На поли, на розлогім просторі напротив домівки священика в Підлисю, укритої в густій зелени хорошого, на-пів дикого і майже до лїсу притикаючого саду, красувалась живописна ґрупа стрімких сосон. Сосон було небогато, лишень вісїмнацять, але вже з-далека темна их зелень відбивала від поля і поблизького лїса, де росли самі дерева листяні. Тому не диво, що кождий прохожій звертав мимо волї очи на тоту хорошу соснину, а приїзжі з міста, любуючись природою сторони підлисецкої і звідуючи гостинний дім руского священика, часто гуляли в тїни сосон, щоби віддихати живичним запахом. Тож і в половинї серпня року 1837 одної хорошої днини пополудни сидїли під соснами на принесених кріслах докола импровізованого столика чотири мужчини і покурюючи грали в карти. Видко було, що се гостї. Один з них, найстаршій, був то священик рускій з околицї; лїт міг мати з пятьдесять вісїм, мужчина атлетично збудований, з огорілим від сонця лицем, і мимо дійшлого віку ще здоровий і сильний. Називав ся Василь Либаньскій. Був він вже трицять лїт парохом в сусїднім селї. Оженив ся зараз по укінченю наук в сїменищи, а взяв подругу по серцю, хорошу, здорову і честну, але незаможну. Мимо те міг би був доробитись майна, бо був взірцевим господарем, так як єго супруга знала у всему дати лад добрий. Однакож Бог поблагословив тоє супружество численним потомством: не менше, як пять синів-соколів і сїм дочок-голубок подарила єму жена. Годї ж було і думати про збиванє маєтку, треба було добре працювати, щоби одвітно удержати семью і виховати честно свої дїти та вивести в люде. За Божою милостью вінчалась успіхом єго праця: двох синів було вже священиками, один вступав до уряду, один кінчив ґімназію, а одного мав небавом записати до ґімназії, а из дочок, цвитучих як повні рожі а здорових як і родителї, пять було відданих, дві же, трохи не підлїтки ще, гуляли в родительскім дому.
Другій був зі Львова господин совітник Димитрій Цибухович, котрий був приїхав для віддиху до Підлися. Мужчина присадистий, саме в силї віку, о голосї грубім і зичнім, старанно обголений, так що і слїду усів не було знати, через що визирав значно молодшій. Родом був він також зі Львова, де єго отець Гаврило Цибухович був возьним при ґубернії. Блаженної памяти Гаврило Цибухович дуже був побожний, а сам любив дуже спів церковний, тож, бувало, брав все малого Дмитруня до церкви і разом в крилосї все співали в церкві. У Дмитруня і голос і слух був добрий, він співав ладно, а і відтак, коли вже з Дмитруня став Дмитро, і пізнїйше по смерти старого, коли став господин Димитрій а потім господин совітник, він все по давному звичаю ходив до церкви і співав хорошим барітоном. Тоє в очах многих було доказом єго великого патріотизму руского, а тим більше кидало ся в очи, що господин совітник Димитрій Цибухович був Русином-урядником, отож, як на той час, avis rаrа, коли зважимо, що в урядах тогдї служили майже самі Нїмцї або знїмчені Чехи. Поляків в урядах було в той час дуже мало, а вже Русинів тілько, що на пальцях счислити. Однакож вже й тогдї русчина одному була тою щербатою бритвою, що то нїяк не хоче голити, другому же була она чудесним шилом, що само голить. Димитрій Дибухович належав до другого щаслившого, хоть і дуже нечисленного ряду Русинів. Не одмічав ся він вправдї великими здібностями, анї великою пильностію — та все-ж був то чоловік статочний, льояльний, умів придобатись настоятелям, тож посунув ся розмірно досить скоро в авансї — в трицятім пятім роцї свого житя був вже золотоковнїрником або, як тогдї говорили, "ґольдкреґлєром" — бо все-ж таки треба було мати хоть на показ Русина, а тут і вибирати не було в кім, бо майже нїкого не було з Русинів межи урядниками. Та на тім ще не конець. Перед ним отвирала ся ще карієра політична. В "міродайних кругах" уважано Цибуховича речником і заступником руского народа в Галичинї. Совітник Цибухович, як звичайно люде, що добили ся скоро становища а мало в своїм житю працювали, був незвичайно відважний і бойкій на словах, а одарений доброю вимовою і ляским голосом, він нераз перепер свою гадку, хоть єго бесїда була більшою частію пуста полова, але і полову беруть та платять за ню добре, коли потреба, а зерна не видко. Цїла рускість Цибуховича починала ся і кінчала на співаню пісень в церкві. Тая, впрочім похвальна побожність зєднувала єму прихильників межи рускою интеліґенцією, а була добрим приміром для люду. Та річ дивна, той сам господин Димитрій Цибухович, що походив з зовсїм смирного домика, незвичайно гордо дивив ся на люд, з котрого вийшов, а язик народний був єму трохи не противний... Тілько на рецепціях господин совітник Димитрій Цибухович при тоастах співав громко "многая лїта" — а инодї спивав чашку доброго вина "во здравіє" руского народа.
Третій о. Антін Думовскій був то молодий священик з околицї, середного росту, о очах сивих, задумчивий і мало говіркій. Бідність і недостаток, з якими мусїв бороти ся в перших лїтах молодости, заким дійшов до становища, поклали важку печать на молодого священика, але не стерли честноти єго глубокої, вразливої удачи.
Четвертий Кипріян Туровскій був то дуже високій молодець, о нїжних майже дївочих чертах лиця, голубих очах і малім, ледви пробиваючім усику. Мож було доразу пізнати, що се укінчений богослов. А єго очи, глядячи в синю даль з тугою і надїєю, давали відчитувати тії мрії, які снують в серцю залюбленого жениха, і пригадували желанє поета:
О, dass siе ewig grunen blіеbе
Die schone Zeit der jungen Liebe!
Власне що були встали від столика згадані мужчини — коли-ж з домика в саду, з "клебанії" підійшов к ним молодець о вельми симпатичних чертах лиця і великих блискучих очах.
— Вже скінчили? — запитав ся звучним голосом кланяючись привітно товариству.
— Юж, — одвітив за всїх совітник — а тепер придивляєм ся хорошій природї тутейшої окрестности.
— Дїйстно, чудесна природа тутешної околицї! — підхопив Туровскій. — Ти, Маркіяне, десь невимовно тїшиш ся, що знов бачиш твою рідну сторону, а знаю, як ти тужив за Підлисєм в тїсних мурах міста!
— О, так! наймилїйша менї підлисецка сторона! се-ж моє місце родинне. Тутко вяжуть ся найкрасші спомини з перших лїт моєго житя. Тож не диво, що я, давлений душним воздухом міским, тужив за простором, де-б мож свобіднїйше відітхнути. А в невзгодах моєго житя я думкою часто лїтав до рідного, а так милого мому серцю Підлися.
Тут молодець, котрого Туровскій прозвав Маркіяном, зупинив ся, єго очи засїяли сильнїйшим блеском і він зрушений проговорив звучним голосом:
Шуми вітре, шуми буйний
Ha лїси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори!
Там спочинеш моя думко
В зеленій соснинї,
Журбу збудеш, потїшиш ся
У лихій годинї.
Там ти скаже дуб старенькій
І єден і другій,
Як там жив-єм ще маленькій
Без журби, без туги.
Там ти скаже та соснина
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє,
Свитала година
У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Лїта молоденькі.
Там колодязь студененькій
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води
Моя душа багне.
Підлисецка горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу,
Веселая сторононько!
До серця сь припала,
Душа тебе як милого
Мила забажала.
Там то любо, там солодко,
Весело і мило,
З миленькою у любощах
Вік би ся прожило!
Всїх слухателїв порвала жива струя річи молодого поета, всї слухали мов очаровані щирого виливу слів сердечних. А і дерева соснини, чуючи, як их величає півець, тїшили ся і гордили та холїтаючи вершками вдячно зашуміли.
Маркіян скінчив деклямацію. Першій відозвав ся господин совітник:
— А! поет! поет! довольно красно! довольно!
За ним прочі слухателї, кождий по своєму, виразили захват під впливом першого враженя.
Маркіян склонив ся. В тім побачив, що перед гістьми коробочка з циґарами і судинка з тютюном порожні.
— О! най всечесні гостї дарують, що я не помітив сего доразу! сейчас принесу тютюну і циґар! — проговорив живо Маркіян і побіг до домика, щоби принести одно і друге. Вслїд єму закликав господин совітник Димитрій Цибухович:
— Не скоріть так дуже і не побивайтесь, господине Маркіян! ми і так нинї курили богато!
Маркіян тимчасом підбігцем наближав ся до "клебанії" і небавом війшов в домика...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 02.05.1895]
(Дальше.)
— Сердечний Маркіян! — промовив Туровскій — єго думки пливуть з серця і влучають до серця.
