Письмо з Америки.
Mont-Carmel Ра. 15 мая 1895.
Знаменита статя п. В. Охримовича в 6. н-рі "Народа" під заг. "Вражіня з Угорскоі Руси" спонукала мене написати кілька слів про тих наших рідних братів в Америцї. Може мої вражіня випадуть далеко неповні, та вина не моя, але короткого часу, бо лише два місяцї жию між ними. Годї поминути і тої обставини, що наш мужик, хоч він тут на вільній земли, хоч і убраний як совітник в Галичинї, хоч священикови руку подає як рівному собі, — все-таки то лише зверхня єго тоненька скорупа, а під тою скорупою єсть він чистої крови нашим сервілістичним мужиком, котрий перед священиком все иншій чоловік, нїж в дїйстности. Я длятого згадую про сю характеристичну черту нашого мужика, щоб вказати на велику трудність, з якою мусять бороти ся священики, хотячи пізнати житє-бутє наших людей в Америцї.
Економічні, суспільні і національні прикрі відносини вигнали наших людей з рідної землї в Америку, а більшу их часть з угорскої Руси, бо й згадані відносини там тяжші. Братя Лемко і угорскій Русин — майже однакової долї сини подибались за морем і стали вкупі копати уголь в горах Пенсільвенії. Рідні брати — роздїлені лише природною границею, Карпатами, однак виховані в инших условинах житєвих — не зійшли ся і тут разом, не пізнали себе, хоч тут в новій вітчинї знайшли спільний грунт житєвий. Одно-однїське, що лучить их разом, се спільна віра, спільний обряд, вспільна церков. Однакож і тут заходять такі різницї поглядів, що иногдї зневолюють угорских братів покидати Галичан. Звістно, що на угорскій Руси священики по-найбільшій части москвофіли з невиразною краскою, тож силують ся наслїдувати православіє в обрядах церковних. Знов же мадярщина запустила так глубокі корінї всюди, що навіть мадярска пісня, зі своєю чардашовою мельодією, втиснулась і в напіви церковні. У мене недавно в церкві заспівав дяк "Христос воскресе" на таку нуту, що пригадала менї чардаша, якого чув я торік на виставі у Львові. Нас Галичан уважають они Поляками. Коли я співав першу службу Божу в М.-Кармель, сказав менї таки в очи оден мій парохіянин: "Шумнє [красно] співайом превелєбни — що-ж, коли по пільски". В лавках у церкві сидять они по більшій части осібно від Галичан. Такі і другі ще причини навіть в церкві творять розлом між двома братами. Але, як сказано, церков все-таки одинокій нїби спільний грунт. По-за церквою они майже чужі собі а можна-б сказати навіть ворожо відносять ся до себе.
Звістно, тут при церквах истнують "братства" з цїлею гуманітарною. Отже і тут Русини угорскі і галицкі не йдуть разом. Галицкі мають своє, угорскі своє братство. В сужитю товарискім оба брати неможливі. Більше спокійна і лагідна вдача Галичанина, а знов завзята і палка угорского Русина не в силї погодитись. І як лучить ся нагода, що наші галицкі зайдуть на хрестини або на весїля до угорских, то певно вернуть покалїчені, з попідбиваними очима і з синцями. Лише рідко бувають випадки, щоби побирались одні у других. Угорскі Русини мешкають, звичайно в найдальших закутках, а дуже часто в лїсї, коло самої копальнї угля; там запивають ся на смерть, а відтак на мадярскій лад йдуть проклони, страшні проклони і смертельна бійка. Вибираючи ся в таку сторону, не можна забути на револьвер — на сего приятеля в Америцї всюди дуже пригожого. Правда, бувають між угорскими одиницї дуже честні і спокійні, ті звичайно з ужгородскої [унґварскої] дієцезії — отже найблизше к Галичинї — мало ще мадяризовані. На тих видно вплив словацкого елєменту, і то сильний вплив. Я знаю одиницї, що приносять до церкви дві книжки до молитви: руску і словацку. В бесїдї их велика сила слів і акценту словацкого, а женщини по вечірни в церкві звичайно йдуть просто до словацкого костела на "рожанєц". Як я вже сказав — угорскі Русини мешкають по далеких закутках; до міст не пхають ся, бо по містах нема що им робити. Темноти, некультурности, котрої они надихались на Мадярщинї, не в силї они позбутись за якій десяток лїт, — они не в силї серед незвичайно предприємчивих елєментів американьских заняти хоч-би яке-таке місце. За те наші Галичане беруть ся дуже жваво до "бізнесу" — але про них на другій раз.
