Юридична великопостна розвідка д-ра Андрія Чайковского
Єгдаже видѣша єго архієреє і слуги возопиша глаголюще:
"Распни, распни єго". [Іоанн XIX. 6.]
Предмет сеї розвідки єсть головною підставою нашої христіяньскої віри і яко такій належить передовсїм до теольоґії. Однак можна єго представити з становиска юридичного яко внїшний обяв, котрий доґматів церкви христіяньскої в нїчім не нарушає. Отже полишаючи квестії доґматичні церкві і священикам, обговорюю сей вікопомний процес Исуса Христа з становиска юридичного, хоч яко христіянин не відступаю в нїчім від засад христіяньскої віри і беру Євангелія за жерела автентичні і неоспоримі. Коли-ж ся розвідка не викличе того реліґійного зворушеня, якого дізнаємо читаючи страстні Євангелія, то причина лежить в тім, що се пише не теольоґ, лиш юрист, котрий мусить числити ся з процесом яко з обявом внїшним.
___________________
З страстних Євангелій, які читають вечером Великого четверга та з звістної засади Мойсеєвого права "око за око, зуб за зуб, голова за голову" [Мойсей V, XIX, 21] можна би гадати, мов-то жиди що-до постанов правних були найбільше жорстоким народом, якого лиш коли світ видав. Однак зі всїх жерел, які про жидівске право кримінальне доховали ся до наших часів, видно, що тото право, мимо своєї строгости права матеріяльного і екзекуції самої, було дуже гуманне і під тим взглядом не може єму дорівнати процедура найбільше освічених тепер народів. Оно було гуманнїйше і красше, нїж що-небудь идеального можна видумати.
Супротив тої певности историчної стоїмо перед питанєм: чи Исус Христос був суджений після права і процедури жидівскої, а лише постанови тої процедури були нарушені і знасилувані, чи може Исуса Христа судили після иншого права, не жидівского?
Исус Хрисгос був з роду жидівского, єго судили жиди, а затим не можна навіть припустити, щоб єго судили після иншого як жидівского права, тим більше, що жиди ненавидїли Римлян і вважали для себе найбільшою нечестію користувати ся варварскими законами, єсли не мусїли після того права римского поступати. — З того виходить, що Исуса Христа судили після жидівского права кримінального і процедури, але се право і процедура були так беззаконно примінені і знасиловані, що цїлий той процес представляє ся яко велика беззаконність — Justitzmord.
Щоби пізнати, в яких точках знасилувано тоє право, треба конче познакомити ся з провідними точками жидівского судівництва, а відтак представити фактичне переведенє самого процесу. Що-до того послїдного, то треба взяти за підставу усї чотири Євангелія, яко автентичний, так сказати би, протокол розправи. Кромі Євангелій говорили о тім відіслані свого часу до Риму "acta Ріlati", котрі до наших часів не доховались.
Яке-ж було жидівске судівництво?
Цїлий устрій держави жидівскої був на-скрізь теократичний. Єгова був у жидів і найвисшим паном і найвисшим судьєю. Він був володїлцем всего, що на небі і на земли. Він був всевідучим, найсправедливійшим, а при тім найстрогійшим. Він проникав всьо, а з того виходить, що цїлий устрій суспільний у жидів була одна мораль і право. Виходячи з тої теократичної засади, дійшли жиди вже в найдавнїйшу старину до таких поглядів на право і справедливість, до яких не дійшов не то що нїодин нарід в старинности, але і середних віків помимо христіянізму, котрий вже тогдї був розповсюднений.
Коли отже найвисшим судьєю у жидів був сам Бог, то і справедливість повинна бути Божа, правдива як і сам Бог, проста, та така, щоб єї нїякими штуками не можна виминути. "Суд — річ Божа, каже Мойсей (V, І, 17), й перед судом всї рівні."
Хто поповнив беззаконність, той передо всїм обидив Єгову, що той закон установив. Єгова все відаючій певно такого беззаконника покарає, і кара Божа нїколи не мине. Коли ж мимо того каже Мойсей карати проступників, то не для того, щоби пошкодованому зробило ся задосить, або державі самій, котра запоручає кождому свому членови безпечність, а лише для того, аби заманіфестувати, що нарід не солідарізує ся з злочинцем і не хоче на себе стягати кари Божої, а противно хоче того беззаконника з-поміж себе викинути — "вивести зло з Израїля". Такою теорією о карі руководились і инші старинні народи і в случаях, що не були прямо загрожені карою смерти, виганяли злочинцїв з краю. Жиди однак волїли покарати смертію нїж виганяти сина Исраїля з краю між поганьскі народи, де він також міг позабути правдивого Бога і стати поганином. Тому то після Мойсеєвого права були загрожені карою смерти такі злочини, на котрі після нових праводавств невелика кара арешту назначена.
З тої причини, що злочинця, хоч-би він як скрив ся, не мине кара Божа, не було у жидів анї поліції слїдчої, анї публичних обжалователїв.
Коли найдено чоловіка убитого, а не було очивидного познаку, хто єго убив, приписував Мойсей церемонію умиваня рук кровію зарізаної телицї на знак безвинности всїх найблизших сусїдів того місця, де найдено убитого. Аж коли би злочинця зловлено, наступав суд людскій.
На убійників була ще назначена приватна месть (ґоель) з сторони ріднї убитого. [Мойсей V. XIX. 12) Старшина піймавши убійника, видавала єго в руки местцеви. Щоби однак мстець не дїлав поспішно, то установив Мойсей три міста, замешкані священиками, яко прибіжище-асиль, де убійник мав спроможність схоронити ся (Мойсей V. 19. 1—7). Хто до такого міста схоронив ся, був безпечний до того часу, поки єго не переслухали судьї. Показало ся, що убійство було неумисне, тогдї виходив живий.
А вже-ж найтяжшій був би гріх, коли би судья, що виконує судівництво в имени найвисшого судьї-Бога, судив не по правдї і засудив кого безвинно. "Нехай судьї осудять злого, а оправдують доброго" — каже Мойсей (V. 25. 1.)