— Так! — твердив о. Думович — то дїйстний талант поетичний! Єго думки і пісни то найкрасше з всего, що доси появилось у нас в літературі народній.
— Ет, господинове! — перебив их мову господин совітник Димитрій Цибухович — не перехвалюйте надто! Безперечно талант... єсть... довольно хорошій... довольно... Однакож несметное количество разов казав уже, что нам подобаєт держат ся славено-руского правописанія і литератури — он же, господин Маркіян, сицерекомий Руслан, хотяй имієт довольно хорошій талант, впроваджаєт зупелний розрив с нашею минувшестію, а даже навіт с нашею церквою, ибо вводит новоє правописаніє, а то, суджу, ведлуг моєго зданя, єсть непозволительним, а даже вредним, ибо наносить раздор і раскол в нашую литтературу. Наша литтература і цїлоє образованіє ся народа на поважних основує ся началах, а тоє, что молодики хотят сдїлати в якихсь там "Русалках", то просто єресь. І поезія, господинове, имієт бити поучительною, нам нужно поживного хлїба, а не медовничков солоденьких, котрими довольствуєт ся лише дитина. Ми старики, не так дїлали, господинове. Нас хоть не вчили в школї по руску, ми таки все били, єстесмо і будем Русинами. Я на примір сам купил собі буквар, научил ся читати умію по руску. Так должни всї Русини дїлати.
— Добре говорите, господине совітник — сказав о. Либаньскій, котрий, мимо всяких своїх симпатичних власностій, таки не розумів ся і не міг розуміти ся на питанях літературних, як в тогдїшних часах майже всї з нечисленної рускої интеліґенції, тим більше, що він, хоч і хорошо вчив ся в школах, хоть був як то кажуть "отверта голова", однакож в дуже молодім віцї оженившись і поблагословений численним потомством, мусїв старатись про удержанє семьї і вихованє дїтей, а таки літературою нїколи єму й було занимати ся. — Вже як що, так що, а таки всяких нововведеній цураю ся. Нема, як давні, старі часи! А і Русини старі тверді, пане добродїю, тверді! Маркіян сердечний молодець, честний молодець, та мрітель, пане добродїю, фантаст, пане добродїю! От і передше, було, такі якось нещасно склало ся, що єго з сїменища виключили, пане добродїю! І отець журив ся, умер з журби, пане добродїю! А він все ще буяє на крилах соколиних, пане добродїю! От і "Русалку" сконфіскували! Він і єго другі під дозором поліційним! Уважають той напрям в літературі, пане добродїю, за шкідливий! На що Маркіянови було пускатись на якійсь новий шлях? не лучше то було ступати давною, утертою дорогою? А то носить ся фантазією десь в рожевих оболоках та накликає біду на себе. Таким фантастам тяжко приходить ся на світї. Вішають им кошик з хлїбцем високо, ой високо! І Маркіяна, як не вилїчить ся з своєго мрітельства, жде тоє самоє. Вік звікує на якій голодівцї та й тілько! А світ пійде своїм ходом, пане добродїю!
— Я знаю Маркіяна — несміло замітив Туровскій — яко колєґа знаю, що він почитає наш обряд, рівно як і народність руску; знаю, що дуже пильно і з залюбованєм студіював богословє, а навіть де-що з священого писанія переводив на язик для люду доступний.
— Так єсть! — піддержав єго о. Думович. — Він до нашого обряду привязаний всею душею. Єму нїяк не мож зробити заміту, щоби зривав з церквою. Він же сам посвятив ся станови священичому. А якій там шкодливий напрям відкрили в єго писанях? Хто-ж видає суд о тих творах? Дадуть до оцїнки цензорови, котрий в рускій літературі не богато тямить, дарма, хоть і Русин. В єго ж руках почиває ius gladii. Коли схоче, так і погубить чоловіка не придумуючись довго. Що може вийти законопротивного, що для суспільности і держави шкідного з того, що хтось співає в ріднім язицї: "повій вітре, повій буйний!" або "кому Бог в груди дав серце мягеньке" або "десь за морем, за горами мій гаразд здрімав ся" або "цвітка дрібная молила неньку"?!
— Отче Думович! Ви должни не так говорити, — сказав господин совітник Димитрій Цибухович сверкнувши злобно своїми малими очима. — Памятайте, ви ще не получили сталого прихода! Люде надежни оцїняли глубоко произведенія молодих людей і нашли, что в них заключаєт ся законопротивноє. Молодиї люде уносять ся легко фантазією — все же должно подвергати ся строгому испитиваню наблюдательно і назидательно. І паки реку, і поезія, якая би ни була, должна подвергати ся разбору критическому. Испитивати належит річ всесторонно: грамматически, етимологически, естетически — должно испитивати ся вліяніє нравственноє, вліяніє политическоє... Я вам скажу, что закидают Маркіянови і спілцї: ото убіганє ся о популярность! Понимаєте? Подлуг моєго зданя я сказал єм юж, досить!
Хто знає, якій то важкій був заміт в тогдїшних часах старанє о популярність, що в тім замітї містилось понятє о вольнодумстві, непошанованю законної власти, одним словом понятє ворохобництва, за котре могла чекати виновника тяжка вязниця, єсли не що гіршого, той не подивує, що на слова господина совітника Димитрія Цибуховича нїхто не мав охоти одвічати і боронити повидимому невинного чоловіка, щоби, як то кажуть, не пхати власних пальцїв межи двері...
Тимчасом наспів Маркіян і попросив гостей на підвечірок до саду, де, як казав, і курити мож буде вигідно... Тож гостї і услухали привітного зазову. Попереду ишов господин совітник Димитрій Цибухович, гордо випростовавшись мов чубук; за ним ступав поважно отець Либаньскій, а кілька кроків за ними Маркіян, побравшись з отцем Думовичем і Туровским дружно за руки.
Тимчасом легкій вітерець колихав вершками задуманих сосон, котрі дивились, доки гостї не зникли в саду... Сосни були утїшні, що их славив Маркіян, котрого знали з малку. Все-ж таки стало им жалко, що так несправедливо осуджувано Маркіяна. Одна з молодших сосон і не видержала:
"Яка-ж то безсердечність у тих людей, яке водить ся лицемірство! В очи такі солодкі, а по-за очи! Боже хорони і заступи! Тай і тії так звані "добрі люде" не так скорі виручати другого в бідї".
— Боже милий! яке то щастє, що ми не породились людьми! — каже инша з сосон. Але найстарша межи ними загула:
— Годї про се говорити! тим єсьмо і будемо, чим нас Бог сотворив! Тож славім Господа! — і всї сосни зашуміли враз величавим шумом, хвалячи Бога, творця світу.
***
На-рік в тій самій соснинї мож було бачити в погідливий день маєвий ставного молодого мужчину о блїдім, мрітельскім обличю і хорошу, стрімку, молоду женщину. Мужчина нам уже знакомий: був то Маркіян. Молоді люде держались за руки і доразу знати було, що се пара сердець сполучених. Зір Маркіяна тонув в небі ясних очей любки, котра спускаючи довгі рісницї на очи, краснїла вся мов калина. Видко, що обоє мали собі богато дечого розказати, бо заєдно нахилялись до себе, говорили чуло і слухали взаїмно себе з увагою. Що саме таке казали, годї було почути, бо говорили до себе з тиха; до того-ж в саду і поблизькім лїсї розлягав ся ляск соловіїв і щебет других легкокрилих співаків, що тїшили ся бряском весняного сонця. Лиш сосни нахиляли ся раді підслухати сердечної розмови молодят. Вкінци однакож далась почути голоснїйша бесїда женщини:
— О, Маркіяне! одно лише трівожить мене!
— Що такого Юліє? скажи менї, що тебе трівожить? — спитав Маркіян голоснїйше.
— От то, що ти, милий, такій все задуманий і сумний! Скажи, Маркіяне, що гнїтить тебе? що тобі долягає? — питала журливо женщина.
— Не трівожись, моя кришечко! — одрік Маркіяв зітхнувши — на пути моєї жизни не цвили нї лилії, нї рожи, довелось менї з малку ступати по тернах і гложинї. Та я тепер не сумую, я так невимовно тепер щасливий! — і піднїсши до уст руцї своєї Юлії і глядячи в єї очи-зорі, прорік Маркіян пестливо:
Коли в твої зріницї гляну,
Менї свитає щастя рай,
Невзгод житя вже не спомяну,
Любви сіяє світлий май!
Твої коральнії усточка
Менї мов спраглому роса,
Мов пчілцї нїжний стиск цвіточка —
Солодкій чар льють небеса!
Твої як горнуть мя рученьки,
Гіркій з души порхає сум —
І чудо творять ті біленькі:
Льєсь з серця струя чулих дум!
В гаю як піснять соловії,
Хвалю тебе і я в піснях —
І в серцю луч зарить надїї
І бачу Бога в небесах!...
