Наташа Водін. Вона була з Маріуполя / Переклад Христини Назаркевич. Чернівці: Книги – ХХІ, 2019. 336 с.
Загублені діти.
Чи не в кожній мові є такий вираз чи еквівалентний йому. Цим словосполученням називають людей, які виховувалися в інакшому культурно-етнічному середовищі, ніж те, до якого належали їхні батьки і до якого вони самі могли б належати за правом народження. У загрозливо-меланхолійній цій назві прошитий конфлікт походження vs виховання. Кров кличе, але зміст повідомлення туманний: мова батьків давно забулася. Загублені діти пишуть історії батьків-дідів, про який мало що знають, щоб знайти в тих історіях себе і неквапом виставити рахунки тим, хто був неуважним і дозволив їм загубитися.
Уцілілі діти Шоа. Діти війни. Діти депортацій. Нащадки рабів. Діти апартеїду. Таких книжок сила-силенна.
Історії пошуків свого коріння, більше чи менше переконливі епопеї-розслідування так чи інакше, але всі сягають одного протосюжету: тут переписують міф про Мойсея.
І не про пророка-заїку, до якого заговорив Бог, а про немовля, що знайшлося на березі Нілу. Це історії про Йохавед, яка врятувала маля, відмовившись від нього, та це історії про фараонову доньку, яка зрозуміла плач загубленої дитини. Ридання перекладу не потребують. І наче уже те, що діти були загубилися, робить їх спроможними знайти правильний шлях до земель обітованих.
Вона живе на березі озера, перше, що бачить зранку – це велика вода. Якось так випало, що відкрита вода супроводжує її протягом всього життя. Так і матері було приписано: вона жила в оточені річок, поблизу морів. Розповідь про свою матір вона почне з опису Азовського моря, на диво мілкого. Розповідь про себе вона почне з опису того величезного озера за її вікнами, дуже глибокого. Мати так і не навчилася плавати. Ми не знаємо, чи вміє плавати вона сама. Мати втопилася. Вона врятувалася. Плетений кошик вчасно прибило до берега, дитя почули і знайшли. Історію про Мойсея їй розкаже мама незадовго до смерті. Вона цю історію проживає і понині. «Моя пімста й відплата на час». Ця дуже відома репліка з Біблії раз по раз випливе в її монологах, прямо і непрямо. То цитата з П’ятикнижжя Мойсеєвого, до речі.
Німецька письменниця Наташа Водін, яка походить з мішаної українсько-російської родини, пише саме таку книжку – історію чергової загубленої дитини, котра реконструює біографію своєї матері, намагаючись переписати уже власне життя.
Євгенія Яківна Іващенко, мати, народилася в багатій родині маріупольських промисловців, італо-грецько-швабсько-українській родині, була музично обдарованою, під час війни працювала на нацистське бюро депортацій, була антисталіністкою, у двадцять три роки її з чоловіком відправили з Маріуполя на примусові роботи до Ляйпцига (вислала якраз та контора, на яку вона працювала), наприкінці війни вона народила старшу доньку (Наталю, власне), за пару років – молодшу, мала спадкову, як розповідав батько Наташі, психічну хворобу, 1956-го мати скоїла суїцид. Це вся інформація, яку Наталя знала про матір до початку розслідування.
Варто відзначити, що наприкінці документального роману «Вона була з Маріуполя» (Sie kam aus Mariupol, 2017), Водін матиме так само обмаль даних про життя матері, але натомість краще розумітиме її мотиви. Чи краще собі навчиться брехати, що розуміє відтак Євгенію.
Пошуки родичів звели розповідачку «Вона була з Маріуполя» з кузеном і кузинкою, донькою маминого молодшого брата і онуком старшої маминої сестри. Їхні історії читаються як конче необхідні коментарі до історії самої Наташі. Цих людей поєднує не спільна кров, а власне спільність досвіду. І показово, що вони не підтримуватимуть контакт надалі: кому хочеться таскати з собою по життю дзеркальний «трельяж»? Так от, всі троє одержимі, патологічно одержимі історіями батьків, їхніми реальними і символічними постатями.
