадили цьому. Андрій Федорків каже до старшого Ґранахового брата: “Чуєш, Шахне Ебере, ми ж виросли разом, ми ж завше були, мов Яків й Ісав, іноді лупцювали один одного, але були братами...”[5] Після цього Федорківи допомагають Шахне Еберу відбудувати зруйновану хату.
Лотте Лівен, початок 1930-х років.
Шанувальники Ґранаха, мабуть, знають, що існує книжка листів актора до Лотте Лівен, жінки, яку він вважав своєю дружиною, хоча не був з нею офіційно одруженим. Цього шлюбу не хотіла прийомна матір Лотте, вдова маєтного фабриканта з Цюриха. Протягом дванадцяти років Ґранах писав Лотте щотижня. Ось його лист, в якому видно ще кілька граней тогочасного світу Галичини. Залишу його без коментарів.
„Стрий, 19.8.1934.
Моя кохана, нарешті маю кілька годин спокою, нарешті позбувся родичів. У рідному містечку, в Городенці, я не грав, але дорогою зупинився там на дві години й зустрів кілька чудових хлопців, сфотографувався з ними (стара звичка), матиму фотографії. Учора був у Станиславові й там теж зустрів кілька неймовірних парубків! І дуже радий, що навідався до свого старшого брата! Розкішний старий селянин, сивий, добродушний, побожний і мудрий, дуже нещасливий через хворобу доньки, якій я мушу допомогти. Він зрадів мені й поводився зі мною достоту, як і тоді, коли я був зовсім малим: гладив мене й заглядав у вічі, прощався “назавжди”, а я пообіцяв йому, що скоро знову навідаюся до нього. Другий брат після найстаршого, той, що у Львові, теж поводився зі мною так, як з малим братом, дуже слухняним і розумним, та все ж малим і милим. Ці двоє були мені справді близькі, і я відчував щось схоже на, — як би то сказати, — кровний зв’язок. Але родина загалом — хай Бог боронить! Жах! Кожен вбачав у мені свій щасливий шанс, усі думали, що я маю десь незліченні скарби і, щоб їх ощасливити, мені варто лише сягнути рукою в кишеню. А найогидніші ті, що породичалися завдяки одруженню, ті, яким про мене казали як про велику надію на спадок; деякі так увивалися довколо мене — властиво, геть “молоді” й нерозумні напів селяни...
Це з негативного, але є і позитивне. У цих малих містечках існує справжня інтелігенція й дуже чисті, сповнені жаги люди, які справді люблять мене, пишаються, що я знайшов сили пробитися у Європі й стежать за моїм розвитком; вони люб’язні й сповнені ніжності і вболівання. Старий симпатичний пекар, який багато читає й виглядає, мов Натан Мудрий, просив мене пообіцяти йому, що я берегтиму себе, а передовсім, не пиячитиму, щоб не постраждав “престиж” міста Коломиї... Там, у Коломиї, я маю не лише родичів, а й кілька друзів, дуже мені дорогих. У цій метушні, гармидері, у цьому теплому коконі любові я мандрував рідною землею, такою, як і має бути земля: зеленою, чорною й жовтою від злаків. Властиво, я щасливий!”[6]
[1]Александер Ґранах. Ось іде людина. З німецької переклала Галина Петросаняк. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2012. – с. 11.
[2]Александер Ґранах. Ось іде людина. З німецької переклала Галина Петросаняк. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2012. – с. 227.
[3]Александер Ґранах. Ось іде людина. З німецької переклала Галина Петросаняк. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2012. – с. 35.
[4]http://www.ukrcenter.com/Література/Михайло-Голинський/25833-1/Спогади.
[5]Александер Ґранах. Ось іде людина. З німецької переклала Галина Петросаняк. – Київ: «Видавництво Жупанського», 2012. – с. 304.
[6] Du mein liebes Stück Heimat. Briefe an Lotte Lieven aus dem Exil. Hrsg. von Angelika Wittlich und Hilde Recher. Ölbaum, Augsburg, 2008. C.56. (Переклад мій).
08.06.2020