Чому ніхто вже не пише на дверях туалетів
Саме так, як на малюнку вище, починається перший в історії переклад твору художньої літератури – "Мобі Діка" Германа Мелвілла – на мову емотайконів, тобто малюнків, які ми додаємо до SMS. Для перекладу книжки програміст Фред Бененсон зібрав в інтернеті 83 перекладачів-волонтерів, користуючись платформою Mechanical Turk. Переклад має назву "Emoji Dick", і у лютому був офіційно включений до колекцій Бібліотеки Конгресу США.
Ми повертаємося до ієрогліфів?
Це не перший редут, який здали охоронці чистоти мови її новим користувачам – що пишуть, говорять, слухають, і навіть думають та відчувають за допомогою смартфонів та планшетів. А насправді людям, які вже не пишуть, а "текстують", тобто відправляють один одному короткі повідомлення за допомогою кодів і піктограм, а не слів і повних фраз. Нині те, що у мові є необхідним, правильним, заледве толерованим, і що непотрібним, починає визначати покоління txt – так назвав цю групу Кріспін Турлоу з Вашингтонського університету.
У 2011 році до поважного Оксфордського словника англійської мови офіційно додали (та визнали частиною англійської мови) деякі з найбільш поширених скорочень, які використовують у повідомленнях SMS, твітах та листах електронної пошти:
LOL – laughing out loud (сміюся вголос), OMG – Oh My God (о мій Боже), IMHO – in my humble/honest opinion (на мою скромну думку/щиро кажучи), FYI – for your information (до вашого відома), TMI – too much information (занадто багато інформації), BFF – best friends forever (найкращі друзі назавжди).
Проте, Турлоу не протестував. У цих замінниках слів він побачив прояв "мовної креативності та мовних компетенцій у прагненні до інтимності та встановлення суспільних відносин".
Двомовні люди
"Скрізь ми чуємо, що "текстування" є лихом. Йдеться про те, що воно призводить до втрати вміння читати та писати у Сполучених Штатах і в усьому світі'', – каже у книжці "Txtng is killing language. JK!" Джон Маквортер, американський лінгвіст та автор декількох книжок про еволюцію мови. Проте, він починає з нарікань лише для того, щоб захопити читачів зненацька. Він вважає "текстування" чудовою річчю, чимось зовсім іншим, ніж писання. Це новий вид мови – "fingered speech", тобто мовлення пальцями, що з'явився завдяки технологіям. Нарешті, ми можемо писати так само, як говоримо – швидко, встигаючи за словом.
Візьмімо хоча б LOL – кидає Маквортер. Нині це означає щось значно більше, ніж поверхневе "збожеволіти від сміху". Це вже знак емпатії, згоди із судженням співрозмовника. Те, що лінгвісти називають "прагматичною часткою", різновидом модального виразу. Такі частки має кожна жива розмовна мова. "LOL" та інші подібні частки будують нову мову, яка ще неструктурована. А через те, що вона позбавлена всього цього формального стафажу, то її сприймають як гіршу. Мало хто, однак, має уявлення, що завдяки таким кодам молодь стала "двомовною": вона може користуватися як традиційною мовою, так і новою, динамічною та ближчою до живої.
Аналогічні висновки, що підтверджують позитивний ефект текстування на володіння мовою в дітей зробили зі своїх досліджень у 2008 році Салі Тальямонте та Дерек Деніс з Університету Торонто. Проаналізувавши тисячі текстових повідомлень, надісланих 72 підлітками, вони визнали, що SMS – це новий мовний гібрид, що складається з елементів формальної і розмовної мов.
Клер Вуд з британського Університету Ковентрі, що у 2009-2011 роках досліджувала вплив текстування на здібності дітей у віці 8-12 років, переваги цієї форми спілкування вбачає у полегшенні писання, пізнавання мови. Діти, що надсилали текстові повідомлення, за даними Вуд, мали краще розуміння рим і складів, а також швидше опановували читання і писання.