Людскій розум хиткій і може помилити ся, тому жиди при признаню кого винуватим були дуже осторожні. Вина підсудимого мусїла бути всесторонно доказана, щоб можна єго засудити, а поки такого доказу не переведено, вважали єго невинним. Жиди задля того держали ся в своїх судах пресумпції безвинности, т. є. уважали підсудимого так довго невинним поки не доказано, що він справдї злочин поповнив. Затим ішло, що нїхто не смів підсудимому заподїяти якої небудь пакости, поки не видано засуду. — Сей гуманний прінцип був чужій не то иншим старинним законам, але найпаче законодавству середновічному, а декуди і новожитному, де від обжалованого вимагали, аби свою безвинність доказав, та старали ся туртурами наклонити обжалованого до признаня.
За прінципом пресумпції безвинности йшли дальші вимоги процесові, а именно прін ципи явности і безпосередности розправи, та необмеженого права оборони, яке обжалованому прислугувало.
Коли злочин дійшов до відомости судьїв, то передовсїм справджувано вартість доносу через різні торжественні формальности. Ложним доносчикам грозила така сама кара, якою був загрожений злочин про котрий був донос. Poena talionis була чимсь дуже звичайним у жидїв і они виконували єї з цїлою строгостію: "И тогдї зробіть єму так, як він хотїв зробити братови своєму". (Мойсей V. 19. 19.)
До розслїджуваня і караня злочинів були поставлені синедріони, трибунали місцеві, а кромі того був такій трибунал центральний, столичний, в Єрусалимі. Обжалованому прислугувало право або піддати ся трибуналови місцевому або жадати розсудженя своєї справи через трибунал столичний. Була се дуже важна постанова на той случай, коли обжалований мав причину бояти ся некористних для себе посторонних впливів на судьїв. Трибунал складав ся з 23 судьїв. Розправи відбували ся явно, отже в білий день, перед судебними воротами (Мойсей V. 22. 16), де звичайно було більше людей, що могли суд контролювати. Був се рід суду присяжних, що складав ся з старшини городскої, людей знаних з честноти і загального довірія. Один чоловік не мав права судити. Обжалований міг виключити тих судьїв, котрих підозрівав о сторонничість (Мішна). Коли навіть двох судьїв жило з собою в незгодї, то були вже судьями нездібними судити одну справу разом. Судьї була обовязані держатись подалеки від всякої сторонничости, а приниманє подарків було строго заборонене. "Не вивертай присуду, каже Мойсей (V. 16. 10), не зважай на особи, і не бери подарунку, бо подарунок заслїплює очи розумному, і перекручує слова правдивому". Судьї уникали навіть познаки сторонничости. Розказують, що один раз Самуїл виключив себе з суду лише для того, що защитник обжалованого подав єму руку з вічливости, як вилазив з човна на беріг.
Розправа починала ся переслуханєм обжалованого. Признанє обжалованого не мало сили доказу, пока не було доказане свідками. Жиди бояли ся, аби часом чоловік, що навкучило ся єму жити, не признав ся до злочину змисленого, щоби, не маючи сам відваги вкоротити собі житє, не задумав в такій спосіб умерти. Тогдї судьї стали би винними пролитя невинної крови. Особливе придержували ся жиди того погляду при злочинах загрожених смертію. Кождий злочин мусїв бути доказаний що найменче двома свідками (Мойсей V. 17. 6. і 19. 15). Свідками обтяжаючими могли бути лише мужчини непорочної слави, натомість виключені були від свідоцтва против обжалованого женщини, дїти, невільники і люди злого поведеня.
Противно до доказу за обжалованим допускали кого небудь, хоч-би женщину, дитину, або невольника.
Зізнаня свідків мусїли бути докладні, що-до місця і пори, і згідні з собою. Найменша суперечність в зізнанях уневажнювала цїлий доказ. Кождого свідка по торжественнім заприсяженю питали не лише про идентичність особи обжалованого, але також і про те, чи він обжалованого остерігав перед злочином, бо в такім случаю злочин уважав ся з замислом. Свідкови, котрого слухали при обжалованім, отже під безпосередною єго контролею пригадували, що він має лише тоє говорити що знає з свого спостереженя личного, а не тоє, що чув від других, або що єму лише здає ся.
Первістно не було у жидів окремих оборонцїв і так як у многих народів старинних мусїв кождий сам себе боронити. Аж пізнїйше заведено установу, що обжалований може прибрати собі дорадника, котрий переводив єго процес і звав ся баальріб. Институція таких защитників виробилась з того, що нераз судьї в случаях труднїйших питали ся о гадку чоловіка розумного, котрий знаходив ся в судї случайно. Відтак дехто з публики з власної охоти підняв ся сказати слово за обжалованим і таке виступленє уважали за річ дуже честну і похвальну. Се уважали за заслугу перед Богом. До такого защитництва уважали себе покликаними учені Левити. До того званя они заздалегідь приготовлювали ся і з-поміж них витворились фахові защитники. Від того часу не було случаю, щоби обжалованому не додано оборонця.
Підозріного о злочин нїколи не запирали до слїдчої вязницї, бо зараз по єго приарештованю вели на суд. Коли заходила потреба придержати обжалованого довше за-для того що не все можна було відбувати судів, то єго держали в передсїнку вязничнім не стїсняючи в нїчім єго горожаньского дїланя. Такій тимчасово придержаний мав право заключати цїлком свобідно всїлякі умови.
Судьїв вибирали до одної справи 23 з поміж 71. Они засїдали в півокруг, так що оден другого міг видїти. На передї сидїло два писарі, що записували оден те, що обжалованого обтяжувало, другій те, що було за ним. Відтак сїдали у стіп судьїв молоді люде, що учились права і могли в оборонї обжалованого промовляти, але нїколи против него. (Мішна — De senedris.)
Кромі доказу зі свідків знали жиди єще доказ з присяги, котрої однак уживали дуже рідко, бо бояли ся надужитя з святости присяги. Така присяга була допускана яко присяга очищаюча та лише тогдї, коли не було вистарчаючого доказу зі свідків. Присягу тую складав сам обжалований. Коли н. пр. був лише один свідок злочину, тогдї обжалований мусїв таку присягу очищаючу зложити. Як би однак пізнїйше показало ся, що він закинений єму злочин поповнив, то вже не був за той злочин караний, лише за ложну присягу, за котру грозила кара смерти. (Michaelis — Mosaiches Recht.)