При остатних словах уста молодят прильнули до себе і злучились сердечним поцїлюєм. Саме в тій хвили на рамени Маркіяна поклав хтось руку. Молодята стрепенулись, але за хвилю знов успокоїлись. Був се старенькій пан отець, сивий як голуб. Надійшов він був вже кілька хвиль перед тим, та молодята лишень собою заняті не помітили єго. Приязно усміхаючись з слезами в очах він поблагословив молоду пару, а відтак всї троє разом пішли до домика, що слоняв ся в саду повнім зелени і цвіту.
На калинї веселїйше заладкав соловейко, гомін дальше понїс ся по лїсу і лїс весь зрадїв і чистими птичок гукнув голосами. А сосни хитаючи вершками радісно шуміли: Маркіян найшов подругу!
***
Кілька лїт минуло від того часу. Маркіян ще кілька раз завитав до Підлися, але до соснини якось не заходив нїколи. Бачити мож було, що не найлучше єму живе ся. Єго лице стало ще блїдше, а на високім чолї невзгоди житя виорали глубокі борозди. Лишень пламень єго очей не потухав, очи блестїли як і давнїйше жаром віщого духа, хоть і як сумно-невесело дивились на світ окружаючій. Відтак довшій час не бачено Маркіяна в Підлисю. Говорили люде, що нездужає, що мабуть вже не довго єму трівати на сїм світї.
Сумна то вість була і для сосон, котрі так любили півця Маркіяна, довго жально шуміли, згадуючи тії часи, коли то Маркіян снував свої думи в их тїни перенимаючи голос руских соловіїв в Підлисю. Але небавом мали ще гірше засмутити ся, бо ото на початку лїта 1843 р. понесла ся злоповістна новина, що серце Маркіяна перестало бити. Важка печаль наполягла соснину і сад і лїс, і сумна вість понесла ся по всїй околици, зойкнули дуброви, лїси застогнали, закувала сумно сивая зазуля. Не стало руского соловія, що на провеснї народного житя в Гличинї рідним словом сердечні виливав пісни.
***
(Дальше буде.)
[Дѣло, 03.05.1895]
(Дальше.)
Сїравобілі хмари повисли докола Підлися. Було то в осени. День випав мрачний, понурий. І сад і лїс і поля позбулись своєї світло-зеленої шати. В природї стало сумно і глухо. Лишень від часу до часу стогнав вітер, зриваючи з дерев пожовкле листє, і котив ним в даль, мов лиха доля сиротою, що нїгде не находить пристановища. Одна тілько соснина стояла поважно, завсе однака, темно-зелена як в зимі, так в лїтї. Під сосниною виднїла стрімка стать женщини в чорнім жалобнім убраню. Білим платком закривала она лице і отирала рісні слези, що котили ся з єї очей а цїлий єї вид зраджав глубокій смуток. Високій мужчина потїшав єї словами: "Сестро! спини вже жаль твій, не плач!" По хвили додав: "зглянь ся на себе і на твого сина!" указуючи на малого хлопчика, що держав ся рубця шати своєї матери і прихиляв до неї свою головку не понимаючи єще печали своєї матери. Хлопчак чертами лиця нагадував трохи Маркіяна. Женщина сумуюча на хвилю відняла платок від лиця і тогдї мож було пізнати давну подругу Маркіянову, що саме тут перед пятьма роками витала май житя серед зелени і цвітів, а тепер побивала ся яко вдовиця. Взагалї смутно-невесело живесь вдовицям, однакож прожиток вдови по рускім священику то недолї исторія, котрої кожда картина пише ся гіркими слїзми і кровью з-під серця. Коли-ж єще лишаться незаосмотрені сироти-дїти, задвійний жаль прошибає грудь матери, бо до власної недолї прибуває ще журба про будущину любимих, безпомічних истот. Маркіянова подруга оплакувала не лишень страту доброго, люблячого мужа, не лишень своє горе, але також журила ся про долю сина соколика. Брат старав ся потїшати сестру, але даремно, бо крізь слези давав ся чути з єї уст гіркій вопль: "З Маркіяном цвило менї щастє — умер Маркіян, а з ним і щастє зовяло на віки!" Єсть жаль сердечний, котрого не заглаїть жадне потїшаюче слово.
Повіяв вітер холодний, сосни хитаючи галузками зронили густі каплї недавнего дощу, що зависли були на их галузах, немов також заплакали над сумною долею вдовицї. Тимчасом брат взяв сестру і єї синка за руки і повів их до саду. Небавом війшли до домика, котрий сегодня також сумно дивив ся своїми вікнами, мов-би лупаючи заплаканими очима на світ кругом невеселий.
***
При кінци мая 1848 року одної прехорошої днини з-полудня було під сосниною зібраних яких кільканацять мужчин. Були то священики дооколичні а також і кількох людей з интеліґенції світскої. Вело ся межи ними гомінно і гамірно. Знати було, що якась незвичайна подїя ворушить их уми і серця. Говорили много, поквапно і дуже голосно, мов-би хотїли собі надоложити довгу мовчанку... Всїх огорнув запал великій, говорили майже всї нараз, так що й годї було всего докладно почути. Серед загальної гуторки різше видавали ся голоснїйше вимовляні слова: дана свобода, просвіта народа, поступ. Довго так розправляли межи собою, один другого старав ся перекричати і переконати о влучности своїх поглядів на просвіту народа... аж в тім підійшов к ним ново прибувшій гість. Був то о. Думович, все єще завідатель "не иміющій сталого прихода". Всї поздоровили єго сердечно, з всїма поцїлював ся по сїльскому звичаю тричи. І о. Думович був нинї незвичайно оживлений. Говорив і він з запалом про просвіту народну, про школи, про розвиток народної літератури. Кружок зібраних Русинів утихомирив ся слухаючи тихої, привітної бесїди о. Думовича.
— Любі братя! — говорив о. Думович — тепер і в наше віконце засвітить ясне сонце, засвитає і нам лучша доля! Тепер вже всї вільні обивателї краю! Лишень просвіти нашому народу! просвітити нам треба того меншого брата, що так тяжко гарував, а за злиднями і тяжкою працею не протиснув ся в темряву єго житя жаден ясний промінь, котрий би освітив єго чорную долю! Богу дякувати милосердному, тепер і той меншій брат наш свободний обиватель і має запоруку красшої будучности. Житє народно-руске бє що-раз сильнїйше. Нові повстають літерати, що голосять нашу правду. Аж серце радує ся, коли бачиш тілько тружеників на народній ниві. Та серед тої радости і печальна споминка тисне серце, коли згадаєм, що нїт межи нами незабутнього Маркіяна. Як же би він тут разом з нами радував ся, як же придалась би саме тепер єго праця хосенна. О, соловій наш, так рано згаслий! він би нам тепер нові принїс пісни, пісни нечувані і думки незвісні, щоб радість в всякім зацвила серденьку! Маркіяна за житя мало хто умів оцїнити, але тепер надїйсь піймуть всї Русини, хто був Маркіян. От в три роки після смерти видав Никола Устіянович свою "Згадку" — а в І. части "Вінка" виданій р. 1846 в Відни напечатані Маркіяна пісни нечисленні вправдї, але такі, що то самі доразу полонять серце. — При тих словах — виняв о. Думович "Вінок" ч. І. і яв відчитувати з глубоким чувством пісеньки Маркіяна. Продеклямував також "Підлисє".
I знов понесла ся в соснинї думка, що давнїйше гомонїла з уст самого Маркіяна, ревна і сердечна. Дрібна книжка переходила з рук до рук — всї по черзї по кількакрати відчитували пісни Маркіяна і не могли доволї ними налюбувати ся. Відтак знов загомонїли живійше, розбираючи питанє, як би то належало повести просвіту сїльского люду. Гуторка ишла що-раз живійша, аж вкінци гостинний господар, місцевий священик, запросив всїх гостей на вечеру. А по вечері чути було ще до пізна в ночи голосні дебати — аж вкінци гостї розїхали ся з гостини домів. Знов стало тихо в домівстві священика в Підлисю. Лишень соснина шевелїла радістно шипотаючи: Не забули Маркіяна, не забули півця! Давно вже укрила єго тлїнь сира могила, але єго пісня жива, по миру лїтає і ворушить серця людскі!
