Танці галицьких селян у корчмі (на малюнку - корчма у Копичинцях на Тернопіллі)
У галицькій пресі міжвоєнного десятиліття рясніє дописами про тривожну ситуацію занепаду села, що була наслідком післявоєнних руйнувань та деморалізації, й супроводжувалася упродовж майже усього зазначеного періоду економічними труднощами. Серед головних болячок – тотальне п’янство, розбишацтво та злодійство. У газетних статтях незрідка перепадало молоді – хлопцям і дівчатам, які не завжди активно гуртувалися довкола культурно-просвітніх товариств («Проствіти», «Сокола», «Лугу»), натомість часто-густо стали переймати міщанські звичаї в поведінці та одязі. В численних резонерів, які гуртувалися довкола часописів, деградація українського села викликала занепокоєння. Дописи з критикою негосподарності та п’янства, напучуванням та закликами, мали пробудити старше і молодше покоління, яке, на думку багатьох, в більшості анонімних, авторів газетних публікацій, скарловатіло і не приносить користі для рідного краю.
В.Грабовський. У корчмі за столом
Добровільний податок монополії
У 9-му номері «Нового села» (1930 р.) з’явилась стаття «Самі плекаємо нужду» з підписом Мостиський¹, у якій автор вбачає зубожіння українського села у поведінці самих селян. В скрутні економічні часи важко дістається кожний гріш, і, здавалося б, селяни повинні скоротити видатки, купувати все найнеобхідніше. Одначе, як читаємо у дописі, про економію не йдеться. В торгові дні селяни з’їжджаються в міста і містечка – «…тисячі господарів і господинь… наче бджоли коло меду, так вони товпляться коло ріжних крамниць». Склепи і будки, шинки і трафіки, суди і адвокатські канцелярії заповнені селянами. Всюди вони залишають гроші і, на думку дописувача, дуже часто витрати є невиправданими:
«Зайдіть лише до шинків, до трафік. Там така тіснота, що місця годі найти. Тиснеться один наперед другого, аби заплатити свій добровільний податок монополеви. Це не примусова данина, ні – це добровільний податок вищий від всіх податків. Це грубі міліони! І не деруть вони з нас силоміць ті міліони, ні, сохрань Боже, ми їм самі пхаємося в руки. В селі плач за грошем, кооперативи дусяться від довгів та боргів, каси сільські занепадають, а в місточках щораз то більше шиночків, щораз то більше трафік у селі, щораз більше адвокатів, процесів та спорів».
Автор наводить цікаву статистику з Мостиського повіту – витрати на тютюн за 1928 р.
Арламівська Воля – 15174 зл.;
Баличі – 26 979 зл. 90 гр.;
Буховичі – 15 728 зл. 10 гр.;
Боляновичі – 21 205 зл. 10 гр.;
Хлиплі – 17 573 зл. 10 гр.;
Чернева – 19 207 зл. 60 гр.;
Чишки – 7027 зл. 95 гр.;
Чижевичі – 4234 зл. 10 гр.;
Ганьковичі – 7207 зл. 60 гр.;
Годині – 16 586 зл. 10 гр.;
Гориславичі – 4037 зл. 10 гр.;
Гусаків-Боєвичі – 40 000 зл.;
Ятвяги – 6337 зл. 70 гр.;
Йорданівка – 5203 зл. 80 гр.;
Конюшки – 4087 зл. 40 гр.;
Кальників – 27 398 зл. 80 гр.;
Крукеничі – 41 580 зл.;
Крисовичі – 19 998 зл. 70 гр.;
Ляцька Воля – 23 588 зл.;
Ляшки Гостинцеві – 19 638 зл. 40 гр.;
Липники – 15 619 зл. 10 гр.;
Лютків – 1267 зл. 10 гр.;
Малнівська Воля – 9056 зл. 20 гр.;
Малнів – 24 295 зл. 15 гр.;
Мистичі – 8082 зл. 30 гр.;
Мочеради – 7022 зл. 80 гр.;
Мишлятичі – 13 413 зл. 20 гр.;
Острожець – 10 195 зл. 70 гр.;
