Розмова журналістки Тетяни Козирєвої із львівським іконописцем Остапом Лозинським про особливості сучасної ікони
Остапові 37 років. Має добру освіту – закінчив Коледж імені Івана Труша (відділ розпису) та Академію мистецтв (кафедра монументального живопису). Працює в Українському католицькому університеті – викладає композицію в Іконописній школі «Радруж», є головою ЛМГО «Асоціація музеїв та галерей», співпрацює з галереєю сакрального мистецтва «Іконарт» (куратор), керував багатьма арт-проектами у Львові і не тільки.
Каже, що його кредо «бути правдивим перед собою – бути правдивим для всіх». І вважає нюансування найцікавішою інтелектуальною грою.
Мені ж Остап Лозинський передусім цікавий як художник, який активно розвиває сучасний іконопис. Власне, під цим кутом зору я й підготувала до митця низку запитань, а найперше спитала про передумови зацікавлення цим особливим видом станкового мистецтва, твори якого є об’єктом культу і поклоніння.
– Коли виникла думка щодо написання ікон і яку першу ікону зробили?
– Цей напрям був для мене органічним із самого дитинства. Ідеться, по-перше, про виховання в родині – тато художник, походи до Національного музею і знайомство з колекцією давнього українського іконопису, невеличка колекція гуцульських ікон, які були у нас в домі... Все це спонукало до вивчення ікони, якогось діалогу з іконою, вивчення технологій ікони… Але був доволі тривалий період, коли я відійшов від ікони – перейшов на світське малярство. Свідомо ж до ікони прийшов років із десять тому – це був, напевно, 2010 рік. А перші ікони – це мої дитячі малюнки, святий Миколай і свята Варвара, і мені тоді було три роки.
– На вашу думку, чи потрібно людині, котра вдається до написання ікон, мати, крім художньої освіти, ще й богословську?
– Насправді це дуже складне запитання – ємке і глибоке. Є іконопис, який працюється на повторенні. А є іконопис сучасний, авторський, який передбачає переосмислення віри і пошук себе. Іконопис – складна й об'ємна частина мистецтва. І я вважаю, що без глибокого знання богослов'я, без глибокого знання Святого Письма, в першу чергу – без глибокої віри він не має сенсу. Бо є дуже багато складових, які витворюють людину. Це віра і любов до Бога і любов до ближніх. Якщо нема цих складових у твоїй творчості, то це – без сенсу. Якщо ж ці складові є, то воно приносить результат.
Падіння під хрестом. 2018.
– Я чому, до речі, вже вкотре, цікавлюся цим питанням… Кілька років тому відомий львівський художник Олександр Войтович виконав кілька образів для Гарнізонного храму Петра і Павла. З огляду на його вільну манеру малярства, оригінальне, навіть пікантне трактування жіночого образу для мене це виглядало дивним…
– А для мене це не є дивним. Твори, які зробив для цього храму Олександр, на мою думку, дуже відповідають цьому храму. Йому вдалося дуже добре передати манеру XVII століття, хоча він і зробив це по-сучасному. Знаю, що дуже багато сучасних художників час від часу звертаються до іконопису. Наприклад, Сергій Савченко деколи працює з іконою. І, мені здається, художникові не можна цього забороняти, якщо він має до цього потребу, якщо відчуває, що може це зробити. Основне, щоби не було в цьому профанації. Якщо нема профанації, якщо є віра і якщо є потреба, то чому ні? Це, напевно, як потреба у молитві. Чи ми можемо комусь заборонити молитися?
Я – виноградина правдива. 2015.
– Остапе, ви разом із кількома львівським художниками розвиваєте саме галузь сучасної ікони. На чому базуєте отакий іконопис? Тобто в чому відмінність сучасної ікони від традиційної, яку звикло бачимо в храмах?
– Завжди варто пам’ятати, що ми є люди свого часу. Мені здається, що ікона має розвиватися і змінюватися як і світ довкола. Сучасна ікона є більш персональною, тому що це є твоє, індивідуальне, ставлення до Бога, твоє ставлення до віри. Я особисто використовую сучасну форму, сучасну метафору, якусь сучасну форму, але для мене дуже важливий діалог з давньою іконою Так само важливо для мене дотримуватись тяглості традицій, важливо показати, що ця ікона не з'явилася нізвідки, показати, що ми маємо цю давню традицію, на яку частково спираємося, частково використовуємо найкращі здобутки, а особливо – золотого українського іконопису ХIV, ХV, ХVI століть. Але для мене так само важливі досягнення світового мистецтва ХХ – ХХІ століть, досягнення, приміром, філософської думки ХХ – ХХІ століть, без яких я би не сформувався як особистість, отже ці речі так само впливають на мою цю творчість. Тобто сучасний іконопис – набагато складніший комплекс знань, умінь, персональних досвідів, які ти вкладаєш у свою роботу.
Притча про злих виноградарів. 2015.
– Знаю, що ви представляєте свої ікони в чудовій галереї сакрального мистецтва «Іконарт» (вул. Вірменська, 26). А де ще можна побачити ваші роботи?