***
В той час в Галичинї панував рух горячковий. Русини також оживляли ся надїєю на красшу будучність. Гомону і шуму було богато. Многі думали, що вже досягли ясних зір... Тимчасом не так ждало ся, не так склало ся. Почались в різних провінціях рухавки. Правительство виступило енерґічнїйше. Рухавки здавлено силою збройною. I Львів збомбардовано. Настали тїсні роки реакції. У нас на галицкій Руси дїйсних робітників було дуже мало, а слїди працї ледви замітні. Селян в Галичинї вправдї не виганяли вже на панщину, та "воля" дана нараз темному людови не принесла таких благодатних овочів, як се надїяно ся в першій хвили захвату, якій запанував був по оголошеню "свободи". Бряск просвіти не міг доразу проникнути густої пітьми, що залягала віками над нашою країною. Богато селян, почувши себе вільними, давай уживати "волї", пили на убій, перетринкали батьківщину і стали з господарів безхатними наймитами, єще нужденнїйшими нїж за панщини... До того ж і Русини з интеліґенції були вельми непрактичні. Балакаючи богато про долю народа, не зачинали просвіти люду від перших підвалин, не старали ся передо всїм о піднесенє добробиту люду, лише все лїтали горою, губили ся в теоріях для люду непонятних і непотрібних. Люд біднїв що-раз більше і попадав в зависимість матеріяльну, котра в наслїдках своїх мусїла оказатись дуже погубною. Являла ся скрута що-раз то більше. В книжках призначених для люду заводжено язик штучний, мало зрозумілий. I те пинило ширеню хоть-би самих перших відомостей дїйстно потрібних людови. Руске слово в письмі і межи рускою интеліґенцією меркло і нидїло. Лишень люд, той корінь народности, зберігав язик і звичаї народні. В Галичинї ставало все глухше і тихше. Вже не збирали ся однодумцї на шумні наради, як бувало давнїйше. Сусїд з сусїдом, як зійшли ся, говорили тихо, мов боялись зради, щоб их хто не підслухав і не столкував злобно і шкодливо их бесїди...
I в підлиській сторонї глухо стало і пусто. Не зїзджували ся, як бувало давнїйше, гостї, не гомонїли в соснинї. Отець Думович, один из найщирших народолюбцїв околицї, дістав по довгій жданцї і довгім стараню невеликій прихід в горах, куди і переселив ся. Декотрі з давних трудителїв вимерли, их місце заняли молоді люде. Настав світ новий, студений, розчотливий. Про Маркіяна вже нїхто не згадував, відай єго зовсїм забуто. Соснина Маркіянова не чула вже проголошуваних думок Маркіяна. Самітна згадувала лїта давнїйші, ревно жалкуючи:
Людскій вік — коротка хвиля,
Людске щастє — утла мрія,
Людска слава — дим розхідний —
Все минуще, все зникуще —
Он, на світї, на тім краснім,
Порох все і перст і попіл!
***
Було то року 1861. Знов повіяло якимсь иншим духом. Стало зновка трохи голоснїйше. Знов почали ся численні собраня, численні потворили ся комітети. І Русини трохи прочнули ся до дїланя. Знов збирали ся гостї в Підлисю. Русини тїшили ся, що митрополитом Галицкої Руси став Григорій Яхимович, котрий вступив на престол ві Львові 13 падолиста 1860 р. Єму-ж і присвятили рускі літерати спору книжку: "Зора галицкая, яко Альбум на год 1860", в котрій по довгім змовку згадано теплим словом і про півця Маркіяна. В красну, теплу погоду збирали ся нераз вечерами однодумцї під сосниною і довго радили. Однакож в их бесїдах не проявляв ся вже той запал, якій був огорнув всї уми року 1848. Легко мож було примітити в словах, що лили ся з уст речників, гіркоту, котру родить завід і розчарованє. Не говорено вже про просвіту народну з такою легкостію і свободою, як тому років кільканацять вспять. Не повтаряно також притчи сказаної давнїйше Яхимовичем, мов на великім лану жали женцї — всїлякі нїби народи — лишень один Русин спав — спав до полудня — прочнув ся, протирає очи: аж то вже соненько високо підійшло на полудне, а він на своїм загонї єще не почав жати! Як не схопить ся Русин, як не почне увихати ся — і о диво! Русин, що пізнїйше зачав, випередив всїх прочих женцїв!.. Красну тоту притчу величав благородний запал Русинів-народолюбцїв в перших початках розбурканого у нас житя народного, коли то доперва зродила ся идея ширити просвіту на підставах щиро-народних... Але проведенє тої идеї показало ся дїлом зовсїм не легким, до того-ж обставини скрізь насторошили ся смутні-невеселі. Тому в річах народолюбцїв тепер не парила летива поезія, бо проза житя народного, сумна дїйстність положена не пестила нїякої улуди. Тож на собранях в щирій бесїдї народолюбцїв, що бажали служити свому людови, не сїяли рожеві надїї, хоть речники і покликували до працї: в промовах голошених всюди слїдний був зміст, що заключає ся в тих трох словах: дай Боже видихати! Декотрі в тім безвідраднім станї думали гадати помочи у других. Думали, що за нас і для нас зроблять все, а ми прийдем доразу на готове. Та ба! світ не такій скорий давати! А хто на поміч, на чужу надїє ся, той не зайде далеко. Впрочім звістно, яка честь жебракам-прошакам! Сам, небоже, власною працею зароби на хлїб насущний, а тогдї, не кланяючись нїкому, в стрішній хатї сидїти меш мов в палатї вельможа. Хоть і яка падь нещастна судила ся нашому народу, так неустаюча праця, труд невсипущій самих же Русинів може улучшити долю народа. Русь тілько Русью стати може. З лона нас самих має трискати свіжа струя народного житя. Тій одній правдї поклонїтесь!
Не покладай ти нї на кого,
Старай ся сам, роби, гаруй,
На поли рідному працюй,
А працею здобудеш много!
Он, бачиш, капля та дрібная,
Скрізь камінь жолоб проведе —
Так невсипущій труд мете
Невзгодин тьму — хоть тьма жасная!
Дульовина в огнї твердїє;
В огнї злоповістних невзгод
Коли засталить ся народ —
Такій народ не знїкчемнїє!
***
(Дальше буде.)
[Дѣло, 04.05.1895]
(Дальше.)
Місто: "дай Боже щастя!" що-раз частїйше почувалось у Русинів галицких: "дай Боже видихати!" Тая примовка вконець стала у нас загальною. Коли однакож не щастила Русинам доля, коли Русинам, мимо що ступали все правою дорогою, припадало все бороти ся з новими перепонами, то ще невідраднїйшим явленєм був роздор в лонї самих же Русинів. Почала ся колотнеча про річи дрібні і маловажні, а на ту сварню розкидано сили і так не дуже великі. Розчали спирати ся про правопись, а за тим спором занедбано просвіту народню, про котру так богато говорено в роцї 1848. Так то у нас на Руси давно-подавно незгода поїдала нераз найлучші сили. Таж вже півець "Слова о полку Игореві" згадує: " рекоста бо братъ брату: се моє, а то моєже! и начяша князи про малое "се великоє" молвити, а сами на себе крамолу ковати, а поганин съ всїхъ странъ прахождаху съ побідами на землю рускую". Значнїйша часть рускої интеліґенції стала байдужою про идеали голошені в сороковім осьмім роцї, а то не вірено в успіх дїлу. Лишень мала горстка людей остала вірною давним засадам і ся працювала дальше невтомимо на рідній ниві, не зважаючи нї на трудність задачи, нї на обставини що-раз то неприязнїйші, нї на слабість своїх сил. Конечно у тої горстки людей память Маркіяна, яко одного из первих дїятелїв народних в Галичинї, була дорога. За иніціятивою тих же людей відбув ся в честь Маркіяна в 29-ті роковини смерти поета вечер декляматорскій в Рускій Бесїдї ві Львові. І від того часу ві Львові і на провінції уладжувано подібні вечери частїйше.
Вість про тоє шанованє памяти Маркіяна доходила до рідного гнїзда Маркіянового, до Підлися, радувала ся вся околиця з тої чести, а і соснина, де Маркіян в молодих лїтах передумав не одну думку, тїшила ся і гордила про звеличанє памяти півця, що і єї прославив в пісни.
***
При кінци липня 1872 року в день вельми спечний над вечером місцевий священик, загально люблений в околици "отець Юстин" в товаристві молодого мужчини, як легко мож було пізнати, приїзжого, наближав ся до соснини. Наспівши на місце о. Юстин указав рукою на ґрупу дерев і проказав: "От і соснина, про котру згадує Маркіян в своїй думцї "Підлисє"... А ну, хлопче — каже дальше до синка, що вчив ся биля уставленої під деревом таблицї, задеклямуй панови "Підлисє"! Хлопець уклонив ся чемно і сміливо віддеклямував думку, показуючи при одвітних місцях рукою на соснину, на дуб старенькій, один і другій, на колодязь студененькій, з котрого дуб воду тягне. Знов понесла ся в соснинї думка Маркіяна. Радістно соснина зашуміла. Приїзжій уцїлював хлопця і похвалив — сам же вельми любував ся тою сосниною:
— Єсть то мов памятка по Маркіянї — а тих сосон не богато, начислив я лишень шіснацять, але ґрупа дерев вельми хороша і живописна.
— Сосон було вісїмнацять — відказав отець Юстин — та дві усохли, так треба их було геть упрятати!
— Шкода велика! відай кинув ся черв — замітив гість — та вже тих остальних глядїть, щоби не вирубали!
— Го-го! як довго я живу, певно нї! не дам Маркіянової соснини! — прорік о. Юстин, широко розпростираючи руки, мов-би хотїв боронити соснини від напасти — се-ж памятка дорога не лишень нам, родинї, але кождому Русинови.