Пакість – 7027 зл. 70 гр.;
Пнікут – 22 778 зл.;
Підгать – 6923 зл. 50 гр.;
Радиничі – 21 482 зл. 65 гр.;
Радохінці – 30 000 зл.;
Рудники – 48 59 зл. 80 гр.;
Руствечко – 6567 зл. 20 гр.;
Редковичі – 1740 зл. 30 гр.;
Санники – 5485 зл. 70 гр.;
Соколя – 17 514 зл. 90 гр.;
Старява – 28 572 зл. 45 гр.;
Стрільчиська – 9652 зл. 50 гр.;
Судковичі – 5041 зл.;
Сулківщизна – 23 032 зл. 70 гр.;
Тамановичі – 11 067 зл. 10 гр.;
Стрінець – 15 266 зл. 50 гр.;
Закостеля – 5249 зл. 90 гр.;
Завада – 715 зл. 10 гр.;
Золотковичі – 17 222 зл. 60 гр.;
Цвіржа – 16 488 зл. 20 гр.;
Вишенька – 8368 зл.;
Вуйковичі – 3995 зл. 30 гр.;
Завадів – 5878 зл. 60 гр.;
Підліски – 18 592 зл. 70 гр.
Автор допису підсумовує: у повітовому місті Мостиськах видатки на тютюн склали 219 449 зл. 05 гр. за рік, а разом в судовому повіті Мостиська його жителі за рік «прокурили» 952 975 зл. 75 гр. Видатки на тютюн у судововишнянському судовому повіті становили приблизно 500000 зл. Отож разом Мостиський повіт «прокурив» 1 452 975 зл. 75 гр.
Далі Мостиський переходить до алкоголю і подає дані, згідно яких впродовж 1928 року у повіті на трунки витрачено 1 200 000 зл. Ще більша сума пішла на оплату судів та адвокатських послуг – «пропроцесовано – на адвокатів та на стемплі, на судові позви видано 3 і пів міліона». Невиправданими витратами для автора публікації є також покупки «люксусових річей», як-от «шовкових та півшовкових матерій, тілесних панчошок, краваток та ріжних інших фаталашків, які набрали села в жидів». Все підрахувавши, Мостиський називає суму грошей, витрачену даремно в часі економічної скрути – 6 752 970 зл. 75 гр.
Рік, щодо якого подані дані (1928), був кризовим, проте і в 1929-му, і з початком 1930-го ситуація не змінилась:
«Так виглядає нужда на селі. Ми собі такий народ, що тоді, як нема що їсти, як нема чим заплатити податків, нарікаємо на брак гроша, та в тойже час преспокійненько, чисто з безрадности, чито з горя, чи з досади викидаємо рік-річно 7 міліонів. 7 міліонів кождорічно кождий повіт потрачує, а о туюж суму збогачуються всякі зайди, заволоки та спекулянти».
Мостиський повіт не належав до кращих у Львівському воєводстві. Середній селянський наділ становив 3–4 морги, а здебільша зустрічались ділянки на 0,5–1 морг. Проте це не заважало, як читаємо у дописі, витрачати гроші, які так важко зароблялись, на тютюн: «тато прокурить річно 50 зол., один син – 80 зол., а другий – 100». По інших повітах, запевняв Мостиський, ситуація нічим не відрізняється. Цей «добровільний податок монополії» і є причиною, на думку автора, скрутного становища галицького села:
«Чиж можна при такім стані дивуватися, що в нас кооперація задихується, від довгів та боргів, що в нас сільські кооперативні каси то така дивна незрозуміла та неможлива річ. Можлива річ, але треба схаменутися, запанувати над собою, та хоч десяту часть з тих непотрібних та шкідливих річий відмовити собі, та тою десятою частю нагромадимо за кілька літ величезний народний капітал – гріш. Збудувалиб тоді, як і в других народів, каси та банки, та розбудувалиб свій народний промисел, не мусілиб тоді помирати з голоду, спек та малярій по ріжних Бразиліях та Аргентинах, а працювали б в себе дома і для свого народу».