У чому причина? Діти підсвідомо вчать орфографію, окрім того, на думку Вуд, "текстування є цінною формою контакту з письмовою англійською мовою, що дає їм змогу щодня практикувати читання та вдосконалення орфографії."
Натомість, зниження мовних здібностей дітей відбувається не внаслідок текстування, а незалежно від нього, – підсумовує Вуд.
Текстоентузіасти полюбляють віднедавна нагадувати, що певний Остін Віршке, що переміг на Національному чемпіонаті США з текстування [texting] у 2012 році, протягом 39 секунд бездоганно написав 149 слів.
Для скептиків, однак, цей приклад є настільки ж авторитетним, як авторитетним було б посилання на те, що у конкурсах зі швидкого пожирання гот-доґів виграють часто не великі рум'яні товстуни з Аризони, а худі малі хлопці з азійськими рисами обличчя. Чи перемога худих на цих турнірах показує, що у США немає масового ожиріння?
Джон Сазерленд, літературознавець з Університетського коледжу у Лондоні, вважає, що текстування повертає нас до епохи, коли доісторичні люди відкривали для себе переваги своїх чіпких долонь. І завдяки ним могли почати користуватися предметами як зброєю та інструментами.
Текстування, як пише Сазерленд, відроджує первісний атавізм людини – користування великим пальцем: "воно є єдиною формою людського спілкування, що цілком залежить від великого пальця. Залежність від великого пальця є нашою мавпячою спадщиною". А текстування – це нікчемна стенографія, що маскує дислексію та лінощі. Це писання для неписьменних.
Мова у культурі номадів
Мова стає дедалі більш примітивною і брудною, оскільки змінилося ставлення суспільства до неї. Після 250 років існування консенсусу щодо того, що граматика, синтаксис і орфографія мають важливе значення, ми дочекалися, як пише Наомі Барон, президент Американського семіотичного товариства, "мовного будьчогізму'' (linguistic whateverism).
У сучасній культурі кочівників, людей, що перебувають у постійному русі – homo mobilis, мова втрачає сенс. Люди пишуть непорівнянно більше, ніж будь-коли раніше, лише "що більше пишуть онлайн, то гіршими стають письменниками". В епохи гусячого пір'я, ручок, і навіть у часи друкарських машинок було важко писати багато. Тому люди присвячували час та увагу уточнюванню того, що вони хочуть написати, турботі про мову.
Стівен Роджер Фішер в A History of Writing вважає, що у XIII столітті лише одна тисячна людей у Європі працювала у скрипторіях, відповідниках пізніших друкарень. Нині всі носять скрипторії у кишені. Земля перетворилася на планету, населену писарями. Лише сучасний переписувач не дбає про мову. В нього немає на це часу, тому що він повинен гнатися за життям. Він просто пише у русі.
З писанням є нині як з фотографуванням: головне, щоб телефон або смартфон зміг вмістити сотні та тисячі світлин. Щоб їх робити, вже не треба купувати плівки. Тож ми клацаємо тисячі таких електронних зображень напівпродуктів, які потім киснуть на жорстких дисках – без жодних шансів на "реальне" життя у рамках, посеред домашніх пам'яток. І як неакуратне фотографування фіксує лише зародки спогадів, так постійно писання чого-небудь та читання (рідко) будь-чого (наприклад, не книжок, а їх резюме) породжує, як зазначає Барон, уривчасту письменність. А вона є генезою мислення фрагментами – хаотичного, нелогічного, непослідовного.
Але перекидання вини на технології було б суттєвим спрощенням. Винні, на думку Барон, ми самі, а не наші гаджети. Перед комп'ютерною революцією була ще епоха телебачення. Вторинна неписьменність сучасних підлітків, культурна редукція книжок та мови буде зароблена важкою працею поколінь їхніх батьків, бабусь і дідусів, що переглядали мильні опери.