Сосни, чуючи щирі слова о. Юстина, тїшили ся, що мають в нїм такого защитника, тож дякуючи зашуміли величаво.
Тимчасом надїхали дві брички з новими гістьми. Були се священики з сусїдства. Скоро пізнались. Трох з них були приїзжому, що розглядував соснину, знакомі ще з часів, коли вчащали до університету ві Львові. Лишень один, значно старшій віком, о. Михайло Причай представив ся приїзжому і, як казав, з великою радостію витав гостя зі Львова в закутинї підлиській, гостя, що, як чував, їде по краю в цїли науковій. Небавом пійшла бесїда живійше.
— Гей, що там чувати у вас ві Львові, скажіть, будьте ласкаві, ми тут на селї тото лише знаємо, що читаєм в ґазетах, а оно також добре почути, як живі люде гадають, що задушують львівскі Русини? Щось мабуть оно не хороше, коли так сварять ся, одні етімольоґи, другі фонетики, деруть ся за чуби, аж нас болить голова — а правда наша пяна спить! — сказав від серця о. Омелян Береза.
— Та оно то не в тім лихо — прорік гість зі Львова — що суть розличні гадки що-до правописи самої — бо правопись дїло не так важне, а і у других народів бувала, а по части і єсть неодностайність в правописи, та в тім біда, що з такою пристрастію кидають ся Русини на себе і борять ся так завзято за марну дрібницю.
— Хто щирий Русин, той пише чисто по руськи; против фонетики виступають лише кацапи, що хочуть, аби-сьмо всї писали по московськи! — різко закричав о. Гнат Рубака.
— Що ми кацапи? а ви що? фонетики! запроданцї! Фонетика хоче запропастити всї корені рускі! от-що! Я твердий! я йор! я йор! — кликав на все горло о. Прокіп Чмелевич, котрий, бувало, нїколи не купить і не читає жадної рускої книжки, а "Слово" бере лишень з другої руки, дома-ж у себе нїколи не говорить по руски.
— Не гуди Чмелю, не гуди! ми всї знаєм, що ти ъ! але йор тепер зовсїм не виголошує ся, стратило звук. Тож лїпше Чмелю, сиди тихо! — загомонїв знов о. Рубака.
— Що тихо! — закликав о. Чмелевич трохи зобиджений — ти думаєш, що лише ти можеш говорити? І я маю думку і хочу свій подати голос. Моя основна гадка, від котрої не відступлю, єсть така [при тих словах підбіг до дерева і крейдою написав великими буквами на таблици]: Руский языкъ єстъ только одынъ, етымологыческій!
Всї розсміялись.
— Славно Чмелевич! славно! — закликав о. Рубака — ти чистий етімольоґ! Тебе нїхто не обвинуватить, що ти скупиш ся буквою ы!
— А так, маєш знати, я щирий Русин, але перед всїм я йори і йор! Убий мене, зїж мене, возьми мою душу, а лиши менї йори і йор!
— Е, добродїї, що-ж так розярились? Хиба є за що? Та хто-б вас убивав за букву! — втихомиряв гість львівскій.
— Нї! нї! — дріботїв о. Чмелевич — або най буде ы, най буде ъ, а нї... нехай вся Русь пропаде!
— Але-ж добродїю — спиняв гість львівскій дальше — не горячіть ся так, а будьте ласкаві, позвольте і менї на таблици коротко вам представити знаками: що таке етімольоґія, а що таке фонетика. I одно може бути і друге. От на таблици вам тоє представлю, єсли позволите!
— А просимо, просимо! — каже о. Юстин — якась буде штука!
— Ото, видите так! — продовжав львівскій гість:
100+100+100+100+100+100+100=700 то етімоліоґія — а
100х7=700
то фонетика.
Бачите, що один спосіб і другій веде до того самого результату, до того самого вислїдка. Тілько другій спосіб єсть о много коротшій.
— Так, так! хорошо, дуже хорошо! — закликали з захватом о. Юстин і о. Гнат — се як-раз! се як-раз!
Другі два молоді священики дивились на таблицю з задумою, по хвили проговорив о. Береза з тиха:
— Дїйстно пуста сварка! по що ми так нївечимо себе самих!
Лишень о. Михайло Причай скривив ся і поблїд, потім з розпукою проговорив:
— Фонетика то дїло сотони, а я отрицаюсь сотони і нечестивих дїл єго! я тут зовсїм злишний! Да не слишать yшeсa моя богохуленія! да не видять очеса моя соблазни! — і не пращаючись нї з ким відійшов швидко і велїв своєму фірманови їхати проч.
Нїхто не кидав ся єго здержувати. А о. Юстин прорік до гостя:
— Не здивуйте, що він так говорить; старий честний чоловік, але твердий і завзятий, до того трохи дивак, тож всяке прошенє, щоби лишив ся, не здало-б ся нї до чого. Він в товаристві нераз так робить, що як з чим не годить ся, уходить гнївний геть; знають натуру старого і нїхто з нас не обиджає ся єго поведенєм. Що більше, старий, коли мусить мати дїло з чоловіком не такої як він думки, то вступаючи в єго дім клямку бере не голою рукою, тілько через полу, мовляв, щоб себе не осквернити.
— Все-ж таки — прирік гість — менї неприятно, що через мене старий так розсердив ся — а по часинцї додав: Чоловік такого твердого, непохитного харатеру, як о. Причай, міг би окрім сповнюваня обовязків своєго званя ще і в инших piчах віддати добрі услуги своїй суспільности, єсли би заняв ся дїйстно хосенною працею для народу, а не лише обмежав ся на закорявілій неґації, на заперечуваню, по-за котрим не виднїє жадна додатна гадка...
— Е, що там! — закричав о. Гнат Рубака — звичайно так поступає кождий москаль, кождий кацап.
У о. Чмелевича знов засверкали очи.
— Дайте покій! — перебив о. Береза — знов починаєте дразненє, з котрого лише лихо виходить. А ви, добродїю, — каже звертаючись до львівского гостя — звольте нам розтолкувати заміт якій вже зробив о. Чмелевич, именно, що фонетика затирає коренї слів.
— Фонетична правопись — яв обясняти гість — рівно як етімольоґічна і еклєктична не вспіє нї затерти, нї виявити кореня слова. Приміром напишіть "стôлъ", по фонетичному "стіл", а в однім і в другім способі написаня збережені корінні букви стл. В словах: вести, провôдникъ [фонет. провідник], вожай, довôдъ [довід], поводы [поводи] єсть корінь вед, чого з самого слова не видко. Инодї корінь і трохи труднїйше пізнати; так приміром в слові "сорока" єсть той самий корінь, що в слові "сверчокъ, сверщокъ" именно сврък — і лишень той, хто учив ся фільольоґії, успіє винайти корінь слова, сама-ж правопись кореня не викаже.
— А чому то — поспитав о. Чмелевич пишуть фонетики: "рід" genit. "роду"? чому не "ріду"? Коли-ж етімольоґічно напише ся "рôд", то вже знати, що в другім падежи "роду".
— А так? — каже львівскій гість — то вам ходить о пень? то що иншого! Але і те не єсть так важне. От в латиньскім язицї пише ся pavo, genit. pav nis, labor, genit laboris, caespes, genit. caespitis, hirundo, genit. hirundinis, conclave genit. conclavis, acumen, genit. acuminis, semen, genit. seminis, carmen, genit. carminis і пр. Кождого язика треба вчитись, а до основнїйшого пізнаня язика треба довголїтних студій. Жадна правопись в світї не має чудотворної сили на-стежір отворити ворота знаня того-ж язика. Не дасть ся однакож заперечити, що правопись фонетична, одвітно зладжена, таки улегчає першій степень научаня язика, але при тім не вливає до разу знаня граматики, так само як трохи труднїйша правопись етімольоґічна.
— Прошу-ж вас — замітив о. Береза — чому фонетики викидають ъ, ы?
— Давне наконечне ъ [= коротке у] — одвітивъ гість львівскій — стратило свій звук, тому єго не пишуть; в серединї-ж подекуди перейшло на о, н. пр. съвѣтъ = совѣтъ, або на у, н. пр. съсѣдъ = сусѣдъ. Що тикає ся букви ы, декотрі пишуть єї навіть в таких випадках, як "говорыты, мылый" і пр. Другі послугують ся всюди місто ы двураменним и, отож "говорити, милый". З огляду на більшість говорів малоруского язика ы оказує ся злишним, бо старословеньске ы і и сплинуло у нас по найбільше в середущій звук и т. є. звук мягшій від ы, а твердшій відъ і. Лишень в західно гірских говорах Галичини, а по части і коло Перемишля і Ярославля задержало ся єще ы, а в горах, відай в первістнім своїм виголошуваню.
— Та фонетика змінює напрасно правопись, котра вже у нас тріває тисяч років а через ту зміну дальше не будуть уміли у нас читати книг церковних! — загомонїв о. Чмелевич.