По малих містах і містечках ситуація склалась не краще. В іншій публікації читаємо:
«Ще недавно ім'я ремісника покривалося з ім'ям п'яниці, гуляки і т.п. понизуючими синонімами. Горілка не тільки видерла селянам їх широкі ниви, розлогі полонини та обійстя – вона вчинила ще більше спустошення по наших містах і містечках»².
Автор допису резюмує, що горілка «...з гордих, багатих міщан зробила водоносів, наймитів і т.п. жидівських Іванів»³.
Варто зауважити, що у міжвоєнній Польщі діяли антиалкогольні закони, зокрема, «Закон про обмеження продажу алкогольних напоїв» («Ustawa o ograniczeniach w sprzedaży napojów alkoholowych» або «lex Moczydłowska»), прийнятий Сеймом 23 квітня 1920 р⁴. Впродовж 20-х років вводились різні заборони, зокрема, не можна було продавати трунків, міцність яких перевищувала 45%, заборонялось продавати алкогольні напої з неочищеного спирту, неповнолітнім (до 21 року), учням народних і середніх шкіл, в залізничних буфетах, потягах, касарнях, фабриках, народних домах, в приміщеннях вогневої сторожі (в «Лугах» і «Соколах»), в неділі і в свята «від години 3-ї пополудні передсвяточного дня до години 10 ранку посвяточного дня», в місцевостях, де відбуваються торги, ярмарки, відпусти, прощі, місії і т.п., «за винятком тих місцевостей, де є осідок воєводського уряду або староства». Один шинок мав припадати на 2500 мешканців. Корчми у селі не могли розташовуватись ближче, ніж 300 м від церков, домів молитви, судів, в'язниць, касарень, залізничних двірців і станцій, фабрик. Проте цей закон у більшості пунктів не виконувався⁵. Обсяги споживання алкоголю зростали. Упродовж 1925-1931 рр. прибутку з продажу алкоголю, що надходили у державний бюджет Польщі, зросли на 270%⁶.
Питання протиалкогольної агітації було проблемним, бо і «найбільш прикладний громадянин любить нераз перед їдженням випити чарку, а при їді «бомбу пива»». Безалкогольних весіль було насправді обмаль. Українському купецтву також не раз закидали, що воно «тут і там торгує алкоголем, і подекуди переймає на себе ролю сумної слави коршмарів-галапасів». Боротьба проти алкогольних напоїв скидалась на сізіфову працю, бо ж навіть:
«Протиалкогольні карти Рідної Школи стоять на святочних столах здебільша сперті – мов на глум – на пляшку «Бачевського», чи на пляшку домашньої «саморобки», або просто монопольки...»⁷.
К. Кукевич. Корчма
«Скажений спирт»
В галицьких містечках і селах активно реалізовувався денатурований спирт. Очевидно його розповсюдження слід пов’язувати з впровадженою монополією на алкоголь у міжвоєнній Польщі, бо як читаємо в одному дописі за 1924 р. – «віднедавна у нас появилася російська звичка впиватись денатурованим спиртом»⁸. Він був на 75% дешевшим од ректифікованого, тому вигідним і для продавців, і для консументів. Активно «денатурат» поширювався, зокрема, в селах між Судовою Вишнею та Яворовом – у тиждень консумпція складала 550 гекталітрів у тиждень. У дописі зазначено, що «скажений спирт» завозили «бочками у загрозливим обсягах». Ходили чутки, що попит на денатурований спирт стрімко зростав, тому в Судовій Вишні буцімто планували відкрити підпільний склад. В газетній замітці висловлювали подив, чому влада ніяк не реагувала на таку ситуацію, яка загрожувала тим, що «Судова Вишня та околиці потонуть у хвилях денатурату і разом із повітом запливуть у декілька гешефтярських пуляресів».
