Право на надію

«Після суботи» (Мт 28,1) жінки пішли до гробу. Саме так розпочалося євангельське читання цього святого Чування: почалося суботою. Це день Пасхального Тридення, на який ми звертаємо найменше уваги, опановані трепетним очікуванням переходу від п’ятничного хреста до недільного «алилуя». Цього року, однак, як ніколи помічаємо Велику Суботу, день великого мовчання. Можемо побачити своє відображення в почуттях жінок того дня. Вони, як і ми, мали перед очима трагедію страждання, неочікувану трагедію, яка прийшла надто поспішно. Вони бачили смерть і носили смерть у серці. До болю додався страх: чи їх чекав такий же кінець, як Учителя? А далі, також і побоювання щодо майбутнього, яке потрібно повністю відбудовувати. Поранена пам’ять, придушена надія. Для них, як і для нас, це була найтемніша година.

Але жінки в цій ситуації не піддалися паралічеві. Вони не поступилися темним силам нарікання та жалю, не закрилися в песимізмі, не втікали від дійсності. В суботу вони роблять щось просте й надзвичайне: в своїх домівках приготовляють пахощі для Ісусового тіла. Вони не зрікаються любові: серед пітьми серця запалюють милосердя. Богородиця в суботу, в день, який буде Їй присвячений, молиться й надіється. Серед виклику болю покладається на Господа. Ці жінки, не знаючи цього, приготовляли серед пітьми тієї суботи «світанок першого дня тижня», день, який перемінить історію. Ісус, немов зернина в землі, пророщував у світі нове життя, а жінки молитвою та любов’ю допомагали надії розквітнути. Скільки ж то людей у сумні дні, які переживаємо, вчинили та чинять так, які ці жінки, засіваючи зерна надії! Малими жестами піклування, любові, молитви.

На світанку жінки пішли до гробу. Там ангел мовив їм: «Не бійтеся. Його нема тут, Він воскрес». Перед гробом вони чують слова життя… А згодом зустрічають Ісуса, автора надії, який підтверджує це звіщення та каже: «Не бійтеся». Не піддавайтеся страхові, не бійтеся: ось звіщення надії. Воно призначене для нас, сьогодні. Це слова, які Бог повторює нам серед ночі, яку переживаємо.

Цієї ночі ми здобуваємо фундаментальне право, яке в нас не відберуть: право на надію. Це нова і жива надія, що походить від Бога. Це не простий оптимізм, не поплескування по плечу чи принагідне підбадьорення, не принагідна усмішка. Це дар з небес, який ми не могли роздобути самі. Все буде добре, говоримо з упевненістю протягом цих тижнів, хапаючись за красу нашої людяності та підносячи з глибини серця слова підбадьорення. Але з бігом днів і зростанням побоювань, також і найсміливіша надія може випаруватися. Ісусова надія – інша. Вона вкладає в серце впевненість у тому, що Бог вміє повернути все на добро, бо чинить так, що навіть з гробу виходить життя.

Гріб – це місце, з якого той, який увійшов, не виходить. Але Ісус вийшов задля нас, Він воскрес за нас, щоб принести життя туди, де була смерть, аби започаткувати нову історію на місці, яке було привалене каменем. Він, що перевернув брилу перед входом до гробу, може усунути каміння, що запечатує серце. Тож не піддаваймося знеохоченню, не придавлюймо надію камінням. Ми можемо й повинні надіятися, бо Бог є вірним. Він не залишає нас самотніми, Він навідався до нас: Він увійшов у кожну нашу ситуацію, в біль, у тривогу, в смерть. Його світло освітило темряву гробниці: сьогодні Він прагне досягнути найтемніших куточків життя. Сестро, брате, навіть якщо ти поховав у своєму серці надію, не здавайся: Бог – більший. Пітьма та біль не мають останнього слова. Бадьорися, з Богом нічого не втрачено!