— Хто вам казав, — відпер гість — що правописи не змінювано через тисяч років? Противно, правопись змінювала ся заєдно, так як язик старословеньскій у нас русчив ся все більше. В давнїйших памятниках найдете влъкъ, вълкъ а навѣть влькъ [sic!] = волк, вовк; връхъ, вьрхъ, врьхъ = верх; врътъпъ, врътепъ, врьтъпъ, вьртъпъ — вертеп; испълнь, исплънъ = исполн; слѣпьць — слїпець; стъгно = стегно; пятъкъ — пяток; добытъкъ = добиток; тьмьнъ = темен; ясьнъ — ясен, і пр. пр. А що-до читаня книг церковних, то скажіть малому хлопцеви, котрий, припустїм, уміє лише читати фонетичною правописію, що в церковних книгах ъ не вимавляє ся, ы належить так читати, як и, а ѣ так як і, і що тоє ѣ мягчить попередну суголоску, а хлопець вам за годину буде плавно читати книги церковні т. є. лишень читати, бо розумінє наших книг церковних требує довгої студії.
— А прошу — каже о. Чмелевич — ви навели межи примірами "стегно". Я чув, що то слово наш нарід "исковеркав" — має бути "стягно", польске ścięgno, від стягати?
— Ви то чули від такого, котрий не знає, з-відки тоє слово виводить ся — відрік гість. — Часто то межи так званими "твердими" дїє ся, що они правильні рускі форми хочуть справляти після неправильних польских, а то все в тій гадцї, що малорускій люд слова сковірює. Однакож, єсли би пильнїйше студіювали язик люду, то-б і богато де-чому навчились. Руске "стегно" значить те саме, що в старословеньскім, т. є. удо, нїм. Schenkel — а з словом "стягати" не має нїчо спільного. Єсли-ж Поляки руске слово "стегно" перевернули на ścięgno і ввели тото слово для означеня тужнїв, косиць або сухожил, котрі зовсїм не мають власности стягати, та нам до того мало дїла!
(Дальше буде.)
[Дѣло, 06.05.1895]
(Дальше.)
— Та дїйстно, правопись, як бачимо, не так дуже великої ваги, хоть би було лїпше, щоби згодили ся на одну. Та вже нехай там! Але язик! як думаєте що-до літературного язика? — поспитав о. Береза.
— Язик — говорив гість — річ важна. Ми повинні писати в тім язицї, якій живе у нас в Галичинї, тим більше, що опираєм ся на людї. Инакше втеряли-б зовсїм всяку основу, а цїлий захід коло просвіти люду був би лише пустою играшкою без плоду!
— Та то наші тверді кацапи, москалї хочуть московщини! — закричав о. Рубака.
— Які-ж то у нас "москалї", хотїв би я знати — замітив гість здвигаючи раменами. — Нїхто анї родом з Москви, анї не бачив Москви, нїхто у нас плавно по россійски не уміє говорити, нїхто поправно по россійски не напише. До того-ж язик россійскій нїколи у нас не може бути введений нї в школах, нї в урядах, бо не лиш австрійске правительство того не дозволило би, але таки дїйстно язик россійскій у нас не мав би условій жизни, бо нїхто у нас ним не говорить, язик той у нас в краю не живе. Правда, декотрі силкують ся у нас в письмі завести якійсь штучний мішаний язик, але така сумішка язикова не може остояти ся і не має жадної стійности. Россійскій язик у нас, як сказано, єсть для загалу майже не зрозумілий — і тому лише спиняв би просвіту люду — а в практицї у нас не міг би мати жадного приміненя.
— Ого! — кликнув о. Чмелевич — а я читав россійскі книжки і все розумію!
— А які ви россійскі книжки читали? — поспитав гість зі Львова.
— Но — каже о. Чмелевич трохи заклопотаний — та я... то єсть... я читав... але имен авторів не пригадую собі вже...
— Но, то я вас поспитаю о кілька слів россійских. Що значить шляпа?
— Шляпа — думає о. Чмелевич — но... стара баба що шлапає.
— Ха-ха! — засміяв ся о. Рубака — славно, Чмелевич, славно! та-ж у тебе на голові шляпа! Хорошій з тебе твердяк! я "мягкій", а тоє слово знаю!
— Що? то має значити шапка? — дивував ся о. Чмелевич — то неимовірно!
— Неимовірно, але правдиво — сказав гість зі Львова — шляпа значить дїйстно накритє голови, шапка. А що то значить лягушка?
— Се щось їдомого: мабуть якась лєґуміна — проказав о. Чмелевич вагаючись.
— Задні стегна лягушек на провеснї дїйстно мож їсти — з усміхом обявив гість — лягушки значить по нашому жаби. А що то значить жидкоє молоко?
— Нї, того не розумію! — признав ся щиро о. Чмелевич.
— Но, се значить: рідке молоко, плинне молоко. А що значить глаза?
— О. Чмелевич задумавшись і каже: мабуть те, що польске głaz, камінь!
— Нї, глаза, значить очи — сказав гість зі Львова. — А що значить кофе с сливками?
— Не знаю.
— Я вам поможу о. Чмелевич — каже гість — кофе значать кава, а що значить сливки?
— Як то? — здивував ся о. Чмелевич — то Россіяне кушають каву з сливками? як оно годить ся одно з другим?
Всї засміяли ся на голос.
— Зовсїм годить ся — веде річ дальше гість — самі признасте, коли вам скажу, що сливки значить сметанка!
— А! то що иншого, тепер розумію, бо сметанка зливає ся, длято сливки — закричав о. Чмелевич урадований даючи волю властивій всїм твердим Галичанам кортячцї добирати ся до "кореня" слів.
— Та то правда, що зливає ся, рівно правда і те, що сливки ростуть на деревинї, а кава з зливками у нас означає зовсїм що иншого — відказав гість львівскій. — А як би ви сказали, єсли-б вас запитано: "Как вам по отчеству?"
— О, то вже розумію — каже з великою певностію о. Чмелевич — я би сказав: я з Галиції.
— Нїт! отче Чмелевич — толкував гість львівскій — єсли Россіянин питає "как вам по отчеству", то значить, що питає про имя вашого отця, а понеже покійний ваш батько звав ся Иван, так вам слїдувало-б сказати на таке запитанє: Прокоп Иванович. А знаєте, як Россіяне називають білу тополю? Називають серебристий тополь.
— О, то вже зле! — міркував о. Чмелевич — я все говорю тополя.
— Нїт, отче Чмелевич — одвітив гість — не зле, в россійскім оно зовсїм добре, там так говорять і пишуть. Инакше у нас. Коли би-сте сказали, що коло вашої хати росте "високій тополь" було би у нас се просто чудасія, і люде думали-б, що ви не знаєте бесїдувати по руски. Всї тії приміри слів, котрі я тут навів, слів зовсїм звичайних і в розговорній бесїдї Россіян уживаних, я лише подав за-для того, щоби показати, що вам, чоловікови интеліґентному з університетским образованєм і богато Галичанам рівним вам щодо образованя тоті слова непонятні, а що-ж доперва простому людови? Якій же хосен випаде для селянина, єсли єму первопочини науки буде подавати ся в язицї мало або зовсїм єму незрозумілім?
— Знаєш Юстин! — закричав весело о. Рубака — дай нам кави з сметанкою, а отцю Чмелевичеви дай кави з сливками за єго твердоту! — Всї почали сміятись, а також і отець Чмелевич захохотав. — Або нї! — жартував о. Рубака дальше — наторгай зелених сливок в саду і дай єму до кави!
— Еге! — каже о. Юстин — наторгай! як наторгати? у мене сего року зовсїм нема сливок, не зародили! Але як ви почали ваші спори, так я і заслухав ся та забув мого обовязку яко господаря. Оно таке виходить: маловажні дрібницї роблять межи нами розлуку велику нїкому иншому тілько нам самим на шкоду. Дякуємо вам, наш милий гостю, що-смо почули з ваших уст неодно поучаюче. Я високо цїню ваші гадки і бажаю, щоби у нас приняли ся загально і видали плод добрий для нашого народу. А тепер прошу, будьте ласкаві перекусити, що Бог послав! — Приязному зазову господаря слїдувало товариство і весело розмовляючи пійшло до гостинного дворика в зеленім саду.
В соснинї остала лише таблиця під деревом і покинута биля неї крейда, бо і хлопець побіг до саду, щоби заглянути до пасїки. Від часу до часу подихав вітерець і холїтав вітами сосон, котрі межи собою вели розмову про те, що бачили, що чули. Богато межи Русинами тепер гуторки — шептали межи собою — а дїла не видко або дуже мало. Радять, радять, а тут безворотно утїкає час дорогій і таке буває, що "густа рада, рідкій борщ". Хиба в тім именно, що нема межи ними одноцїльної думки. Які і суть сили, разом зібрані могли би дати вислїдок поважний — а так поодинокі в розпрязї гинуть безслїдно!