Проблема з телебаченням полягає, зокрема, у тому, що його перегляд є доволі недосконалим способам збагачення мови. У 2003 році американсько-канадський дует психологів Енн Каннінґем та Кейт Становіч у статті Reading Can Make You Smarter! писав, що телевізійні програми для дорослих, так само як розмови випускників коледжів, містять на половину менше рідкісних та незвичайних слів, ніж книжки для дітей. А саме від пізнання таких слів залежить багатство мови. Ми будуємо його через читання, а не мовлення чи слухання того, що кажуть інші.
Анафора є необхідною
Чому це так важливо? "Ви знаєте, що таке анафора? Не знаєте! І чому про це мають знати 325 тис. випускників", – запитав нещодавно Яцек Жаковскі.
Не лише для того, щоб – як заперечував професор Збіґнєв Міколейко, посилаючись на думку Людвіга Вітгенштейна – розширювати межі свого світу. Анафору та інші рідкісні слова варто знати й тому, що розум, озброєний ними краще дає собі раду з розв'язанням проблем.
"Словниковий запас є тісно пов'язаний з рівнем інтелекту й навичками у реальному світі'', – каже професор Гірш, засновник Core Knowledge Foundation.
Простір у мозку, у якому людина розв'язує поточні проблеми, це так звана короткострокова пам'ять. Її продуктивність визначає процес, що зветься "порціонуванням". У такий спосіб людина запам'ятовує, наприклад, довгі номери телефонів – ділить їх на тризначні порції. "Слова є фантастично ефективними пристроями для порціонування", – пише Гірш. Ця точність дуже важлива, тому що короткострокова пам'ять може зберігати лише кілька елементів, за допомогою яких ми маємо впоратися з поточною ситуацією. Це, зокрема, інформація про те, де ми є, куди йдемо, ким є люди у твоєму оточенні, у чому полягає завдання. Ось чому так важливо, щоб у короткостроковій пам'яті були інформація/поняття, що найбільш точно визначають сутність проблеми. Що точнішим є слово, яким ви його визначаєте, то з більшою точністю ви сягаєте до відповідного ресурсу довгострокової пам'яті, де є весь досвід і всі здобуті у житті знання.
Іншими словами, люди з багатшим словниковим запасом ефективніше використовують те, що вони знають і що вони пережили. Слово діє як бібліотечний шифр на книжці, воно є своєрідним ключем. Що більш доступні для вас такі ключі, то ефективніше ви можете впоратися із серйозними проблемами. "Поширте цей приклад на всі сфери знань і досвіду, і усвідомите, що багатий словниковий запас є потужним інструментом, який підвищує пізнавальні здібності людини", – пише Гірш.
Тому мозок людини, яка знає, наприклад, що таке прагматика, Петрарка, тріумвірат, геронтологія та анафора, працює як мікропроцесор. А мозок людини, пам'ять якої населяють нечисленні мешканці на кшталт – "fajnie" [файно], "no" [ну так], "niezła laska" [непогана дівка], "LOL" або ":)" – працює з ефективністю сохи. Або ціпа.
Тому що людина – між словами
Але навіть якщо прийняти більш скептичну оцінку можливостей людського мозку та визнати, що він не є досконалою та ефективною машиною, а випадковим продуктом еволюції, роль слів і так залишається у ньому першорядною. Власне так сприймає мозок Девід Лінден, нейробіолог з Університету Гопкінса. Він вважає його дивакуватим зліпком випадкових рішень, накопичених у процесі еволюції, що часто діє нелогічно. Найбільш контроверсійною частиною його виданої шість років тому книжки є та, що аналізує характер відносин між мозком та релігією. Лінден вважає, що однією з функцій мозку є уможливлення людині складання цілісних, позбавлених пробілів оповідей з непов'язаних між собою частинок інформації, елементів того, що ми сприймаємо. І зі спогадів. Ця схильність до наративної творчості є частиною того, що схиляє нас до релігії. Оповідання є базою для мрій, снів та можуть перетворюватися на релігійну віру.
