Все-таки логіка – вона, схоже, сама по собі, а емпатія – сама по собі. І якщо вже комусь пощастило з першою, то зазвичай важко від нього вимагати ще й другої. А тим паче – навпаки. Я, наприклад, такий, що ліпше даю собі раду з логікою. Тож можу окремо зрозуміти як тих, хто твердить, що всім нам варто побільше їздити країною задля пізнання людей з інших регіонів, так і тих, хто твердить, що люди всюди однакові. Але як зрозуміти тих, хто примудряється з цих двох тверджень зробити одне, втиснувши між ними сполучник «бо»? Варто пізнавати інших, бо вони такі ж, як ми? То навіщо мені їх пізнавати? Пізнавати варто те, чого не знаєш. А якщо люди всюди однакові, то я, знаючи своїх односельчан, уже не мушу нікуди їхати з пізнавальною метою, бо скрізь побачу одне й те саме, логічно?
Тим часом який-не-який досвід подорожей переконує мене у протилежному: кожна довша поїздка здатна подарувати уважному спостерігачеві знайомство зі специфічними рисами мешканців відвіданих місцевостей. Ці риси бувають кращими чи гіршими, приємними чи нестерпними, проте головне – що вони відмінні від наших, і якраз це надає подорожам дослідницького сенсу.
Чи про що йдеться з тою однаковістю? Про те, що всім людям хотілося б мати можливість безпечно їсти, спати і розмножуватися? Тобто про базові потреби? Але з погляду базових потреб однаковими є не лише всі люди, а й взагалі всі живі істоти. І власне тому наявність базових потреб аж ніяк не є диференційною ознакою людини. Людина починається на трохи вищих щаблях, на тих культурно-цивілізаційних щаблях, які й здіймають її над тваринним світом, але також дозволяють розгледіти, чим жителі одних регіонів відрізняються від жителів інших. Втім, що говорити про інші регіони, коли іноді й сусідні села є настільки неподібними, начеб вони належали до різних країн. Особливо ті, котрі належали.
Скажімо, Колінківці. Хто раніше не чув про це адміністративно буковинське (хоча насправді бессарабське) село, той міг почути у зв’язку з епідемією, бо саме тут зафіксовано перший в Україні спалах коронавірусу. Відповідно, саме на в’їзді до Колінківців, перегородивши дорогу між Чернівцями й Хотином та реконструювавши картину історичного минулого, постав перший карантинний блокпост. Чому історичного минулого? Тому що перед Колінківцями – якщо їхати з південно-західних Чернівців на північно-східний Хотин – розташовані Топорівці, а за Колінківцями – Грозинці, де промайнуло моє босоноге дитинство. Ну добре, не босоноге, але промайнуло. Сьогодні це просто собі три сусідні села Чернівецької області. А до 1914 року між Топорівцями і Колінківцями пролягав кордон. Точніше, три кордони: етнічний – між українцями (русинами) та румунами (або молдаванами: я в це дискусійне питання не пхаюся, колінківчани мусять вирішити його самостійно); культурний – між Буковиною та Бессарабією; і державний – між Австро-Угорською та Російською імперіями. Грозинці ж у ті часи були центром волості, куди відряджалися на службу російські чиновники й військові. Декотрі з них заводили в селі сім’ї й осідали в ньому назавжди.
З вибухом Першої світової війни кордон перетворився на лінію фронту, яка пересувалася то на захід аж до Чернівців, коли росіяни йшли у Брусиловський прорив, то на схід аж до Хотина, коли австріяки організовували контрнаступ. Так тривало до листопада 1918 року, а тоді виснажена Росія відступила, Австро-Угорщина розвалилася – і згадані села разом із Чернівцями й Хотином підібрала Румунія. Далі, як відомо, нас безперестанку звільняли: у 1940-му – совєти від румунів, у 1941-му – німці й румуни від совєтів, у 1944-му – знову совєти від німців і румунів, у 1991-му – Єльцин від Горбачова.
Але суть не в цьому. А в тому, що від 1918 року Топорівці, Колінківці і Грозинці входять до складу тої самої держави. Так, то до Румунії, то до СССР, то до України, але щоразу – до тої самої. Чи внаслідок понад столітньої приналежності до спільного державного простору стерлися виразні відмінності між цими селами загалом та їхніми мешканцями зокрема? Аніскільки.