Влітку 1928 року біля Яворова поліція затримала вантаж з 450 літрами денатурованого спирту⁹. У замітці вказано, що йдеться про «денатурат», «який тамошні шинкарі продають нашим селянам». Цікаво, що самі селяни охоче вживали до пиття власне денатурований спирт – смертельний напиток називали «троянкою» або «соснівкою». Його готували у простий спосіб: до літри спирту додавали літр води і фунт цукру. Таким способом зладжена «горівка» активно пилась на весіллях та різних празниках.
Така ситуація тривала упродовж 30-х років. Про упивання «скаженим спиртом» алярмували у «Сокільських вістях»¹⁰. І якщо за офіційними даними споживання трунків зменшилося, то загалом обсяг вживання спиртних напоїв не змалів:
«Не тішмося, що матеріальна криза дещо загамувала спожиття алкоголю. Вправді, зменшилось пиття горівки – та пянство перенеслося з кормши до дому, де уряджають фабрикацію ріжного рода алкогольних напитків.
Таж кожна капля «огнистої води» затроює кров батьків і через те родиться покоління, будучність народу, вже скарловатіле. А таке покоління нездібне фізично і духово до ніякого зусилля для рідного краю»¹¹.
Безпутна молодь
Статті про несвідому молодь, яка п’янствує та, що не краще, переймає міську моду, зустрічались у часописах часто. Мережа культурно-просвітницьких та руханкових товариств не охоплювала сотні сіл, читальні «Просвіти» часто-густо пустували, а грамота у найширшому своєму значенні заторкувала незначну кількість молодих парубків і дівчат. Ставлення до такої ситуації барвисто демонструє пасаж із статті «Село дичіє», поміщеної у 4-му номері «Нового села» (1930 р.)¹²:
«Читати – то він ледве лізе, писати – як курка лабою, про Божий Закон – ані дуду. Худобина тай годі. Але вбратися, то дублє, штрукс, бокс, кримка; блюзка шпорт, сподні – галіфе, чоботи або черевики – шімі, краватка шовкова, тютюн – «пшедні». Але грошей на те все – дасть Біг. Треба вкрасти в рідного батька, або розбити чужий шпихлір чи комору».
У дописі акцентується увага на тому, що на «горівчані забави» юнаки легковажно тратять останні гроші. Для прикладу – заручини, які зазвичай зачинали пізно ввечері і закінчували на рано. Вони не могли відбутись без алкоголю:
«Хоч нема чим податку платити, хоч за асекурацію зафантували тобі подушку і старий батьків кожух, але на заручинах літра-дві «бонгу» та чвертка пива мусить бути. Розуміється, що куплені на кредит».
Через якийсь час у тому ж часописі з’явилася стаття «Не дичіє, а божеволіє», автор якої намагався роз’яснити, чому молодь марнує себе в забавах та алкоголі¹³. Він наголошує, що у всьому винні «сільські богачі», яких є по декілька в кожному селі. Якщо бідні батьки виховують своїх дітей по-різному, добре і не дуже, то «богацькі діти горді, зухвалі і за все перші до розпусти та бійки. А з бідних виростають злодії». Не обійшов увагою автор допису і сільських дівчат:
«А до богацької дівки і не приступай. Вона така вистроєна, письо такий перекручений, ноги сама не знає як ставити. А бідна суне, як вулий. Бо убралася в чотири спідниці і то усі подерті».