Кузинка – дуже літня жінка, яка може годинами розповідати про батька, видатного оперного співака (і розповідає, годинами). Вони жили разом, вона опікувалася ним до смерті, навіть дитинку народила «для батька», бо рід вимагав продовження. І ця жінка захоплено розповідає, що її бабця народила страшу доньку від рідного брата. Вона насправді дуже нав’язливо говорить про інцест. Ні, її історія – це не історія кровозмішення з батьком, радше реалізована протягом всього життя фантазія «віддана донька ідеального мужчини».
Кузен – історія лютіша. Його бабця пройшла через ГУЛАГ, «на хімії» вийшла заміж за такого ж ув’язненого, народила доньку і поселилася в тихому Підмосков’ї. Нині обидві жінки мертві, померли з різницею у місяць, з тієї гілки фамільного дерева залишився онук. Він – матеревбивця, визнаний непідсудним через психічну хворобу. Побіжно він розкаже: бабця мала дуже сурову вдачу, вони з матір’ю фактично ув’язнили його, йому було заборонено спілкуватися з людьми поза родинним колом, щоби не асимілювався, бува, «з радянським бидлом»; коли баба померла, він сподівався, що зможе навчатися і одружитися, але мати трималася й надалі «політики самоізоляції», тоді він її придушив подушкою.
Ці двоє одержимі пустотою-замість-батьків, вони мало-мало знають про життя тих, ким марять, вони створюють фантазії про батьків, які ними надалі керують. (І сюжет зі спадковою родинною психічною хворобою теж не забуваймо). Історія Наташі не стає таким жахом занапащення тільки тому, що вона має колосальної потужності інструмент: свою одержимість матір’ю вона реалізує в романах (перший роман Водін, суто художній, був присвячений якраз матері).
Євгенія, очевидно, таки була дуже хворою, спогади доньки про неї свідчать. Вона імітувала серцевий напад, щоб змусити дитину щось роботи по господарці. Наташу били, багато і сильно, регулярно публічно соромили. Мати намагалася убити доньку. А однією з улюблених забавок Євгенії було розповідати Наташі, що та – прийомна дитина. Дівча народилася білявкою, обидва батьки мали темне волосся. І тоді мати взялася розказувати щось таке: «Ти не моя донька, десь там живе білява німецька фрау, якій ти належиш». З п’ятирічного віку Наташа фантазувала про мати-білявку, яка її колись знайде (via фараонова дочка при Мойсеї).
Доросла Наташа з подивом відзначає: вона один в один схожа на свою маріупольську бабусю.
Насправді тут нема таємниці, що дитина, може бути, народилася від іншої матері.Тут питання, хто батько Наташі? Дитину зачали, коли мати була примусовою робітницею на заводі в Ляйпцигу. Водін довго нам буде розказувати, в яких умовах жили остарбайтери і зокрема про систематичне сексуальне насилля. І тут же зазначить: мати явно мала приваблювати ґвалтівників, бо вигідно вирізнялася красою і витонченістю на тлі «українських дівчат з села». Згодом же розповідачка швидко перемкнеться: вона дофантазовує ситуацію, в якій могли б її батьки зустрітися і де б міг статися той поспіхом подружій секс, що привів до народження дитини. А він був взагалі? Якщо ввести один тільки компонент: Наташа – дитина зґвалтування, тоді стане ясною маніакальне марення матусі: ти – не моя донька, ти належиш білявій німецькій пані, якій, либонь, і мусив ту дитину зробити чоловік, що зґвалтував остарбайтерку. Ні, цього сюжету в «Вона народилася в Маріуполі» немає. А є уже Наташині фантазми: вона починає розвідування, бо існує невеличка така надія – може, вона не є донькою цієї жінки.
Зваба порожнечі стосується і головної героїні «Вона була з Маріуполя», нею керує не-знання.
Роман Водін складається з чотирьох великих частин.
У першій Наташа починає вчергове розшукувати своїх родичів в Україні і випадково сконтактовується з греком-істориком-аматором, який постачає їй нові відомості про родину матері, що була впливова до Першої світової на Азові.
У другій частині Водін переказує нам щоденники Ліди, старшої маминої сестри – контрреволюціонерки, політичної ув’язненої. Ліда майже не пише в тих щоденниках про сестру, у них була значна різниця у віці, але за її мемуарами Наташа дізнається чимало про саму родину.