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.04.1895]
(Дальше.)
По переведеню поступованя доказового забирали передовсїм слово тії судьї, котрі були за обжалованим, а відтак ті, що були против, однак они мусїли говорити з великою повздержностію. Тогдї доперва забирали слово защитники, але лише в оборонї обжалованого, нїколи против. Накола би пoвcтав спір що-до интерпретації закона, обжалований мав право жадати, щоби єго справу рішала велика рада в Єрусалимі.
По переведеній розправі збирали писарі голоси, оден ті, що за увільненєм, другій ті, що за засудом. Коли показала ся більшість за увільненєм, тогдї обжалованого пускали зараз на волю. В противнім случаю не вільно було зараз видавати вироку засуджаючого але аж третого дня. За той час мали судьї обовязок передискутовати дану справу докладно, мусїли вдоволити себе звичайною поживою а повздержати ся від всяких увеселень. Третої днини скоро рано збирав ся суд опять і начиналось голосованє. Голосуючій за засудом промавляв словами: "Я позістаю при моїм попереднім слові, і засуджаю". Хто тих слів не сказав, то хоч би при розправі був за засудом, уважав ся тепер як би голосував за увільненєм. Так само тії, що попередно голосували за увільненєм, не сміли тепер голосувати в некористь обжалованого.
До увільненя вимагало ся 12 голосів на 23. До засуду 12 голосів не виставало. В такім случаю, коли би за засудом голосовало лише 12 судьїв, прибрав би собі трибунал по двох судьїв нових і голосованє відбувало ся дальше. Toє повтаряло ся так довго, пока не дістало ся єще одного голосу за увільненєм або два голоси за засудом. Прибиранє судьїв по двох йшло аж до числа 71, а єсли би і при тім числї не можна було осягнути пожаданого результату, тогдї дискусія велась так довго, доки не виєдналось одного голосу за увільненим і обжалований виходив вільний.
На смерть не можна було засудити такого, хто не доріс подвійної повнолїтности т. є. 21 років житя. Кари смерти були різного рода: каменованє, відрубанє голови, удушенє і повішенє на дереві. Коли засудженого вели на місто лобне, супроводжали єго два судові урядники з хоруговками: оден йшов при деліквентї, другій позаду. Кромі того їхав передом герольд на кони, котрий голосив народови, що, "сей чоловік (тут назвав єго по имени) засуджений на смерть, за такій а такій злочин, против него свідчили тії а тії свідки, хто би хотїв єго оправдати, нехай зголосить ся!"
Коли би дїйстне хто такій зголосив ся, тогди той урядник, що був при обжалованім, давав знак хоруговкою свому товаришеви і всї вертали опять до суду, де розправа починала ся на ново. Розуміє ся, що за той час трибунал не розходив ся і ставляв коло себе возьного з хоруговкою, котрий мав давати знак урядникам, що супроводжали деліквента на случай, як би хто в судї зголосив ся, що хоче посвідчити невинність засудженого. Примір такого поступованя карного подає нам біблія о Зузаннї і пророцї Даниїлї.
Перед виконанєм екзекуції подавали засудженому одуряючій напиток, щоби тим способом зменшити у него чувство болю і смертельної тревоги. Пpи виконаню екзекуції мусїли свідки, що против обжалованого свідчили, насамперед наложити руки на засудженого.
Пізнавши так засади провідні жидівского старинного процесу кримінального, випадає тепер розглянути ся, о скілько той процес зміїнив ся під володїнєм римским, о скілько змінили ся тогдї обставини політичні і суспільні між жидами, а при тім пізнати, яке становиско суспільне занимали головні особи, що в засудї Исуса Христа брали удїл, а то священики, книжники, фарисеї, Ирод, Анна, Каяфа і Пилат понтійскій.
Коли Помпей завоював в р. 68 перед Хр. Палестину, жидівске самостійне до тепер королївство стало вазальною державою Риму, хоч не втратило своїх королїв, котрих Римляне на урядї королївскім затверджували. В тім часї висуває ся на верх родина Ирода. Ирод Антіпатер походив з роду Идумеїв і не був жидом. Він був дорадником жидівского тогдїшного короля з роду Макавеїв Ивана Гірканова. До тепер король жидівскій був заразом і архієреєм. Син Ирода Антіпатра Ирод великій виєднав собі в Римі заименованє себе королем жидівским за заслуги, які положив для Римлян. Був се дуже зручний махер, котрого Римляне уживали до різних крутих місій політичних. Зіставши жидівским королем він не міг бути і архієреєм, бо не був жидом. Архієреєм остав давнїйшій король жидівскій Иван Гірканос і тим способом власть короля була відлучена від власти архієрея.
Було се в роцї 38. перед Хр. Ирод великій здобув Єрусалим, вигубив з часом без нащади родину Макавеїв і получив цїлу Палестину в одну цїлість. По єго смерти, котра наступила в короткім часї по рождестві Исуса Христа, подїлили ся єго царством сини: Архіляй взяв Самарію, Идумею і Юдею, а Ирод Антіпас дістав Галилею.
В короткім часї Римляне нагонили Архіляя за-для єго звірскої жостокости, але єго пайки не прилучили до прочої Палестини, лише до провінції сирійскої. Мимо того для тої части Палестини, на котрій сидїв Архіляй, поставили Римляме окремого намістника, що мешкав в Цезареї над морем. В тім часї був римским намістником Пилат понтійскій, що володїв над Самарою, Идумеєю і Юдеєю. Оба ті намістники приїздили на свята жидівскої пасхи до Єрусалима, куди сходили ся жиди зі всїх сторін. Пилат Понтійскій і Ирод Антіпас жили з собою у великій незгодї аж до процесу Исуса Христа. Оден другого хотїв за всяку цїну висадити з заниманого становиска, хоча яко люде світови і цїсарскі урядники позірно були для себе ввічливими.