Лишилось би ще сказати де-що про интеліґенцію угорских Русинів, се-б-то про священиків. Сих "превелебних" велика сила в порівнаню до нас Галичан. Нас єсть всего пятьох: о. Обушкевич в Оліфанїі, о. Полянскій в Пітебурзї, о. Констанкевич в Шамокінї, о. Грушка в Джерзі-Сіті і я в М.-Кармель. [о шестого просимо і просимо Впреосв. митрополита, та годї якось допросити ся].
Говорячи про угорских священиків, застерігаюсь наперед, щоби не посудив мене хто о субєктивізм, наче б я говорив pro domo sua. Інтеліґенція угорско-pycкoгo народу — се сам нарід, лише зі скорупою паньсковатости. Зі статьї п. В. Охримовича видно ясно: хто ті священики на угорскій Руси, — а коли нарід, перепливши широке море, не стратив своїх прикмет націхованих мадярщиною, то тим більше не стратили священики, що воду мадярщини пили з самого жерела, бо з мадярских шкіл. Не маючи нїякого почутя національного, нїякої идеї, наплили они сюда для "бізнесу" — для интересу. Найлїпші докази сего — безнастанні забуреня в парохіях за-для немилосердних драч і т. д. Угорскі священики то чисті урядники, що "омшу окончають" [службу Божу правлять] та й конець.
Наш нарід потребує поради правної з огляду на свої справи в старім краю, — він жадає від священика, щоби той, немов ходяча енцикльопедія, при кождій нагодї і в кождій годинї став єму порадником, опікуном, судьєю. Угорскі-ж священики до сеї задачі анї не придатні, анї не спосібні, анї не охочі. Лучить ся, що угорскій священик попаде ся між самих своїх краянів — тогдї гаразд; они звикли вже до своїх "урядників". Коли-ж однак з конечности покличуть наші Галичане угорского священика — як от в Шенандоа — то річ певна, що в короткім часї настануть роздори, сварки, процеси з найгіршими наслїдками для обох сторін. І зовсїм природно. Обі сторони не розуміють себе. В церкві, в громадї, в товарискім житю они для себе чужі, далекі гадками, чужі потребами житєвими. Священик з Угорщини дома говорить з женою і з дїтьми мадярщиною, а се обурює Галичанина, у котрого почутє національне розбуджене. Поважанє для такого священика скінчить ся при торзї за треби — і тогдї заворушить ся вся громада і почнесь деморалізуюча борба, котра кінчить ся перед "славним" американьским судом. Отсе рани, котрі дасть ся вигоїти лиш тогдї, коли для рідного народу придасть ся рідний священик, що з кости і крови буде єму рідним. Не тілько нарід наш, але — річ природна — що й ми не в силї приноровитись до тих наших братів во Христї, они навіть в товарискім житю для нас чужі. По-за справи буденні они не в силї, або не хотять нїчим интересуватись. Завести річ про політику або літературу — они заклято мовчать. Пpo справи народні им зовсїм байдуже, до нашої орґанізаційної роботи они відносять ся без мотивів ворожо. Був випадок, що оден з тих "панів превелебних" приїхав на загальний збір "Союза" і пересидїв цїлий день в "сальонї" [реставрації] а на збір не показав ся. Я був раз в товаристві двох священиків угорских, котрі зі мною говорили рускою мовою — страшною мішаниною, а до себе по мадярски, навіть в моїй присутности. I я сему не дивуюсь — прецїнь они з неба не впали, они родились, виховались і виучились на Угорщинї, — але я дивую ся людям, справдї доброї віри, що задумали були в Америцї скувати зелїзо з деревом. Се ачей-же річ неможлива. Щоби з двох даних утворити цїлість, мусять бути бодай найголовнїйші прикмети спільні, а самого обряду — та й той не у всїм схожій — за мало. Я з болем серця повторю за п. В. Охримовичем: Lasciate ogni speranza...
[Дѣло, 29.05.1895]
29.05.1895