Топорівці досі здаються закинутими у місце свого розташування з Північного заходу і, як за «матінки-Австрії», в усьому – в мові, звичаях, народних строях – демонструють безперечну спорідненість із галицьким Покуттям, із Городенкою, Коломиєю і Снятином. Якби хтось не бачив агітки Довженка й Солнцевої «Буковина – земля украинская», то бодай заради показаного там топорівського весілля рекомендую. А як будете дивитися, то зверніть увагу на коди – весільні вінки з ковилою, які збереглися до наших днів лише в Топорівцях і ще буквально кількох селах на всю Україну.
Так само закинутими сюди – тільки вже з Півдня або Південного сходу – здаються й Колінківці. Ясно, що в румунський період село називали румунським, а в совєтський – молдавським. Ким вважають себе колінківчани – це їхня справа, але в кожному разі – не українцями. При цьому всі вони пристойно володіють державною мовою, а найосвіченіші навіть легко могли би працювати дикторами на центральних каналах радіо й ТБ, позаяк їхня вивчена в школі українська не «засмічена» з дому жодними діалектизмами.
Нарешті, мої – продовжуючи географічні вправи – закинуті зі Сходу Грозинці отримали у спадок від російської волості такі прізвища, як Антонов, Василов чи Мойсов, і розмовляють приблизно таким суржиком, як персонажі серіалу «Спіймати Кайдаша». І ще така цікавинка: за Румунії в селі стояла крамниця, власником якої, звісно, був єврей. Під час Другої світової єврея, звісно, не стало, а потім нова влада відкрила у його «націоналізованому» приміщенні сільмаг. Однак старші люди – не в сенсі древні, а десь мого віку, себто народженні через десятки років після війни, – донині, посилаючи дітей у той магазин, кажуть: «Збігай до жида». До речі, топорівчан, чиї хіба що прапрадіди були громадянами Австрії, грозинчани теж донині називають німцями.
Так формується, міфологізується і ще довго впливає на нашу свідомість історична пам’ять, не даючи нам забути, що актуальний статус-кво існував не споконвіку, а отже, й не існуватиме, мабуть, довічно. Не страшно, якщо ця пам’ять дуже давня, не пов’язана з надто болючими травмами і не є сильнішою за наше почуття лояльності до держави, громадянство якої нам – добровільно чи мимоволі – у певний історичний момент чомусь дісталося. Коротше, доки – попри всі розбіжності – для Топорівців, Колінківців і Грозинців колишні Австрія, Румунія і Росія не є важливішими за теперішню Україну і доки ці села не ведуть одні проти одних бойових дій, доти нема біди.
Є натомість біда ось де. Якось так збіглося, що протягом тижня в інформаційному полі замаячили три тематично пов’язані між собою тексти. Спочатку «глава ЛНР» Лєонід Пасєчнік, закликавши «хранить историю Отчизны и передавать ее потомкам», видав указ, згідно з яким задля увічнення «героического прошлого Луганска» у пам’ятні дати Вєлікої Отєчєственної дозволяється «использование наименования город Ворошиловград». Відтак правозахисник Євген Захаров, мовби відповідаючи Пасєчніку, в статті «Відкритими очима» заявив: «Різні частини України мають зруйнувати хибні міфи, зрозуміти одна іншу й визнати право кожної з українських частин шанувати свої святині й своїх героїв. Без цього важко уявити собі майбутнє примирення та порозуміння з мешканцями непідконтрольних українському уряду територій, коли збройний конфлікт на сході закінчиться». Завершив уявний обмін думками «глава ДНР» Дєніс Пушилін, підписавши аналогічний до луганського указ про символічне повернення Донецьку назви Сталіно.
Гаразд, мені особисто цілком досить і Сталіна з Ворошиловим. Тільки ж і це – ще не кінець тамтешньої сакралізації. На «непідконтрольних територіях» уже підросло покоління, для якого абсолютно вмотивованими й рідними виявляться наімєнованія на кшталт Захарченково й Мозговоє, Гівіно й Моторолово, Батя-Дрьомовск і, дасть Бог, Захаро-Прілєпінск. Залишиться Україна Україною і живою, інтегрувавши такі «частини» і визнавши їхнє «право шанувати свої святині й своїх героїв»? Навряд.
04.05.2020