У провінції творчості

Юлія Овсяник

У невеликому місті творчі особи живуть за принципом: «Хочеш свята – влаштуй його». Мистецька родина Березянських вже десятиліття організовує культурні імпрези для стриян. Саме завдяки двом донькам та мамі в місті розвивається живопис, театр і мода.

Її називають стрийською Коко Шанель

Ізоліна Франків із донькою Оленою на відкритті спільної виставки «Відчувати».

Ізоліна Франків – дизайнерка одягу, реставраторка давніх вишиванок та учасниця багатьох мистецьких заходів. «Українська – моя четверта мова», – каже вона при розмові, коли не може підшукати українського відповідника. З походження Ізоліна – литовка, а виростала та навчалася в Латвії. Після восьмого класу вступила у престижне тоді швейне училище столиці, де навчалася конструювати чоловічий одяг. Далі здобувала освіту в ризькому технікумі легкої промисловості. Три роки працювала технологом у найпрестижнішому салоні «Rigas modas». У 70-их- 80-их роках його вважали центром радянської моди.

«Уявіть собі цю будівлю на 11 поверхів, де творилася модна індустрія, – згадує Ізоліна. – На першому поверсі працювали художники, на другому – закрійники, а відтак одяг проходив усі етапи. Був окремий зал для показу колекцій, і всі відділи працювали над їх створенням. Тоді на показ мод приїжджали делегації з різних країн, найбільше запам’яталися мені французи і японці. У «Rigas modas» одягалися знаменитості». Однак мріяла Ізоліна конструювати власні моделі одягу, а не лише втілювати чиїсь.

Із столиці Ізоліна Франків переїхала до курортної Юрмали. Під час концерту познайомилася з військовим авіатором Юрієм Березянським, із яким одружилася і народила доньок Крістіну та Олену. У 1987-му командира літака Юрія Березянського скерували до Стрия. «Мав змогу обирати між Тарту (Естонія) і Стриєм (Україна). Вибрав останнє», – розповідає Ізоліна. Доньки пішли до школи уже в Стрию. У 1991 році в Березянських народився син Юрій. «Наш тато став першим командиром в Стрию, який присягнув на вірність українському народу», – розповідає Крістіна Проців.

Експонати виставки «Відчувати».

Ізоліна 1995 року відкрила в Стрию салон-ательє «Ліна», яке пропонувало модні речі. «Тоді взагалі була проблема, де вдягатися. Не було магазинів одягу, хіба ринок», – згадує Ізоліна. У 1998-му організувала перший у місті показ мод. «Смаки українців і латишів відрізняються: тут люблять яскраві кольори, розкішні моделі. Латиші більш стримані у кольорах і стилі. Надають значення чіткості ліній. У них переважає класичний стиль», – аналізує Ізоліна. На короткий період вона у своєму другому подружжі з письменником, журналістом Любомиром Франківим, покидали Україну і жили в Литві, а коли повернулися, «подекуди ще зустрічала свої костюми».

У своїй професії Ізоліна Франків працює 40 років. Вже є покоління, які одягаються у цієї майстрині. «Скільки разів було, що я працюю, працюю… Потім якесь свято, виходжу на вулицю і – ах! – скільки моїх творінь на людях! Я шию такий одяг, щоб на його власника звертали увагу. Навіть, якщо це класика, то зі секретиком. Останнім часом реставрую вишиванки, яким за сто років. Одягом я маю людину відкрити. Підкреслити ті лінії, які особливо гарні. Деколи чую: «Ізоліно, як тільки одягаю вашу річ, відразу сиплються компліменти». Від 2015 року у Стрию працює творча майстерня «ІZOLINA». Цей бренд знають не лише в Україні, а й закордоном.

«Звук впливає на мене, як на художницю»

Олена Березянська – художниця, учасниця близько сорока спільних та персональних виставок в Україні, Латвії, Литві, Болгарії, оранізаторка мистецьких перфоменсів, учасниця популярних мистецьких конкурсів (півфіналіст SNAC Ukraine-2012, одна із переможців конкурсу графічного дизайну Naked Street Fashion Award)^[1]. «Після дев’ятого класу я планувала вчитися на музиканта. Для вступу не вистачило одного балу. Пішла в стрийське художнє училище. Провчилася рік і перевелася: трапилася нагода закінчити львівське училище екстерном. Потім вступила до Івано-Франківського Інституту мистецтв від Прикарпатського національного, на живопис. У мене там була педагогіка, але не пригадую, щоб нам якісь секрети видавали, як з дітьми працювати. Тепер роблю це так, як відчуваю. Головне, це любити», – розповідає Олена.

Шукаючи свою «мистецьку тему», Олена Березянська стала експериментувати з музикою. Так з’явилася ідея відображати на полотні геометричні малюнки, які походять від звукових вібрацій. «Якось в латвійському містечку Єлгава я мала персональну виставку. Треба було представити себе як українську художницю. Я вже малювала і гори, і архітектуру. Шукала щось нове. Мій чоловік – музикант, він і підкинув мені ідею зі звуковими вібраціями. Ми робили тоді такий експеримент: взяли цвях, поставили на нього мідну пластину, проводили смичком від скрипки по краю пластини, вона починала рухатися і звучати, зверху сипали пісок, який відстрибував від металу й утворював геометричний орнамент тієї ноти. Тепер я бачила, які вібрації існують в природі, і думала, з яким музичним жанром вони мені асоціюються. Далі впродовж місяця слухала музику одного жанру і писала картини, беручи за основу геометричний малюнок, який давала вібрація. Є люди синестети, які слухають музику і бачать кольори. Мої ж роботи полягали в тому, щоби люди, які дивляться на геометричні малюнки, чули музику».