Паралельно з «горівчаними забавами» траплялись різні галабурди. Парубоцькі бійки по селах були традиційними, і нераз «горішній» кінець з «долішнім» ворогували. В результаті багато хлопців перебували як не по в’язницях, то по лічницях. Автор одного із дописів влучно зазначив: «Це гейби постійна безперервна війна, яка пожирає сотки жертв»¹⁴.
У пресі, головно газетах, присвячених селу, юнакам закидали залюбування міською культурою та модою, яка різко дисгармоніювала з неосвіченістю. «Кождий убраний як ляльочка; чоботи «шімі» з ремінцями, «райтки», кавчуковий ковнірець, краватки, скіряні рукавиці», а проте «...під тим модним вбранням криється найбільше дикунство і неотесаність…Під вечір наші сільські паничі-парубчаки або «спацерують» собі по дорозі, або сидять в корчмі, або кидають одні в других снігом, або гуляють на забаві. А читальня пустіська»¹⁵. З Радохінців (Мостиський пов.) писали, що 1925 року відкрили читальню «Просвіти», але з неї немає жодної користи, бо «парубки воліють іти до шинкаря Лейби і там забавлятися, а не до читальні»¹⁶. Резонерство у цій справі мало помагало, бо юнаки були готові відстоювати свій вибір: «І не важтесь сказати щонебудь такому «паничеві». Бо в нього в руках палиця (називають їх «лясками»), а в кишені боксер»¹⁷. Або в іншому дописі: «А як свідомий зверне їм увагу, то вони грозять побиттям, говорять: ми тобі дамо таку освіту, що ти не побачиш світу»¹⁸.
Нова міщанська мода в українському селі викликала різкий осуд на сторінках часописів, причому літературні метафори авторів сьогодні виглядають, м’яко кажучи, не дуже делікатно. Для прикладу:
«Йдеш селом, а на встрічу тобі якась особа: думаєш, що «пан» або «екзекутор», бо в рябих штанях, а чоботи з наточеними в горі жовтими халявами, в кожаній накидці та шапці, а то і без шапки, бо то вже така мода. Чуприна закручена та намазана якоюсь «мазью» так, що як сяде муха, то не може відірватись»¹⁹.
Звісно, йшлося не тільки про новий одяг, але і про культуру поведінки та манери. Один із дописувачів газети «Нове село» з подивом відзначив, що на його «Слава Ісусу Христу» парубки відповідали йому «Сервус»²⁰. Справжні міщухи за зовнішніми ознаками, такі сільські парубки, як читаємо у тому ж дописі, були неосвіченими і неохочими до праці:
«Як який чужинець побачить такого хлопця, то думає, що то не знати який інтелігент, не знати який вчений. А як би його поспитав, чи ходив до школи і рівночасно показав букву «і», то він скаже, що то паличка, а на «о» скаже, що то булочка, або яєчко»²¹.
Зате дуже охочими були сільські «денді» до гулянь і п’янства. Старшим резонерам не до вподоби були також і нові «міщанські» диво-танці:
«такий пан (парубок – М.Х.) приказує: грай мені шіми чи ще якоїсь там: «танго», «румбу», чи друге диво. І музика зачинає грати, але не шіми, бо не вміє. А він хитається на два боки, ніби якісь кроки робить, а зад випре на пів метра в зад, а дівчиною гойдає, то пускає, то знов до себе притискає. Мало така гулячка не плаче, так її тисне за крижі... А вигойкує такої...аж шиби бренять, тай клене з притиском, щоби сказати, що він гуляка неабиякий»²².
Ще одним лихом, яке дісталось уже сільських дівчат була мода «малюватись та пудруватись». Цю манеру вони також перейняли у міщанок, і, як читаємо в одному із дописів, цілком даремно, бо:
«Не подумають собі, що міські панянки мусять таке робити. Бо як вона від розпусного життя в темнім мешканні дістане прищі на лиці та бліді, як стіна, уста, то мусить їх підмалювати. Але здорові сільські обсмалені дівчата цього не потребують робити»²³.
