Трошки танців. — Сумне та веселе.

 

Щоденні париські некрольоґи могли би зробити енцикльопедистом і базікою кожнього, хто хотів би присвячувати згадку менше-більше відомим іменам. Великій людині лекше вмерти на протязі одної ночі, ніж найбільшому критикови познайомитись так швидко з його діяльністю.

 

Тому з дуже легким серцем мусить щоденний критик приймати звістку про легку смерть легких жінок, — осьтаку як свіжа смерть світової "танцюючої звізди" Ґабі Деліс. Кожний хто раз бачив її, може написати в її честь некрольоґ.

 

Вмерла одна з найкращих сучасних жінок (по думці тих, що не вірять в красу жінок, яких не бачили), одна з найдорощих артисток і любок, одна з найпопулярнійших танечниць. Вона вміла цікавити світ не лишень скромними (і не скромними!) засобами свого хореоґрафічного мистецтва. Всі цікавились її перлами як трофеями переможця: її капелюхами, між якими були такі, що нагадували водопад Ніяґари, куди вона їздила окремим потягом; її незвичайними товаришами подорожі: слонами і шімпансами, яких вони возила з собою; і тими, що і її возили — князями і королями. Моє особисте вражіння таке, що перед нею краще танцювали глядачі, ніж вона перед глядачами. Вже те, що вона носила на руках було вдоволяючим доказом, як її носили на руках.

 

Ще в останніх місяцях Париж оповідав на ріжні лади останню її пригоду: втечу з одним молодим князем, якого вона мала пірвати з собою. І злобний юморист охрестив її з цьої нагоди новим прізвищем: іменням великого французького археольоґа і архітекта Vіоllеt Lе Dис (гра слів: "знасилувала князя"). Зрештою вона могла би з гордістю носити прізвище великого архітекта; була чудово збудована. Ґабі Деліс і так не носила свого справжнього прізвища. Щойно її несподівана смерть пригадала її справжне імення, бідної марсельської дівчини, яка 20 літ тому почала свою карієру на дошках т. зв. musіс-hаll-ів. Вона провела 20 літ бурхливого життя, кипучого вражіннями. Часописні посмертні згадки теплі, щирі, мрійливі, прокидають невеселі рефлєксії. Що за химерний подув — слава танечниці! Коли кінематоґраф не заховає ще на кілька років порухів її тіла, то само її імення за кілька місяців буде заглушене десятками нових, инших. Мимохіть вихоплюється такий буденний патос.

 

Чи може тому, що коли це пишу, кажуть мені, що домовина Ґабі Деліс находиться в тім самім домі, поверхом нище, в крамниці з квітами, де її прибирають. Ніколи квіти не є такі сумні, як на домовині жінки, яка сама нагадує квітку. Сама думка про те, як вони виглядатимуть за три дні, відбирає їм живучість. Деліс вибрала на своє прізвище лілею. Сміливий вибір для такої професії! Та щож? лілеї квітнуть на багні. Ґабі Деліс зродило місто, повне контрастів, ніжної і дикої краси. Коли вона дівчиною блукала в юрбі марсельського шумливого бульвару Саnnеbіеrе, не мріяла, що колись матиме тут віллю, в такій ріжній частині міста: на Рrоmеnаdе de lа Соrnichе, над аристократичним берегом моря. А від нині, там, згідно з останньою її волею, в тій самій віллі, де багаті вчились кохати, буде санаторій для бідних, які вчитисьмуть вмирати. Артистка, яка ціле життя йшла за настроєм хвилини, пішла за ним і в хвилину смерти, пишучи в шпиталі заповіт про шпиталь.

 

Оце місце її смерти навіває сумовиті тони на її нагробних апольоґістів. А проте досить малої рефлєксії, щоб виринув запит: невже треба вважати траґедією смерть ще молодої та вже 39-літної жінки, яка може за кілька років мусить зійти із сцени як танечниця, тому, що сходилаб поволі з ширшої життєвої сцени як жінка. Що докидає до своєї слави невтомно-діяльна старуня Сара Бернар?

 

Одним з найважливіших переживань привабливої артистки є мент, коли вона почуває, що перестає бути привабливою жінкою, — як одним з найважливіших переживань жінки є мент, коли вона почуває, що грати вже пізно. Смерть відхилила від Ґабі Деліс цю полинову чашу. Не бачу в ній нічого сумнійшого, як в смерти 80-літного вченого або факті, до якого мимохіть веде асоціяція: париській пропасниці танців.