***
Минуло від того часу ще де-кілька років. В краю розчав ся межи священиками живий рух що-до ширеня засад повздержности і тверезости між людом. В Маркіяновій соснинї нераз ще збирались однодумцї і радили над тим, як би провести успішно дїло, щоби визволити люд з обійм темноти і піяньства. Уладжувано осібні місії тверезости. В многих околицях священики ревно і совістно сповнили свій пастирскій обовязок. Люд горнув ся до своїх пан-отцїв з довірєм, а услухавши спасенних рад своїх наставників не каяв ся: в короткім часї дійшов взглядно до добробиту, а нераз селяне успіли відкупити грунти, що вже передше загарбали були загребущі руки неситих лихварів. Було добре людям і дякуючи Богови і свому пан-отцеви радо давали на Боже, на хвалу Божу. І церков була украшена, як слїд, і відправа йшла величаво. Правда, декуда священики не хотїли заняти ся людом, держали себе з висока. Там люд, сам собі лишений, розпивав ся страшенно, дичів що-раз більше, церков що-раз пустїла, а прадїдна земля руска що-раз більше яла переходити в руки хитрих лихварів. Люд, позбавлений опіки душпастиря, лекше давав послух злим радам незваних опікунів, що старались захитати єго привязаність до церкви і обряду. Таких околиць однак-ж було поменше. Добро-мислячі Русини з интеліґенції задумали все лучити просвіту народа з наукою в церкві. Тож священики і переважна часть рускої интеліґенції світскої подали собі разом руки для просвіти люду одвітно веденої, закладувано по селах читальнї, каси позикові, шпихлїрі громадскі, крамницї. Идея Маркіяна що-раз кріпшала. Маркіяна тепер скрізь з почестію згадувано, яко одного з первих, що запалив праведне світло свому народови. Поволи почало на світ пробиратись.
Отець Юстин трудив ся з пожитком для люду яко пастир добрий. Соснинка Маркіянова розросла ся буйно, величаво і шумлячи славила щирі запобіги народолюбцїв скермовані для піднесеня і ублагородненя люду. Все йшло к лучшому. І в Підлиській сторонї стало відраднїйше.
***
Наблизив ся рік 1882. Стало знов у нас тьмяно і задушно. Почали ся знов підозріваня Русинів і нові понеслись на них доноси доброжелателїв. За провину одного мрітеля, знаного з своєї ексцентричности, обвиновачено всїх Русинів. Політичний небосклон галицкої Руси знов замрачив ся. Місії тверезости устали і зробили місце другим місіям... Таке то вже щастє нашої Руси, що все оно у нас "часом з квасом, порою з водою" а з медом нїколи... Русь наша похилилась, мов той явір з журби над водою... Маркіянова соснина знов осамотнїла...
***
При кінци року 1887 настигло горе і сторону Підлиську. Отець Юстин виїхав був одвідати одного з своїх свояків в сусїдстві; в гостинї у того свояка і помер нагло, проживши несповна лїт пятьдесять. Скоро рознесла ся вість печальна в околици, всї жалували доброго пастиря. Застогнала, затужила Маркіянова соснина. Чорна могила знов пожерла одного з тихих, але щирих другів народа.
В короткім часї після смерти о. Юстина назначено парохом сина покійника, котрий перед тим був завідателем прихода в нашім селї. Підлисяне радо витали молодого душпастиря. А і соснина радувалась, що син отця Юстина знов в нїй витатиме, згадуючи, як то давнїйше нераз учив ся в их тїни. Молодий пан-отець обняв повірену собі паству після своєго отця, про котрого вдячна память живе і доси між людом. Та з самого почину свого урядованя випало єму частїйше виїздити в справах родинних. Соснина тужила, коли бачила відїзджаючого пан-отця, мов побоювалась, щоби під час єго небитности не склалось яке лихо.
До соснини навідував ся що дня красий довбач і нишпорив по всїх щелинах вибираючи шкідні комахи і всяке червє, що гризло і підточувало сосни. Одної пятноньки перед полуднем знов прилетїв до соснини довбач і пильно стукав дзьобом о кору дерев, очищуючи их з хробачнї, аж ту розляг ся гук з ручницї, а довбач окровавлений упав з найвисшої сосни на долівку. Сосни переражені побачили убитого свого друга, котрого звикли витати між собою що днини. Якійсь нероба з міста зайшов тут з рушницею і для розривки убив пожиточного птаха. Соснам стало жалко, сумували по втратї свого друга, а тая втрата не добре им віщувала.
В кілька годин після тої приключки виїзджав пан-отець з Підлися, і — як говорили люде — доперва за два днї мав вернути домів. Соснину огорнула якась важка печаль — дерева мов би прочували свою недолю. І дїйстно прочутє страшило их недармо. На другу днину рано заїхало з міста кількадесять фір, відозвалось цоканє сокир і за добру годину не стало Маркіянової соснини! Зрубані дерева повезли до міста.
(Конець буде.)
[Дѣло, 08.05.1895]
(Конець.)
Память Маркіяна в великій почести згадувала ся. Наближались пятьдесять-лїтні роковини смерти Маркіяна, котрий був похоронений в Новосїлках лїських, де на єго могилї ще передше, року 1880, зложила русска молодїж академична вінок лавровий, при чім місцевий парох відправив парастас при численній участи дооколичного люду. Русини львівскі урадили за згодою родини покійного поета перенести єго тлїнні останки до Львова на кладовище Личаківске, де львівска рада міска відступила безплатно гробовище, котре мало схоронити дорогу Русинам памятку. Перенесенє мощей відбуло ся величаво.
Обхід похоронний розпочав ся в Новосїлках лїських 19 руск. жовтня 1893 р. при дуже численній участи народа з різних сторон Галичини і Буковини. Деревяну домовину з мощами вложено до металевої. Відправлено панахиду, а до парастасу стануло 35 священиків. Над домовиною Маркіяна голошено патріотичні бесїди і підношено єго заслуги для просвіти народа. Докола зібраний був вірний люд і слухав промов своїх пан-отцїв. Відтак домовину повезли на драбинястому возї, прибранім зеленю і коврами, котрий тягнули три пари сивих волів. Похід попереджений 80 парубками святочно прибраними на конях, а з хоруговками в руках двинув до зелїзничого двірця в Задвірю. Потім участники походу зелїзницего поїхали до Львова, до Підзамча, куди вислано також дорогі мощи. О осьмій годинї рано 20 жовтня почали сходити ся на Підзамчу численні депутації з вінцями, представителї різних закладів і люд. Над домовиною промовив голова "Просвіти". В похоронї взяло участь висше духовеньство з митрополитом на чолї. По відправленю панахиди перед двірцем зелїзницї, вирушив похід улицею Жовківскою, Театральною, площею Маріяцкою, відтак по при церков оо. Бернардинів, звернув на улицю Пекарску і на кладовище Личаківске. Добірний хор руских питомцїв плїняв всїх в тім трогаючім обрядї. Сам похорон протягнув ся мало-що не до 2-ої години по полудни. Вкінци єще понесли ся в-останне надгробні річи, звеличаючі память і заслуги поета. Декотрі люде з Підлися також участвували в обходї. Вернувши домів, розказували в селї про величавий обряд перенесеня домовини з тлїнними останками Маркіяна... Селяне одні другим повідали. Рознесла ся вість по всїй околици, по всїм краю.
Але Маркіянова соснина вже не могла зашуміти, єї вже давно стято і вивезено до міста. І соловії не подавали собі тої вісти, о, бо они давно, давно улетїли: дїялось се в осени! Лишень тут і там по полях поодинокі кракали ворони, а студений вітер гудїв крізь голе галузє дерев. В домівстві священика в Підлисю богато також говорено про величаві переносини мощей Маркіяна. Учули сю новину і дерева підлиського саду, та межи собою засиготїли: Віддали приналежну честь памяти поета. Але як то чудно дїє ся між людьми. Часто-густо найблагороднїйшим з помежи себе пинять на кождім кроцї за их житя, достоту завидують им кусника хлїба, а по смерти то вже не скуплять ся класти лаврові вінки на домовину покійника, котрому так гірко було межи ними трівати. Чудно, справдї чудно, дїє ся між людьми!