В іншому дописі «малювання і пудрування» уже названо «обридливою жидівською модою». Виявляється, «таку моду провадили жиди тому, бо на всіх тих мальовилах добре пасуться жидівські фабрики, крамарі та ріжні «сальони краси»». Аби переконати «сільських обсмалених дівчат» у згубності косметичних засобів, автор допису «гарненьким і здоровеньким дівчачим обличчям», які «даром красить сама природа», протиставляв дівчат, які «посипані…пудром і замальовані їх красилами виглядають як обридливі страхопуди». Найцікавіше те, що у тій же публікації є поради для жінок, йменовані «дієвими засобами»: аби лице було «біленьке і чисте» слід уживати молоко (солодке і кисле), сметану і сирватку; від прищів і вугрів – змивати раненько лице бензином; старшим дівчатам для відмоложення підійде житня мука з жовтками і оливою²⁴.
Традиційним «сезонним» закидом у бік молоді було привласення грошей з коляди. Нерідко частину із них хлопці-колядники залишали собі на могорич. Про «подвиги» підпитих колядників рапортували у тогочасній пресі, «а суди, адвокати та лікарі ще довгий час після свят мають зарібки з коляди»²⁵. Бувало, що парубки, які ходили колядувати, вимагали від скарбника, аби вділив їм частину грошей; в одному селі «грозили навіть, що поріжуть його ножами, якщо він не дасть їм на карти і папіроси»²⁶.
«Горівчані забави» траплялись і на св. Андрія: «Напившись горілочки, накурившись «махорочки», після того ригали наші «паничі», як собаки від солоної шинки попід людські плоти»²⁷.
Просвітою та вихованням молоді мали займатись, серед іншого, читальні «Просвіти», проте на практиці вони нерідко тільки долучалися до множення забав. Зокрема, організовували фестини, дописи про які часто з’являлись на сторінках тогочасної преси. Періодом фестин було літо, а саме свято організовували зокрема і для збору коштів на потреби місцевої читальні. Та чи дійсно такий заробіток був виправданий? В одному із дописів читаємо:
«…за літо є тих фестинів кілька, бо читальня влаштовує собі, товариство «Луг» собі… Накуповують богато пива, горівок, содової води, ковбаси, булок, цукорків, чоколяди і роблять забаву. Не обходиться на таких святах і без музики… Читальняний виділ, сам добре підхмелений, обчислює зиск. Заробили «на чисто» 100 зл. Буде за що купити пару книжок і заплатити часописи»²⁸.
Тобто, зібрані серед селян для огранізації фестину гроші осідали в магазинах по селах і містечках. Таке святкування, на думку автора публікації, було невиправданим і марнотратним:
«Разом село напхало жидам до кишенів 1200 зл., а з того читальня заробила паршивих 100 зол., і то на піянстві та здоровлю своїх членів. Цей зарібок виглядає так, якби дурень підпалив свою стодолу, щоби найти золотого, загубленого у соломі»²⁹.
Нова «шляхта» на селі
Незліченні газетні матеріали про крадіжки справляють враження, що чи не найгострішою проблемою у галицькому селі було злодійство, яке, якщо безапеляційно вірити тим публікаціям, було тотальним. В одній замітці читаємо: «Колись господиня знала тільки двох курячих злодіїв: тхора та лиса, а нині їх є ціле село»³⁰. У часописах бідкалися, що в деяких селах не залишилось курників, люди перестали держати курей у стайнях, а лише у сінях, а на ніч забирали їх в клітці до хати³¹.