 

Цікаво те, що всі пропасниці є чомусь мандруючими. Теперішня бушуюча в Парижі інфлюенца називається еспанською; походження нової модної хвороби енцефалітної лєтарґії находять в Італії, кількасот років тому; танґо, фокстрот і онстеп приїхали з за моря, і навіть салі, де їх танцюють, одержали від французьких танцюристів поетичнійшу назву, бо чужинну анґлійську dаnсіngs. Париж танцює так, немов би переходив справжню анґлійську хворобу. Шукати льоґічної причини в таких проявах не льоґічно. Психольоґи вказали би психольоґічну — повоєнну реакцію. Часи загального масового пригноблення родять нестримну потребу опяніння. Коли громадяне т. зв. останньої російської імперії шукали більш жагуче забуття в театрах, концертах і всіх формах спірту, як в часи найбільших воєнних і революційних катастроф? Це є старий досвід історії. В середніх віках шаліла масова недуга танців, і люде не могли навіть соромитись, що танцюють на вулиці до упаду, бо перевалювались в обіймах юрбою. В 1795 році було, пишуть, 600 публичних саль для танців і на жертвеннику цього бадьорого мистецтва жінки нерідко складали своє життя, падаючи по танцю мертвими. Нинішному Парижу ще далеко до цього. Мабуть тому, що Франція вийшла з війни переможницею. Психольоґи "танцеманії" розяснюють, що потреба радощів зміцнюється в часи великого нещастя і що надто довга присутність примари смерти каже шукати нестямного забуття.

 

І тому Франція може тішитись, що її сини тішаться стільки, що тішаться. Як танцювалиб вони, колиб були програли війну! На забуття в танцях на протязі війни не позваляла патріотична совість. Треба було давити оцю потребу дуже довго і вона тим сильнійше вибухла з миром, коли треба було давити лишень Німців.

 

Моралісти є залякані легкосердістю своїх земляків. Слухаючи їх, пригадуються ґімназійні виїмки з Корнелія Непоса — його суворе: nеmui sаltаt... Та кого в силі переконати нині арґумент, що танцюючий нагадує пяного або божевільного? Моралісти волілиб, щоб загал займався спортом. Одначе більше людей займається спортом тому, що є здорові, ніж тому є здорові, що займаються спортом. Танець є одним з виявів сексуальної потреби. Деякі фільософи підкреслювали звязки сексуального чуття з естетикою. Захоплення публики балєтом є одним з несвідомих голосів туги за красою тіла. Порухами тіла можна висловити сексуальну потребу сильнійше, ніж словами. А що важливійше: неособисто, не беручи за це ніякої відповідальности.

 

Там, де кінчиться слово, починаються голос тіла. Критики-естетики кружляють довкола цієї ідеї мов закохані танцюючі пари, шукаючи меж, де література зустрічається з різьбою. Перед ними вже Плятон розумів — як це почували його земляки — що естетика є звязана нерозривно з проблємами любови. Грецька мораль розуміла прегарно, яке місце займає танець між спортом, мистецтвом і коханням. Апольон був богом поезії, мистецтв,... медицини, і — череди.

 

Сучасний балєт є карикатурою грецької естетики, бо є безсилою спробою придати собі моральне значіння. Тіло має менше засобів як слово, для висказання почувань. Не дивниця, що сучасна хореоґрафія часто межує з акробатикою, так само, як циркова артистка з Мusіс-Наll-ів нерідко переходить як балєтова звізда на сцену державної опери. Ґабі Деліс викликує своїм таланом такі сумніви. Більше вірю тому, хто впевняє, що вона завдячує свою карієру своїй незвичайно добрій, згідливій вдачі ніж тому, хто добачує в її скоках красу нового мистецтва. Нема сумніву, що в ній було більше мистецтва любови, ніж любови мистецтва.