Первістно полишили Римляне жидам повну самоуправу. Аж по кількох неудалих повстанях стали Римляне вкорочувати самоуправу жидівску. Між иншим відобрано жидам право карати смертію. Однак ся постанова зміїнила лише о стілько дотеперішне судівництво, що жиди мали право після своїх законів засуджувати на смерть, а намістник цїсарскій мав засуд потвердити. Так само мішали ся Римляне, а взлядно их намістники до вибору архієрея, і лише той міг стати архієреєм, хто собі тоє достоїньство за добрі гроші купив. В тих часах було двох людей можних. Оба платили добре і не можна им було відказати, що міняли ся на престолї архієрейскім що року. Се були Анна і Каяфа. Они були собі свояками. В часї процесу Исуса Христа був архієреєм Каяфа.
Жиди були народом неспокійним, палким, не могли погодити ся з тим фактом, що свою самостійність втратили. Они не могли забути Римлянам того, що их позбавили тої самостійности, котру они собі так дорого вибороли. Они ненавидїли Римлян за-для того, що то були погане, а они вважали себе народом вибраним. Тож при кождій нагодї зривали ся жиди до повстаня. Найпалкійші були Галилейцї. Розуміє ся, що кожде таке повстанє не удавало ся, бо жиди мимо своєї завзятости і хоробрости улягали силї вправлених римских лєґіонів. Жиди повстали були також за намістникованя понтійского Пилата, а то з тої причини, що він казав на вершку жидівскої церкви в Єрусалимі повісити цїсарского орла. Жиди вважали се за обиду своєї віри. Цїсар римскій дав Пилатови указ, щоби до справ жидівскої віри зовсїм не мішав ся.
Тогдї розпадали ся жиди нa множество сект реліґійних. Найзнаменитшою сектою були фарисеї. Они интерпретували закони після букви, не хотячи нї за що зрозуміти духа тих законів. В противоположности до них були єсейцї, що мешкали близ Мертвого Моря. Они знову не дивились на букву закона, лише хотїли зглубити єго духа. Садукеї опять не вірили в нїщо, особливо в посмертне житє. Були се люди виховані науками епікурейцїв.
Але всї ті секти не покидали своєї національности і всї мали лише одну спільну мету на оцї: висвободити ся з-під кормиги римскої. Всї готовили ся на тую рішучу хвилю, а она мала наступити коли Єгова пришле обіцяного Мессію. Сего Мессію кожда секта представляла собі з такими прикметами яких им треба було. Учені уважали єго за дуже мудрого, що порозвязує усї незрозуміїлі і всїляко интерпретовані проблєми Мойсеєвого закона і пророків. Се мав бути розумнїйшій чоловік як Саламон. Они виображали собі, що той Мессія піднесе науку так високо, що жиди стануть якоюсь академією наук цїлого світа. Фарисеї і садукеї виображали собі, що той обіцяний Мессія буде славний лицар, що вижене римскі лєґіони а жидам виборе панованє над цїлим світом, і они будуть панувати, не здаючи нїкому з того рахунку.
Тимчасом тиха і смирна вдача Исуса Христа, що голосив слово великої безмежної любови ближнього, що уважав земске житє маловажним супроти житя вічного, не могла жидам нї раз заимпонувати. Верховодяча верства жидівского народа первістно не звертала на такого Мессію найменшої уваги, бо она добре знала, що се не той, кого вижидала, що такій Мессія не возьме меча і не стане воювати за жидівску самостійність.
Але слава про науку і чудеса Исуса Христа стала лунати широко по цїлій Палестинї, особливо в Галилеї. Коло Него сталась збираю люде бідні і нещасливі, бо лише в их серцях могли знайти відгомон великі слова Спасителя: "Прійдете к мнѣ вси обременныи і аз упокою вы." Тая слава зєднувала єму з кождим днем множество приклонників, хоч Він не причисляв себе до нїякої з истнуючих вже сект релігійних. Тепер спостерегла верховодяча верства жидівскої суспільности що так дальше бути не може, що простий нарід узнасть єго за обіцяного і правдивого Мессію, покине гадку збройного повстаня під начальством того воєвничого Мессії, котрого она надїяла ся, що освоїть ся з фактичним станом політичним, і тогдї освободженє Палестини з-під ненавистних Римлян пропало на віки.
Порішили отже позбути ся Исуса за всяку цїну. З початку хотїли здискредитувати Исуса Христа перед простим народом, закидаючи єму, що не шанує саббату. Підносили ті закиди при різних нагодах, а я згадаю лише про два случаї, о котрих говорить євангеліє, коли апостоли Христові рвали в суботу колосє і живили ся, та коли Христос уздоровивши недужого, казав єму взяти постїль і йти, хоч се була субота. З того видно, що Фарисеї слїдили Исуса на кождім кроцї. Однак кождого разу Исус Христос умів им відповісти на интерпеляцію так, що слухаючій нарід станув по сторонї Спасителя.
Коли ті махінації не повелись, жиди хотїли цїлу справу завернути на поле соціяльно-політичне. Они стали підсувати Исусови питаня, чи належить ся платити податки цїсареви римскому. Була се для Римлян дуже дразлива квестія, отже дуже легко було можна тим способом звернути на Исуса Христа око римскої поліції, котра була би того не стерпіла. Але і тут не повело ся им. Відповідею "Дадите Богу божія, а кесарю кесарева" показав Спаситель своє посланництво небесне, котре з політикою не має нїчого східного.
Верховодяча верства жидівскої суспільности, так сказати би, шляхта жидівска рішила взяти ся до дїла прямо і радикально, аби лише усунути Єго за всяку цїну. Полишали ся два способи: або згладити Исуса Христа потайком через нанятих посїпак, що могло не удати ся, бо Исус Христос мав при собі учеників своїх і апостолів, або зааранжувати щось в родї лєґального процесу. Тая верховодяча верства рішила ся в дорозї позірно лєґальній убити Исуса Христа.
"Він дає багато ознак по собі, то і цїлий нарід пійде за ним." (Іоан XІ, 51). Квестію порішив Каяфа, що тогдї був архієреєм: "лучше, щоби оден чоловік умер за людей, а не весь народ загинув".
