Добровільний стрибок у Стікс

Добровільний стрибок у Стікс, або Контраверсія життя 

Петросаняк Галина. Вілла Анемона : роман / Галина Петросаняк. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 192 с.

Дебютний роман Г. Петросаняк «Вілла Анемона» став останнім прочитаним твором із довоєнних часів. 24 лютого я думала про різне. А за день до того була переконана, що зранку писатиму рецензію.

Події першого тижня війни сприймала крізь призму питань, порушених у творі. Виявляється, не все так однозначно: коли мільярди мають одностайно відстоювати право на життя, десятки мільйонів можуть радіти геноциду. «Вілла Анемона» допомагає запустити механізми нарощення панцира та вироблення стійкості до невідомого раніше болю втрат. Масових втрат. Поодинокі випадки смертей, із якими головній героїні довелося зіткнутись упродовж кількох місяців, були для неї глобальними. Вона відчувала втрату навіть тих, кого жодного разу не бачила – лише знала про їхню присутність. Така природа наділених великою душею.

Рута Маковій, яку в романі називають переважно скорочено – «Рут», відтинаючи протяжну й мелодійну голосну «а», останні кілька місяців живе у Швейцарії. Вона приїхала сюди, щоб забезпечити собі та доньці нормальне життя на Батьківщині, в Україні. Жінка сама виховує тринадцятирічну доньку Філомену, втім, відколи емігрувала, вимушена була віддати її під опіку молодшої сестри Олі. У рідному місті Рута працювала вчителькою німецької мови, а тут упродовж семи місяців поневірянь двічі змінила роботу і помешкання. Головним аргументом для зміни місця праці було те, що платні вистачало лише на оплату страхового полісу, їжі та рахунків за житло. Диво трапилось за найбільш неочікуваних обставин: під час хвороби в її житті несподівано з’явилась Беата – 58-річна сімейна лікарка, до якої жінка звернулася по рецепт ліків. Відтоді лінії їхніх доль переплелись на кілька найближчих місяців, –  упродовж цього часу і розгортається основна дія твору. Беата запропонувала роботу в специфічній сфері – організації та ведення невеличкого, на дві-три особи, ексклюзивного госпісу. Щось на кшталт готелю для невиліковно хворих, яким дають змогу провести останні дні свого життя в комфортних умовах під дбайливим наглядом фахівців-медиків. Цей проєкт – задумка Беати та її товариша, юриста Альбрехта, який мав би займатися правовими формальностями і фундацією. Ідея працювати з тими, хто лежить на смертному ложі, спершу викликала настороження, адже це точно не краще, ніж бути офіціанткою. Утім, жінку заспокоїли: з пацієнтами майже не доведеться перетинатись, основна робота – вести господарство в домі, де живуть максимум чотири людини.

Після переїзду на віллу життя Рути розділилось на «до» та «після»: тоді й набула реальних форм чи то дерев’яна шафа із прозорими скелетами всередині, чи то прозора шафа з дерев’яними. Як на мене, роман Галини Петросаняк про те, що ховається за зачиненими дверима, які в результаті виявляються скляними; зрештою, і видимість, здавалося б, одразу була стовідсоткова. Відколи головна героїня опинилася у Швейцарії, у її житті багато чого змінилося, починаючи від остаточного усічення останньої літери в імені, тобто «прилаштовування» до нової, інакшої дійсності:

«Мені вартувало трохи часу, щоб звикнути до нового варіанту свого імені:так мене кликали в останні сім місяців, відірвавши від мого імені «а», яке заокруглювало його, ніби надаючи жіночності. Позбавлене останнього звуку, ім’я-унісекс здавалося мені затісним і фальшиво-гламурним, немовби обклеєним сухозліткою. Але протестувати не випадало».

Рут із тих, хто намагається відверто не протестувати попри можливі розбіжності сприйняття. Усе ж їй вдалось зберегти принциповість – рису, яка за наявності критичного мислення властива саме сильним людям. Читаючи, я постійно думала, що вона насправді ніяка не вчителька німецької мови, не офіціантка і тим паче не домогосподарка – як мінімум філософ. Доволі штучна, як на мене, втиснутість духовно великої людини в такі мізерні обов’язки викликала певний дисонанс. Утім, без Рут не було б «Вілли». Вона приводить нас сюди, коли вперше оглядає територію, а щойно востаннє переступає поріг – усе мовби зникає, розвіюється в просторі.