– Наприклад, цього року відбулася, як на мене, знакова подія для сучасного іконопису Східної Європи. У музеї польського містечка Новий Сонч (це Малопольське воєводство і це – колишні лемківські землі) є прекрасна колекція давнього українського іконопису ХIV – ХVI століть, і поруч з тим, давнім, іконописом представлені у постійній експозиції твори сучасних українських і польських іконописців. Це є дуже гарний крок, і я дуже пишаюся тим, що у цій новій збірці представлені й мої роботи. Також у польському містечку Криниця є галерея сучасного іконопису, а створена вона на основі міжнародних пленерів, які щороку відбуваються у польському селі Новиця. І я також часто беру участь у виставках у Польщі, Німеччині, Франції, Словаччині, США та в Україні. Тобто веду доволі активну виставкову роботу.
– Мене цікавить, як до сучасного іконопису ставляться священнослужителі? І чи є ваші ікони в храмах?
– Це дуже складне запитання… Є трошки проблема, і це – не проблема церкви, не проблема священиків. Це – проблема суспільства. Суспільство наразі дуже мляво ставиться взагалі до сучасного мистецтва, не кажучи вже про сучасний іконопис. Щодо моїх творів у церквах… Так, у кількох церквах є мої роботи. Наприклад, у каплиці Українського католицького університету. Ми тоді працювали разом із Іванкою Крип'якевич (художник в Українському католицькому університеті. – Т.К.), і зараз продовжуватимемо працювати. Є моя ікона і у Франції, у церкві в Криворівні, в каплицях України і США/ Але вибір ікони до храму залежить від персоналії отця. А загалом з тим – доволі складна ситуація.
І не тільки в Україні. У Польщі, приміром. Знаємо про випадки знищення проектів Єжи Новосельського (іконописець, теоретик мистецтва, православний теолог, якого звинуватили у неканонічності, нищили його поліхромії і викидали ікони з костелів і церков, зокрема – голубий іконостас з Орішкова на Підляшші та у каплиці в Кракові. – Т.К.). А це майстер – визнаний на світовому рівні! Знаємо й про демонтований іконостас, який зробила Іванка Крип'якевич (йдеться про іконостас церкви Святого Йосифа Обручника, що на вул. Залізняка у Львові. – Т.К.).
– Але ж кожен художник, незалежно від жанру, в якому працює, мріє, щоби його роботи розійшлися по людях. Як у вас із тим?
– У мене з тим проблем нема! (Сміється). Я відчуваю потребу. Якби не відчував, що люди хочуть мати мої роботи, то, напевно, й не працював би так багато й активно в цьому напрямі. І така запотребуваність дуже мені приємна. Тримає мене як художника і допомагає.
1. Свята Параскева Римська. 2013, 2. Господи, змилуйся наді мною. 2019, 3. Суд Небесний. 2016, 4. Портрет Б. Сороки. 2012.
– Цікаво мені, наскільки розвиток сучасної ікони підтримують історики мистецтва, мистецтвознавці? Чи вони вважають, що потрібно розвивати цю галузь? Чи ви, сучасні іконописці, все ж самотні у своєму бажанні розвиватися?
– Насправді є певне коло мистецтвознавців, коло галерейників, також – церковне коло, коло Українського католицького університету, який має іконописну школу… Тобто є доволі велике число людей, які підтримують сучасний іконопис. Інша справа, що аж ніяк не всі ідентифікують ікону як вид сучасного мистецтва. Все ж таки ікона закорінена в наших головах як вид декоративно-прикладного мистецтва, і це щось дуже давнє, дуже класичне, до чого не можна додати жодного нового слова. Це неправильний підхід. Бо насправді ікона дуже багато говорить про духовність, дуже багато говорить про автора.
Дорога. 2014.
Мені здається, що ікона – це той вид сучасного мистецтва, який є дуже актуальний і промовистий. Тому що насправді, коли ти працюєш у безпредметному мистецтві, і коли ти працюєш в абстракції, і коли ти працюєшв іншому жанрі, ти маєш величезний політ. А в іконі ти все ж мусиш пам’ятати, для чого ти це робиш. Ти мусиш пам’ятати місію ікони. На мою думку, розвиток сучасної ікони – це дуже перспективний напрям, а особливо – для інтелектуального суспільства, яке вірить, яке шукає себе, яке думає на перспективу.
– Принагідно перепитаю, чи працюєте у світському живописі?
– Так. Але одночасно в іконописі і світському малярстві не працюю. Мушу робити собі перерву на одне і друге. Світське малярство – це моя бурхлива, емоційна рефлексія на наше життя. Щодо ікони – то це для мене пошук гармонії, молитва і медитація, коли я мушу зануритися в себе, багато думати, осмислити, що роблю, і вже тоді ставати до роботи.
Портрет Данила і Ярини Мовчанів. 2012.
– Чим підсумуєте нашу розмову?
– Сучасний іконопис добре розвивається. Маємо дуже цікавих іконописців, цікавих художників, які багато працюють і насправді говорять нове, без перебільшення, слово в іконописі. Мені дуже імпонує те, що власне Львів став тією платформою в Україні, яка розвиває сучасний іконопис. І ми дуже пишаємося тим, що живемо в такому часі, що це мистецтво активно розвивається і є актуальним.
Розмовляла Тетяна Козирєва.
Фото: з архіву Остапа Лозинського.
28.05.2020