Жиди зміркували, що найлекше удасть ся Исуса згладити в Єрусалимі, коли він прийде на святі пасхи. Тут вважали себе безпечнїйшими, нїж де небудь на провінції, де простий нарід міг за Христом постояти. Жиди і так бояли ся опору Галилейцїв, що визначали ся прудкою вдачею, длятого було порішено, щоби Исуса Христа піймати і увязнити перед пасхою, а аж опісля, коли нарід розійде ся домів, значить по святах, виконає ся цїлий плян.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 09.04.1895]
(Дальше.)
Зайшла однак така подїя, котра вплинула на зміну первістного пляну. Юда Искаріот предложив архієреєви і великій радї за гроші видати Исуса Христа. Жиди приняли Юду дуже радо, як приймає ся кождого зрадника перед зрадою; заплатили, що хотїв, без торгу. Они знали, що Юда Искаріот яко апостол Исуса Христа має право з Ним завсїгди пробувати, знає Єго добре і вкаже им хвилю, коли можна Христа без шуму і опору та можливих розрухів піймати, а тим самим зробить им не аби яку прислугу. Тож, коли Юда обіцяв видати Исуса Христа єще в четвер вечір, старшина жидівска змінила плян: не відкладаючи на посвята, убити Исуса Христа єще перед святами. Архієрей післав своїх посїпак з Юдою за Исусом, і они зловила Єго в огородї, де молив ся в ночи, коли при Нїм не було нїкого кромі трох апостолів. Уложений Юдою плян удав ся знаменито.
Тої самої ночи з четверга на пятницю почав ся суд. Жиди тому так спішили ся, бо після статуту цїсаря Августа не вільно було відбувати судів анї в суботу анї в навечеріє суботи почавши від 9-тої години. Исуса Христа вели звязаного до архієрея Каяфи, де зібрали ся священики, книжники і фарисеї на суд, а по дорозї вступили до Анни, що сего року не був архієреєм і не мав нїякої власти. Анна мабуть постарав ся заздалегідь о те, щоб Исуса Христа до него привели, щоби міг наситити свою злобу видом зненавидженого чоловіка, котрий не буде в силї ставити єму якого небудь опору. Исус Христос не відповідав на нїяке питанє Анни, і тим дав єму пізнати, що Анна не має нїякої компетенції. Тимчасом у Каяфи зібрав ся трибунал судовий — синедріон. Чи було достаточне число законом приписане, сего не знати. Нема й о тім нїякого слїду, чи Исус Христос мав якій удїл в виборі суду. Між судьями не було нїкого з прихильників Исуса Христа, хто би забрав голос за ним. Вкінци треба піднести, що Исусови не додали правного защитника, котрий би Єго боронив.
Розправа почалась переслуханєм Исуса Христа. Архієрей числив на тоє, що Исус Христос не випре ся своїх попередних наук, та що і тепер говорити буде як перше, а тим роздразнить на себе судьїв. Христос не відповів прямо на питанє архієрея та лише покликав ся на те, що говорив давнїйше "Я-ж тілько разів говорив публично, Мене всї чули, і знають, що Я говорив, по що-ж Мене тепер питаєте?"
На таку відповідь оден з посїпак архіерейских ударив Исуса в лице, уважаючи єї за обиду архієрея. Була се болюча противзаконність, бо після права обжалованому вільно було відповідати на судї як хоче, або зовсїм не відповідати. Сю зневагу одобрили всї судьї мовчучо, бо нїхто не скартав за се зухвалого слуги, що не мав нїякого права мішати ся до розправи.
Наступило тепер переслуханє свідків. Та хоч правдивих свідків не було, то жиди постарали ся о свідків ложних, о котрих між сволочею єрусалимскою не трудно було найти. Тих свідків нїхто не заприсягав після строгой форми мойсеєвого права. Але жидам розходилось лише о те, щоби засуд смерти, котрий они давно порішили, прибрав яку бодай позірну лєґальність. Свідки не годились в своїх зізнанях, а факти, про котрі они свідчили, були перекручені. Свідків нїхто не конфронтував з собою, не питав, чи они знають се, що говорять, з власного спостереженя, чи лише чули від других. Відтак виступили два свідки, котрі казали, що буцїм то Исус Христос говорив з погордою о церкви єрусалимскій, що Він єї зруйнує а за три днї поставить і то не людскими руками. Факт сей був перекручений, бо Исус не сказав "Я зруйную", лише "зруйнуйте сю церкву, а я єї поставлю за три днї". На тії свідоцтва не відповів Исус Христос нїчого, навіть як Єго архиєрей питав ся, що має на тоє сказати. Та-ж се все була очевидна комедія, се була розправа по вироку, котрий давно був виданий.
На підставі таких зізнань годї було що порішити і треба було приступати єще до одного средства доказового до присяги. Архієрей спитав Исуса Христа торжественно: "Заклинаю Тебе Богом живим, чи Ти Христос син Божій?" "Так, як ти сказав — відповідає Исус Христос — і від тепер побачите сина чоловічого на правици Божій сидячого, і сходячого з небес."
Такого признаня було судови досить, а архієрей, щоб заманіфестувати своє обуренє розідрав на собі одежу. "На що нам яких свідків? ви чули — каже до судьїв — хулу, но і як?" — "Повинен умерти!" — закликали судьї гуртом. Таким способом був злочин доказаний і треба було видати формальний вирок. Прочу часть ночи оставав Исус Христос в домі Каяфи.
Другої днини скоро день зібрала ся опять висока рада у Каяфи і розпочалась розправа на ново. Тепер вже теза обжалованя була у жидів готова: "Исус хулить Бога, називаючи себе сином Божим. Він єсть ложним пророком, бо каже, що сидїти-ме по правици Божій і знисходити по облаках." На підставі такого тенору обжалованя поспитав архієрей Исуса: "Чи ти Христос, син Божій?" "По що се говорити, коли менї не повірите." Запав вирок смерти і треба було дістати від Понтїйского Пилата потвердженє того вироку та передати єму Исуса Христа в цїли виконаня вироку смерти. Спасителя вели звязаного через цїле місто аж до палати цїсарского намістника, що звалась преторіюм. Пилат не хотїв бути лише орудієм виконавчим жидівских судьїв, бо коли мав власть вирок потвердити або відкинути, то мав також власть оправдати єгo стійність. Жиди не хотїли себе осквернити перед пасхою, длятого не війшли до поганьскої палати Пилатової, лише остали на подвірю, де стояла прибічна сторожа римска.