Вілла Анемона – побудована у вісімдесятих, добре оздоблена будівля із сутеренами та просторими кімнатами, стоїть край села, натурально вписана у навколишні ландшафти. Посередині двору – клумба, з якої Рут за кілька тижнів зробила витвір мистецтва, дбайливо засаджений прекрасними квітами, навколо – акуратні декоративні кущі утворюють невеликий сад. Цей будинок Беата вирішила придбати зокрема й через наявність ліфту, який звелів установити попередній власник, що помер у віці 93 років. Життя тут мало б стати справжнім раєм на землі для клієнтів, яких вже незабаром почали привозити родичі. Рай для невиліковно хворих людей, що так само швидко і несподівано полишали цей будинок через кілька годин, днів або тижнів. Усі вони помирали ТУТ, отже, вілла Анемона стала таким собі порталом до Стіксу, а люди, які там працювали – Харонами ініціації.  

Центральний феномен цього роману, найгостріше порушене питання – евтаназія. Що трапляється на межі вибору між правом на життя чи смерть? І чи мають моральне право живі, які збираються жити, засуджувати живих, які збираються померти? Ув основі твору – конфлікт світоглядів, який породжує сумніви навіть у тих, хто дотримується певної позиції упродовж багатьох років. Як писав Ганс-Ґеорґ Ґадамер, «досвід не можна уявляти собі у вигляді спочатку безсловесного досвіду, який лише згодом, набуваючи ім’я, робиться предметом рефлексії – немовби шляхом підведення під загальність слова. Навпаки, частиною самого себе. Ми шукаємо слушного слова. що належить самій речі, отож сама річ набуває голосу в цьому слові». Евтаназія. Гарне слово. Доволі милозвучне. Думаю, через велику кількість голосних. Воно може викликати різні асоціації, але, погодьтесь, порівняно із «вбивством» (хоч добровільним, хоч примусовим) сприймається якось краще:

«Терпіти – часто непосильна ноша, особливо, коли не бачиш сенсу її нести. Тут допомагали її позбутися. Але разом із життям».

Нам дали фактично доступ до внутрішньої кухні. Дещо мусить відбуватися за зачиненими дверима, адже порушуючи таємницю смерті, людина може порушити право на гідний відхід. Зрештою, про це трохи згодом.

Смерть обирає той, хто втомився боротись за виживання. У творі це про особисте протистояння і переважання аргументів на користь «за» чи «проти» відходу. Книжка Г. Петросаняк не піддається однозначному визначенню: вона про різне. Але перш за все, очевидно, про життя – не просто існування, а життя до останнього подиху. Зрештою, авторка дає змогу з різних позицій подивитись на феномен добровільного відходу. І аргументи кожного учасника неоголошеної дискусії видаються мені доволі переконливими. Порушення таких екзистенційних тем у релігійному, наприклад, суспільстві гарантує нерозуміння, але в просторі роману ситуація дещо інша: головна героїня виявляється єдиною людиною з релігійним світоглядом у середовищі атеїстів (хоча назвати її вірянкою складно; йдеться про засади виховання, зрозумілі навіть на рівні знання десятьох заповідей). Хоча і релігія, і екзистенціалізм передбачають визнання свободи як того, що передує відповідальності. У першому випадку для самогубця, тобто для того, хто зазнав допомоги – пекло з тавром та нескінченними муками після перерваних страждань; у другому – звільнення від болю, спокій. Є й інше: те, що керує багатьма невиліковно хворими – небажання бути тягарем для близьких та рідних. Актуальні питання залишаються відкритими: «Чи має право живий назначати дату своєї смерті?» і «Наскільки адекватно брати гроші за супровід?» Рут по-дитячому наївно, але переконливо обстоює свою позицію:

«Останнім часом я багато думаю про те, що про народження, стать, смерть людина знає далеко не все, адже ці механізми створила не вона. Їх ми розуміємо лише приблизно. В етиці нашого співжиття, якої всі тут дотримуються, є правило: не руш чужого. Не претендуй одноосібно на те, що не належить тобі повністю. В оселі, де ти живеш із батьком, не міняй самовільно, наприклад, дверей, які він змайстрував і встановив власними руками. Батько дав тобі від них ключ, ти можеш ними користуватися, але не знаєш достеменно, як функціонують завіси, на яких вони тримаються. Міняючи двері на свій лад, можеш зіштовхнутися з тим, що таких завіс більше нема, а з інших, доступних тобі, двері весь час злітають. Поле свободи має межі. І ми не господарі цих меж. Ми не маємо морального права пересувати їх на власний смак».