***
В половинї липня 1894 р. в полудневий час жаркого дня проходив через улицї малого місточка Олеська мужчина вже не молодий лїтами. Завішена через плече тобілка подорожна указувала виразно, що се чоловік нетутешній. Упаль була велика; подорожний пристанув у затїнку, хусткою обтер піт з чола і опер ся о нові штахети биля гарного якогось дворика. "Е!" заворкотїло кілька штахетів, "той здорово опирає ся, трохи нас не вломить!" — "Е!" закричав один штахет "Боже-світе! кого-ж то я бачу! Боже-світе! братцї! не пізнаєте єго? таж то той сам, що двацать і два лїт тому вспять гостив в Підлисю, що записував собі нас в своїм записнику, коли то ми були ще Маркіяновою сосниною — от він тепер на нас дивить ся, та певно не пізнасть, де-б єму і пізнати! полупали нас на скипи, постесували і виладили всїх рівно. Минула наша воля, що нею тїшили ся в Підлисю! Не зашумимо вже нїколи!" — "Та вже годї! даремна печаль за тим жалувати, що вже не верне!" каже другій штахет "та дивись на него, як він дуже змінив ся!" — "А що-ж: нас зрубали, а єго, відай, підрубали; на те-ж они люде!" гірко прорік третій штахет. — "Ет, мовчи!" заскрипів першій штахет "так кажеш, як би сь тїшив ся з єго недолї. I люде не всї однакі. А він прецї був нашим другом; знаєш, як тїшив ся нами, як жалкував, що дві сосни, товаришки наші, усохли; як поостряв бл. п. о. Юстина, щоби нас боронив! Все тоє тямлю, як би се нинї сподїялось. Тому то дуже тїшу ся, що довелось менї єго по тільки лїтах побачити, а то нераз думав, чи він не повандрував і собі туди, куди бл. п. о. Юстин!" — "Гей, гей, милий Боже! коби то о. Юстин встав і подивив ся, що з нами сталось!" каже иншій штахет. "Та і наслїдник, рівно для нас був прихильний, як єго батько; та що-ж, він тогдї не був в Підлисю; тимчасом з міста напрасно заїхали фіри, швидко нас зрубано і вивезено трохи не крадки!" жалував ся знов один штахет. "Як крадки? прецї вас велїв зрубати властитель, а мав до того повне право, після параґрафу!" відозвав ся з угла штахет, що сам скоружив ся і скрутив, мов справжній параґраф. Лежав він пів року полїном на двірю одного місцевого правотаря, тож наслухав ся доволї про закони і параґрафи і немало тим гордив ся. А що був кривий та сукастий, хотїли єго спалити, та якось "майстер" випросив собі єго для себе; от він через протекцію того майстра і попав в штахети. — "А, ти кривуляк мосуроватий! що ти маєш до нас мішати ся? хиба ти нам рівня?" закричало нараз кілька штахетів. — "А що-ж, може нї? я кривий, а ти простий, а я так штахет, як і ти! знаєш? Велике чачо соснина! Як би вас були не стяли, хто знає, чи би вас до сеї пори не сточили черви, щоб з вас не стало і слїду. А так з вас штахети!" гнївко воркотїв штахет з угла. — "Е, дайте покій!" зняв річ першій штахет "всїм вам з великого гаразду аж пересохло в горлї і єще вам хоче сварити ся, хто старшій! А я, коли подумаю і згадаю давне наше житє на вольнім просторі в Підлисю, вельми жалко стане. Хиба ще тілько відради, що в празники або свята, коли надійдуть люде з Підлися, та хоть з-далека почуєм их бесїду." — "Оно відрада" замітив знов один штахет "а часом то і смуток великій насяде: от недавно була тут з Підлися Тацька, знаєте вдовиця, що то нераз опочивала в соснинї вертаючи з лїса з узбираними суницями. Прийшла до міста продати вишнї. Саме проходила бідолашна коло нас, штахетів, несучи в малім кошику свій товар. Аж ту де не взялась зграя, обступили бабу, торгають на всї боки, в одну мить видерли їй вишнї, поштовхали бабу і утекли геть. Що то не напобивалась бідна, що їй в білий день розкрали "вешнї" і нї з чим мусить вернути домів, не купивши соли "на омасту" бараболь для дрібних дїтей. От, жаль ломить душу на таке і дивитись!" "А от бачите: наш знакомий вже забирає ся відходити і саме звертає ся в дорогу до Підлися" — каже першій штахет. — "Певно там глядати-ме Маркіянової соснини, та не найде єї вже, не найде!"
Штахети дивила ся в слїд за подорожним, що спорим кроком віддаляв ся від них прямуючи до Підлися. І смуток великій обхопив их всїх, згадали давні часи, згадали свою долю і туй туй, здавало ся, заплачуть; однакож хоть і яка журба давила их грудь, і одної слези не вспіли зронити. Мабуть спечна пора — а може важка туга-печаль висушила у них жерело слїз.
***
Подорожний швидко ишов до Підлися. Згадки з лїт давних, з лїт молодих мигали перед єго очима і пересували ся мов марива з країни тїней... Вийшовши з міста оглядав він кождий предмет, мов розмовляв з кождим цвітом, з кождим деревцем на поли. Та сама зелень свіжа, пахуча і роскішна лук; ті самі филюючі поля колосисті; той сам блакит неба і золоте на нїм сонце, що сипле ясним промінєм в-округи і будить все до житя; жайворонки — як перед лїтами — здіймають ся високо і зависаючи в воздухах та тріпотячи крильцями визвонюють сріблом пісеньки... І згадав він давних своїх знакомих і щирих товаришів, котрих тут більше нїж перед двацятьма лїтами бачив молодих і здорових, і жаль стиснув єгo серце. Не одного з них перед часом проковтнула студена могила, а ті немногі, що єще лишились, стали вже сивоголові, змінились на виду і похилились, ледви их зуміг спізнати. А і він сам став вже не той... І тепер відчув він глубоко ревную пісню, яку слишав давнїйше з уст угорского Руснака:
Кой шов єм горі річков лозинка ся розвивала,
Кой шов єм долї річков сїдинка ня прошибала!
Думав так і передумував, та як ишов скоро, то небавом і зробив ся в Підлисю. Глядить з-далека на давно знакоме му місце, здоровить сад і лїс, шукає очима соснини, та годї єї найти. Чи може часом не забрів куди инде? Нї, такій Підлисє, тут мала бути соснина, підходить близше, а на сосновищи лишень голі пнї-прикорнї стирчать, а вітер буйний гонить ся мов на могилї... Подорожний покачав сумно головою, махнув рукою і повернув до домика священика.
З отцем Л. стрів ся в верандї. Пізнались доразу і сердечно привитались як давні знакомі по довгім небаченю. Господар попросив гостя в хату, та він пристановив ся розглядаючись по обійстю.
— Погодїть, най подивлю ся, як тепер у вас виглядає! Щось тут у вас, здає ся, змінено? — каже.
— Так! — одвітив отець Л. — хату поставлено нову на другім місци, а давну розібрано.
— А де-ж дїлась Маркіянова соснина? — запитав гість.
— О, єї вже нема! — дав одвіт отець Л. — жалко нам дуже: була-ж она нам, родинї, мов-би спадчиною Маркіяновою, а для Русинів була се мов-би памятка народна. Я виїхав, було, з Підлися на два днї в дїлї родиннім, тимчасом сусїд звелїв єї зрубати. Та правда, яко властитель мав до того право...
— Так, мав до того право! — махінально повторив подорожний.
— Але дуб ще воду тягне, — додав о. Л. — хоть вже і він хилить ся старенькій. — По хвили поспитав: Давно то вже були-сте у нас в Підлисю?
— О, давно! — відрік подорожний — буде двацять два лїт сповна.
— Двацять два лїт! мій Боже, як то час пливе, а менї здає ся, наче-б я вчера з вами ходив в лїс, та збирав зїля!
— О, час утїкає. і радість і горе тоне в нїм, як в мори. Богато тут змінило ся; найсумнїйша тота зміна, що ваш отець так рано нас покинув!
— О, так! се найсумнїйше — одвітив о. Л. зітхнувши — батько помер нагло на удар серцевий.
— Як же вам тут живе ся? — спитав гість.
— Дякую; славити Бога, всї здорові, от се і найбільше щастє.
— А то певно ваш нарід? — прорік подорожний, показуючи на хлопчика і дївчинку, що прибігли до батька.
— Так єсть! Но, дїти, уклонїть ся панови кречно.
Дїти уклонились. Подорожний поцїлював их з словами "най здорово ростуть!" Дївчинка ухопилась за поли сурдута батька і тулячи до него головку цїкаво приглядалась гостеви. А хлопчик, витягаючи з кута довгу хворостину і сїдаючи на ню окраком, похвалив ся гостеви:
— Я маю коня і батіг у мене єсть! — при тих словах хопив за батіжок і лоснув ним з цїлої сили.
— Славцю! не лоскай! то нечемно! пан ще буде гнївати ся!
— Е нї! пан не буде гнїватись! А o! мотилик! — кликнув жвавий хлопчик і кинувши свого "коня" і батіжок пострибав до саду на вздогінци переймати мотиля.
Подорожний і священик усміхнулись.
— Але — каже по хвили господар до гостя — ви тут за довго в верандї — до того-ж ви мабуть притомились з дороги, треба відпочати. Будьте-ж ласкаві у хату. Моя жена поїхала за справунками до міста, небавом верне. Виглядаю єї що хвиля. Дуже радо вас витаємо в Підлисю. Прошу! — і оба війшли до світлицї.
[Дѣло, 09.05.1895]
09.05.1895