Йдучи цим шляхом, треба визнати, що без збагачення розуму новими словами та мовними конструкціями, що служать їх поєднуванню, без збагачення власної мови, ми втрачаємо засадничу рису, що робить нас людьми: здатність розповідати про світ, описувати його через історію, ідеї, переконання.
Історія вмирає, і це прямо на наших очах – вторує Ліндену Свен Біркертс, американський літературний критик та есеїст.
"Для розповіді історія – це не те саме, що проста послідовність (фактів), – пише Біркертс. – Твердження: "Я прийшов сюди, а потім туди, зробив те, а потім те" не є розповіддю. Наративи, оповідання є подіями та описами, вибраними та впорядкованими у значущий спосіб".
Побоювання Біркертса пов'язані зі швидкою ерозією певних типів мислення: "рефлексії, контекстуального розуміння інформації, проекції, що випливає з уяви. Коротше кажучи, непересічного мислення. Споглядання. Мислення заради самого мислення, неінструментального, протиставленого пересічному мисленню, що залежить від накопичення фактів машинами з певною конкретною метою".
Тепер, в епоху технологій, ми вигадали собі, що мова є лише повідомленням, носієм значень, "носієм контенту". І що для передавання інформації не треба слів, бо вистачить сигналів, кодів, скорочень та піктограм.
Лише на наборі даних неможливо збудувати уяву та внутрішнє життя людини.
Платон та варвар у саду
У діалозі "Федр" Платона Сократ розповідає про єгипетського бога Тевта, який був винахідником чисел, арифметики, геометрії, астрономії та письма. Тевт навчив цих мистецтв єгипетського царя, і сказав йому, щоб він поширив їх серед людей. Щодо переваг письма, то цар не був повністю переконаний, але бог нахвалював його, що це рецепт пам'яті та мудрості. Сократ був також налаштований скептично: "Цей винахід посіє у людських душах непам'ять, тому що людина, яка його навчиться, перестане тренувати власну пам'ять, довіриться письму і буде усе пригадувати ззовні, зі знаків чужих її сутності, а не зсередини, з себе самої. Так що це не рецепт для пам'яті, а лише засіб, щоб собі пригадувати"'.
Що станеться, коли вміння читати та писати ми зредукуємо до "minimum txt"? Ми втратимо контакт з культурою, яку ми віддали на зберігання зовні нашої пам'яті, у книжках. Тому що ми не будемо вміти їх читати. І одного дня один з наших правнуків побачить, що у руїнах бібліотеки Ягеллонського університету лежать 2 млн незрозумілих рукописів, написаних якимись Чужими. Людина, позбавлена пам'яті, здатної втримати у собі щось довше, ніж 160 знаків SMS, буде фактично неписьменною – у найбагатшій культурі в історії.
Редукція мови вражає не лише нас самих, але й також світ, який нас оточує. Світ, для опису якого вистачає менше понять, є меншим та біднішим. Те, що колись належали до різних сфер, що визначало різноманітність, зливається в одне місиво. Як це відбувається? Ніл Постмен, відомий американський філософ і культуролог, писав у 1976 році, зокрема, що кожен вид людської діяльності – чи-то шлюб, чи торгівля, релігія чи право – є іншим "середовищем значень", що має власне звучання, мету та структуру. Мова повинна кодифікувати та захищати ці відмінності, а не знищувати їх.
Якщо, проте, до опису різних сфер життя ми застосовуємо ті самі спрощення, скорочення, піктограми та технологічний жаргон, ці сфери перестають бути окремими: торгівля проникає до релігії, право перестає бути чимось окремим від економіки, а культура – від розваг. Все є усім, різноманітний багатий світ перетворюється на біґос, у якому те саме слово – наприклад, "prawo" [право, закон – Z] – може володіти багатьма донині окремими суспільними відносинами. Тому в нас є закони ринку, наукові закони, адміністративне право, закон кохання, закон 2.0 і "Закон Агати" [польський телесеріал – Z].