На виставці в Єлгаві Олена представила картини, які мали нагадувати такі музичні жанри: джаз, «етніку», модерн-рок: «Я малюю музичні вібрації, які існують в природі. Звук дуже впливає на мене. Висота нашого тону має неабиякий вплив на людей. Ті ж звукові вібрації я бачу в наших вишивках». Схожі виставки відбулися у Львові, Франківську, Києві, Чернівцях, Лубнах, Миколаєві.

Саме з ідеї про орнамент, який можна вписати в картині, зродилася виставка «Відчувати», яка минулого року облетіла Галичину. Свої роботи представили Олена Березянська та Ізоліна Франків, як своєрідний діалог мами і доньки. «Ідея проекту: закликати людей більше відчувати один одного, спілкуватись, довіряти, бути поруч наживо»^[2]. «У моїх картинах десь була присутня тканина, з якої мама шила, вона ж могла вишити орнамент, який я малювала, чи колір використати. Мама виставляла одяг-трансформер і демонструвала відвідувачам, як його можна одягати. То вже була комунікація. Ми донесли те, що ми різні, але комунікуємо, фантазуємо і десь перегукуємося. Це ж чудово!», – підсумувала Олена.

«У кожного має бути простір для творчості»

Засновниця стрийської студії «Навчабава» Крістіна Проців.

Крістіна Проців (Березянська) здобула фах економіста та філолога. Десять років тому заснувала в Стрию студію «Навчабава». Тут для дітей англійська, малювання і театр. Тепер не лише для дітей, а й для батьків. «У мене мусить бути простір для творчості. Цього потребує кожен. Тому три роки тому ми з Оленкою відкрили гурток малювання і для дорослих. Він має величезний попит. Люди, як діти, спраглі до знань», – розповідає засновниця «Навчабави». «Однак, як і від дітей, я вимагаю від дорослих розвитку і креативності. Малювання – це не хобі, це навички, яких ми досягаємо на практиці. Щоб намалювати правильні лінії, треба чимало працювати. Одна з наших учениць вже розписує торбинки і продає. Це може стати її професією», – додає Олена.

Задумувалася студія заради театру. Проте не кожного року вдається організувати такий креативний гурток. Останній раз у 2017. Тоді підсумком навчання була дуже вдала постановка «Снігової королеви» на основі казки Андерсена.

Сценарій Крістіна написала сама, вона ж зіграла роль Герди. Олена з’явилася на сцені в образі маленької розбійниці. Ізоліна була дизайнером костюмів. «Коли приходить ідея, я починаю нею жити. Відколи зародилася «Снігова королева», ми не їли і не спали», – пригадує сценаристка. «Цей спектакль був достойний тих, які я часто відвідувала в Ризі», – каже Ізоліна Франків.

Гурток малювання також має щорічну підсумкову виставку картин у якійсь із популярних установ міста. Минулого літа вже був п’ятий такий вернісаж від юних вихованців «Навчабави». У грудні для дітей влаштовують «Час казок». Запрошують в Стрий казкарку, яка провадить з дітьми читання. Є різні забави, конкурси, майстер-класи, новорічний торт, а батьки тим часом мають тренінг з психологом. Гроші за квитки йдуть на благодійну мету. «Моя позиція – хочеш свято, зроби його сам. Коли довго нічого не відбувається, я беру і щось організовую. Має бути рух. Кожен має творчий вогник. Але багато людей бояться навіть пробувати. Я кажу: «Просто зробіть це», – заохочує Крістіна.

Влітку минулого року Крістіна Проців заснувала в Стрию Літературний клуб. Спершу в соцмережах з’явилася група «Книжкова полиця». Однак літературні потреби читачів, вважає організаторка, були більші. «Ми збираємося в останню суботу місяця кожного разу в іншому місці (завдання модератора). За жеребом вибираємо книжку. Я заснувала цей клуб, щоб люди могли обговорювати прочитане. У нас є читачі, і їм є що сказати. Здебільшого люди сидять в ґаджетах, часто пишуть свої думки, але інші їх не читають, або не вникають у суть. Книжку кожен бачить по-різному, тож починається дискусія. Це камерний клуб, я б не хотіла, щоб він дуже розширювався, аби кожен був почутий».

Крістіна має дорослого сина. Кожного дня працюючи з дітьми, бачить, як змінилося покоління під впливом ґаджетів. «Є діти, які так багато всього хочуть знати, і є ті, які не навчені слухати, чути, бо з ними мало спілкуються, їм не читають. Тоді, крім англійської, я вчу дитину, як будувати стосунки в групі, формувати спілкування. Якось під час уроку я витягнула настільну гру і один хлопчик вигукнув: «О, і в нас така є!», а за секунду додав: «Але зі мною нікому гратися: тато в телевізорі, мама в телефоні, брат в планшеті». Мій син, коли був маленьким, про все розпитував, а я всюди з ним ходила і про все йому розповідала. Ми мусимо забрати себе від ґаджетів, бо діти люблять історії».