Хуліганство і злодійство у містах не вважали чимось дивним («...бо там панує одідичене хуліганство»), а от на селі таку ситуацію вважали новою³². Проте швидко крадіжки набули небаченого розмаху, бо злодії тянули все – городовину, збіжжя у снопах, садовину і сіно. Дійшло до того, що траплялись випадки, коли викошували молоде збіжжя на пашу чи крали молоду картоплю на полі, і навіть молоді щепи³³. За статистикою злочинності у Мостиському повіті за 1928 та 1929 рр. було скоєно злочинів з тілесними ушкодженями – 64 та 89 відповідно, різного роду крадіжок зі взломом – 134 та 142, без взлому – 484 та 408, крадіжок з полі та лісу – 384 та 297 випадків³⁴.
Опріч дрібного злодійства траплялись випадки бандитизму. Грабежів, жертвами яких ставали сільські господарі, було чимало. Почастішали вбивства, причинами яких були побутові суперечки. Автори дописів відзначали агресивну поведінку жителів галицьких сіл, що, поміж іншим, було зумовлене і післявоєнною деморалізацією:
«Зайдім нині до суду та прислухаймося розправам. Колись судили за образу чести, за курку, за переорану межу – словом за дрібниці. Нині таких дрібничок в суді мало, а за те богато «грубших» справ. Бо за образу чи за межу вимірюють собі селяни самі справедливість. Вбити на смерть сусіда за лихе слово, це нині так само легко, як вбити муху. Підпалити другого – це жадна штука»³⁵.
Найжахливішим було те, що змінилося саме ставлення до злодіїв та бандитів: «Нині злочинці, що вийшли з тюрми, є першими людьми на селі. Всі їх бояться і навіть до певної міри поважають».
Те ж саме читаємо в іншому дописі:
«…дуже скоро затирається різниця між порядними людьми, а злодіями. Ще недавно злодій боявся людям на очі показуватись... Нині злодії, то так якби шляхта на селі. Нічого не роблять, гарно одіті, добре їдять і п'ють, ходять безлично задоволені і зухвалі, та всі їм завидують, витаються з ними, балакають. Мається вражіння, що не-злодії прямо догоджують злодіям, щоби не попасти в неласку»³⁶.
Поліція не надто цікавилася частими крадіжками по селах. Селяни бідкалися, що поліціянти приходять «на допити за кілька днів, коли вже давно зарівнано усі сліди крадежі». Коли ж потерпілі скаржились, у відповідь чули: «Пощо ми маємо його арештувати і віддавати судові, коли він звідтам скорше верне додому від мене»³⁷.
***
У наведених газетних матеріалах висвітлена лише одна із багатьох сторін тогочасного життя у Галичині, зокрема, у її селах. Видається, що перебільшень там чимало, а просторікування про дівоче «мальовання і пудрування» звучить анекдотично. Звинувачувати молодих людей у їх захопленні міською культурою, а тим більше протистояти цьому – справа завжди даремна. Де не було пересади у резонерстві, то це щодо п’янства. Але навряд чи це була проблема, яка загострилась у міжвоєнне двадцятиліття. Гострою вона була і до того, такою залишилася і до сьогодні. Скарловатіле покоління того часу – не феномен, воно існує у кожному суспільстві, і у кожний час. Хід історії показав, що тоді ті «нездібні фізично і духово до ніякого зусилля для рідного краю» не задавали тону, і не змогли завадити тим іншим, которі боролися за краще життя для себе і рідної землі. Сьогоднішнє скарловатіле покоління набуло ще деяких інших характерних рис, і також є непростою перепоною для розвитку села, міста, громади та в цілому країни. У цьому уже доводилось неодноразово пересвідчуватись.
____________________________
¹ Самі плекаємо нужду // Нове село. Львів, 30 березня 1930. Р. І. Ч. 9. С. 1.
² Реміснича молодь і алкоголь // Мета. Львів, 3 лютого 1935. Р. V. Ч. 5. С. 4.
³ Там само.
⁴ Див. для прикладу: Хомяк М. Урядова антиалкогольна кампанія 1920-х років // Збруч.
⁵ Не даймо розпивати села // Нове село. Львів, 15 лютого 1931. Р. ІІ. Ч. 7. С. 1.