Узурпатори ламають мову
Старі гідні довіри слова вже не значать того, що значили раніше; часто взагалі вже нічого не означають. Наша мова, майже як все нині, була зламана. Неоднозначні, спірні і складні ідеї були позбавлені своїх підривних конотацій та замінені виразнішими, блискучішими і порожніми. "Складність, як виявляється, не є особливо заразною", – написав менше ніж два місяці тому у своєму есеї The Meme Hustler. Tim O'Reilly's crazy talk Євґєній Морозов, один з найбільш затятих у США критиків нових технологій.
''За останні десять років Кремнієва долина викликала власну хвилю мовних інновацій, настільки потужну, що з'явився цілком новий спосіб аналізу та опису світу, своєрідна кремнієва ментальність. Стара мова була визнана непотрібною; як нам кажуть, наш доінтернетний словник потребує вдосконалення".
До того, що було поза досяжністю мільйонів божих простачків зі смартфонами – мови абстрактних понять, мови культури, соціології та політики – добралися технологи. І створили новий ресурс понять, які, маючи описувати реальність, визначену інтернетом та технологіями, стали семантичними мішками з невідомим, мемами, що дедалі частіше нездатні нічого точно описати: "open source", "хмара", "infoware" (наступник "hardware" та "software"), "колективний розум"...
Деякі з них дочекалися вже винятково численних нащадків. З поняття інтернет 2.0, що має означати нову, потужнішу та ефективнішу, ніж будь-коли раніше, мережу – тому що відроджену після лускання бульки у 2001 році – розвинулися: розвиток 2.0, підприємливість 2.0, гуманітаристика 2.0, музика 2.0, бібліотека 2.0, уряд 2.0, ідентичність 2.0, любов 2.0, протест 2.0, археологія 2.0 або навіть медсестринство 2.0.
"Справжня, – іронізує Морозов, – ніколи не висихаюча криниця нікчемних ідей та проблематичних прикладів – від wiki-усього до і-чогось, від е-нічого до open-чого-небудь". Нові узурпатори є "як добрий священик, завжди поруч з обіцянкою кращого майбутнього, кращою дорожньою картою, більш гладкого словника". Переконані, що живемо у кращому з усіх можливих світів, і у найкращі часи, ми вирішили описати світ заново – новою мовою.
Але переконання техноентузіастів, що, будуючи нову технологію, вони створюють кращу людину, що користується досконалішою, ефективнішою та точнішою мовою – це небезпечна ілюзія. Вболіваючи над видаленням у 2007 році дефісу зі 16 тис. англійських слів у новому виданні Оксфордського словника англійської мови, Джон Гамфріс у статті I h8 txt msgs: How texting is wrecking our language, звертає увагу на те, що затоплення мови скороченнями та піктограмами зовсім не прискорює спілкування, а, навпаки, значно її гальмує. Декодування багатьох таких повідомлень – наприклад, "IMHO UR GR8" – що має означати: "In my humble opinion you are great" (На мою скромну думку, Ти чудова/чудовий) – треба набагато більше часу, ніж на записування їх навіть найбільш квітчастою мовою.
Втрачаючи здатність точно висловлювати думки, яку вона вдосконалювала протягом тисяч років еволюції, наша мова розвивається у напрямку, протилежному до того, якого сподіваються техноентузіасти: замість встигати за світом технологій, що дедалі більше ускладнюється, вона "сповільнюється", редукується. Мова машин, комп'ютерна мова алгоритмів, з дня на день стає дедалі більш складною та витонченою. А наша – стаючи плутаним белькотом, яким дедалі важче висловити те, про що йдеться – перетворюється на клинопис. Бунт та тріумф дедалі розумніших машин у світі людей, що тупіють, видається лише питанням часу.