Пилат вийшов против жидів і спитав, якій злочин закидають Исусови. Жиди були тим очевидно роздразнені. Им було дуже пильно убити Исуса Христа єще перед пасхою, а тут заносило ся на тоє, що поганин Пилат схоче наново розправу переводити, коли тут розходило ся лише о потвердженє засуду і о виконанє вироку смерти. Жиди відповіли на таке есенціональне питанє Пилата згорда: "Як би се не був злочинець, не були би ми єго сюди привели!" Не була се відповідь пряма на питанє, якій злочин Исус Христос поповнив, лише, що Исус єсть злочинцем.
Пилат зміркував зараз, що се якась справа реліґійна, до котрої після указок императора не мав мішати ся. "Возьміть і засудїть єго після ваших законів" — сказав.
Що було робити? Жиди знали, що засудили Исуса за хулу против Бога і за лже-пророцтво, та знали, що за такі злочини Пилат не схоче виконати вироку смерти. В одній хвили проворні жиди змінили цїле обжалованє на політичне. "Він — кажуть — голосив себе жидівским королем, і не казав платити податків цїсареви, а ми не маємо права карати смертію, хотяй за тії злочини загрожена кара смерти."
Певно, що тії закиди становили суть дїла головної зради, за котру Римляне карали смертію, але треба було тоє все Исусови Христови аж доказати і перевести цїлу розправу, бо в дотеперішних розправах не було о тім найшеншої згадки. Жиди впрочім на такі злочини не були би навіть уваги звертали, бо коли би йшло о головну зраду против Римлян, то можна було их всїх за рядом повішати. Але тут розходило ся о загладу зненавидженого чоловіка, котрий им псував всї пляни політичні, отже треба було з діявольскою проворностію хапати ся всего, що лише вело до цїли. Пилат прикликав Христа до себе до палати і спитав в чотири очи: "Чи Ти король жидівскій?" "Я король, але моє королївство не того світа".
Пилат вийшов до товпи і сказав, що не находить нїякої вини в тім чоловіцї. Але жиди пішли тепер дальше в своїх доносах: "Як не находиш вини?! таж Він бунтує нарід від Галилеї почавши." Після Тацита, обжаловували жиди Исуса Христа єще о чародїйство, що після приписів цїсаря Тиберія було строго заборонене. (Annal. ІІ. 32.) Тим способом хотїли они звернути увагу Пилата на тоє, що Галилейцї, найскорійшій до бунтів нарід, пійдуть за намовою кого небудь, і длятого Исус Христос представляє ся чоловіком дуже небезпечним.
Як Пилат почув, що Исус Галилейчик, нагадав собі зараз тамошного намістника Ирода, з котрим ненавидїлись. Тепер задумав Пилат зробити Иродови акт ввічливости і післати Исуса до него яко до намістника компетентного, аби тим способом показати єму своє уважанє. Тим способом хотїв Пилат позбути ся немилої справи, бо він пізнав зараз, що тут грає головну ролю злоба старшини жидівскої, котрої ненавидїв і погорджав нею. При тім і жінка Пилата напирала на него, щоби Исусови Христови не робив кривди, бо се чоловік праведний. Не тяжко було в тім всїм доміркувати ся злоби жидівскої такому проворному чоловікови як Пилат. Він поговоривши з Исусом Христом кілька слів на самотї, переконав ся зараз, що цїле обжалованє сама лож. З другої же сторони мусїла впасти в око тая нечувана і невидана жидівска льояльність. Жиди ненавидїли Римлян як собак, були скорі до бунтів і ждали лише нагоди, коли би цїсарскі орли потоптати в болотї, они уникали всякої стрічи з орґанами римского правительства, а тут нараз, нї сїло нї пало, показують себе аж до тої степени льояльними, що самі з власної волї виловлють бунтівника жида і домагають ся єго смерти, за те, що називав себе королем жидівским і не каже платити податків. Тож тепер Пилат скористав поквапно з тої нагоди, що він не компетентний намістник і відіслав Исуса Христа до Ирода.
Ирод страх утїшив ся, коли побачив у себе Исуса Христа. Він чував вже багато про него, а однак не хотїв до того понизити ся, щоби враз з жидівскими селянами та ремісниками послухати єго наук та подивити ся на ті чуда, які Исус творив. Ирод не вірив в нїщо. Був се чоловік, так би сказати по теперішному, безконфесійний. В Исуса і Єго посланництво Ирод не вірив. Може бути що Ирод побачивши у себе Исуса постановив Єго не видавати жидам, бо уважав, що такого чоловіка, котрого слава розходила ся по цїлій Палестинї, шкода губити. Длятого Ирод зустрів Исуса Христа з цїлою елєґантією тогдїшного світа, та став зараз випитувати о все, що хотїв знати.
Однак Исус Христос зиґнорував єго цїлковито і на ставлені питаня не відповів нї одним словом. Таке иґнорованє мусїло Ирода, чоловіка на такім виднім становиску, до крайности розярити. Тимчасом жиди бояли ся, що коли Исус Христос покаже яке чудо перед Иродом, то певно єго увільнить. Они знали, що з Иродом буде труднїйша справа анїж з Пилатом, що Ирод коли схоче, то радше их всїх каже повішати, а Исуса Христа таки не дасть. Они длятого піднесли страшенний галас і стали Исуса Христа опять обжаловувати перед Иродом. "Він, кажуть, прозивав тебе лисом."