 

Маючи на увазі танець, як загальну суспільну потребу, треба завважити, що його звязок з музикою є дуже слабим доказом переходу буденної фізичної потреби у вищий, духовий світ мистецтва. Люде дуже музикальні танцюють нині в париських dаnсіngs при приголомшуючім реві неґрівської оркестри. Посеред найгармонійнійшої мельодії, знечевя, танцюючі пари починають пищати і свистати; инші шукають тону з якнайбільшим діссонансом; музикант робить те саме, також помагаючи собі ногами, і ціла саля розливається в екстазі діючої "котячої музики". Те саме діється з естетикою. Чим менша кімната для танців, тим краще. Ресторани, до яких сходяться звеличники Терпсихори, с здебільше вже самі собою тісні і невигідні. Та це збільшує чар забави. Нагадуються студентські часи: в одну мить столи і крісла притулюються під стінами разом з гістьми... ні! гостей нема, бо всі почувають себе господарями, і на невеличкому квадратику посередині починається щось в роді святого танцю людоїдів довкола ватри з тілом місіонера. (Невжеж не задля людського тіла всі тут зібралися?) Око не має змоги стежити за лініями тіла. Що цікавійше: в танцюючих і глядачах родиться безглузда потребо діссонансів, і тіла кружляють найдивогляднійшими вихилясами, свідомо чхаючи на всю естетику. А естетика таких світових балєтів, як париські fоltes-bergeres, вказує дуже часто, що те, що є найбільшою їх красою, це не краса жіночого тіла, хоча воно грає там головну ролю, а навпаки — костюми.

 

Париж, на щастя, заховав ще гарні тіла. Любов є тут не лишень законом природи, але й законом мистецтва. Навіть париські куртизани роблять поважні зусилля, щоб продовжувати традицію своїх грецьких сестер. Вони це проводять танцям. Тим самим стають небезпечнійшими для жіноцтва, ніж для мущин. Франція по війні рахує на міліони дівчат, яким статистика відбирає надію вийти замуж. Можна уявити собі, яка люта боротьба за непевне щастя йде між ними. Оцій проблємі посвятив Маurісе Dоnnау останню свою комедію п. з. "Лови на мущину": в ній бачимо, як інтеліґентна панночка находить пару лишень тому, що стала служанкою, так само як її наречений, молодий адвокат, найшов професію лишень тому, що став шофером.

 

В нинішній недужій любови танців, є безсумнівно притаєна инша недужа любов. Через посередництво танців дівчата бачуть найкращу змогу зробити "цікаву" знайомість, і мущини згоджуються з ними. Танці на їх думку, є найменше небезпечною нагодою, щоб нова знайомість стала подружжям.

 

Одначе війна захитала настільки сильно основами дотеперішньої моралі, що батьки не звертаються вже до своїх дітей з осудом: чому вони забувають про мораль? а осуджують правительство, чому воно не находить для поладнання виринулого конфлікту менше веселого способу, Як їх діти. Вони немов би починають розуміти молодь, коли вона танцює. Танець буває також формою жалоби.

 

Коли у свій час Ісидора Дункан мріяла про відродження справжнього змісту в слові "хореоґрафія", і коли нині такі її наслідники, як Далькрози силкуються надати танцю одноцільність композиції — новопрокинені несвідомі сили сміються з їх теорій. Ніхто не хоче, — як цього домагалась Дункан — виконувати в танцю якусь частину загальної цілости задля суцільної гармонії; кожний хоче творити сам, без ніякої композиції, по натхненню менту. Поводження танґо мало імовірно свою причину в свободі, в якою можна було висловлювати, згідно з субєктивним настроєм, його провідний мотив. Може ще й тому, що танґо було неначе спопуляризованою, наглядною, доступною ідеєю, яка скривалася в тайні танцю.

 

І не диво, що нові звізди виринають на обрію, такі як молода артистка з Буено-Айрес Етчеспарі, яка заповідає Парижові в тоні Магомета або інтерпретатора Геґля, що істнує лишень Єдине Мистецтво — Танець і єдина його жрекиня, яка зрозуміла його: — вона. А навіть дуже тверезі критики в роді офіціяльного театрального критика з Journаl dеs Dеbаts, роздумуючи про це нове мистецтво, стають мрійливо перед запитом, чи нема змоги, щоб музика записувала себе в просторі? Адже танцівник передає з музики лишень ритм і почування... Про це мав думати вже Паскаль.

 

А париські танцюристи задихавшись, зупиняються мрійливо, немов би бажали спитати: а чи нема змоги, щоб завдяки музиці час і втома не записувались в просторі?

 

Париж, 13. лютого 1920.

 

[Громадська думка, 06.03.1920]

 

06.03.1920