У нашому новому світі немає місця не лише на вишукані метафори, спокійну розповідь, складний синтаксис, широку семантику чи дивовижну фразеологію, більше того, у ньому затісно навіть для такого чогось щоденного та банального як афоризми з туалету.
Зі студентських часів лави я пам'ятаю гамлетівський за духом напис, надряпаний на дверях однієї з кабінок туалету у краківському гуртожитку Żaczek: "Чи варто жити?". Воленс-ноленс, я розмірковував над цим питанням сотні разів, тому, що автор написав його на рівні обличчя того, хто сидить на троні.
Нині молоді люди дедалі рідше пишуть на дверях туалетів, не дряпають вони також зізнань у коханні на лавках і стовбурах дерев. Тому що сидячи на лавках або унітазах, текстують cвоїми смартфонами.
Homo ludens перемагає
Наприкінці 1980-х років Вілем Флуссер, філософ нових медіа, дійшов висновку, що писана мова не має майбутнього. У книжці "Does Writing Have a Future?'' він заявив, що "якщо нинішні тенденції до формування культури, що спирається на технозображення, збережеться, найпростіше буде уявити майбутнє письма як засобу, що функціонує в умовах культури, що становить один великий декодер, що перетворює текст на зображення".
Якщо йому вірити, сучасні медіа прискорюють прихід нової епохи, у яку одновимірні, лінійні форми переказу – писання, друк – поступляться місцем багатовимірним, багатогранним, у яких панує зображення.
Якщо письмо дійсно не має майбутнього, то це тому, що усе, чого воно може бути носієм, а також те, чого не може, буде фіксуватися та передаватися в інший спосіб. Мова перестане бути носієм змісту, і стане лише формою висловлювання.
Людину, що творить (homo faber), замінить людина, що грається (homo ludens). А радше – людина, що хоче отримати задоволення. І що толерує лише те, що йому дає задоволення. Для цього, звичайно, їй більше не потрібна мова. Достатньо буде піктограм та зображень.
Замість того, щоб написати, наприклад: "Знаєш, я трохи розгублений та ображений, не можу прийти до себе, душить мене якась невизначеність, холод відчуттів. Щось болісно неприємне, чого точніше не зможу визначити...", вклеюєш :(.
Не маючи часу (і, ймовірно, також слів та уяви) на те, щоб пояснити другові, що те, що Ти написав мить тому, містило трохи іронії, адже у житті ви завжди дотримувалися здорової дистанції до другорядних справ, кидаєш ;).
Чарівний сад почуттів, настроїв, туги та пристрастей, світ, який описували донині мовою тисяч тонів і півтонів, перетворюється на жалюгідну розкладку для торгівлі, щоб описати яку достатньо буде малюнку малої дитини. Гине усе, що не пасує до швидкого і легкого споживання, все, що неефективне.
Слова зникають, а потім і вмирають емоції.
2B or not 2B?
Можливо, невдовзі хтось перекладе на емотайкони "Гамлета''. Або на текстинг, у якому питання: "To be or not to be?" буде записано, напевно, як: "2B or not 2B?". Професор Сазерленд вже нині здатен уявити, як міг би виглядати адаптований до розумових та мовних можливостей більшості нинішніх підлітків діалог найвідоміших шекспірівських коханців у версії txt:
"Rom: RUF2T? (Romeo: Are you free to talk? "Можеш розмовляти?").
Jul: OK (Julia: Так).
Rom: Bf? (Do you have a boyfriend? "В тебе є хлопець?").
Jul: No (Ні).
Rom: CUA3 (I'll see you, any time, any place, anywhere. "Давай зустрінемося, де і коли тобі буде зручно").
Jul: @club (At the club? "У клубі?").
Rom: ОК (думаючи: gr8 6 2nite – great sex tonight!, тобто: "Але буде нині ввечері секс!").
Robert Siewiorek
Czy generacja txt zamęczy język?
Gazeta Wyborcza, 08.06.2013
Зреферував Омелян Радимський