Ирод мимо лютости, яка ним заволодїла, не випав нї разу з ролї світового джентлємена. Був вічливим до кінця і не зважав на уличні жидівскі скарги, але постановив на Исусї пімстити ся. Казав Исуса Христа одягнути в білу одежу, яку носили архієреї і королї, дати єму в руки трощу, неначе скептр, і відіслав єго опять до Пилата. Ирод вдоволивши себе видом Исуса Христа і тою ввічливостію, яку єму оказав Пилат, узнавши єго компетенцію, не дав себе випередити в чемности і длятого відіслав Исуса Христа Пилатови. Від того часу, як говорить Євангелист Лука (XXIII 12), стали они собі приятелями.
(Конець буде.)
[Дѣло, 10.04.1895]
(Конець.)
Исуса привели опять до Пилата. Пилат був між молотом і ковалом. З одного боку почутє справедливости і погорда жидів не позваляли єму убивати Исуса Христа, з другого бояв ся мести жидівскої, котрі не залишили би доносити на него до Риму.
Пилат хотїв спасти Исуса Христа, та щоби якось себе заслонити, задумав оперти ся на народї. У жидів був давний звичай давати з вдячности для Єгови за висвободженє их з неволї перед пасхою амнестію одному засудженому на смерть злочинцеви. Римляне не скасували того звичаю, бо се був звичай реліґійний. Пилат хотїв з того звичаю скористати, скликав нарід до удїленя амнестії, і щоби бути певним свого пляну, казав вивести і поставити побіч Исуса Христа якогось Вараву, котрого за убійство засуджено на смерть і котрого всї знали.
Але старшина жидівска заздалегідь забезпечилась против сего маневру Пилата і кинулась між нарід аґітувати за Варавою. Коли Пилат спитав нарід, кого хочуть, щоб им увільнив: Исуса Назарянина чи Вараву розбійника, заверещала товпа, що хоче Вараву. — "А що-ж маю зробити з вашим королем?"
"Распни, распни Єго!" Не помогли нїякі представленя і уговорюваня зі сторони Пилата, бо підюджений нарід верещав як і перше: распни, распни.
Пилат ужив ще другої штуки. Казав Исуса вибити батогами, гадаючи, що така кара вдоволить жидів, та тим способом викличе у них співчутє. Тимчасом жовнїри скористали з приказу свого пана і потїшали ся звірячим гнобленєм Исуса Христа. Одягли Єго в багряницю, втиснули на голову терновий вінець, били і висмівали. Тепер Пилат показав Исуса Христа збитого до крови і зогидженого народови.
Але нарід підюджений старшиною єще більше розїв ся і верещав заєдно: распни Єго! Далї стали відгрожувати ся Пилатови, котрий все говорив, що не находить нїякої вини в Исусї Христї: "Ти, казали, не єси приятелем цїсаря, коли такого злочинця, що бунтує нарід і називає себе королем, не хочеш карати." Пилат сеї погрози налякав ся. Він тямив на свої гріхи супротив цїсаря і знав дуже добре, що жиди мають своїх людей аж в Римі, та потрафлять єму вязи скрутити. На него й без того йшли всїлякі доноси до Риму, отже супротив такої завзятости жидів побачив себе безрадним і вчинив жидам волю. Инакше собі поведенє Пилата витолкувати годї. Та-ж він переконав ся лично о безвинности Исуса Христа, побачив наглядно злобу жидів, і знав, що тут розходило ся о справу реліґійну, до котрої не повинен мішати ся. Супротив того повинен був Пилат увільнити Исуса Христа, а бодай відложити вирок смерти на пізнїйше, опираючись на декретї цїсаря Тиберія, про котрий згадує Тацит (Аnnаl. III. 51.), а післа котрого вирок смерти не міг бути скорше виконаний, як десятого дня по єго оголошеню.
Лише розбійників і бунтівників можна було зараз згладити (Digest. XXVIII, tіt. 3). Та-ж Пилат був римским намістником і мав на свої прикази цїлі сотнї добре узброєного войска.
Мимо того Пилат уступив і лише відважив ся на протест против такої безправности, умиваючи собі руки, та застеріг ся, що не хоче брати на себе тої беззаконности.
Цїлий процес скінчив ся страшною екзекуцією на горі Голгофтї.
Маючи перед очима головні засади жидівского процесу крімінального та цїлий процес Исуса Христа, так як він був переведений, не трудно зміркувати, в чім поповнено по теперішному висказу неважність.
Возьмім насамперед підь розвагу право матеріяльне: сам злочин, за котрий Исуса Христа розпяли.
Жиди судили Єго перед своїм трибуналом за зневагу релігії, за хулу против Бога. Чин сей, так як єго жиди хотїли мати, був признаний самим Исусом Христом. Але чи се була хула? зневажанє Бога? Та-ж Исус Христос називав все і всюди Бога своїм Вітцем, казав Єгo любити і поважати. Також не було зневаги Бога в тім, що Исус називав себе сином Божим, Месією. До сути дїла зневаги Бога вимагало ся після жидівского закона, щоби злочинець виговорив зложене з чотирох букв имя Боже, котре лише архієреєви в "Святая Святих" вільно було вимовити — серед насмішок. Недовго по смерти Исуса Христа апостоли Пeтpо і Іоан попали ся перед жидівскій трибунал за те, що голосили народови науку Христову. Суд их оправдав, а в мотивах вироку було сказано "що за віроисповідні погляди не можна нїкого судити, лише треба полишити засуд самому Богови." Чи-ж в так короткім часї могло консервативне право жидівске так дуже змінити ся?
Жиди знали, що за таке обжалованє перед намістником цїсарским их висміють, длятого треба було взята ся за політику. Се була для Римлян дуже дразлива квестія, бо они знали добре яким духом дишуть на них жиди, та що они сидять з своїми лєґіонами на вульканї, сподїваючась що хвилї збройного повстаня. Жиди отже чепились такого средства, котре як видно до нинїшного часу, показує ся всюди і все дуже успішним, коли хоче ся позбути ненавистного чоловіка. Обжалували отже Исуса Христа перед цїсарским намістником о головну зраду, о узурпацію королївства жидівского, о бунт против даваня податків і то ще в Галилеї, між народом горячим, неспокійним.