Бадьорися: це слово, яке в Євангеліях завжди лине з уст Ісуса. Лише один раз його вимовляють інші, аби сказати потребуючому: «Бадьорися! Підведися, Ісус кличе тебе!» (Мк 10:49). Це Він, Воскреслий, підводить нас потребуючих. Якщо на шляху ти слабкий та крихкий, якщо падаєш, не бійся, Бог простягає тобі руку та каже: «Бадьорися!». Ти можеш відповісти як о. Аббондіо [з роману А. Мандзоні “Заручені”]: «Мужності сам собі не додаси» (I Promessi Sposi, XXV). Ти не можеш її собі дати, але можеш отримати її як дар. Вистачить відкрити серце в молитві, вистачить трішки підважити той камінь, покладений на вході до серця, щоб проникло Ісусове світло. Вистачить запросити Його: «Прийди, Ісусе, в мої страхи й скажи також мені: Бадьорися!». З Тобою, Господи, будемо випробовувані, але не стривожені. І який би смуток не жив у нас, відчуємо обов’язок надіятися, бо з Тобою хрест перетворюється у воскресіння, бо Ти з нами серед пітьми наших ночей: Ти – впевненість серед нашої непевності, Слово серед нашого мовчання, й ніщо ніколи не зможе викрасти любов, яку Ти маєш до нас.

Ось яке пасхальне звіщення, звіщення надії. Воно містить другу частину, доручення. «Ідіть і звістіть моїм братам, щоб ішли до Галилеї» (Мт 28,10), – каже Ісус. «Він випередить вас у Галилеї» (7), – каже ангел. Господь випереджує нас. Він завжди нас випереджує. Як прекрасно знати, що Він прямує перед нами, що Він навідався до нашого життя та до нашої смерті, щоби випередити нас у Галилеї, тобто в місці, яке для Нього і для Його учнів нагадувало про щоденне життя, родину, працю. Ісус бажає, аби ми несли надію туди, в щоденне життя. Але Галилея була для учнів також місцем спогадів, зокрема про перший поклик. Повернутися до Галилеї означає згадувати собі про те, що Бог нас полюбив і покликав. Кожен з нас має свою Галилею. Ми потребуємо відновити наш шлях, пам’ятаючи про те, що народжуємося та відроджуємося з безкорисливого поклику любові, там, у моїй Галилеї. Це є постійною відправною точкою, насамперед у кризах, у період випробувань, нею є пам’ять про мою Галилею.

Однак існує ще щось більше. Галилея була найвіддаленішим реґіоном від місця їхнього перебування, від Єрусалима. І не лише географічно: Галилея була найвіддаленішим місцем від сакральності Святого Міста. Це були терени, населені різними народами, що дотримувалися різних культів: це була «поганська Галилея» (Мт 4:15). Ісус посилає туди, просить звідтіля розпочати все наново. Про що це нам говорить? Про те, що звіщення надії не обмежується нашими священними огорожами, але його слід нести всім. Бо всі мають потребу в підбадьоренні серця, і якщо цього не чинитимемо ми, що доторкнулися до «Слова життя» (1 Ів 1:1), то хто це зробить? Як же прекрасно бути християнами, що втішають, що носять тягарі інших, що підбадьорюють: вісниками життя в часи смерті! В кожну Галилею, в кожну закутину цього людства, до якого ми належимо і яке належить нам, бо всі ми – брати і сестри, несімо пісню життя! Примусьмо замовкнути волання смерті, вже вистачить війн! Нехай же зупиниться виробництво й торгівля зброєю, бо потребуємо хліба, а не гвинтівок. Нехай припиняться аборти, що вбивають невинне життя. Нехай серця тих, що мають, відкриються, аби наповнити порожні руки того, хто позбавлений необхідного.

Жінки, врешті, «припали до ніг» Ісуса (Мт 28:9), тих ніг, які для того, аби вийти нам назустріч, пройшли довгим шляхом, аж до того, щоб увійти до гробу та вийти з нього. Вони пригорнулися до ніг, які розтоптали смерть та відкрили шлях надії. Ми, паломники, що шукають надії, горнемося сьогодні до Тебе, Воскреслий Ісусе. Повертаємося плечима до смерті та відкриваємо серця для Тебе, що є Життям.