⁶ Поширення алькоголізму в Польщі // Мета. Львів, 29 березня 1931. Р. І. Ч. 3. С. 9.
⁷ Українське купецтво і продаж алкоголю // Торговля і промисл. Львів, 1 червня 1937. Р. 4. Ч. 11. С. 1.
⁸ Słowo Polskie. 1924. Nr. 3. S. 4.
⁹ Свобода. Львів, 12 серпня 1928 р. Рік ХХХ. Ч. 35. С. 3.
¹⁰ Проч з пянством! // Сокільські вісти. Лютень, 1935. Р. VIII. Ч. 2. С. 3.
¹¹ Небезпечний ворог // Мета. Львів, 27 лютого 1938. Р. VIII. Ч. 8. С. 6.
¹² Село дичіє // Нове село. Львів, 23 лютого 1930. Р. І. Ч. 4. С. 3.
¹³ Не дичіє, а божеволіє // Нове село. Львів, 6 квітня 1930 р. Р. І. Ч. 10.
¹⁴ Геть з парубоцькими галабурдами! // Молоде село. Бесплатний додаток до «Нового села». Львів, 18 квітня 1937. Р. ІІ. Ч. 7. С. 2.
¹⁵ Не буде українському народові потіхи з такої молодіжи // Нове село. Львів, 3 травня 1931. Р. ІІ. Ч. 18. С. 2.
¹⁶ Український голос. Львів, 22 серпня 1926. Р. VIII. Ч. 34 (365). С. 2.
¹⁷ Не буде українському народові потіхи з такої молодіжи // Нове село. Львів, 3 травня 1931. Р. ІІ. Ч. 18. С. 2.
¹⁸ Некультурна молодь // Нове село. Львів, 30 жовтня 1932. Р. ІІІ. Ч. 43. С. 7.
¹⁹ Молодь! Поглянемо на свої діла // Нове село. Львів, 22 травня 1932. Р. ІІІ. Ч. 21. С. 1.
²⁰ Скажім собі правду в очі // Нове село. Львів, 18 вересня 1932. Р. ІІІ. Ч. 37. С. 7.
²¹ Там само.
²² Там само.
²³ Красуні, не пудруйтесь! // Нове село. Львів, 30 червня 1935. Р. VІ. Ч. 24. С. 7.
²⁴ Нашим красавицям кілька рад // Нове село. Львів, 23 лютня 1936. Р. VІІ. Ч. 8. С. 7.
²⁵ На що будемо колядувати // Нове село. Львів, 7 січня 1934. Р. V. Ч. 1. С. 9.
²⁶ Колядували на карти і тютюн // Нове село. Львів, 28 січня 1934. Р. V. Ч. 3. С. 7.
²⁷ За крадені кури й гуси справляють Андрія // Нове село. Львів, 7 січня 1934. Р. V. Ч. 1. С. 9.
²⁸ Менше святкуймо – більше працюймо та щадім // Нове село. Львів, 28 червня 1931. Р. ІІ. Ч. 26. С. 1.
²⁹ Там само.
³⁰ Що нас руйнує? До боротьби зі злодійством // Нове село. Львів, 28 вересня 1930. Р. І. Ч. 34.
³¹ Найбільша загроза для селянської праці // Нове село. Львів, 25 червня 1933. Р. IV. Ч. 26. С. 2.
³² Хуліганство та боротьба з ним // Нове село. Львів, 2 квітня 1933. Р. ІV. Ч. 14. С. 5.
³³ Найбільша загроза для селянської праці…С. 2.
³⁴ ДАЛО. Ф. 1. Оп. 3. Спр. 894. Арк. 29 зв.
³⁵ Чому так богато злочинів по селах? // Нове село. Львів, 27 липня 1930. Р. І. Ч. 25. С. 1.
³⁶ Найбільша загроза для селянської праці…С. 2.
³⁷ Там само.
30.04.2020