Жиди уміли найти найчутливійшу струну римских нервів. Коли-б се удало ся доказати, тогдї справдї буда-б причина смертного засуду. Але кромі голої денунціяції не могли жиди предложити нїчого. Пилат мусїв над такою денунціяцією призадуматись, і начати слїдство. Яко чоловік досвідний зачав від того, що розмовив ся з Исусом Христом в чотири оча. І що-ж довідав ся? "Царство моє нѣсть oт мѣра сего." Пилат повірив тим словам, бо бачив перед собою чоловіка правдолюбного, котрий не мав в собі нїчого лицарского, воєвничого, а лише таких людей могли Римляне бояти ся. На Пилатї зробила маєстатична постава Спасителя повне вражінє. Кромі того Пилат мусїв зміркувати, що сли би се було правда, що жиди говорять, то римска поліція давно би о тім знала і зробила порядок, тим більше, що Исус Христос проповідував явно перед тисячами народа.
Отже злочин політичний, о котрий жиди Исуса Христа оклеветали, не був нїчим доказаний, значить, єго зовсїм не було.
Придивім ся тепер формальній сторонї процесу.
Перше. Не придержувано ся строго компетенції суду, бо не лише водили Исуса Христа на суд до Анни, що не мав права і яко один чоловік не міг судити, але не дали Исусови Христови користати з права співучасти при складаню суду, де би міг судьїв собі неприхильних виключити. Після закона жидівского злочин хули Божої належав перед трибунал зложений з 71 судьїв. — При голосованю знову понехано відвічне право, що голосувати має кождий судья окремо, почавши від наймолодшого, при вимавляню законної формулки. В процесї Исуса Христа голосували всї гуртом "повинен умерти."
Друге. Занехано прінціп пресумпції безвинности, після котрої слїдувало обжалованого так довго уважати безвинним, поки єму вини не докажуть. Тут було зовсїм инакше. Исуса осудили єще далеко перед розправою, а розправа мала бути лише чиста комедія, щоби правність засуда удати.
Трете. Занедбано того уважаня, яке на підставі висше згаданої пресумпції обжалованому належало ся. Вже при першім переслуханю Исуса Христа у Каяфи позволено простому посїпацї зневажати єго чинно. Так само дивились з утїхою жиди на те, що Ирод Исуса Христа осмішив.
Четверте. Занедбано прінціп явности розправи, бо суд відбував ся в ночи і вели з Исусом слїдство по ночи, хоча процедура жидівска такого слїдства окремого не знала. Слїдство велось у жидів при самій розправі головній. Явність розправи зупиняло і тоє, що розправа вела ся в місци не кождому доступнім: в домі архієрея, де доступ не кождому був дозволений. Євангелист Іоан оповідає (18.15) що він з апостолом Петром, лише завдяки своєї знакомости з службою архієрея зумів втиснути ся на подвірє архієрейского дому. Цїлою отже публикою, що могла суд контролювати, була лише сволоч столична, що по ночи волочить ся і шукає поживи.
Пяте. Переслухувано свідків без присяги. Нїхто им не ставив приписаних законом питань ґенеральних:
"Не о твої домисли, або о те, що ти почув питаємо тебе; тям, що велика одвічальність тяжить на тобі, бо справа, котру маємо розсуджувати не єсть грошева, котру би відтак можна винагородити. Коли б ти причинив ся до несправедливого засуду, то кров єго упаде на твою голою. Бог зажадав би від тебе за се рахунку, так як зажадав рахунку від Каїна за кров Авля — говори!"
Кромі того свідків не питали що-до идентичности особи Исуса Христа, нїхто не ставив питаня, чи свідок остерігав Исуса Христа, нїхто не закинув того, що до повного доказу потреба двох свідків, котрі би згідно говорили, та що само признанє до засуду на смерть цїлком не вистає.
Шесте. Исусови Христови не дали защитника правного.
Семе. Після жидівского права не вільно було оголошувати засуду сейчас, але аж третого дня по розправі, а тут не минула одна доба а вирок не лише був готовий, але і виконаний.
Література, що займає ся квестією того вікопомного процесу, досить обширна. Она дїлить ся на два напрями. Одна часть обговорює той процес з христіяньского погляду на підставі євангелія. Друга часть заступлена через жида Сальвадора, Француза Ренана і Нїмцїв Шенкеля і Стравса боронить т. зв. теорії оправдуваня (Rechtfertigungstheorie) жидів.
О першій ґрупі писателїв не буду говорити, бо цїла тая розвідка зладжена в тім самім дусї. Згадати би лише о теорії оправдуваня. Писателї тої ґрупи доказують, що хоч засуд Исуса Христа після Мойсеєвого права був цїлком оправданий, то однак не можна звалювати вини тих мук, які Исус Христос витерпів, на жидів, лише на Римлян і их звірских жовнїрів. Опираючи ся на євангелію, сей погляд зовсїм неправдивий, раз длятого, що Исуса Христа нїхто иншій не видав римскому намістникови, лише самі жиди, оклеветуючи єго о головну зраду, а по друге, що Исуса Христа зневажано і бито єще перед тим, заки попав ся в руки римскої soldatesk-и. На Римлян вини звалити не дасть ся. Не тут вести полєміку з тима писателями; досить буде для их характеристики навести, що такій Ренан оправдував поведенє Юди Искаріотского, а прецїнь у всїх найменше освічених народів зрадник остане все погордженим і всяка мораль мусить єго осудити.
Суть і такі писателї, між иншими Самуїл Маєр (Gesсhichte des Strafreсhtes), Людвик Філіпсон (Наbеn wirklich die Juden Jesum gekreuzigt?) а також д-р Варґа (Vertheidigung in Strafsachen), котрі твердять, що Исус Христос не був суджений після жидівского права.
Правда! — бо годї було Єго після якого-небудь права засудити; однак з уваги на тоє, що Єго судили жиди і то за такі мнимі провини, котрі лише в жидівскім праві містили ся, що судили Єго власним, хотяй некомпетентним і з нарушенєм головних прінципів жидівского процесу судом, то не можемо инакше сказати, як лише, що Исуса Христа судили після жидівского права. Що той засуд єсть найчистїйшій Juslitzmord, то знову инша річ.
[Дѣло, 11.04.1895]
11.04.1895