У третій частині, прислуговуючись спогадами остарбайтерів, Водін намагається реконструювати той шматок материного життя, на який припала депортація, примусові роботи, спроба емігрувати до США (невдала) і закріпитися в Західній Європі (через сфальшовані паспорти). Цей розділ найбільш пливкий і непереконливий, в ньому головна біда – Водін бере за «доказову базу» мемуари російського чоловіка-остарбайтера, згадуючи, що жіночих таких творів обмаль. Картинка явно викривлена, досвіди Віталія Сьоміна, на чию книжку спирається Водін, не могли бути ідентичними тому, що пережила Євгенія Іващенко. (Між іншим, українською є мемуари Антоніни Демчини «Зі Сходу на Захід», раджу прочитати цю книжку одночасно з «Вона народилася в Маріуполі»).
Остання частина роману – це останні десять років життя матері, які Наташа уже сама пам’ятає. Власне, це її дитячі спогади про матір, які вона намагається переписати відповідно до того, що нового дізналася від Ліди і від нових родичів. І це уже її історія, і її спроба довести собі насамперед: «Я – не Вона!».
Через всі частини роману проходить одна, на позір суто історико-політична, тема, яка допоможе і нам глибше зрозуміти дуже приватні стосунки Наташі і Євгенії. Ця тема – конкуренція жертв.
У роздумах про те, хто страждав більше, як вимірювати пережиті страждання і отож у який спосіб їх справедливо компенсувати, Водін вибудовує доста складну систему (і складно-неетичну), прямим текстом. Спочатку зауваження: слов’ян під час Другої світової загинуло не менше за євреїв, просто їх ніхто не взявся точно порахувати. Далі: умови ув’язнення в трудових таборах були навіть гірші за концентраційні, але остарбайтерів не розглядають як «повноправних» жертв. Наступний етап: історія жінки, яка постраждала від сталінських репресій, та історія жінки, яка потрапила під «остаточні питання» Другої світової нерівнозначні, за Сталіна Євгенія б не вижила. Побіжно: діти «з бувших» намагаються адаптувати до постреволюційного життя в Україні, для чого змушені видавити себе за українців, добре, як вивчили мову від няні і можуть маскуватися під «дурну селючку»; діти депортованих осіб зазнають цькування від місцевих дітей, бо їхня німецька мова не є природною. Щоб наприкінці нарешті прозвучало: Євгенія, яка зростала чужою в Маріуполю як ворожий класовий елемент і стала чужою в Німеччині, де залишилася жити (мати, до речі, знала німецьку, але нею не користувалася, батько німецької так і не вивчив) та Наташа, яка жила і зростала з тавром чужинки в єдиній країні, яку може назвати рідною. Хто з них більше страждав? – питання небезпечне і таке ж невід’ємне.
Цінність жертви і рівнозначність відплати – це зрештою ті два елементи, які тримають купи культурну спільноту і забезпечує їй адекватну комунікацію з іншими групами.
І це для Водін насправді дуже інтимне послання. Її родина, в якій Наташа – останнє листячко генеалогічного древа, тримається на питанні: чи її, Наташині, страждання є гідною компенсацію для жертви Євгенії? Коли говоримо про жертвоприношення, то маємо в думці завжди тріаду компонентів: жертвуватель – жертва – адресат. Той, хто винний. Той, хто страждає. Той, хто споживає страждання. Наташа з «Вона народилася в Маріуполі» приміряє на себе по черзі всі три ролі, так само всі три вона змушує виконувати свою матір. Жодна з ролей ні одній з жінок не підходить, завжди залишається щось ще, що не вкладається у цю «матрицю».
А поки що Наташа рахує в родинній історії жінок, які наклали на себе руки – в кожній генерації їх таких по дві виявляє. Мати відіграла драму жертвоприношення до кінця. І Наталя щиро і пекельно боїться, що мала таке саме призначення, якого не виконала. Не спромоглася стати сакральною жертвою для своєї родини.
У книжках про загублених дітей, написаних дорослими, які вчасно знайшлися, завжди є цей елемент: глибоке нищівне почуття провини перед батьками. Є воно і в цій книжці. Закінчується роман спогадом Наташі: вона потай дивиться на обличчя мертвої матері у труні, що її поставили для прощання у зачиненій капличці. На початку роману вона скаже, що має про маму три-чотири виразні спогади. Цього спогаду в переліку не буде.