Власне, останні три речення найповніше репрезентують позицію Рут. Вона вірить в те, що життя не з’явилось нізвідки: все уречевлене, тобто матеріалізване, все повинне мати якусь передумову, імпульс.

Українська письменниця Галина Петросаняк, авторка роману "Вілла Анемона".

В інтерв’ю із Інгою Кейван авторка зазначила, що Рута – щось типу збірного образу середньостатистичної українки її покоління. Відколи Г. Петросаняк дала зрозуміти, що «ось – це Рут» і «Рут – українка», питань щодо ідентифікації героїні не виникало. Це важливо для розмежування, означення меж простору, в якому перебуваєш. Людині взагалі властиво ділити осягнуте на «своє», «своє-чуже»(інакше) та «чуже».   

Письменниця привідкрила завісу внутрішнього світу не лише Рути, а й спів/учасників – тих, хто працював і тих, хто помирав у «Віллі Анемона». Ми дивимось на макросвіт роману очима головної героїні. Тобто це перше коло – внутрішнє духовне наповнення та оболонка, крізь шпарини якої підглядаємо. Хоча, зізнатись чесно, частіше було відчуття співперебування, спостерігання за подіями. Нові колеги української емігрантки стали для нас другим колом: це люди чужі; у них інший менталітет, інше ставлення до життя, цінності. Друге коло ми бачимо фізично, на певній дистанції, чуємо їх – або з їхніх слів, або зі слів тієї ж Рут. До другого кола зараховую також клієнтів (не пацієнтів, бо в цій лексемі закладена семантика терпіння) і взагалі усіх, хто перебуває в зоні досяжності. Є ще й третє – ті, хто далеко, в Україні: сестра, донька. Про них ми дізнаємося з їхніх слів, або ж із коротких коментарів-пояснень головної героїні. Можливо, у цьому колі перебуває і її померла мати, зв’язок з якою фактично тримається на записах у щоденнику, адресованому Рут. Головна героїня справді дуже схожа на свою матір. Сама не відаючи того, пішла її стопами. Прийом із введенням у полотно роману червоних ниток-щоденникових розповідей зіграв на користь: він поглибив і без того глибокий сенс, прихований за основною сюжетною лінією та роздумами про гуманність. Цей щоденник – зв’язок із близьким-далеким четвертим виміром потойбічного світу, в якому колись живий адресант перетворюється на мовчазний образ, зафіксований живою думкою 40-річної давнини.

Цікаво, що історія з віллою має реальне підґрунтя, про що авторка, яка знає Швейцарію не з чужих слів, розповіла у згадуваному раніше інтерв’ю з Інгою Кейван:

 «Усе почалося з того, що в селі, де ми живемо, стоїть вілла, яку три роки тому хотіла викупити фірма, де надають такі послуги (йдеться про евтаназію). Мешканці села повинні були обговорити справу й дати дозвіл або відхилити – так працює пряма демократія у Швейцарії. Скликали загальні збори у сільській раді, хто мав бажання, міг піти й висловити свої побажання представникам фірми. Звісно, ходили не всі мешканці села, але в результаті наші односельці відхилили таку перспективу.

Я стежила за справою, ну і звісно, уявила собі, що вілла, повз яку ми іноді ходимо, стане місцем, де не просто щодня хтось помиратиме, а ці смерті будуть по-швейцарському ґрунтовно сплановані й бездоганно «виконані»… Це ж дуже літературна історія вона аж проситься в роман…»

Отже, авторка пропонує альтернативну версію того, що могло б відбуватися саме в тому швейцарському селі, саме в тому будинку, якби... Мистецтво дає змогу розширити межі дійсного. Водночас воно поглиблює внутрішні конфлікти, намагаючись запропонувати універсальне рішення-відповідь або ж підштовхнути до пошуків. Справжня цінність мистецтва виявляється в індивідуалізмі, який легко можна відрізнити від колективної нетаксамості.

Галина Петросаняк порушила дискусійну тему, але не дала відповідь на поставлене нею ж запитання про гуманність добровільного відходу або ж супроводу за гроші: де закінчується допомога та починається здирництво? І чи може фінансовий фактор знівелювати шляхетність ідеї?  Однозначних вирішень, аксіом не існує. Кругообіг життя і смерті запустили не ми, але на мирному роздоріжжі у нас майже завжди є вибір.